(новелета)
Створено на основі реальних подій, проте не претендує на історичну правдивість.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Лондон
2026 р.
Присвячується всім котам, чиї господарі змушені були поїхати та не повернулися й особисто надзвичайно мужньому та вихованому Юккі.
Замість Передмови
На пляжі в районі Мірафлорес, що на узбережжі Ліми, у понеділок 29 грудня 2025 року група курандерос (духовних практиків) в андійському вбранні з церемоніальними духовими морськими мушлями, перкусійними гарбузовими шейкерами, брязкальцями та дзвіночками, вживши попередньо відварів з аяуаски та «кактуса видінь», зробила передбачення. У стані трансу вони пророкували, що наступного року Кейко Фухіморі переможе на президентських виборах, Трамп захворіє, війна в Україні або скінчиться, або триватиме (залежно від інтерпретацій), а президент Венесуели Ніколас Мадуро буде усунутий із посади…
ДЕНЬ N
У системі римських цифр відсутній «0» (нуль), а «відсутність» у латинських текстах позначається словом «nulla» (ніщо) або літерою N.
Закінчувався четвертий рік триденної війни. 2 січня 2026 року Стамбульський аеропорт зустрів Аціса о восьмій вечора неприскіпливим паспортним контролем. Нікого не цікавило хто він, звідки й навіть мета його візиту. Все це не мало будь-якого значення. Під час посадки капітан повідомив, що в аеропорту зараз ясно, температура повітря +8 °, легкий вітер… Щоправда, через Босфор суб’єктивно це відчувалося щонайменше як +2°… Ну й особливо засмутив відсутній інтернет.
Аціс кілька разів без успіху вводив у формі номер свого рейсу, телефон, місце в салоні та прізвище (як у квитку), намагаючись під’єднатися до мережі, однак — зась! З’єднання щоразу переривалося повідомленням про помилку. Його британський оператор надіслав йому типове SMS, у якому люб’язно привітав його у Туреччині та запропонував придбати пакет послуг, аби потім не переплачувати. Також порадив знайти більше інформації про моніторинг витрат на сайті компанії, і миттєво — Аціс навіть не встиг дочитати інструкцію — заблокував послуги роумінгу, бо, як було сказано в наступному повідомленні, вони б у будь-якому разі перевищили ліміт…
То було очікувано. Тому всі сподівання покладалися на громадський Wi-Fi. Минулого разу ним можна було годину користуватися безоплатно. Цього цілком вистачило б, аби дати про себе знати Галатеї… А тепер незрозуміло, як і де її шукати. Він уже тричі обійшов зал, вглядаючись у натовп зустрічаючих… Її ніде не було. Обіцяного водія з табличкою серед присутніх також не виявилося. Контактний телефон шофера та адрес готелю залишилися в електронній пошті, а додаток без інтернету не працював.
∼ ∼ ∼
Тим ранком його рука нервово смикнулася, не відчувши звичної ваги торбинки зі змінним взуттям. «Все! Згубив!» — блискавкою промайнуло в голові та розкотилося луною жаху. «Додому можна було не повертатися, маман вб’є. Краще одразу їхати до бабусі на 33-й».
Певно, ранкова прохолода й ремені наплічника рефлекторно запустили навіть не спогад, а раптовий панічний стан — забутий, умовний, павловський рефлекс, старанно збережений центром страху десь нижче рівня свідомості та витягнутий на Стратблейн Роуд без будь-якої реальної загрози через сорок з лишком років, коли вже боятися, крім себе самого, більш не було кого.
Як особа відповідальна, Аціс вирішив заздалегідь позбутися «зайвих вітрів», бо попереду на нього чекали вокзал і щонайменше пів години в потягу до літовища. Стратблейн безлюдніла, та все ж він озирнувся, аби нікому не зіпсувати чарівний ранок. Позаду йшов якийсь молодцюватий вусань в архаїчних величезних Bluetooth-навушниках. За поворотом Аціс перейшов на інший бік вулиці. Краєм ока у віддзеркаленні вітрини він помітив, що вусань також перейшов дорогу. Тоді Аціс прискорив крок, щоб відірватися від попутника, і на наступному перехресті звернув у провулок. Незнайомець не відставав…
Намацавши в кишені ключ від вхідних дверей квартири із дармовісом на зачіпці та довгою, добряче стертою часом, але все ще гострою борідкою по краю, він затис їх у кулаці для впевненості, немов лезо. Не зброя, звісно, радше останній аргумент для захисту. Аціс не збирався провокувати бійку, але як доведеться то лише короткий рух, без замаху, у скроню, або око, збити з пантелику переслідувача та миттю зникнути.
На світлофорі вони порівнялися й перетнулись поглядами. Вусань «привітно» кивнув і для годиться посміхнувся. Спалахнув «зелений чоловічок». Аціс дозволив своєму переслідувачу себе випередити. Відірвавшись таким чином від «супроводу», Аціс, задоволений власною винахідливістю, переможно посміхнувся самому собі. Втім, скористатися досягнутим успіхом йому не вдалося: до станції залишалося йти кілька хвилин, і на Сент-Джонс-Гілл уже було повно перехожих.
Не знайшовши на табло свого потяга, він уточнив що до нього коло турнікетів в чергового. Той запевнив, що, попри ранок 2 січня, розклад ескпреса до Гатвіка не змінився, і він як завжди зупиняється на 13-й платформі…
Десь між Селгерст та Іст-Кройдон за вікном з’явилося трохи снігу. Дрібний та нікудишній, втім все ж густіший за паморозь чи іній. Певно, вночі припорошило дахи тонким шаром, і зранку сніг ще не встиг розтанути. Явище небачене для початку січня. Справжні заметілі в Лондоні трапляються вкрай рідко. Остання була років певно сімнадцять тому — здається, також у цих числах або лютому. Тоді вночі раптово похолоднішало до −10° і намело 20 см, а в Гемпстеді — всі 25. Небо ніби розверзлося, і холодні безбарвні сльози Кернунноса та решти зраджених місцевих богів укрили подвір’я відступників. Місцева влада через негоду закрила тоді дитячі садки й школи, а залізниця скасувала ледь не половину приміських потягів…
Аціс перемкнув смартфон у режим «Відео» і взявся фільмувати «засніжену» субурбію, що стрімко проносилася повз. Короткий відредагований ролик він одразу, без зволікань, надіслав «Вотсапом» Галатеї, аби розділити цю мить із нею.
[14:30] Галатея: Я в літаку. Виліт затримують. Кахикаю. Всі мене ненавидять.
Напередодні атака українських БПЛА спричинила обмеження в роботі московських аеропортів. Частину рейсів скасували. Офіційна версія обмеження повітряного руху — погодні умови (хуртовина).
[14:32] Аціс: «Пустяки, дело житейское».
В оригіналі Карлсон говорить Малюкові: «Det är en världslig sak», що можна перекласти як «Це справа житейська» (нічого особливого). А отже — не варто перейматися через дрібниці. Ліліана Лунгіна, аби уникнути дослівного калькування, шукала яскравий розмовний еквівалент, зрозумілий радянському читачеві, й знайшла доволі влучну перекладацьку інтерпретацію, котра згодом, завдячуючи класиці радянської мультиплікації, стала крилатим висловом. В анімаційній стрічці умовний Стокгольм, у виконанні фонувальників “Союзмультфільму”, набув рис, притаманних радше Челсі з його червоними цегляними будинками, димарями, мансардами та щільною забудовою, ніж реальній шведській столиці того часу. На батьківщині егоїстичний, самозакоханий маніпулятор із моторчиком ніколи не мав такої шаленої популярності, як в СРСР. Ліндґренівський Карлсон, порівняно з її ж Пеппі Довгоюпанчохою, залишився у шведському контексті персонажем другорядним, доволі суперечливим, а подекуди навіть відразливим. Саме в перекладі Лунгіної він перетворився на симпатичного й дотепного жартівника…
[15:00] Галатея: Я вимикаю слухавку. Рулюємо на зліт.
Мережа буланжерій «Le Pain Quotidien» (буквально — «Хліб щоденний») у російській інтерпретації перетворилася на «Хлѣб Насущный». До повномасштабного вторгнення в Москві налічувалося десять закладів цієї мережі. Один із них містився на перетині Нового Арбату та Новінського бульвару в будинку, де мешкали Лунгіни, неподалік старого офісу Аціса. (Автор помиляється щодо адреси: Лунгіни справді жили поруч, проте в іншому будинку). Впродовж декількох років Аціс часом снідав там із Галатеєю тартінами. Собі замовляв з ростбіфом, а вона брала з копченим лососем або сирники… Наприкінці минулого року через борги «Хлѣб Насущный» змушений був визнати себе банкрутом. Остання точка мережі назавжди закрилася 18 грудня 2025 р.
[15:01] Аціс: М’якої посадки. Побачимося.
Діставшись Гатвіка, він насамперед одразу попрямував до вбиральні. Однак, як воно зазвичай буває: коли з’являються всі необхідні умови, потреба зникає. Вітри, немов натхнення, пропали і як Аціс старанно не тужився, тиснучи долонею собі на живіт, вичавити з себе щось гідне не спромігся.
Потім він покрокував в зал вильоту й на електронному табло відшукав номер свого рейсу. Багаж не входив у вартість його квитка, тому подорожував він лише із піжамою, капцями, «Мертвяком комісара Мегре» та зубною щіткою, як справжній дорослий… Він так собі й подумав: «Наче дорослий». Реєстрацію пройшов онлайн напередодні, тож залишалося тільки відскановати посадковий та пройти огляд.
— Планшет? Ноутбук?
— Ні.
— Ремінь?
— Ні.
— Маєте щось у кишенях?
— Ні.
Пластмасовий лоток із наплічником, піжамою придбаною ще до війни, Жоржем Сіменоном і зубною щіткою зник у череві інтроскопа.
— Підніміть руки… Проходьте.
І хоча підстав для хвилювання не було, Аціс все ж відчув певне полегшення, помітивши, що його капці з Сіменоном залишилися на основній стрічці, оминувши гілку додаткового огляду.
Чисте проходження! Ідеальний темп! Зоставався фінальний бар’єр у цьому забігу — паспортний контроль. Чіткий підхід. Документ у руці.
— Куди летите?
— Стамбул.
— Мета поїздки?
Тут важливо було не почати пояснювати зайвого.
— Приватна.
— На скільки днів?
— Два дні.
— Де зупиняєтесь?
— У готелі.
— Зворотний квиток?
— Є.
— Приємного польоту.
Блискучий фініш! Впевнено та красиво. Тепер можна розслабитися та спокійно шукати свій гейт, чи з’їсти перед тим якийсь бао-бан із капустою, або шиїтаке, бо безплатне харчування під час польоту не передбачалося…
То був один з типових рейсів «Hairlines», третину пасажирів якого складали плішиві чоловіки, що прямували на трансплантацію волосся до турецьких лікарень.
У накопичувачі за спиною хтось голосно розмовляв телефоном російською, ніби зумисне привертаючи до себе увагу. Аціс обернувся, однак в натовпі не знайшов власника голосу. Найімовірніше, це був хтось із Харківщини чи окупованих південно-східних регіонів. Зустріти українця в Лондоні зараз значно легше, ніж росіянина. Довоєнні російські емігранти не прагнуть зайвий раз привертати до себе увагу і на людях — якщо це не Успіння Пресвятої Богородиці в Найтсбріджі — розмовляють англійською. Однак в українських бенефіціарів місцевих гуманітарних програм мова не така впевнена. Монтаж каркасів, шпаклювання та інший дрібний ремонт не надто сприяють вивченню третьої форми дієслів.
— Вітаємо вас на борту рейсу <…> до Стамбула. Будь ласка, займайте свої місця згідно з посадковими талонами. Нагадуємо, що ваші сумки мають бути розміщені на полицях над головою.
Надіями життя жевріє. Екрана розважальної системи у спинці крісла не виявилося. Було б дивно, якби за £60 він там був. USB-роз’єми для підзарядки також були відсутні, а отже, прослуховування «Листів до Віри» довелося відкласти, аби не розряджати телефон. Слухавка й без того розряджалася занадто швидко, вмикалася в кишені сама собою, або навпаки, не вимикалася й грілася мов праска. На думку Аціса, це свідчило про присутність «троянів» в операційці. Вони найголовніші пожирачі заряду. Шарудять безперебійно, збирають, стежать, слухають…
— Пані та панове, будь ласка, зверніть увагу на наших бортпровідників у проходах. Вони продемонструють вам правила безпеки на борту. Переконайтеся, що столик перед вами складений, а підлокітники опущені.
У підлокітнику Аціс знайшов марну попільничку, вмонтовану ще до заборони паління в літаках. Він поклацав її кришкою й поліз у наплічник по «Мертвяка комісара Мегре», якого придбав напередодні за акцією в Oxfam. Власне, він не збирався нічого купувати, але саме того дня була велика знижка на всі книжки й платівки, здатна навіть непотрібне зробити бажаним.
Застібнувши пасок безпеки, Аціс просунув ноги в шпарину між кріслом і сумкою та сповз униз, намагаючись знайти компроміс між потребами власного тіла та геометрією лоукосту. Насилу вмостивши потилицю на твердому підголівнику, він врешті дозволив собі розгорнути «Мертвяка».
Першим, що він побачив на форзаці, був обдертий екслібрис із гербом Стрітем-Клапгемської середньої школи для дівчат. Певно, якась із її учениць вчасно не повернула книжку до шкільної бібліотеки й вирішила, за краще віднести її в благодійну крамницю. Завдяки цьому доброчинному імпульсу Аціс мав чим себе зайняти наступні п’ять годин. Хто знає, можливо, колись згодом цій безіменній добродійниці воно воздасться й вона посяде належне місце в пантеоні почесних випускниць Стрітем-Клапгемської школи поруч із Марджері Шарп чи кавалерами ордена Британської імперії…
В романі все починалося з дзвінка до чергової частини на набережній Орфевр. Телефонував чоловік…
— Спершу я хотів побачитися з вами. Пройшов уздовж набережної, але увійти не наважився, бо він ішов за мною буквально по п’ятах…
Незнайомець стверджував, що його переслідують і планують убити.
— Я спробував відірватися, тільки не знаю, чи вдалося… Але можу ручатися: він ось-ось спробує мене уколошкати… Пояснювати занадто довго… Я подумав, що інші тільки сміятимуться з мене, але ви, комісаре…
— Алло!
— Перепрошую, він уже тут…
Впродовж дня незнайомець час від часу телефонував Мегре, говорив, що «вони вже близько», кидав слухавку й біг із набережної Гранд-Огюстен на Фран-Буржуа, а звідтам на площу Сен-Мішель і далі, бо якщо зупиниться — йому кінець. В останньому дзвінку він встигає повідомити про машину, що переслідує його, і напів слові зв’язок обривається…
— За кілька хвилин ми розпочнемо наше обслуговування… Ми пропонуємо широкий вибір сендвічів, гарячих напоїв та алкоголю. Також зверніть увагу на наш магазин безмитної торгівлі, де ви можете придбати парфумерію та аксесуари за вигідними цінами…
В салоні хтось тихцем псував повітря. Аціс відклав «Мертвяка». На той момент героя книжки саме викинули з «Сітроена» на площі Згоди.
— Удар ножем, пане комісар…
Уважно оглянувши пасажирів — без осуду, радше з тією зацікавленістю, що з’являється в довгих поїздках і особливо загострюється в замкненому просторі, — Аціс спинився на сухореброму коротуні із зачесаною набік лисиною. Той здався йому найімовірнішим «пускачем вітрів». Решта виглядали цілком невинно.
«Якби то була пласка історійка, — подумав Аціс, — у якій подібним персонажам відведена кумедна ніша дрібних злочинців, то певно так воно й було б. Але! Це аж ніяк не пласка історія. Ні-і-і… Це багатошарова й густа мов галяретка новелета, де водночас усе і майже нічого не відбувається. Тут злодійство має чинитися кимось абсолютно неможливим…»
Він вдруге прискіпливо оглянув присутніх і цього разу помітив бортпровідниць, що рухалися вздовж рядів із візком.
«Ось! Ніхто не очікує такого ницого паскудства від стюардес. Від самої ефемерної привітності, зітканої з крохмалю та посмішок… Чи он та елегантна, пристойна літня пані з коральовим намистом… Хоча ні, то невдалий приклад. Краще ось той! Праворуч. Неважливо. Так можна вести слідство, аж допоки підозра не впаде на самого оповідача. Лише тоді слід зупинитися й залишити слухачів у невіданні».
У 2011 р. на радіостанції Capital Radio в Малаві під час ефіру виникла суперечка між міністром юстиції та генеральним прокурором стосовно нового законопроєкту, в якому зазначалося, що: «Будь-яка особа, що псує атмосферу <…> винна у вчиненні правопорушення». На думку міністра юстиції пана Чапонди, це означало, що законопроєкт криміналізує пускання газів у громадських місцях, і вожді мають карати за це правопорушників. Втім, генеральний прокурор пан Каманга не погодився з таким твердженням і заявив, що не розуміє, як розумна, освічена людина може тлумачити подібним чином положення про «забруднення навколишнього середовища». На що кваліфікований юрист пан Чапонда поцікавився: чи був би його опонент радий, якби всі пускали вітри де їм заманеться?
— Нагадуємо пасажирам, що ми прямуємо до Туреччини. Будь ласка, переконайтеся, що у вас під рукою є всі необхідні проїзні документи та візи для проходження кордону в аеропорту Стамбула…
∼ ∼ ∼
— Привіт.
Аціс не помітив, як вона підійшла. Гнів не гідний дорослої особи, та все ж він сердився на Галатею через власну безпомічність.
— Ходім, я не маю сил довго стояти. Водій чекає на вулиці.
— Треба обміняти гроші, у мене лише фунти.
— Он обмінник.
На вулиці якийсь чолов’яга вигукнув його ім’я. Сумніву бути не могло, шукали саме «Аціса». Він підняв руку. Майже одразу під’їхала автівка. Чолов’яга щось сказав водієві, і той забрав у Галатеї валізу. Двері зачинилися. Машина, маневруючи між іншими таксі, рушила вперед.
— Як ти?
— Я на парацетамолі.
— Сказати водієві, аби вимкнув кондиціонер?
Галатея заперечно хитнула головою. За таких обставин Ацісу здалося доволі безтактним нагадувати, що він попереджав про страховий поліс і новий штам ковіду.
— Не варто було їхати.
— Ти як маленький. Це звичайнісінька застуда.
— Якщо стане гірше скажи.
— Скажу.
Вона схилила голову йому на плече.
— Мене хилить у сон. Я весь день у дорозі.
За вікнами не було нічого, крім суцільної пітьми. Аціс напружено вдивлявся в темряву: лише вузький промінь фар ритмічно ковзав перед машиною. З готелю дзвонили втретє й стверджували, що їхній водій усе ще чекає у залі прильоту.
«Якщо водій від готелю на літовищі, то хто нас тоді везе й куди? І чому таксі звернуло, хоча навігатор невпинно показував прямо? Треба про всяк випадок запам’ятати всі повороти та світлофори. Можливо, це пастка, чи викрадення, і мене навмисно виманили під виглядом поїздки до третьої країни через Галатею. То був її задум — відзначити Новий рік разом у Стамбулі після всіх свят. Можливо машина прямує зовсім не до готелю, а до берега, де вже чекає катер, аби мене відвезти на танкер-привид під ліберійським чи панамським прапором, який на картах моніторингу дрейфує в нейтральних водах, а насправді стоїть десь поруч у нічному морі».
Водій не розмовляв англійською, чи вдавав, що не розмовляє, і час від часу позирав на пасажирів у дзеркало. Аціс озирнувся. У салоні було не надто багато місця для маневру.
«Можна спробувати розтрощити черевиками бокове скло, аби привернути увагу випадкових перехожих, однак схоже ми десь у безлюдних горах. Можна ще потягнути на себе важіль ручного гальма, або вивернути кермо і все піде шкереберть».
— Щось довго немає міста…
— Перевірити?
— Так, бо я без інтернету.
На екрані з’явилася мапа з двома статичними й однією рухливою цяткою.
— Ми на півдорозі…
Вже за хвилину темрява спалахнула різнобарвними вікнами на схилах пагорбів. Промайнуло два-три колоритних, ризикованих провулки, вартих спокусливої зупинки за для декількох кадрів.
— Навіть не думай!
Останні десять хвилин таксі повільно продиралося крізь нічне місто, ледь розминаючись з припаркованими на узбіччі автівками. Машина то пірнала в темінь вузьких вулиць, то видиралася на, осяяні вітринами крамниць, магістралі.
Біля входу в готель на них чекав портьє. Була десята вечора. Черговий адміністратор вибачився за непорозуміння з машиною. Засканував паспорти. Щоби уникнути безпідставних підозр, Аціс, звиклий виправдовуватися, одразу довів до відома адміністратора, що Галатея — його дружина…
— Це зайва інформація.
Коридорний забрав їх багаж і зник у службовому ліфті.
∼ ∼ ∼
— Дай чайові, — веліла Галатея.
— Скільки? Двісті вистачить?
— Яка в тебе найменша купюра?
— Десять…
— От її й дай.
— Не мало?
— Достатньо.
Аціс простягнув коридорному купюру. На курс фунта до ліри на літовищі він не звернув уваги, проте інтуїтивно здогадувався, що це непристойно мізерна сума. Коридорний нічим не підтвердив і не спростував його припущень. Він лише стримано кивнув на знак подяки й миттєво зник за дверима… Ніякова ситуація вичерпалася, однак відчуття невиразного сорому нікуди не поділося.
— Допоможи-но мені.
Він мовчки, майже як справжній (він так собі й подумав — «як справжній») чоловік, поставив валізу Галатеї на багажну стійку. Галатея почала старанно обживати їхній, нехай і тимчасовий, спільний простір, наповнюючи його блиском для губ, гребінцем, записником, олівцями, парфумами, аптечкою… Тут, там, на підвіконні… Він перевірив бар. У барі було лише дві пляшки негазованої столової води.
«Може, так і краще», — Аціс смиренно прийняв підступний виклик долі.
Зрештою він здобув Wi-Fi, засканувавши QR-код у буклеті, та сів на ліжко перевіряти пошту.
— Мені надіслали договір, необхідно його підписати.
— Що за договір?
— Звичайний. Я відповідаю за все, вони нічого не обіцяють.
— Скинь його мені, я взяла стилус.
Галатея переглянула контракт, затримавшись поглядом на розділі із зобов’язаннями.
— Ти продаєш «Надію»?
— Так.
— Тут написано, що, ставлячи підпис, ти гарантуєш, що сценарій раніше ніде не публікувався.
— Тех-ніч-но…
— Та-а-ак?
— Він майже не публікувався.
— Це легко перевірити.
— Я продав минулого місяця права на постановку якійсь ліцензійній агенції зі Сполучених Штатів.
— Як?
— Я не знаю. Але мені ніхто нічого не заплатив, тож я не вважаю, що щось комусь винен.
— Юристи з тобою не погодяться.
— Так уже сталося. Не до сентиментів.
— Як знаєш. Тримай, — Галатея простягнула йому стилус. — Що далі?
— Подивімся якусь дурню, як раніше.
Вони дивилися черговий «багатообіцяльний» драматичний «контент під начос». Усе як завжди: вибухи, стрілянина й переслідування з розжованим сюжету та поясненнями для тих, хто проґавив суть конфлікту, відволікшись на ролики в TikTok. Позбавлені будь-яких суперечностей персонажі, рухалися до вічного логічного фіналу з неминучим гепі-ендом, на який Галатея з Ацісом так і не дочекалися.
Вона заснула. Він, обережно вивільнивши руку з-під її голови, закрив ноутбук. Переглянув новини у смартфоні. У світі за день нічого не змінилося (nulla).
— Ти де?
— Я тут, поруч з тобою.
- Ні. Ти в новинах, в пошті, будь-де, але не тут.
Аціс відклав слухавку і вимкнув світло…
ДЕНЬ І
— Можливо, мені здалося, але сьогодні, ще до муедзинів, десь поруч співав півень… Чого ти зачиняєш двері? Боїшся?
— Я перебуваю в зоні глибокої рефлексії.
— Ти став таким високомовний.
Аціс, оцінивши результат трудів своїх на «непогано», спустив воду. «Варто було взяти капці». Підлога виявилася доволі прохолодною. На бавовняному килимку це спершу не відчувалося. Він пошурував трохи йоржиком і, опустивши щітку в тримач, хутко вимив руки та повернувся до кімнати.
— Йди на розвідку, — розпорядилася з ліжка Галатея, не відриваючись від планшета. — Напишеш мені, що там у них є.
Інтонація, з якою це було промовлено, дискусій не передбачала. Накинувши кардиган на картату синю піжаму, він нашвидкуруч узув крокси й вийшов із номера. Наприкінці коридору, піднявшись гвинтовими сходами на один проліт, він опинився в заскленому павільйоні. До сніданкової зали слідом за Ацісом прожогом вдерлася плямиста, сіра, кощава кицька.
— Псс-псс… — стюард плеснув у долоні. — Брись! Перепрошую, сер.
У сучасній Британії подібне звернення («Сер!») звучало б неприродно й навіть образливо, якщо ти не почесний лицар чи офіцер, але тут це лише формальна ввічливість, придатна для будь-якого іноземця.
— Я можу вийти на терасу?
— Так.
Кармінове, зі сліпучою жовтизною світло дробилося й множилося, відбиваючись від каміння міста (поки тільки його верхніх поверхів), ковзало у склі вікон, зазирало з дахів униз й поверталося до холодного бурштинового світила під самий горизонт пестливими спалахами у тремтливій рябині протоки. Він наблизив зумом мінарети й, затамувавши подих, аби не тремтіли руки, зробив кілька відеодублів пташиних піруетів. У густому, насиченому сяйві над Султанахмет кружляли чайки, виводячи в повітрі незримі каліграфічні овали, завитки та петлі. Найкращий дубль він одразу відкоригував за кольором, аби той набув ще більшої ефемерності та надіслав Галатеї, додавши допис: «Приходь»…
Знизу до вух долинула сирена. Аціс спробував вгадати, якому з контейнеровозів чи поромів, що маневрували між берегами, знадобилося нагадати про свою присутність…
∼ ∼ ∼
Навесні 1919 року в сутінках у бухту Золотий Ріг увійшла невеличка й хитка «Надія» із сухофруктами. Берега було не розгледіти в темряві. Зранку 19-річний Лоді (Lody), як на англійський манір звали його батьки, прокинувшись, побачив в ілюмінаторі схід сонця над Босфором. У червоному альбомі для віршів він напише, ще до Елм Парк Гарденс у Челсі, «Захисту Лужина», «Пніна» та десяти номінацій на Нобелівську премію з літератури:
Стамбул із сутінків встає,
І чорні два виразні мінарети
На золоті світанку силует
В бурштині вод несе.
Володимир Набоков, «Стамбул»,
6 квітня 1919 р. [старим стилем ], бухта Золотий Ріг.
∼ ∼ ∼
Через два тижні, 23 квітня, в тій самій бухті став на якір турецький військовий корабель. На ньому після тривалих поневірянь Європою до столиці дісталася дипломатична місія УНР. Навпростець з Одеси шлях був закритий: місто зайняли війська Антанти, які чинили перешкоди українцям. Довелося їхати до Царгорода через Галичину, де тоді перебував уряд ЗУНР, а звідтам товарним потягом подалися спершу до Будапешта, а потім до Відня. Там планувалося отримати французькі візи, без яких в’їзд до Стамбула був неможливим. Проте у Відні французького консула не виявилося і необхідно було знову вирушати в дорогу, цього разу вже до Праги, де консул де-юре значився, але де-факто поїхав на місяць у відпустку у Францію. Довелося чекати. Й коли нарешті з’явилася можливість виїхати, перервалося залізничне сполучення через Королівство сербів. В Італію безлюдними горами діставалися на селянських возах, які згодом спинили прикордонники. Потім на попутках до Трієста, де дипломати зупинилися в найбруднішому готелі й через клопів просиділи на стільцях до ранку. Затим була Венеція, шість днів морем і після двох із половиною місяців дороги посольство зрештою дісталося місця призначення!
«23 квітня 1919 р. наш транспорт увійшов до Золотого Рогу. Ранок був сонячним і перед очима, наче казкова сновида, стояла мальовнича панорама Царгорода».
Олександр Лотоцький, «В Царгороді»,
видано 1939 р. у Варшаві.
∼ ∼ ∼
[08:40] Галатея: Йогурт є?
Він повернувся до залу. Там був типовий шведський стіл: фаршировані оливи, омлет, поруч гарячий менемен для охочих, м’ясна нарізка, суджук, зелень, свіжа городина, білі сири (кашар, беяз та інші), оладки, стільниковий мед, диня, круасани…
[08:41] Аціс: Є.
Стіл за рогом, що стояв трохи осібно, з чарівним краєвидом на дахи й Босфор, здався Ацісу найкращим.
— Передай мені серветки.
Він відклав виделку та простягнув Галатеї ті, що мав.
— Це всі?
Це було не питання, а докір. Варто було здогадатися й взяти більше.
— Я зараз принесу.
— Не треба. Їж.
Він повернувся до свого буряка та сочевичного кюфте.
— Дім це не стіни, не місце. Це стан. Я не вважаю кімнату, в якій зараз мешкаю, своїм домом. Як і попередню. І ту, що була до того. Хоча вони чудові й цілком мене влаштовують. Навіть подобаються, але вони не дім у тому розумінні… — рука Аціса покружляла в повітрі, ніби намагаючись ухопити відсутню суть. — Що…
Галатея, занурившись червоним носом у паперові серветки, розродилася делікатним, проте достатньо глибоким, драматичним і резонансним сурмленням.
— Вибачте.
Перебитий на середині думки Аціс із залізним спокоєм, витримав урочисту паузу, віддаючи шану стійкості носових пазух Галатеї.
— Це радше прихисток. Доволі комфортний, з акварелями й книжковими полицями, проте не дім. Символічний дім перестав бути місцем і перетворився на нетривалу мить. Зараз для мене мій дім тут, — він обвів поглядом довкола. — Я більше ніде не хочу бути.
На столі затремтіла слухавка, й з’явилося повідомлення.
[09:35] Панопа: Увімкни телевізор.
∼ ∼ ∼
У номері вони безперестанку перемикали новинні канали. Усюди було одне й те саме — безпрецедентна військова операція в її численних інтерпретаціях.
Третього січня, саме в ту мить, коли Аціс повернувся в номер, аби переодягнутися та трохи прискорити дружину, спецзагони США атакував резиденцію Ла-Касона (за інформацією з інших джерел то був палац Мірафлорес). На думку Пентагону, відбулася «хірургічна правоохоронна операція», за версією Каракаса «акт тероризму». Стверджувалося, що американські командос без жодного пострілу висадилися з гелікоптерів на даху резиденції й заарештували венесуельського президента з його дружиною, коли ті були в ліжку. Деякі медіа акцентували на тому, що Ніколас Мадуро був «у піжамі».
На противагу цій версії також висувалася інша, в якій США застосували 150 літаків, включаючи бомбардувальники та винищувачі, для серії ударів по військових об’єктах, ППО і стратегічній інфраструктурі. Мадуро начебто намагався втекти до підземного командного центру під палацом, однак через поспіх не зачинив за собою двері, і американські військові встигли закинути до бункера світло-шумові гранати.
«Reuters» вказувало на те, що насправді двері бункера відчинили зсередини зрадники з найближчого оточення президента, які уклали угоду з ЦРУ в обмін на недоторканність. Була ще версія, що президент зовсім не ховався, а їхав в аеропорт Майкетія, де на нього з увімкненими двигунами на злітній смузі чекав літак…
— Ще років з п’ять тому, я навіть уявити не міг як зміниться наш світ.
— Може він завжди був таким?
— Як ти гадаєш, це якось вплине на війну?
Галатея запнула портьєри.
— Не знаю… Я давно втратила здатність бачити, як одне витікає з іншого. Видно, головна мета тепер приголомшити непередбачуваністю й за будь-що втримати напругу, паралізувавши розвиток подій на одній високій ноті. Таке просто не дає знайти розв’язку.
— Якийсь сенс у тому має бути.
— Не впевнена. Може він в тому, що його нема.
- Але ми є.
— Ти можеш йти. Я буду спати.
— Я залишусь.
— В такій нечуваній жертовності немає жодної потреби. Ти тільки заважатимеш мені. Пошукай краще, куди завтра підемо.
— Я вже погуглив, тут є «Le Pain Quotidien», такий самий, як був на Новінському, навіть зовні схожий.
— Побачимо. Пиши мені.
— З цим складно. Хіба що Wi-Fi десь знайду.
— Візьми мою французьку слухавку… Ось тримай. І принеси мені поїсти щось в обід.
Жар повертався. Галатея проковтнула пігулку «Мукалтину», потім самостійно призначений собі за порадою подруги антибіотик, вимкнула телевізор і в кімнаті стало темно. Він пішов.
Думки розсипалися, як блискітки. Здавалося, необхідно комусь відповісти. Хтось наполягав у листі, що «від початку, якби було відомо, що війна триватиме так довго, а не рік-півтора, як здавалося, бо ж цивілізовані держави не терпітимуть під боком такої дикості в Європі у XXI столітті…»
«Від кого цей e-mail?»
Губи пересохли. Вона розплющила очі й пошукала на нічному столику воду…
«Не залишив. Одна почата Erikli має бути з його боку ліжка й дві в холодильнику… Надто далеко».
«Якби було відомо від початку, то не потрібно було б нікуди їхати. Ніхто його не переслідував. Для чого було тікати через Астану до Сербії й далі? За ним ніхто не гнався, і ніщо йому вдома не загрожувало. Цю біганину треба зупинити. Він ховається майже чотири роки, а життя одне, і ніхто не знає, скільки воно триватиме. Кому потрібні оці поневіряння одне без одного? Багато хто вже повернувся, і нічого страшного з ними не сталося…»
Вона силкувалася зрозуміти: хто це може писати? Згадувала, що листа насправді не існує, і напруга відступала ненадовго, бо невдовзі все розпочиналося спочатку. «Це зрадництво! І ніякі моральні принципи його не виправдовують. Про яку мораль можна говорити, якщо він залишив тебе? Щоразу, коли мова заходить про майбутнє, він уникає відповідей і верзе дурниці про втрачену самоідентичність чи дім, що й не дім, а бозна-що. Це виглядає жалюгідно й викликає хіба що розчарування. Безперечно, боягузтво потребує певної відваги, це вибір, гідний якщо не поваги, то принаймні розуміння. Але тут ідеться про егоїзм».
Галатея відкинула ковдру. А потім вона його побачила. Він височів у темряві посеред кімнати в трусах і сорочці. Самовдоволений. Старий і огрядний, із фарбованим волоссям. Поліфем огидно сопів, ніби йому бракувало повітря, і всміхався, хтиво обіймаючи за плечі її Аціса.
Стрімголов вона вискочила на вулицю й лише там помітила, що не взяла пуховика чи бодай чогось із теплих речей. Стояла тепер босоніж на перехресті в самій піжамі. Йшов сніг…
Певно, її розбудило повідомлення. Витягнувши з-під подушки слухавку, вона примружилася й подивилася на екран. Виглядало так, ніби вона писала сама собі.
[13:05] Galatea FR: Я на базарі.
[13:40] Galatea FR: Йду з мечеті на міст.
Під останнім повідомленням тулилася надіслана добірка світлин із рибалками.
Він повернувся о четвертій. Приніс у пластиковому пакеті в контейнерах на вибір: курячий суп із локшиною та рибний, до них тирнак-піде з припіками на бурштиновій скоринці та долму про всяк випадок.
— Я знайшов, куди ми завтра з тобою підемо, — він простягнув Галатеї телефон. — Дивись. Тобі неодмінно сподобається. Справжнісінький Монмартр! Такий самий занедбаний, тільки без арабів та африканців, і кава (він заплющив очі, зображуючи «поцілунок шеф-кухаря») не-пе-ре-вер-ше-на! Пам’ятаєш сходи на Фуатьє, біля Сакре-Кер? Один в один.
— Справді схожі.
— Зустрів чистильника взуття. Місцева класика. Мабуть, ще з вісімдесятих цей промисел тут проквітає. Чатував на мене зі скринькою, як той павук. Помітив і кинувся, шкутильгаючи, переходити дорогу. Брав на жалість. Слід відзначити, доволі віртуозно, з таким драматичним надривом. Багатьом заслуженим артистам не завадило б узяти в нього кілька уроків акторської майстерності. Ніби випадково одна щітка з його ящика падає мені прямісінько під ноги. Хотів був спершу гукнути його, мовляв: «Шановний!», а потім подумав: «Е-е-е ні! Не будь дурнем хоч сьогодні. Це ж водевіль! Ти зараз піднімеш ту щітку, а за хвилину шановний верещатиме, що ти винен йому весь свій статок за його роботу, й нікому нічого не доведеш»… Подивився. «Нє, — думаю, — вистава завершена. La commedia è finita!»
— Як ти їх знаходиш?
— Їх не треба шукати. Вони самі тебе знайдуть.
— Будь обережний. Якщо хочеш, увечері можеш познімкувати місто.
Після відпочинку Аціс посовався в сутінках ще кілька годин, однак зробленими світлинами, попри мальовничі краєвиди та режим нічного знімання, залишився незадоволений.
ДЕНЬ ІІ
Наступного ранку в залі для сніданків було гамірно. «Їхній стіл» за рогом на заскленій терасі з чудовим краєвидом на дахи, на котрий Аціс безпідставно покладав надії, виявився зайнятим італійським сімейством. Довелося задовольнитися іншим місцем, яке зовсім не відповідало епітету «чудове», а тому й залишалося вільним.
Після сирників та чаю в грушоподібних скляних армудах, уже в номері, на смартфон Галатея завантажила путівник з аудіогідом. З-поміж запропонованих екскурсій найкраща, яка приваблювала відсутністю виснажливих підйомів, розпочиналася, за твердженням розробників маршруту, «у серці сучасного Стамбула», потім поступово спускалася до Галатського мосту й пролягала далі вздовж якоїсь вулиці аж до мечеті коло води.
«Серце» виявилося композиційно несиметричним, без чітких акцентів чи вертикальних домінант, подібних до колони Нельсона на Трафальгарській площі. Майдан Таксим був радше схожий на велике жваве перехрестя, простір постійного руху, ніж на очікувану репрезентативну площу в класичному європейському розумінні.
У південно-західній частині площі височів монумент. У реальності він виявився значно меншим, ніж виглядав на світлинах у путівнику. Того дня пам’ятник був огороджений, тож розглядати бронзового засновника Республіки довелося на відстані.
На північному боці монумента Ататюрк із соратниками поставали у військовій формі, а на південному — вже в цивільному вбранні. Наче багатолике індуїстське божество, присутнє одразу у двох іпостасях: руйнівній та творчій.
Звідтам й розпочалося «неспортивне орієнтування» на місцевості з пошуком наступних контрольних пунктів. Bluetooth-навушники Аціса, на превеликий жаль, виявилися розрядженими, тож скористалися дротовими «вкладишами» Галатеї. Галатея взяла собі правий, а Ацісу, відповідно, дістався лівий. Довжина дроту диктувала свої правила: аби не висмикнути одне одному навушники із вух, Аціс і Галатея рухалися впритул, синхронно, немов зрощені сіамські близнюки — пліч-о-пліч, вухо до вуха. Через голос аудіогіда вони майже не чули одне одного. Їхні діалоги втратили все зайве: лишився тільки оголений «скелет».
— Що?
— Ти щось казала?
— Ні!
Аціс роздратовано дорікав смартфону, у якого на мапі «ліворуч» було праворуч, а маркер їхньої геолокації рухався їм назустріч. Галатея всміхалася і притискалася до його руки.
— Це лише прогулянка. Ми нікуди не поспішаємо. Часу в нас вдосталь. Дай шанс місту. Воно саме тебе приведе куди потрібно.
Дійшовши майже до Інституту Сервантеса, з’ясувалося, що увесь цей час вони рухалися не в тому напрямку і тепер їм доведеться повертатися на площу…
∼ ∼ ∼
До Інституту вони не дійшли. Раніше в цій будівлі, після проголошення Четвертого Універсалу та підписання Берестейської угоди, розташовувалося Посольство УНР.
Дипломатична місія Директорії дісталася Царгорода помітно поріділою. З одинадцяти співробітників, що виїхали з Києва, до Туреччини доїхали лише семеро, серед них дружина, донька та син повноважного посла. У Відні військовий аташе полковник В. Кедровський та Коваленко, пригнічені новинами з фронту, вирішили повернутися в Україну. Юрисконсульт із церковних справ Радзимовський, не витримавши розлуки з рідними, подався з Праги до Києва, де згодом був розстріляний більшовиками. Ще двох молодших урядовців, що встигли скомпрометувати себе в шинках, під благовидним приводом відправили назад із «терміновим» дорученням до уряду.
Справи посольства на той час перебували у цілковитому безладі; фактично установи не існувало. Попередній посол Суковкін, призначений ще за Гетьманату, вимагав негайної виплати заборгованої платні. Не дочекавшись грошей, він — самовільно й задля власної вигоди — розпродав придбані державним коштом меблі та службовий автомобіль, а згодом почав відверто саботувати роботу місії й всі справи передав без опису, що призвело до втрати неоціненних документів.
Після поразки в Великій війні (ніхто тоді ще не знав, що та війна згодом стане зватися Першою світовою) турецька влада, аби не ускладнювати стосунків з окупаційною адміністрацією, не поспішала визнавати повноваження нового українського посла. Британія та Франція хоч і надіслали своїх комісарів до Києва, проте повноцінного визнання від Антанти Україна так і не отримала. Антанта зробила ставку на «білих» для котрих Україна була лише частиною «неподільної Росії». УНР опинилась в міжнародній ізоляції. Поза протоколом в Царгороді до української державності ставилися прихильно, проте на офіційну аудієнцію до султана представника Директорії не кликали.
∼ ∼ ∼
З площі вони зрештою вийшли на Істікляль, колишню Ґранд Рю де Пера.
— Вісімнадцять! — Галатея рахувала котів від самісінького готелю.
Аудіогід порадив пильнувати гаманець і телефон, не залишати особисті речі на столах та лавках, а ввечері триматися лише освітлених ділянок маршруту.
Загроза була значно перевищена. На Аціса та Галатею чекала цілком звичайна туристична артерія з мережевими кафе й крамницями, яку можна було б зустріти у Відні чи Баку. Від колишньої її османської самобутності лишилися хіба що імпозантні фасади, трамвай та Чичек Пасаж…
— Двадцять!
Розпочали з двох кав із кардамоном і церкви Константинопольської архієпископії, чиї дзвіниці було видно ще з площі…
Коли тривалий час перебуваєш у чужомовному середовищі, мозок у якусь мить задля економії ресурсів вимикає фонову мовну обробку. Користі від неї в таких умовах не багато: все одно нічого не зрозуміло. Припиняються пошуки сенсу та прислухання до слів. Вони сприймаються виключно як тло, стають чимось подібним до шуму пральної машини чи кондиціонера на якому розгортаються думки. Тому, коли серед цього шуму раптово з’являється: «Сфотографируй меня. Ёлка попадает в кадр?», це завжди спершу викликає подив і лише потім усвідомлення, що нічого дивовижного не сталося. Це не зійшов на тебе Святий Дух, через що ти без зусиль почав вільно розуміти арамейську, а просто хтось так само з аудіогідом, дістався наступного пункту свого маршруту.
Без сумніву, це була саме «російська російська». Помилки тут бути не могло. Інтонаційний підйом у питанні, притаманний носіям із центральної смуги, ні з чим не переплутаєш. На подвір’ї Свято-Троїцької церкви фотографувалися саме росіяни, а не російськомовні українці чи ще хтось із колишніх «союзних республік». Відтоді як Євросоюз через війну спершу скасував спрощений візовий режим, а затим взагалі припинив видавати громадянам РФ багаторазові шенгенські візи, потік туристів із Росії до Туреччини значно зріс. Для багатьох з них Стамбул став і Міланом, і Парижем…
∼ ∼ ∼
Через бюрократичні зволікання та карантин довелося чекати дозволу зійти на берег. Новий світ був поруч — видимий, майже відчутний, втім, лишався недосяжним. А минуле потрошки починало неповоротно розчиняючись назавжди десь за кормою разом з ілюстрованим Бенеттом багатотомним виданням Верна, петербурзьким будинком і заміським маєтком, як згодом здаватиметься, ідилічним світом світла, садів і гувернанток. Майбутнє ж навпроти, не встигши розпочатися, лише зваблювало далеким гомоном екзотичного базару.
Ще нещодавно все здавалося зрозумілим і передбачуваним, а зараз попереду виднілася сама невизначеність. Батько вважав, що то тимчасово, «червоне варварство» не може тривати вічно… Втім Лоді ще в Севастополі, коли «Надія» маневрувала в бухті під тріскіт кулемета, раптом ясно відчув, що це назавжди й вороття не буде.
Учорашні союзники тепер дивилися на них як на прокажених, не даючи дозволу навіть зійти на сушу. Гідність і майбутнє більше не визначалися ані прізвищем, ані вихованням, ані освітою з колишніми заслугами — їхньою мірою стали перли, сховані в маминій бляшаній коробці з тальком…
Хто знає, можливо, так було завжди.
∼ ∼ ∼
Специфічний османський дипломатичний етикет створював певні незручності. Передусім він не передбачав самостійного вільного пересування містом для дипломатів. З’являтися на людях належало виключно в супроводі каваса (тур. kavas) — кремезного озброєного охоронця в червоній фесці. Наявність такого супроводу свідчила про високий соціальний статус персони та слугувала певним захистом від кишенькових крадіїв. Поява в публічному місці без каваса для посла означала самогубну втрату гідності. Охоронець на вузьких вуличках у натовпі, наче криголам, своїми широкими грудьми розчищав шлях для свого господаря.
Повноважному послу УНР, не звиклому до подібного, це здавалося надмірним тягарем умовностей, проте, таким чином йому вдалося оглянути з дружиною Айя-Софію, Султанахмет, базар, парки, здійснити неквапну променаду по Ґранд Рю де Пера, помолитись на недільній у Свято-Троїцькій й зазирнути в «Чичек Пасаж».
∼ ∼ ∼
Василь залишився на вулиці. Навіть на Ґранд Рю де Пера молодій жінці не варто було ходити самій. Оксана пройшла крізь скляну арку «Чичек Пасажу», минула японський магазин та тютюнову крамничку й зупинилася коло pâtisserie. В залі було декілька французьких та британських офіцерів, невеличке галасливе товариство левантійських комерсантів коло вікна і батьків приятель — дипломатичний представник Азербайджану. Помітивши останнього, Оксана ввічливо відповіла стриманою посмішкою на його водночас спантеличений і зраділий погляд.
Мадам чекала її у кутку за столиком, в обтягнутому червоним штофом кріслі. Це була літня вірменка в неновій, втім бездоганно охайній, придбаній, певно, ще до війни шовковій сукні з численними дрібними ґудзиками.
— Bonjour, Mademoiselle Lotoćka…
Кава чорніла в чашці, і, видно, її приправили дрібкою кардамону.
— Не поспішайте, мадемуазель. Чітко сформулюйте своє питання, перш ніж зробите останній ковток.
В Оксани питань було щонайменше два. Перше: коли скінчиться війна? Друге: чи повернеться вона до Києва до кінця року? Можна було ще спитати про Василя, але то занадто очевидне. Повагавшись, вона вибрала друге, вирішивши, що петлюрівські гайдамаки швидко покладуть край і білим, і червоним, якщо світ допоможе їм зброєю, тоді вона вже на Святвечір буде вдома…
На денці лишилася сама гуща. Мадам обережно двома пальцями взяла філіжанку за ручку. Повільно, під нахилом, аби осад рівномірно розтікся по стінках, обернула її на повне коло та одним впевненим рухом перевернула догори дном на блюдце.
— Покладіть щось срібне зверху.
Оксана зняла з пальця тоненьке срібне колечко з бірюзою.
— Це щоб зарядити чашку моєю енергією?
— Це щоб швидше охолола порцеляна…
Мадам приклала пальці до філіжанки.
— Достатньо. Забирай.
Воржка прискіпливо оглянула довгі смуги, що бігли до країв, затим зазирнула всередину. На дні по центру лишилась темна пляма. Завершилося обстеження на блюдці. Осад там вилився рівним колом. Оксана чекала.
— Я бачу тут три дороги…
Спершись плечем об чавунну колону ліхтаря, Василь розглядав перехожих, непатріотично вистукуючи сигаретою об портсигар «Довгу дорогу до Тіпперері»: Та-та-там-там, та-та-там-там, та-та-там-там, та-та-та… З пасажу вийшла Оксана.
— Ну, що тобі наворожили?
— Три дороги.
— Теж мені передбачення, — зневажливо пирхнув молодший аташе. — І скільки за це взяли? — Фунт чаю.
Він припинив стукати, сигарета завмерла, притиснута до металу.
— Чи ти при своєму розумі?
— Гадаєш мало?
— І як мадам прийняла таку плату?
— Ніяк… Мовчки кивнула.
— Кивнула? Ти уявляєш, які дипломатичні зв’язки були задіяні, аби ту бляшанку здобути? Це колоніальний індійський чай! Боже правий…
∼ ∼ ∼
«Поки стара Османська імперія після поразки у Великій війні доживала свої останні дні під окупацією союзників, а над Стамбулом витав дух невизначеності, тут, у «Чичек Пасажі», ще зберігалася остання цитадель «Belle Époque» (фр. прекрасної епохи). І навіть коли турецька ліра стрімко знецінювалася, а фунт англійського колоніального чаю можна було обміняти на послугу чи інформацію, тут і надалі подавали незмінні птіфури, «Сент-Оноре», глазуровані каштани, а повітря було насичене ароматами кави, шоколаду, сигар та вишуканих парфумів… »
Галатея прислухалася до запахів… Ніяких птіфурів чи сигар. В пасажі пахло смаженою рибою та ще чимось, що вона не змогла ідентифікувати. Їсти поки не хотілось. За для годиться Аціс погуглив, які є мейхане довкола.
— Дивись. Смажений восьминіг один мацак 2 500 лір! Я не жадібний. Я інколи раціональний. Ну справді, за такі гроші можна на пристані придбати цілий візок із бубликами.
∼ ∼ ∼
Налагодити побут у Константинополі в повоєнний період було справою непростою. До всього, ситуацію ускладнював дипломатичний статус, котрий вимагав підвищеної репрезентативності. Тож доводилося поєднувати протокольну «помпезність» з обмеженими фінансовими можливостями.
Господарські обов’язки лягли на Німфодору Мефодіївну. Саме на її плечах трималися постачання цукру, борошна, вугілля, вершкового масла та англійського чаю. Щочетверга вона влаштовувала світські чаювання, на яких гостювали: Пані Мюфіде-ганум, дружина турецького міністра, талановита й освічена жінка; Абдулгак-Гамід-бей, поет та дипломат, якого вважали «правдивою окрасою салону»; редактор газети «Іфгам» Гусейн Раґіб-бей; композитор Зіа-паша; генерали Решід-бей, Гамід Гуршід-бей та Ізет-паша; вдова камергера султана Абдул-Гаміда; посол Персії, посол Грузії з дружиною та посол Азербайджану; польський посол Вітольд Іодко-Наркевич; румунський комісар Філаліті; родина Йоаніді, зокрема пані Артемізія та її донька Даниця; комерсант Йосиф Азаріян; грецький фінансист Маврокордато й багато, багато інших.
— Оксано, пташка, а де ж цукор? Зроби ласку, принеси його до чаю.
— Маму до вас покликати?
— Облиш. Нехай собі пліткує з Мюфіде-ганум. Краще захопи ще серветки, як повертатимешся…
— Маєш що сказати?
— Я маю близько 10 тисяч доларів готівкою й ще Німфодора Мефодіївна привезла з Києва мій гонорар за читанку. На рахунок класти їх не хочу, бо його найближчим часом точно заблокують.
— Щось сталося?
— Поки нічого, але через «Русаген» денікінська контррозвідка останні дні активно поширює чутки, ніби наша місія то кубло німецької агентури й в посольстві ми друкуємо фальшиві гроші. Ти ж знаєш, союзна поліція в ситуації не орієнтується й довіряє російським інформаторам, а ті виходять з принципу «єдиної неділимої» й ми для них як та червона ганчірка. Гадаю, варто очікувати днями на обшук в посольстві.
— Прикро. Чим я можу тобі зарадити?
— Ти зробиш мені велику послугу, якщо візьмеш ці гроші на збереження. Хоча б частину. Нехай в тебе полежать тимчасово, поки все не вщухне.
— За те не переймайся. Якось порозуміємося. Ну, а добрі новини є?
— Так. Відправили вчора нарешті, дякуючи Богу й комісару Філаліті, полонених буковинців додому. Сиділи мало не пів року тут в таборі.
— Слава Господу на віки! Через Одесу?
— Констанцу, в Одесі наших вояк як червоні силоміць не мобілізують, то постріляють. Маємо ще Галицьких жовнірів, працюють біля Гайдар-Паші на залізниці в англійців. Я писав за них до англійської амбасади, але звідтам не відповіли, то передав цю справу нашій місії в Лондоні, нехай там на місці вже тиснуть на британський уряд.
— Резонно. Дозволиш?
— Звичайно. Вогню?
— Я маю запальничку.
Маврокордато креснув коліщатком й здобувши вогник, жадібно втягнув сигаретний дим: «С-с-с-с…». Й випустив його: «Пф-ф-ф…».
— Німфодора Мефодіївна не сваритиметься?
— Вона швидше спробувати захоче.
— Кх-кх-кх… Не сміши… А як там справи з місцеблюстителем? Щось зрушило за цей час, чи дива не сталося?
— Потроху. Подав після аудієнції до Патріархату меморандум на 100 сторінок. Як вже міг обґрунтував всі історичні підстави для надання Томоса…
— І що?
— Ну що? Тобі добре відомі відносини у турків з греками. МЗС висловило незадоволення стосовно моїх візитів до Доротея.
— Забудь. Ти зробив велику справу, заклав підґрунтя…
— Дякую Ксаночко.
— Оце так… І звідки в вас таке багатство?
Щипці підхопили кубик тростинного рафінаду.
— То тільки мама знає й тримає в таємниці ім’я постачальника, але є підозра, що до того причетний Йосиф.
— Азаріян?
— Оксана, нагадай брату, аби він не засиджувався допізна з Алі, бо зранку до ліцею.
— О, — відкашлявся Маврокордато. — Скільки це вже Борису, шістнадцять?
— П’ятнадцять поки.
— Вчить турецьку з першачками, — виходячи з кабінету, оповістила Оксана.
— Теж треба, — вступився за ліцеїста гість.
— Знаєш, — зітхнув Олександр Гнатович. — Він там один єдиний не турок і ніби тим навіть пишається, що його прийняли. З такою гідністю носить ту галатасарайську ліцейську феску.
— Фехтування й каліграфію там все ще викладають?
∼ ∼ ∼
Біля Галатасарайського ліцею Аціс витягнув із вуха навушник. Рухатися далі, притиснувшись одне до одного в натовпі, було вкрай складно. Маневрувати в юрбі, аби уникнути зіткнень і одночасно слухати про астрономію, каліграфію, фехтування та верхову їзду, Аціс був не в змозі, тому вирішив зосередитися на прокладанні шляху у натовпі, своїми не надто широкими грудьми.
У результаті Галатея залишилася наодинці з історичними довідками про служителів султанської гардеробної, що, видно, не викликало в неї особливого захоплення.
Вони мовчки пройшли повз чавунні газові ліхтарі Французької вулиці, минули затиснуту між будівлями й сховану за аркою у дворі неоготичну церкву Святого Антонія та оглянули посталу з попелу п’яти пожеж церкву Святої Марії Драперіс.
Настрій Галатеї дедалі похмурнішав. З боку Аціса було доволі нетактовно нехтувати своїми обов’язками, і жодні виправдання стосовно натовпу не виправдовували його ігнорування спільної прогулянки в одних навушниках. Він обіцяв завжди бути поруч і підтримувати її в всьому, що б не сталося: і в радості, і в горі, а натомість поодинокі закордонні зустрічі в готелях й орендованих квартирах та їхній кіт, який залишився очікувати її вдома в Москві на підвіконні. Зрозуміло, що того, що було, вже не повернеш і за таких обставин щось планувати майже неможливо, але необхідне хоча б елементарне розуміння напрямку, куди ми рухаємося і чого чекати у фіналі?
— Що це?
— Салеп! Неймовірна річ. Надзвичайно корисна при застудах, особливо при кашлі. До речи, вважається афродизіаком. Суто зимовий, солодкий молочний напій з орхідейним борошном. Гадаю, це саме те, що тобі зараз потрібно, люба. З арабської, назва перекладається як «лисячі тестикули».
— Знаєш, якось не надихає. Абсолютно немає ніякого бажання куштувати те, що зветься «тестикулами».
Після сходів Камондо, десь між церквою Святого Бенедикта, побудованою генуезькими ченцями, та мечеттю Килича Алі-паші, зведеною за участю раба Сервантеса, було два келихи Совіньйон Блан (Аціс угледів у винній карті знайому назву), креветки з маслом, анчоуси, кефаль, морський окунь, овочі гриль, чай та баклава, на які пішли мало не всі обмінені в аеропорту гроші.
Затим був фонтан Топхане, павільйон Топхане, щось іще, ще одна мечеть, пором (втомлена Галатея проспала на відкритій палубі мало не всю прогулянку Босфором) і під кінець дві кави по-турецьки.
Впродовж дня вони нарахували приблизно п’ятдесят котів…
∼ ∼ ∼
То був майже ритуал, котрий вимагав твердої руки й терпіння. Перш за все Оксана з батькового стола в кабінеті прибрала всі листи, газети та депеші. Потім в бурштиново-жовтому світлі настільної лампи на сцені з’явився синій флакон. Обережне зусилля породило тихий хрускіт засохлих чорнил. Після того опір зник й можна було діяти впевненіше.
Відклавши вбік кришку, Олександр Гнатович взявся за перовий вузол старого «Waterman». У цьому питанні повноважний посол дотримувався консервативних поглядів. Стара модель «Waterman» вміщувала втричі більше чорнила, ніж новомодні ручки з важільною заправкою. Відокремивши перо, посол акуратно піпеткою набрав чорнила з флакона й помалу, крапля за краплею вичавив густу рідину в порожнину корпусу ручки. Й так декілька разів. Тут головне вчасно зупинитися. Завжди потрібно залишити пів сантиметра до краю, аби при закручуванні не вилилося зайве, бо руки потім не відмиєш.
Вуаля! Виполоскана в склянці та обсушена серветкою піпетка разом з флаконом повернулися на своє місце до ножа для листів. Можна було починати.
«Заєць тварина безборонна», — вивів Олександр Гнатович перше речення. Подивився й додав на кінці знак оклику. Сьогодні, під час чаювання він багато думав про це: «Немає посольству, а ні підтримки, а ні офіційного визнання, через те змушений він покладатися виключно на дипломатичну гнучкість».
«Не має заєць, а ні кігтів, а ні зубів, щоб відбиватися ними від ворогів!» — цього разу речення Олександру Гнатовичу не так сподобалося та аби не гаяти дорогоцінного часу, він вирішив відредагувати його згодом, тож продовжив. — «А ворогів у нього безліч і всі нищать зайця». Знову переглянув від початку і приписав зверху, між «нищать» та «зайцем» — «бідного».
«За моєю спиною Храповицький з Євлогієм та чорноротим Платоном псячили мене “ворогом православ’я” перед Доротеєм. Мене! Наполягали, аби й до “церковної огорожі” не підпускали “вовка в овечій шкурі”. Начувайтеся паскуди. Бог мені свідок. Прости Господи. Час неодмінно покаже, хто з нас справжній вовк».
«Рвуть зайчика собаки, вовки й лисиці», — Олександр Гнатович зупинився, згадав за Суковкіна, Прохоровича з Райським, Козинця, який став Козінцевим, колишнього одеського градоначальника Мустафіна, що залякує людей, аби ті не ходили до посольства… Й дописав. — «Ворони хапають його, яструби та сови»…
«Тяжко жити безсилому зайцеві! — зітхнула зайчиха. — Уся його сила то довгі вуха та довгі ноги. Вуха, щоб добре прислухатися до всякої небезпеки, а ноги, щоб швидко од небезпеки втікати. Отже, не в силі наш порятунок, а в обережності та в бистроті наших ніг».
Олександр Лотоцький, «Зайчик-Побігайчик»,
Видано в 1929 р. у Львові.
Олександр Гнатович поставив крапку на кінці абзацу й «Waterman» важко ліг на папір.
— Любий, ти де?
— Я тут сонечко.
— Ні. Ти знову у своїх листах, або газетах, будь-де, але не тут.
∼ ∼ ∼
Після двох діб безплідного очікування, як напише Лоді в листі до своєї гувернантки мадемуазель Сесіль Міотон, мінарети, які так захоплювали його першого ранку, тепер набули вкрай огидних рис і виглядали мов фабричні труби.
Пасажири «Надії» так і не отримали дозволу зійти на берег. Корабель знявся з якоря й попрямував до Афін. Звідти родина Набокових подалася спершу до Марселя, а в травні вже до Лондона. В Стамбул Лоді більше ніколи не повертався, на нього чекали «інші береги».
∼ ∼ ∼
Коли в Києві формувався склад посольства, планувалося, що воно виконуватиме й консульські обов’язки. Однак через те, що чорноморські порти впродовж усього року перебували під контролем більшовиків, обсяг консульської роботи виявився мізерним, а отже, потреби в такому чисельному штаті працівників не виникало. Тому влітку до Києва було відряджено трьох урядовців, а восени — ще п’ятьох. В місії залишилися: посол, радник, секретар і драгоман.
Однак навіть зі скороченим штатом посольство вже не могло повноцінно функціонувати. І справа полягала не лише у фінансових труднощах. Попри дружні відносини з турецьким урядом, Надзвичайний і Повноважний Посол Української Народної Республіки так і не набув за рік належного офіційного статусу, а це негативно позначалося на державному престижі. За таких принизливих умов, аби не переривати діяльність представництва, в яке вже було вкладено чимало коштів і зусиль, було ухвалено рішення понизити статус дипломатичної місії в Стамбулі з рівня посла до управителя справами.
«Виїхав я з Царгорода 25 березня, щоб уже до нього не повертатися. <…> Усім говорилося, що їду лише на певний час — для доповіді урядові. Для більшої вірогідності цього моя родина залишилася в Царгороді до формального залагодження справи».
Олександр Лотоцький, «В Царгороді», 1939 р.
Повертався Олександр Гнатович до Києва майже так само довго, як за рік до того діставався з України до Туреччини: через Софію, Бухарест, Чернівці, Чортків, Станіслав, Львів, Кам’янець…
10 травня Рада міністрів ухвалила його відставку й призначила управителем справами посольства в Константинополі князя Яна Токаржевського-Карашевича людину дивакувату, але, за спогадами сучасників, «шляхетну й щиру»…
∼ ∼ ∼
Донька повноважного посла пані Оксана Лотоцька до Києва не повернулася. Невдовзі місто окупували більшовики, армія УНР відійшла за Збруч, а державні інституції припинили свою діяльність. У 1924 році Оксана Лотоцька переїхала із Стамбула спершу до Франції. Потім мешкала в Італії, а в 1948 році на неї чекала її остання, пророчена в pâtisserie в Чичек Пасажі, третя дорога, цього разу до Лондона.
∼ ∼ ∼
Трансфер до літовища замовили на дванадцяту годину, аби встигнути разом поснідати.
Ніч складалася з її подиху, вуличного світла, що цівкою прослизало в кімнату крізь тонку шпарину в портьєрах, та його думок. Вона спала, повернувшись до нього спиною, і в тому було щось остаточне, як у крапці наприкінці абзацу. Він дивився на обрис її плеча, котрий проступав із пітьми, і не вірив, що вона поруч, що вони разом.
Аби не зруйнувати крихку мить, Аціс обережно, тихенько підсунувся ближче й обійняв її. Її тіло здригнулося. Не розплющуючи очей, Галатея щось промурмотіла, щось, що не потребувало пояснень. За хвилину її подих знову вирівнявся.
В темряві не було нічого урочистого — лише вони.
2 січня – 28 лютого 2026 р.
Стамбул — Лондон
serhiy.kotsun@gmail.com