“Українська літературна газета”, ч. 6 (386), червень 2026
ХТО СТВОРИВ І РОЗРОБИВ У ЄВРОПІ УКРАЇНСЬКІ ЗАКЛАДИ ВИЩОЇ ОСВІТИ
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Вони існували в реальності: національні вищі навчальні заклади для українців, створені і розвинуті в умовах еміграційного життя минулого століття. Мета і завдання цих унікальних українських інститутів, університету, академії, що існували в кількох європейських країнах, була високою і благородною: надати можливість здобути вищу освіту багатьом тисячам молодих українців у зарубіжжі.
З різних причин опиняються люди в еміграції: одних виштовхує з рідної землі зубожіння і пошук кращих умов життя, інших, і це буває дуже трагічним, ‑ політичні переслідування, воєнні лихоліття. Саме після тривалих воєнних дій, запеклих боїв з більшовицькою навалою в добу української революції 1917-1921 років тисячам молодих захисників рідної землі з армії УНР, відступаючи перед переважаючими силами ворога, довелося перейти кордон і розташуватися на польській території в таборах для інтернованих. Урядові кола Української Народної Республіки і військове керівництво розраховувало на те, що після перегрупування сил настане їхнє швидке повернення в Україну. Однак вже за рік усі зрозуміли: ці сподівання відкладаються на невизначений час.
У цей період постало важливе питання про визначення подальшої долі тисяч молодих емігрантів, як цивільних, так і вчорашніх вояків. Завдяки ініціативі Українського громадського комітету, що з’явився на території щойно утвореної Чехословацької держави, а також особистому сприянню її президента Томаша Масарика, групами й поодинці потягнулися в цю країну військовики Української галицької армії, інтерновані вояки Армії УНР з Польщі, українці з російських частин, що перебували на турецьких та німецьких землях. Вела їх спільна мета: прагнення здобути освіту, оволодіти знаннями, щоб стати корисними Україні.
У жовтні 1921 року свої перші послуги українській вищій освіті запропонувала Прага: відбулася урочиста церемонія перенесення до чеської столиці з австрійського Відня Українського вільного університету, заснованого там кількома місяцями раніше. На відміну від австрійського, чеський уряд взяв на себе повне фінансове утримання вищого навчального закладу українських емігрантів, забезпечив усіх студентів стипендіями, надав можливість користування аудиторіями, актовими залами, кабінетами й лабораторіями празького Карлового університету. На перших порах українські емігранти отримали лише два факультети: філософський (з історико-філологічним і природничо-математичним відділенням) та права й суспільних наук.
Ректором Українського вільного університету став відомий мовознавець і історик літератури, професор Олександр Колесса. Маючи високий авторитет серед емігрантської інтелігенції та значний досвід роботи у Львівському університеті, він швидко зумів підібрати викладацький склад, згуртувати навколо себе фаховий колектив науковців. Шістнадцять професорів і чотири доценти розпочали навчальний процес із студентською молоддю, кількість якої впродовж двох років зросла з 702 до 874 осіб. Спільними зусиллями було укомплектовано університетську бібліотеку, фонди якої сягнули десяти тисяч томів навчальної літератури з історії, філології, природничо-математичних, правових та суспільних наук. Науковці університету за перше десятиліття діяльності випустили в світ майже три десятки важливих дослідницьких праць з різних галузей знань.
Тридцяті роки минулого століття та часи німецької окупації чеських земель в історії Українського вільного університету позначені кризовими явищами: різко зменшилися матеріально-фінансові можливості, перед Другою світовою війною виникли труднощі із студентським контингентом. І все ж тодішньому ректору Івану Горбачевському пощастило врятувати університет від закриття своїм авторитетом визначного вченого в галузі лікарської хімії, а ще вхожістю до високих державних структур, умінням шляхетно поводитися з представниками цих структур й аргументовано захищати інтереси освіти й науки. Дієову допомогу було отримано від Українського національного комітету, який з ініціативи професора Володимира Кубійовича щомісячно надавав спеціальні дотації, а також фінансував видавничу діяльність університету.
Роль ректора в усі роки існування Українського вільного університету була визначальною, оскільки йому доводилося брати на себе найскладніші проблеми організаційного, навчально-виховного, матеріально-фінансового забезпечення. У довоєнний період ректорами університету обиралися, окрім Олександра Колесси та Івана Горбачевського, досвідчені професори: економіст Федір Щербина, історик Дмитро Антонович, правник Андрій Яковлів, економіст і соціолог Олександр Мицюк.
Діяльність університету празького періоду була перервана вступом радянських військ у травні 1945 року в столицю Чехословаччини. Вимушений переїзд в американську зону окупації Німеччини, до баварського Мюнхена, і відновлення систематичного навчання супроводжувалося приєднанням світових професорсько-викладацьких сил переважно за рахунок учених, які прибули в складі повоєнної еміграції з центральних та східноукраїнських земель. Через два роки на різних кафедрах вже працювало 44 професори, 16 доцентів та 18 викладачів і асистентів. Згуртувавши навколо себе потужний інтелектуальний загін українських емігрантів різних періодів, університет продовжив важливу місію організації національної вищої освіти для нових поколінь українців: недавніх вояків Української Повстанської Армії, юнаків і дівчат з таборів для переміщених осіб, утікачів від більшовицьких переслідувань.
Ще одне випробування випало на долю університету з від’їздом за океан у 1948 році великої групи професорів та студентів. На важке становище українського вищого навчального закладу негативно вплинула також грошова реформа в Німеччині. Академічний навчальний процес довелося помітно скоротити, а через деякий час і зовсім припинити. Натомість розпочалася розбудова системи заочного навчання, а також набула значного розширення видавнича діяльність, з’явилися друком «Наукові записки», підручники й навчальні посібники, дослідницькі монографії університетських професорів та викладачів.
Згодом аудиторні заняття пощастило не лише відновити, а й розширити за рахунок введення спеціальних зимових і літніх курсів українознавства, педагогічних і мовних лекцій для початківців, англомовних курсів сходознавства. Це стало можливим завдяки дотаціям, що надало об’єднане Товариство сприяння українській науці, створене за підтримки німецького федерального та баварського урядів. Як колись Чехословаччина, так само і піднята з руїн Німеччина не допустила загибелі унікального закладу вищої освіти для українських емігрантів.
Тисячі студентів і курсантів із сімнадцяти країн світу пройшли науку в Українському вільному університеті. З проголошенням незалежності України він гостинно розчинив двері бажаючим з колишньої радянської республіки. Одним з перших там захистив дисертацію і став доктором суспільно-економічних наук Віталій Карпенко – головний редактор газети «Вечірній Київ» і народний депутат України. З лекціями й доповідями перед слухачами виступали доктор філологічних наук Анатолій Погрібний, доктор мистецтвознавства Дмитро Степовик та інші українські вчені.
Прихильне ставлення до української еміграції з боку урядових кіл Чехословацької республіки дало змогу заснувати далеко від Батьківщини ще один вищий навчальний заклад – Українську господарську академію. Розташовувалась вона неподалік столиці – у містечку Подєбради, куди, починаючи з 1922 року, з’їжджалися всі, хто бажав отримати вищу технічно-господарську освіту. Фінансова допомога академії здійснювалась через міністерство закордонних справ країни, що повністю забезпечувало чотирирічний термін навчання студентів на трьох факультетах: інженерному (з хіміко-технічним та гідравлічним відділами), економічно-кооперативному (з економічним, кооперативним і статистичним відділами) та агрономічно-лісовому. Випускники цих факультетів отримували дипломи інженерів і могли працювати не лише в чехословацьких, а й у галицьких та закарпатських місцевостях.
Організація навчального процесу в академії відповідала принципам діяльності чехословацької вищої школи. Різниця полягала лише в тому, що окрім фахових дисциплін тут вивчалися українознавчі предмети.
Першим ректором було обрано визначного гідротехніка і меліоратора, колишнього професора Київського політехнічного інституту Івана Шовгеніва, який досить швидко і на високому рівні укомплектував викладацький склад, налагодив ділові стосунки з чеськими ученими, забезпечив набір студентів на всі спеціальності. Появу академії захоплено зустріло як старше, так і молодше покоління української еміграції в різних країнах Європи. Адже для української молоді відкрилися перспективи опанування техніко-господарськими знаннями, оволодіння кращими методами і досвідом праці у сфері агрономії, лісоводства, меліорації, машинознавства.
З весни 1922 року студентство почало активно заповнювати аудиторії господарської академії. 118 викладачів (з яких 92 українці і 26 чехів) зустріли їх у навчально-допоміжних установах, що частково містилися в старовинному замку чеського короля Юрія Подєбрадського. Практичні заняття проводилися в 14 лабораторіях, у лісовому розсаднику, двох навчальних кооперативах, на метеорологічній станції та кількох фермах. Доброю підмогою для студентів і викладачів стала фундаментальна бібліотека з тридцятьма тисячами томів літератури різної тематики.
З часом в Українській господарській академії почав діяти студентський видавничий гурток, який літографським способом виготовляв тексти лекцій, розробки практичних занять для власного користування. А незабаром тут організувалося видавниче товариство. Серед першочергових завдань, зафіксованих у його статуті, йшлося про потребу об’єднання видавничих зусиль українських студентів, професорів, викладачів щодо випуску навчальної літератури для вищих шкіл, а також книг, видання яких диктувалося культурними, національними, господарськими інтересами українського студентства та громадянства в еміграції. Товариство ставило за мету систематичне поширення між своїми членами та «серед широкого українського загалу докладних відомостей та практичного ознайомлення з видавничою справою та книгознавством шляхом організації курсів, лекцій, оглядів друкарських закладів та друкарської продукції».
Саме про це восени того ж року сповіщав журнал «Нова Україна», що виходив у Празі. А вже через рік Видавниче товариство при Українській господарській академії широко рекламує шістдесят своїх книг, переважну кількість яких складають підручники, навчальні посібники, словники, підготовлені професорами й викладачами. Великий інтерес і важливе практичне значення для навчального процесу мали такі видання як «Водне господарство на Україні» та «Гідравліка» Івана Шовгеніва, «Ліси і біологічні типи деревних порід» Бориса Іваницького, «Економічна географія» Володимира Тимошенка, «Кристалографія» Миколи Шадлуна, «Державне і політичне право» Володимира Старосольського, «Статистика» Федора Щербини, «Підручник французької мови» Софії Русової. Маючи у своєму розпорядженні досить фаховий редакторсько-видавничий персонал та належні технічні засоби, управа товариства змогла забезпечити в першу чергу випуск підручної літератури для задоволення студентських потреб. Видавниче товариство академії зуміло так розвинути виробничу діяльність, що його продукцією почали цікавитися і замовляти для власних потреб українські еміграційні центри в різних куточках світу.
Очолюючи господарсько-технічну академію впродовж шести років, ректор Іван Шовгенів постійно наголошував на тому, що її завданням, з одного боку, була підготовка національно свідомих студентів-емігрантів до майбутньої активної господарської роботи в Україні, а з іншого – на базі набутого навчально-педагогічного досвіду згуртування потужного осередку патріотичної інтелігенції, яка, взявши на озброєння європейські методи, зразки науки і практики, принесе на рідну землю нові принципи та життєво важливі підходи в справі розбудови незалежної держави.
Разом з групою вояків армії УНР, прибулих до Подєбрад із польських таборів у 1924 році, став студентом інженерного факультету майбутній видатний поет і публіцист Євген Маланюк. Він мав певний досвід журналістської та видавничої діяльності, а тому навчання на технічному факультеті успішно поєднував з роботою в щойно організованому журналі «Український студент». Для слухання лекцій в академію приїжджала поетеса Олена Теліга (дочка ректора Івана Шовгеніва), яка навчалася в Празі в Українському високому педагогічному інституті імені Михайла Драгоманова, а також деякі інші члени «празької школи» поетів.
У 1923 році до подєбрадських студентів-українців долинув голос Симона Петлюри, який у своїй брошурі «Сучасна українська еміграція та її завдання» звертався до них з напутнім словом. В окремому розділі він писав: «За всяку ціну студентство мусить іти до чужоземних університетів, політехнік і спеціальних академій, щоб пройти систематичний курс наук і повернути на Україну підготовленими до тієї ролі, яка їх там чекає… Для молодої держави нашої потрібен інженер і агроном, педагог-навчитель і лікар, дослідувач з обсягу гуманітарних наук і працівник в дільниці прикладного знання – скрізь чекає величезне поле праці».
Дещо пізніше при академії з метою розширення заочної форми навчання було засновано Український технічно-господарський інститут. Працюючи як самостійний вищий навчальний заклад, інститут керувався принципами діяльності академії і мав стільки ж факультетів, зокрема, економічно-кооперативний, хіміко-технологічний та агрономічно-лісовий. Для вивчення практичних дисциплін тут запровадили систему різноманітних курсів, серед яких важливими й популярними виявились ті, що стосувалися городництва, пасічництва, українознавства, чужих мов та журналістики. З метою підвищення якості навчального процесу і поглибленого засвоєння дисциплін, передбачених програмою, на допомогу студентам-заочникам прийшло інститутське видавництво. За час існування вищого навчального закладу воно зуміло випустити 77 підручників, багато лекційних матеріалів, публікуючи найважливіші з них у журналі «Вісті Українського технічно-господарського інституту».
Упродовж семи років (1932-1939) понад тисячу, а у воєнний час (1940-1945) більш ніж сім тисяч українських студентів змогли оволодіти дуже практичними професіями – інженерів-будівельників, економістів, агрономів, хіміків, лісівників. Організатором і першим ректором інституту був відомий вчений-лісознавець, професор Борис Іваницький, який швидко зумів налагодити ефективний навчальний процес, добитися сталого матеріально-фінансового забезпечення з різних джерел. Ректорську естафету через чотири роки він успішно передав іншому визначному громадському і політичному діячеві, колишньому голові Ради Міністрів Директорії УНР Борису Мартосу, який разом з інститутськими професорами й доцентами доклав багато зусиль для розбудови вищого навчального закладу, зміцнення зв’язків з чисельними громадами українських емігрантів у різних країнах світу.
Одразу після закінчення Другої світової війни керівництво інституту одержало дозвіл від американської окупаційної влади на переїзд і продовження своєї діяльності в баварському місті Регенсбурзі. Водночас до існуючих факультетів додалися ще два щойно створених: ветеринарно-медичний і фармацевтичний, що розмістилися в Мюнхені. Окрім заочного, було відновлено аудиторне навчання, значно розширено видавничу базу, що дало змогу щороку випускати необхідні підручники й навчальні посібники, а також друкувати «Вісті УТГІ», «Наукові записки», «Науковий бюлетень УТГІ». На німецькій землі ректорами Українського технічно-господарського інституту працювали вчений агроном Віктор Доманицький, інженер-лісівник Борис Іваницький, антрополог Ростислав Єндик, економіст і публіцист Іван Майстренко.
Не менш цінною і повчальною в системі організації української вищої освіти в зарубіжжі слід вважати історію та практичну діяльність Українського високого педагогічного інституту імені М.Драгоманова, що з’явився 1923 року в Празі. Спершу це був дворічний педагогічний заклад, що готував учителів для нижчих шкіл та позашкільної освіти і очолював його історик, літературознавець Леонід Білецький. Усвідомлюючи роль та значення професії педагога в розвитку національної освіти, Український громадський комітет (його заходами і за підтримки чехословацького уряду засновувався інститут) вже з 1925 року вирішив підвищити статус вищого навчального закладу: було встановлено чотирирічний термін студентського навчання із «завданням підготовки також учителів для середніх шкіл». Ректорські посади в цей період займали визначний філолог, мовознавець Василь Сімович та біолог Всеволод Гармашів.
Понад 70 педагогів, науковців навчали, передаючи свій досвід і знання студентам літературно-історичного, математично-природничого та музично-педагогічного відділів. Випуск літератури для потреб інституту здійснювало видавництво «Сіяч» та Український видавничий фонд. Активно працювали тут натуральні курси, що згодом стали базою для створення української гімназії в Чехословаччині. Заснована з ініціативи інституту, гімназія була тісно пов’язана з ним, відчувала постійну педагогічну підтримку, користувалася бібліотечними інститутськими фондами, приймала на практику студентів різних курсів. Хоча проіснував український педагогічний інститут у Празі лише десять років, все ж залишив по собі досить помітний слід, підготувавши великий загін фахівців освітньої справи, які добре прислужилися не тільки українським сім’ям на еміграції, а й Карпатській Україні, лемківським, холмським, надсянським етнічним землям, куди виїжджало працювати багато його випускників.
До системи української вищої освіти, що здійснювалася в умовах еміграційного життя міжвоєнного періоду, належала Українська студія пластичного мистецтва. Заснована 1923 року в Празі за типом вищих художніх навчальних закладів України, студія ставила за мету не лише виявити серед тисяч емігрантів обдарованих юнаків і дівчат, а й допомогти їм опанувати унікальну творчу професію. Після чотирирічного курсу навчання студенти отримували дипломи магістрів мистецтва.
Організатором і директором студії став історик мистецтва, професор Дмитро Антонович, який ще на початку століття набув значного досвіду викладацької роботи в Київській мистецькій школі, а за часів Центральної Ради був міністром мистецтв. Лекції і практичні заняття із студентами проводили добре знані фахівці художньої справи: графіки Іван Мозолевський та Роберт Лісовський, скульптори Костянтин Стахівський та Сергій Тимошенко, маляр-портретист Сергій Мако, живописець Іван Кулець, архітектор Володимир Січинський. Про свої творчі досягнення студійці-живописці, графіки, скульптори звітували на щорічних художніх виставках.
Вищому мистецькому закладу українців у Празі вдавалося продовжувати навчальний процес і в умовах німецької окупації чехословацької столиці. З його стін вийшло немало видатних митців, серед яких, зокрема, Василь Касіян, Микола Кричевський, Олена Ляторинська, Петро Омельченко, Петро Холодний-молодший, Василь Хмелюк…
Після Другої світової війни 1945 року в Мюнхені за сприяння американських окупаційних властей, а згодом і визнання баварським міністерством освіти було засновано ще один вищий навчальний заклад для емігрантів – Українську економічну високу школу. Очолювали її в різні роки Борис Мартос та Костянтин Косенко, які доклали багато зусиль до розширення і зміцнення матеріальної бази, залучення до викладацької роботи висококваліфікованих фахівців, практиків економічної сфери.
Хоча освіту тут здобувала порівняно невелика кількість студентів (майже 400 осіб), все ж вищий навчальний заклад економічного спрямування був добре відомий у країнах розселення української еміграції. В школі активно діяла студентська громада та наукове товариство економістів. Однак через шість років через масове переселення українців за океан навчання в ній було припинено.
Українська вища освіта для українців, що століття тому діяла в умовах еміграційного життя, хоча й мала час від часу обмежені можливості, певні матеріально-фінансові труднощі, а також подекуди нетривалий період існування, все ж відіграла значну роль у піднесенні освітнього рівня молодих українців у зарубіжжі. Вона системно сприяла кожному з них у справі оволодіння життєво необхідною професією, будувалася на європейських засадах підготовки спеціалістів. В історії українського зарубіжжя це був унікальний досвід організації національної вищої освіти за межами етнічної території.
У нинішній складний і тривожний для української нації час, коли мільйони українців через віроломне вторгнення московитських загарбників вимушене опинитися на чужині, до цього досвіду варто повертатися.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.