“Українська літературна газета”, ч. 6 (386), червень 2026
В українському літературному цеху зараз штормить, і заперечувати це — означає займатися самообманом. Поки «преміальні» експерти та столичні критики за інерцією жують кактус постмодерністських ігор та деконструкцій, а старі інституції впали в анабіоз, у самій товщі нашого письменства відбувається щось по-справжньому важливе. Народжується нова проза: екстремальна, тривожна, окопна, волонтерська. Вона намагається вхопити реальність, яка мчить уперед швидше, ніж автор устигає поставити крапку в абзаці. Але питання стоїть ребром: як не скотитися в цюхвилинну агітку і не перетворити вічність на газетний фейлетон, який завтра загорнуть у рибу?
Згадайте класичну українську традицію. Від давніх билин Київської Русі, де за щитами богатирів завжди стояла особиста вірність землі та побратимам, крізь козацькі думи і аж до ХХ століття — велика література ніколи не була просто хронікою перемог. Згадайте Стефаника з його майже фізіологічною лаконічністю, що розриває серце. Згадайте Тютюнника, Багряного, Підмогильного чи «Розстріляне відродження» — вони ж бо стали безсмертними не тому, що описували стратегічні карти штабів чи сухі історичні віхи. Вони писали про людину, кинуту в жорна епохи, якій страшно, яка втрачає близьких, але шукає опору. Їхня сила була у граничній, майже нестерпній чесності. Вони не лакували фасад, вони препарували душу в граничній точці.
Сьогодні видавництва завалені текстами про поточний момент. І тут на автора чигає головна пастка — пафос. Ця спокуса «сказати голосно», «вдарити гаслом», «роз’яснити історію». Але читач сьогодні перегодований. Його стрічка в Телеграмі й так тріщить від нескінченного потоку зведень, відеороликів із тіктоку та експертних думок, які сипляться на нього щомиті. Йому не потрібна література, яка просто дублює цей новинний гул. Справжня література починається там, де репортер вимикає камеру й іде, а свідок залишається сам на сам із тишею.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Головна біда нинішніх рукописів — плакатність. Коли автор намагається промовляти «від імені Історії», конкретна людина кудись зникає. Замість живого, колючого бійця, що сумнівається, або змученого переселенця з’являється картонна фігура «героя без страху і догани». Щойно в тексті зазвучало гасло — література померла, почався мітинг.
Звісно, є й винятки, де баланс знайдено. Є автори (і на них сьогодні тримається надія), які розуміють: читача тримає не масштаб декорацій, а біологічна, майже фізіологічна правда персонажа, кинутого в м’ясорубку обставин. Саме увага до цієї глибинної драми — чи то в історичних рефлексіях, чи то в актуальній прозі з підвалів Бахмута та харківських Салтівок — і є тим самим ключем, який відчиняє двері до читацького серця.
Сьогоднішній виклик для письменника — мужність спуститися разом із героєм у найтемнішу темряву. Де немає звичного комфорту, де зв’язок із світом обірвано, а готові ідеологічні відповіді більше не працюють. Про що тут писати? Про калібри артилерії? Про геополітику? Дурниці.
Художню цінність має лише одне питання: чи залишиться людина людиною, коли навколо рушиться сама світобудова? Чи зможе вона, по вуха в багнюці, під нескінченними прильотами, коли набої підійшли до кінця або коли весь її колишній світ згорів, не просто вижити, а зберегти в собі якийсь залишок людяності? Саме така проза — душна, страшна, позбавлена глянцю, але пронизливо чесна — нам сьогодні життєво необхідна.
Нам не потрібні парадні марші. Нам потрібне чесне дослідження того, як людина проходить крізь ПТСР, як вона шукає світло в абсолютній ізоляції, коли вибір стоїть між «врятувати шкуру» і «залишитися собою». Пора б нашому письменству згадати свої істинні коріння — ту екзистенційну, глибоку увагу до індивідуальної долі, яка була у Франка, Лесі Українки та Коцюбинського. Нам потрібен свій неоромантизм і свій психологічний реалізм, здатний витримати силу сьогоднішнього удару.
Редакторам, критикам, усім, хто працює з видавничими портфелями, варто перестати гнатися за швидкоплинною кон’юнктурою та байрактарщиною. Шукайте ті тексти, де крізь пороховий дим і бетон пробивається світло гуманізму. Тому що будь-яка темрява, навіть найгустіша, колись розсіється. А те, якими ми з неї вийшли і що зберегли у своїх серцях, — ось це вже залишиться в історії. Назавжди.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.