“Українська літературна газета”, ч. 7 (387), липень 2026
Ольга Лівшин виросла в Україні, а до США приїхала з родиною ще підлітком. Її поезія, есеї, переклади та інтерв’ю опубліковані в New York Times, Poetry, Ploughshares, The Rumpus, тощо. Вона є авторкою книги “A Life Replaced: Poems with Translations from Anna Akhmatova and Vladimir Gandelsman.” Лівшина переклала (у співавторстві) книгу української поетки Людмили Херсонської “Today is a Different War”. Вона отримала стипендії від резиденцій The Porches, Wildacres, Prospect Street House та Центру Андерсона в Tower View, а також була резиденткою у Вірджинському центрі креативних мистецтв. Вона живе в Філадельфії.
БОЙОВИЙ ПИРІГ
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Що було в ньому, крім яблук та повітря,
в тім пирозі, який пекли всi одеські мамки
на своїх дачах? Яблучні дольки фліртували
на феєричних тістових матрацах.
Українці чи інші, ми всі зроблені
з дрібкою солодкості. Наші спогади
не можуть уявити війни.
Вона починається все одно –
вибухи, реальніші за будь-яку кухню.
Люди питають тебе:
“Який це був рецепт життя?”
Моя мама говорить:
“Інколи були вишні замість яблук.” Так, дитячі блискучі очі
прохали дорослих:
“Коли час пирога?”
Але яка алхімія запрошує цукор
та муку
поєднатися, перетворитися
в медову теплоту?
Що розриває захисні шари?
Хіба війна
була з початку замішана
в нашому рецепті?
Тобі треба було бігти.
Ти засунув німу ідею
пирога у твою тривожну валізку. Тільки яблука
та повітря, але важить, як життя,
і дорослі питають тебе:
Ти куди збираєшся з цим пирогом?
Безсмертний друже, диваче,
не відповідай їм.
СОНЕТ ДЛЯ ЗАГАРБНИКА
Не можу відірвати від тебе очей.
Чи не цього
ти хотів? Не можу зупинитися перевіряти, кого ще
ти торкнувся у країні мого народження.
Наші горді жінки – такі втомлені; червоноокі хлопці,
яких ти цілуєш на ніч.
О Лаокоон, зав’язування
кожного торса у вузол.
Твоє мереживо рук,
зап’ястя, які ти зв’язуєш перед тим,
як вбиваєш.
Я знаю: ти бачив –
я спостерігала за тобою за тисячі
кілометрів (миль?).
Ти граєшся зі мною? Я не ревную.
Ця твоя оргія здригає мене.
І мене, і мільйони
вуайеристів, які летять,
мов нічні метелики,
на вогненні екрани.
Сподіваюсь, ти задоволений.
Відчепись від моєї країни.
Прийди сюди. Кінчай.
Дай зазирнути в твоє обличчя.
Зроби мені боляче.
БУДЬ ЛАСКА, ІНШУ УКРАЇНУ
Тільки не поля, зорані артилерією.
Не врожай вогню, а дім.
Можна мені полуницю та флокс?
Я виманю бабусю й дідуся з Аїда,
повезу додому в їх зеленому “Жигулі”.
Вони вміють саджати лікарські трави.
Американська земля добра для нашого кропу.
Я сидітиму в моєму дворі, жуватиму чисте
повітря, не дуже поєднане.
Посію мертвий очерет, зроблю вареники
з вишнею – закресли це – знищені зорі.
Це на сьогодні. Завтра, знайти частинки
насіння, знайти одне одного, знайти слова
для деяких загублених –
УКЛАДКА-ВИБУХ
Наш літературний вечір про війну в Україні –
тут, у вмитому Маямі. Ранок.
Я сказала Юлі: “Хоч будуть у нас прекрасне волосся!”
Коли боліло за нашу рідну країну, я заплатила
дивакам у салоні,
аби втішили наше волосся.
Або, мабуть, це не тому.
Або я хотіла покрити
наш зігнуто-колінний, вигнуто-спинний, солоноокий зміст
святковою формою.
Або, мабуть, в кімнаті поруч,
за вісім тисяч кілометрів,
вибух убив трирічного хлопчика
в його ліжку, вночі.
Мій телефон тремтів від цієї новини.
Я повинна виправитися,
прочитати хлопчика вголос.
І хоч я стаю кучерявою,
краса – це союзник.
У Юлі волосся – як річка темного металу,
розчесана до світіння.
Великий сміх моєї дівчинки –
спрагле полум’я .
“Якa гарна укладка!” –
говорить вона своєму стилісту.
Її любов любові, її голос як прекрасна тварина
і це моя подруга. Вона встає, крутиться,
занурює мене в обійми,
без тиску гендеру чи історії,
підсилена тим, що ми повинні витерпіти.
ВТОРГНЕННЯ. ДЕНЬ 294
Грудень. В Одесі
розбомбили електростанції.
Друг твого батька
тремтить у своїй квартирі
набитій антикварними книгами,
картинами маслом.
Його дочка пише меседж:
„Тато надяг весь свій одяг.
Схожий на полярника“.
Ти – за тисячі кілометрів від них,
тобто поруч.
Хочеш надіслати їм
генератор. Аня шле тобі
емодзі, які гірко хихикають.
Технологія гарантує,
що катастрофа миттєва,
спільна, ідеальна.
Тепер ви всі можете сидіти водночас,
бездомні. Позачасові.
Беззахисні. В любові.
БОГИ-БОРЖНИКИ
Кілька тих, хто пережив Голокост, помирають
й опиняються в раю. (Є такий жарт.)
Сидять разом, посміхаються
і згадують Освенцим…
Бог дивується:
„Що смішного?“ Євреї ж – у відповідь:
„Ти не зрозумієш – тебе там не було!“
Люблю цей жарт. Крізь його призму
я розумію Алеппо, і Бучу, і Дарфур.
„Ніколи більше!“ стає “Ні, подивись!“
Глянь, як Бог-Батько приходить у наше життя,
а потім швиденько йде. Забуває платити аліменти,
шле непристойні жарти своєму (екс)обраному народу.
Глянь, як Бог-Син виходить з театру під час трагедії
після першого акту. Вистава не йшла за планом витонченої
сюжетної прямої Арістотеля, не піднялася та не спала
як „Лебідь, який вмирає.“
Глянь на Дух Святий – ні, глянь
в дзеркало: ми – безвідповідальні батьки світу, відступники
своїх дітей. Наші геноциди – часті, нашій мові не вистачає
співчуття. Лише у відчаї ми кажемо, затинаючись:
„Брате мій, чому Ти мене покинув?“
Та небесні євреї сидять разом,
п’ючи своє
заслужене медове вино.
Разом вони перетворюють
пекло в словесність.
А зі Львова моя вчителька
шле мені мем:
„В українців не буває депресії.
У нас інше“
(на пухнастих oбличчях котиків –
„Скрррута?“ „Мяуланхолія?“ „Журррба?“)
Можливо, гумор –
єдиний дар людства.
В Одесі моя подруга
прокидається о четвертій годині,
бо її собаці треба води,
її кішці – любови.
Трохи подряпана та покусана,
вона засинає,
пишучи: „Яке добре життя.
Яке смішне.
Так і воно має бути.“
ОКЕАН НА ВІЙНІ
Три місяці масакри
Ми з Юлею прилітаємо в Маямі
Ми котимо кожний тяжкий вірш
про нашу Україну
до тих хто слухає
Ми голосимо та просимо
Цього мало
Поблизу реве океан
Колись це все вже було
Наступного ранку ми йдемо на пляж
легкодумні з ганьби
Океан танцює та сяє
Я знаю вас Одна співала
на березі Дніпра
Інша вбігала в море кольору вина
Океан Що твоє серце знає
про наших сестер які вмирають
у себе вдома
Мій срібний плеск в кожній
вашій клітинці
Ми прагнемо бути тілами між незліченних гребнів
водних майже плечей прозорих майже грудей
Покладіть в мене ваші мрії
про перемогу
Тривожно одна з нас ступає
в чудотворну воду
Поки інша вдивляється в горизонт
Та ми поступаємось І пливемо
й пливемо
Я накручую в шпиль все волосся
На пляжі в Маямі ми сидимо
й чекаємо
подальших новин
які вичавлять нас
КАРТА ТАТУСI
Дивиться! – навчала я гостей батьків
перед картою світу в моїй кімнаті:
Бачите нас, тут, в Одесі? Одного дня
я перевезу вас через Босфор
в Середземне море і – і був 1985 рік
в СРСР, і ніхто нікуди не їхав.
Татуся мій
говорив, що всі одесити –
родом з давньогрецьких
парусників. Говорив:
Приймаймо життя
таким, якого його нема.
Була я насуплена, голосна,
без-гендерна,
і падала в калюжі.
У розширених зіницях Татуся
я ставала майбутнім, жіночим, єврейським
Олександром Македонським.
У моїх – Тато
був Байроном, і перепливав Гібралтарську протоку.
Я теж так буду! говорила я.
Татусь вчить мене плавати!
Чотири роки тому мій Татусь
відплив у море,
де ніхто не знає шляхів.
Я приймаю цей факт
тільки таким, якого його нема.
TATOOSYA’S MAP
Look! – I lectured my parents’ guests
in front of the world map in my room:
See us here, in Odesa? Some day,
I’ll take you through the Bosporus
into the Mediterranean and – and I
was six, it was 1985 in the USSR,
no one was going anywhere. Tatoosya, my dad, said
all Odesans come from tall ships. He said:
Let us accept things the way they aren’t.
I was a frowning, loud, genderless thing
falling into puddles. In Tatoosya’s eyes,
I dilated to a female, Jewish future
Alexander the Great. In mine, Tatoosya was Byron,
swimming across the Straits of Gibraltar. I’ll do that too–
I squeaked. Tatoosya is teaching me to swim!
Four years ago, my Tatoosya swam away
to a sea no one has navigated.
I can only accept this the way it isn’t.
2023
Коли війна спалахує за кордоном,
американське небо розгладжується, стираючи
шрамики, які залишили літаки:
тепер ми –
екстра лардж, екстра м’які.
Американський кИсень, мерехтячи: Маленькі
поплічники, під моїм захистом ви розкошуєте.
Небо так часто пестило мою голову,
що я майже навчилася
перевіряти мою огиду, а не новини.
Цього року,
дві війни пронизують нас.
Наші американські руки – пальці в кожній.
Де б я не була,
кохані корчаться – тут –
від контузій відстані.
Американське небо
тягне додолу наші шиї,
мов отруйний самоцвіт.
У ПОЕТІВ ШОСТЕ ЧУТТЯ, ЯК ВВАЖАЄ ЛЮДМИЛА ХЕРСОНСЬКА
Важливо розмовляти зі злом.
Діти говорять – “Гей, темряво!
Я не боюся!” Вони встають
вночі. Діалог з темінню.
Під час обстрілу говорила
з моїми котами та рослинами, або заклинала
бомби ворога. Під час війни
людям треба допомоги з назвами предметів –
поезія – це молитва.
Жінки воюють та лікують,
ведуть дітей у безпечніші місця, пишуть про лють.
Тепер мені треба читати про різницю
між ракетами, впізнавати на слух
що летить, куди може прилетіть.
Тепер я ходжу по фортеці й думаю:
“Такий прекрасний, розумний будинок…
Стіни – товсті, вікна – малі…”
У нас був землетрус. Все
тремтить. Будинок… Але думаєш –
це росіяни стріляють по твоєму дому.
Я вийшла з будинку, посміхаючись.
ВІЙНА. ДЕНЬ 35
Вдома, сказав Ігор,
люди садили квіти
під бомбами.
Квітники, засмічені уламками ракет.
Його улюблене кафе –
мов цукрові кубики
бетонних блоків, розкидані на газоні.
І все ж понеділок з’являється,
мов танк…
Але робітник озеленення міста бариться,
курить коло міської вантажівки
з тепличними цибулинами,
що світяться теплотою.
Якщо він посадить їх сьогодні,
тоді у вівторок
його сусіди будуть мати компанію – тюльпани.
Та у середу – компанію тюльпанів.
Якщо він виживе,
буде більше квітів на вулиці.
Якщо тюльпани переживуть
цей день, а він –
ну що ж, він частково буде тут.
Якщо ніхто не залишиться – мабуть,
йому достатньо, в його мабуть –останній день,
перенести топографію його кварталу
з підірваної цегли та з глини,
що позіхає,
на делікатний помаранчевий аромат.
Він тремтить, розчавлює сигарету
і вирушає в холод.
РЕЛОКАЦІЯ
Поки я переїжджала
в перший власний дім,
тисячі українців мігрували в повітря.
Тут вони друкували меми,
а ось вже піднялися
в стратосферу. То було multitasking, дехто казав.
Дехто вигулював собак, але пальці розм’якли,
кулаки розтиснулись, відпустили рулеточку повідця.
Була весна, і ніхто не міг
володіти нічим –
чи навіть щось захопити.
Зараз людські крила махають
моїм флоксам,
білому сорту “Давид” (без нальоту). М’які губи
шепочуть: “Мої флокси також
цвітуть зараз у Бучі.”
“Аґрус тече вином в мене на дачі.” Ефірні українці,
ви, що танцюєте серед хмар.
Все більше
вас щодня приєднуєтеся
до команди в небі.
Як приймати нужденних,
коли я знаю,
скільки простору й часу в мене?
Як жити
в рожевуватім житті-смерті внизу,
як займатися садівництвом у благоговінні-горі?
Вбиті обіймаються, розмовляють загадками:
“Будинок, що я купив – не будинок,
де я жив.”
“Пам’ятаєш, як було – мати в руках? Мати руки?”
“Моя сестра в Ірпені,
платить мою іпотеку.”
“Той, що розбомбили вщент?”
“Той, той.
Тобі подобається мій гумор?”
Шкода, що не можу
писати під диктант, натомість –
як казала, домовлялися –
без рук. Коли вас підняли в акварельне небо,
сподіваюся, ваші домашні тварини
піднялись у повітря,
полетіли за вами додому,
їхні лапи перетворились
в собачі крила,
ніжні, як пелюстки.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.