“Українська літературна газета”, ч. 6 (386), червень 2026
ІЗ ЗБІРКИ «З НЕДОПИТОЇ ЧАШІ НАТХНЕННЯ»
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
* * *
Я вдячний долі, що дала мені
Свічки тополь і кетяги калини,
Й моя держава – рідна Україна,
Як з нею я, зі мною день при дні.
Вона зазнала стільки у борні
За незалежність,
волю й терпить нині,
В наш час тривожний, швидкозмінний,
Й своїми болями болить мені.
Під тягарем тривог я все ж щасливий
Любов’ю до стражденної землі,
І Кобзарем, і хлібом на столі.
І вже які б в житті не впали зливи,
Я вірю у прийдешніх літ красу
Й цю віру до могили пронесу.
* * *
Уславлюю душевну березневість,
Весняність мрій, надій і почуттів,
Глибинність неба голубих шматків
Й нічних зірок сердечну осяйневість.
Іще в душі панує незбагненність
В чеканні почуттів, що їх хотів,
І все ж в смутнім коханні, що зустрів,
Лиш прийде щастя в сонячну травневість.
Але ж ковтай повітряну теплінь,
В життєві хвилі кинь кохання човен
Й пливи по них в незриму далечінь.
Безвір’я, наче лихо, геть жени,
Уславлюй світ, що мрійним щастям повен,
Й забудь про примхи зрадницькі весни.
* * *
Крізь сито днів – дощі, як восени.
І березень застиг в німім чеканні.
Весна осіння захлинає сни
І збуджує неясні ще бажання.
Земля заждалась весняного вбрання.
Душа спішить провісником весни
З людських сердець хмільної глибини
На сяйво вилить щирі сповідання.
Так прокидається щорік незнано,
Хвилюється причаєна душа,
Й на мить у ній загоюються рани.
Весна ж примарний спомин залиша,
Коли, мов сніг, розтануть срібні мрії.
Пустеля… Й знову час чекань, надії.
* * *
В житті ми виступаєм в різних ролях,
І я закоханого грав колись.
Нова весна. І перший ніжний лист
Нові вітри вже пестять на тополях.
Роль загубив. Минув кохання сполох.
Шукав її, та тільки нігті гриз.
У серці в жмуток спогади сплелись.
Та знав: шукати марно в інших долях.
Я залишився голий, мов король.
Не знаю, що я грав…Знайшлася роль:
Її Вона, не кохана ще, вкрала.
В житті змінились ролі. Що ж я дам,
Коли в моєму серці щастя мало,
Крім спогадів кривавих в серці плям?
А грати роль нову – пора настала.
* * *
Травневі дні прийшли з осіннім сумом,
Який і блискавка не розбива.
І як схилилась під дощем трава,
Так голову мою схиляють думи.
Я – знаю серць людських таємну суму,
Що здавна світ коханням назива.
Тепер – не те. Нащо брехні слова! –
Нема бентежного у серці струму.
Їй злити хочеться серця в одне,
Та щастя, мабуть, знову промине,
Душі торкнувшись, в ній залишить рани.
У мені ж — тільки вдячність й жаль.
Тому гризуть і совість, і печаль,
Бо я не хочу вік прожить в омані.
* * *
За віщо знову я всю ніч не спав?
І в тому дивовижному безсонні
Мені наснилось раптом, що тримав,
Як щастя, у руках твої долоні.
Я до грудей їх палко притискав,
І стукіт серця твого бив у скроні.
Знаходився в зрадливому полоні
Очей глибоких, тихих, наче став…
А може, то і день майнув, мов ніч:
Збагнути не судилося донині,
Бо навіть серед безлічі облич
І вдень я бачу лиш твоє єдине.
Реальність перемішана зі сном,
Як серце сп’янене чуттів вином.
* * *
Іду селом. По-справжньому чужак.
А серце тьохка радісно і сумно.
Для мене рік майнув отут бездумно,
Хоч залишив повік у серці знак.
У молодості мислив, мов юнак,
І діяв, жив, як вітер нерозумний.
Та враз дівча влило кохання струмінь
В моє життя, і я палав, як мак.
Чекав і прагнув. Та не був готовий
Зв’язать життя назавжди із селом.
Й навік урвалась ниточка любові.
І ось я тут. Ну хто тепер впізнає
Й журбу відкине, наче помелом?..
Надіюсь. І зустрічних всіх вітаю.
* * *
Світліша сад. Оголеність ланів –
Неначе жінки перед одяганням.
І дихає земля тепліше зрання:
Її снігами лютий обігрів.
Ще не побачиш у степу корів,
І тракторів не чути гуркотання.
Довкола зріє здійсненням чекання
Пори, яку освятить дзвін птахів.
Ще в спогаді гудіння хуртовини,
Закутість дивна в рамках зимових
І відчуття незнаної провини
За ту любов, якої шал затих.
Та час руйнує зимну тимчасовість,
Землі й чуттям несе весни прозорість.
* * *
Моя кохана! Нащо снишся знову
І незгладиму збуджуєш печаль?
Збагни зненацька:
серце – то не сталь,
Хоч і немає меж моїй любові.
Прийти до тебе завжди я готовий.
Роками йду. Та не світліє даль.
В душі тяжіють гіркота і жаль
І смутком опадають в тихім слові.
Взаємність – то життя великий дар.
Любов, звичайно кажуть, не картопля,
Та доля вибрала одну із кар:
Чуття у невзаємності потопле,
Залишить нам реальності буття,
Щоб в кайданах кохання – все життя.
* * *
Минає все: і радість, і незгоди,
Тепло стрічань і гіркота розлук,
Які єдна лиш серця дивний стук,
Що не підвладний вічним примхам моди.
Мене тепер вже не лякають броди,
Ні таємнича глибина наук.
Лиш мілина буття і плетива хапуг
Примушують шукать в житті обходи.
Незнаний шлях до дальшої мети
Куди простішим досі уявлявся,
Та замалим набутий досвід здався.
Та хіба ж можна стільки обійти,
Коли життя привчає пута рвати!
А нас роками вчили тільки брати.
* * *
Тяжкі повіки хворість закрива,
Підступний грип мене замучив.
А за селом уже парують кручі,
До сонця пробивається трава.
Оновлення все знову зазнава,
І цей процес довіку неминучий.
Був холод, як і грип, був надто злючий,
Та навесні теплішають й слова.
Суспільства біль, як і хвороба тіла,
Терпку тривогу в серці залиша:
Болить, болить неспокоєм душа…
Та за вікном весна уже назріла,
Що допоможе вздоровити плоть,
Щоб на лану життя бур’ян полоть.
* * *
Вечірня тиша сіпнулась, мов кіт:
Її сполохав літаковий вибух.
В будинку, курені, а чи в колибі
В нас тенькне серце, мов луна в одвіт.
Нехай на мить. Легке гойдання віт
Знов колисає люльку тиші-глиби,
Хоча, здається, розколоть могли би
Оті неждані вибухи весь світ.
Та клопоти життя і мирних прагнень
Одволікають від бентежних дум,
І щастя це з роками більш принадне.
Сховатись в нього – втеча, не прозріння.
А тенькне серце – й вдиво схопить сум
За відчуттям юначого боріння.
* * *
Легка хода. І в снах знайома постать.
Та промайнула маренням за ріг.
І знов зайду не через твій поріг,
Де й за літа позбутись мар непросто.
Невдач і мрій зазнав, здається, вдосталь,
Тягар турбот земних на плечі ліг.
Та серце часом б’ється, мов батіг:
Старі чуття ще не взяла короста.
Галоп років. А наче й не були,
Хоч сивиною скроні поцвіли.
Кохання жде чогось й пашить червоно.
У серці хто і що переважа,
Як в нім прощанням доля дзвонить,
А нездійсненність мріям заважа?
* * *
Чорнява ніч навіює неспокій,
Відсутність зір порожністю ляка,
Хода нічного часу нелегка
Підсилює раптову одинокість.
Та це – сю ніч. А в кого цілі роки
На плечах одинокості рука,
Коли самотність, мов полин, гірка
І терпнуть в злеті почуттів потоки?..
Зібрать думки свої потрібно в круг –
Тоді самотність найщиріший друг.
Коли ж чуттям, як в клітці, в серці тісно,
Душа болить, вагітна тягарем,
І темна ніч тяжким безсонням тисне,
То лиш на людях в спокій утечем.
* * *
У чергах, в побутовій суєті
Зумій не розмінятись на дрібниці,
Лиш з праці – невичерпної криниці –
Вичерпуючи істини святі.
Добро і зло – напрочуд непрості
У сплетиві стосунків, вчинків ницих.
І лиш змовкає совісті дзвіниця –
Руйнуються опори у житті.
Не збутися конфліктів, різних стресів,
Де вируча лиш витримка душі.
Та в труднощах суспільного процесу
Буденність звинуватить не спіши
І долю не кляни в дрібних невдачах.
Життя спита душі і рук віддачу.
* * *
Надворі розігрався жовтий серпень,
Багатий на обжинки та зірки.
Купаємося в сонці залюбки,
А на вустах від слів повітря терпне.
Вже літня спека не така нестерпна
І холодніша течія ріки.
Життя кладе до осені містки
І сподіванням душу розпростерло —
До успіхів нових і злету дум,
Щоб рік вінчав доробок немалечий.
І знов прощання з літом тихий сум
Огорне душу з клекотом лелечим.
Й несе лелека пам’ять на крилі
Про радість літа на моїй земл.
* * *
Нам з Інтернету – масовий потік,
І стопрограмно кличе телевізор, –
Ми живемо в епох новому зрізі,
Коли здається часом рік, як вік.
А часом навпаки – минає рік
Неначе мить. Життєвий вир колізій
Ввергає нас в духовні й інші кризи,
І митям щастя зменшується лік.
О мите, зупинись! Дай відпочити
Думкам і серцю, щоб збагнуть ту мить,
Красу її і значення вловити,
Вдихнути глибше насолоду жить,
Аби натхнення й сил нових набути
Для часу, що в його ланцюг закуті.
* * *
Наближення осінніх днів щорік
У серці давню збуджує бентегу:
Немов вертаюсь в дивні обереги
Юначих днів, яким втрачав я лік.
Я закохавсь тоді. Мабуть, навік.
Знать не хотів якоїсь застереги,
В підході ані тактик, ні стратегій…
І крила почуттів собі обпік.
Й щоосені той опік серце крає,
Тривожить, мов старця радикуліт.
У спогади безвладно поринаю,
А спраглі мрії кличуть у політ.
І доки серце кров’ю буде грати,
Оту жагу нічим не втамувати.
І почуттів, і мрій зів’яле листя
Спада потроху з дерева життя.
Мабуть, не знав я щастя до пуття:
З перлин невдач зібрав тяжке намисто.
Хай не щастило ні в селі, ні в місті,
Та мрії кликали у краще майбуття,
Стрибали в амплітудах почуття,
Життя новим наповнювалось змістом…
Що не збулось – з роками менше жаль
Мій оптимізм спадає, мов печаль,
Повільно так, щоб спокою паніти
Й здобуть життя продовження в дочках —
Не лиш в скупих віршованих рядках,
І зір не пнуть в оманливі зеніти.
* * *
Знов над життям завіяла зима.
Вже білизна вкрива не тільки скроні,
Й душі вже легше бути в обороні,
Коли снаги для наступу нема.
О ні, душа не кидає керма!
Бо досвіду плоди ростуть на кроні
Моєї долі, ще життя – не в схроні,
І над чолом сніги – іще не тьма.
Під владним рухом часового майстра,
Немов сніги, спливе журливий настрій
І стриманість емоцій зникне враз.
І візьме гору відчуття наснаги,
Втамує біль і в серці збільшить спрагу
Надій і віри в щасливіший час.
* * *
Шукати від проблем життя рятунку
Воно саме нас часом підбива.
Від роздумів хоч пухне голова,
Але проблеми не сховати в клунки.
Втекти від них, роздати в подарунки?
Та не дало життя такі права.
І дійсність у борні завжди права,
Без неї ж – як любов без поцілунків.
Не розв’язати вузол і простий,
Якщо за справу не бажаєш взятись.
Лиш праця розуму й душі завзята
Відкриє шлях до вірної мети.
Рятунку ж – не чекати ні від кого,
Як не знайшов, хоч трудної, дороги.
* * *
Вже пензлі ранку обрій пурпуровим
Фарбують й з неба змахують зірки,
Крізь решета незримого дірки
Просіялась дрібна роса ранкова.
На фермах вже доярок ждуть корови –
Кормів й віддати молока струмки.
День, заяснівши, біг візьме стрімкий
Й неквапно згасне в тиші вечоровій.
Повторюваність днів хоч набрида
І час сплива, як весняна вода,
Поміть у кожнім ранку неповторність.
Щоранку сподіваємось на щось,
А ввечері міркуєм: що вдалось?
І настрій то мажорний, то мінорний.
* * *
Прийшла весна, похмура і тяжка,
Як втілення сьогоднішньої кризи.
Хоч крізь бруньки листки непевно лізуть,
Їх доля традиційна і легка.
Та що ми значим в долі пелюстка,
Коли ущерть проблеми нас загризли?
А ми усі такі нещасно різні,
І нинішня весна безжально не така,
Якої завжди так чекали мрійно.
У сподіваннях дивно безнадійна,
Вона таки, всміхаючись, прийшла.
Сміється так принадно і лукаво,
А ми вже їй і не співаєм славу,
Бо сподіванням зламано крила.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.