Жив на світі хлопчик. Зиму він проводив у великому місті, а щоліта з батьками їздив на базу відпочинку. База стояла на березі річки, у найчудовішому місці на світі.
Стежкою, що вилася уздовж річки, хлопчик бігав по кілька разів на день. Біг уздовж сірого сітчастого паркану бази, біг повз старий дуб. Потім стежинка протискалася між берегом і найближчим городом. А далі — на мить пірнала під тінь дубів. І, нарешті, виходила до далекого городу.
Місце це було вже досить далеко. Навіть бігти до нього треба було хвилин п’ять, і як мінімум один раз довелося б перепочити.
Вітер доносив сюди запахи розігрітої смоли та нудотно-солодких латать. З-за повороту Десни було видно червоний бакен, незвідану далечінь ріки та сильну воду. Біля стежки тут височів перевальний знак, на якому ввечері сам по собі засвічувався вогник. Там же була величезна батарея — схожа на ті, від яких працювали його іграшки й світив ліхтарик — тільки в кілька разівбільша.Вонабулапростовеличезною!
Він навіть розгледів на батареї напис «900 годин», з чого зрозумів, що, напевно, батарейку ту встановлює бакенщик щовесни. І її стає на все літо, доки кораблі ходять річкою. І щовечора загоряється вогник на перевальному знаку. Щоб навіть уночі керманич знав, куди плисти.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
А ще біля дороги, у траві, лежав сірий камінь.
Тільки-но вискочиш з-під дубової тіні й почнеш розглядати, залежно від настрою, чи то біло- рожеві квіти картоплі на далекому городі, чи то просто думати, як чудово охолоджує земля босі ноги, ррраз! — і великий палець боляче б’ється об камінь. Боляче! — і доводиться кілька метрів скакати на одній ніжці.
Ніде немає такого огидного каменю, ніде більше.
Хлопчик усі околиці обійшов. Навіть на дамбі був і на Блакитних дачах. Он як далеко бував (звісно, не сам, з батьками). То босоніж, то в сандаликах — як вийде. І жодного разу ноги не порізав. Садна раз на тиждень траплялися — куди ж без них. Але ніде в околиці не було такого підступного каменю.
Пісок на пляжі зігрівав ноги, а іноді — обпікав. Ще часом у ньому траплялися колючки реп’яхів. Робиш крок — а під м’яким, наче вовна піском — колючка!.. Брр.. Робиш ще крок і сподіваєшся, що більше колючка тобі не зустрінеться.
Але тут — напасть просто.
Ідеш доріжкою, замрієшся про щось — рраз! — і… Камінь лежить, немов навмисне.
Він навіть спробував якось виколупати камінь із землі. «Адже не я один, напевно, об нього спотикаюся». Марно — камінь був великий, і сам він його відкопати не зміг. Залишалося щоразу нагадувати собі про нього або одягати босоніжки.
Але перше булоскладно—колизахопленобіжишуякихосьсправах,недуже-топам’ятається про різні камені. А в босоніжки набивався пісок і потім боляче тер ногу… а камінь так само лежавілежавнадорозі.
Цією ж дорогою, приблизно в той самий час, ходила дівчинка. Вона точно так само спотикалася об камінь. І бувало, навіть плакала, коли криваве садно з’являлося на ніжці. І часом думала дівчинка, що камінь сильніший за неї, а можливо — і за всіх на світі. Адже мине сто, або всього п’ятдесят років, і всі люди, що зараз сміються і ловлять рибу, помруть. А камінь лежатиме тут ще тисячі років…
Довго, чи коротко, але минув радісний і світлий, як завжди, відпочинок у Пирнові, прийшла дощова осінь, школа, потім день народження з «Юним хіміком» у подарунок , а потім і кінець зими. Коли одного дня ти виходиш зі школи — і раптом сліпнеш від яскравого сонячного світла, оглушений щебетом птахів, і розумієш – весна прийшла. І вже зовсім скоро і відкриті вікна у класі, а і кінець навчального року… І прийшло разом і тією весною щось ще, щось важливе.
Йшов хлопчик стежкою — вже не біг, а йшов. Вудка в руці, зелений костюм захисного кольору. На ногах — парусинові туфлі. Таким жоден камінь не страшний. І зачаївся камінь у траві, засумував, ніби замислився про щось.
Йшов хлопчик стежкою. І раптом ніби щось згадав. Повернувся назад. Подивився обабіч. Лежить камінь у траві, на своєму місці.
Замислився хлопчик. Камінь он як непорушно із землі стирчить. Може, і не б’є об нього зараз ніхто ноги.
Та й боязно щось — раптом сміятися будуть? — чого це я, дорослий хлопчик, тут у землі копирсаюся?..
Потім раптом нагнувся, і… швидко викопав камінь. Зовсім неглибоко він сидів у землі, виявилося. Потрібно було тільки взятися правильно. Шматок граніту полетів на річковий схил, до своїх побратимів.
«Там він потрібніший! Нехай лежить ще тисячу років, берег охороняє від розмиву. Робить ту роботу, для якої його привезли сюди.
-І чого я раніше цього не зробив?..
м. Київ