“Українська літературна газета”, ч. 6 (386), червень 2026
Ще рік тому там, у полях під Спірним, на позиціях, дуже до душі і до серця були мені у добі ці кілька присмеркових годин, коли вечір переходить у ніч, розлогу і безберегу. Вподобав тоді їхню млоїсту вспокоєність, часто оманливу, але якою вже є, їхню не-схарапуджену тишу, у якій війна на годину – дві, коли як, просто переводить подих. Усе, що мало статися, що випалювало і так давно спалене та спопеліле, вже сталося до цих годин або станеться після них, принаймні, так десь має бути…
Були вже й будуть ще знову ранковий та вечірній «сіряки», коли треба бігти по «глово» (скинуті дронами пакунки з усім, від води до додаткових «вогів» для підствольника), коли маєш розбирати закладений мішками із глиною вхід, виповзати з-під землі, тулити спаленою посадкою через усі корчі, шмаття і залізяччя до обгорілої машини, де точка скиду, сканувати під ногами, щоб не наступити на щось, від «лепєстков» до саморобної москальської дурні, зеленим скотчем перемотаної, слухати небо, аби, якщо що, одразу никатися під гілками спаленого дерева або на четвертій швидкості давати назад, під землю, потім серед усього пошматованого й мальовничого знайти те, що скинули наші дрони для позиції – у дві руки його і тією ж дорогою знову до входу, щоб, коли, з розгону вкинувши мішки, заповзеш всередину, звично почути: де ти лазив скільки, давай, закладаємося землею, зараз початися може, у сусідів уже почалося.
Був уже і буде ще знову день як день, коли на вході з автоматом сидітиме хтось на «вушному», слухатиме, аби чорти там, зверху, не підійшли близько, не кинули ТМ-ку на вхід, бо рознесуть усе і приїхали – прямий контактний бій на позиції (вночі теж треба слухати, але тоді дронщики з «теплаками» все ж додатково страхують), буде кричати у «радєйку» на ротне КСП після кожного скиду по колодах верхнього перекриття на вашому вході: «нас розбирають, плюс один, плюс один», буде ловити ніздрями запахи, щоб, коли зверху прилетить у шиплячому балончику хімічна гидота, встигнути і собі протигаз, і іншим «гази» крикнути – на кілька вдихів того хапанути, можна й у відключку піти. А ще треба буде генератор запускати, базу для «радєйок» підзарядити, і чадним не потруїтися, бо якщо щось там десь, бойова ситуація, а ти на ноги встати не можеш, на коліна зразу падаючи, і голова пливе, і зсередини всього блювотинням вивертає- така собі історія може трапитися, а ще… І це, якщо спокійний день, якщо штурмів немає, коли ротний кричить у «радєйку»: «так, всє взбодрілісь», бо тоді вже зовсім інший поворот…
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Тому ті перед-нічні години – вони, справді, Божистим даром тоді були. Щось згадати, про щось подумати, якийсь рядок, може, помережити, просто сісти десь, спершись спиною на земляну стіну із жилавими ребрами коренів на вертикальній чорноті розкопу, заплющити очі і уявити…
Звичайно, не факт, що саме так у той час і буде (на війні взагалі немає ніяких фактів, там лише посадки, пустки і позивні), бувало і не так зовсім: одного разу саме перед ніччю заблуканий москалик, недобитий на попередніх їхніх штурмах, вирішив у гості завітати (гранату нам під вхід, чергою простріл – на свою дурну голову, зрозуміло, вирішив), але все ж таки, із великою долею ймовірності….
А зараз, особливо – цієї зими, не любив ці години, ні. Більше того – просто ненавидіти їх почав, бо волочилися вони за мною, ніби ланцюг за якимось каторжанином. Волочилися й гуркотіли, і хотів ніби якоюсь каменюкою збити те залізяччя, дак де там. Хоча мало б бути не так, екстремізму ж і всіляких пригод тепер точно поменшало. Тепер, на цій ротації, перед якою, скажемо так, наполегливо попросили з піхоти, сказавши, що якщо сюди, то лише так, лише ВМТЗ. І тому знову Донеччина, але вже не лінія бойового зіткнення, ні: колоди, дошки, маскувальна сітка, б/к, дороги, антидронні…
І весь день пам’ятаєш, у голові увесь час воно крутиться, що перед ніччю повернешся у бліндаж, де старлінк, і раз-по-раз будеш по новинах-телеграмах ловити це: Київ, повітряна тривога, Київщина – повітряна тривога, загроза… І будеш колотитися за рідних, за своїх, весь час думаючи, з якого напрямку ударні чи балістика заходитимуть… І ще одне, теж воістину каторжанське о тій порі неодмінно: гортати стрічку ФБ. Гортати її так, як ступав би поміж гілляччям стежкою, на якій протипіхотну міну навіч бачиш, хочеш обійти її і не знаєш як, і розумієш, що все одно туди і тільки туди, лише тією дорогою тобі. Бо той Фейсбук давно перестав мені бути книгою облич, а просто став якоюсь Книгою Мертвих: половина стрічки, якщо не більше – загинув, загинув, загинув… У нашу громаду прийшло велике горе…; молодий талановитий актор…; евакуаційну машину атакували…; жив самотньо, тримав пасіку, поховають за кошт односельців…Такого віку, як і я, із сивиною, і зовсім ще молоді, на комусь затримався б поглядом у натовпі, повз когось, певно, байдуже пройшов би – не знаю, як повелося б, якби вони, якби вони були… Дивишся на їхні світлини – віриш і не віриш заразом, що вони там вже, за межею, що поглядами тут не перетнутися більше. Куп’янський, Добропільський, Гуляйпільський, Покровський, Костянтинівський…
І сльозинка, яку ставиш під таким повідомленням – вона просто особистим прокляттями, бо стільки тих повідомлень і скільки тих сльозинок, і ще, і ще. І ти тицяєш пальцем у ту сльозинку в телефоні, ніби вона може комусь зарадити або щось змінити. І вже не читаєш усього посту, щоб не блукати спорожнілим тепер будинком чиєїсь біографії, не випалювати в собі ще раз те, що і так вже випалено. Просто, ковзнувши очима по перших рядках, майже автоматично, зі скляним поглядом робиш звичне: світлина – сльозинка, прогорнув, знову світлина – сльозинка. І котишся далі цією дорогою, де протипіхотна – на кожному повороті.
І раптом – стоп, назад, назад, до тієї світлини, що раніше була, побіля якої сльозинку вже поставив, але просто не вдивився до пуття в неї. Господи, це ж Айк…
Не скажу, що ми з ним були великими друзями – часу надто мало було, аби друзями стати. Та й спільних бойових епізодів, так, щоб на нулі- нулі, у мене з ним – ні. У інших – так, а в мене – просто не випало: це з Кримчиком, моїм дорогим побратимом Кримом, у нас від самого 2022 – го і аж до весни 2025 – го там, на ЛБЗ – просто багатотомна епопея, ніби в якогось Еміля Золя. А тут – лише кілька коротких епізодів у млоїстій пелені пам’яті…
Я навіть не знаю, чому в нього такий позивний, Айк, достоту, як у Дуайта Ейзенхауера, за президентства якого пішли курними американськими шляхами уславлені в літературі бітники. Пішли, аби слухати джаз із хрипких радіоприймачів у розбитих автівках, читати книги з буддизму під кронами дерев десь у близьких до мексиканського кордону південних штатах або шукати Богоматір у прокурених кав’ярнях великих міст. Може, і справді, це якось із Америкою доби бітників було пов’язане, або з чимось іншим – не скажу
Просто, Айк був із тієї весни 2022-го, тієї, коли все закінчилося і все почалося, коли в Києві і під Києвом, коли години були довгі, як дні, а дні короткі, мов години. І ще, якось аж дивно: спогадів, пов’язаних із Айком, умене зовсім мало, натомість думок і рефлексій, у яких він обрисом, флешбеком, точкою відліку присутній- дуже багато. Навіть не так: це, власне, одна, і то дуже важлива для мене думка, що вона упродовж всієї цієї моєї війни, ніби дерево річними кільцями, обростала новими подробицями, деталями, сюжетами. Думка, яка із нашими з ним зустрічами й розмовами безпосередньо ніби й не пов’язана, а, якщо пов’язана, то вже не подієво, а, сказати б, параболічно. Хоча, скільки їх там і було, тих зустрічей і тих розмов…
Вперше перетнулися з ним у Броварах. Це вже був березень 2022-го, уже давно Оболонська ДФТГ, із якої батальйон Свобода виріс, уже були окопи і блокпости на Оболоні, був підвал, де ми розливали по пляшках «коктейлі молотова» і десь кожні півгодини піднімалися на поверхню, бо просто чманіла голова від тих випарів, була ніч, коли сказали, що у Києві, у середмісті, можуть викинути москальський десант і ми чекали на нього в глевкій темряві тіней мовчазних будинків, спохоплюючись щораз, коли темряву цю прорізали фари військових автівок… На тих епізодах я Айка й не пам’ятаю, а в Броварах – так, і добре. Москалі тоді хотіли зробити «ривок», їм усе ще Київ марився, не вірилося, що близько, та вже не вкусиш. Першу ніч, як тільки приїхали, ми в одній групі дерлися через якісь горби до мосту, там розділилися: Айк із кількома людьми пішов на сам міст, де був блок-пост, я зі ще одним нашим стояв під мостом, біля дороги. І так всі ті дні, скільки ми там були, а вдень – заняття із тактики (класичне: «контакт на 3 – контакт на 6 – контакт на 9»), час увесь забитий, поговорити-познайомитися, щоб докладніше, було зовсім ніяк. Єдине, що запало у пам’ять із того сюжету – Айкові цукерки: якоїсь ночі висуваємося знову, хто там на блок-пост, хто внизу дорогу контролити, і раптом Айк витягує з кишені і починає нам цукерки роздавати:
– Айк, це звідки, ми ж на відшибі, тут ні магазинів, нічого?
– Від зайчика…
І погляд його такий – погляд дитини. Доброї і здивованої дитини…
Потім накотилися інші сюжети, було звільнення Гостомеля та Ірпеня, і Айк теж заходив туди із нашими. Мене на це діло тоді не взяли, мовляв, справа серйозна, ти, діду, поки десь у куточку посидь: я цю індивідуальну психологічну травму досі пережовую – пережувати не можу, бо це мій Гостомель, і мій Ірпінь, і моя Буча – але менше з тим. Десь так, щоб контактно і з відчуттям дотикочої присутності- моя з Айком орбіти перетнулися крайніми числами квітня 2022-го, на першому нашому полігоні.
…То взагалі був дивовижний час розкішної невідомості, наповнений відчуттями, що вони чи й повторяться колись… Київщину вже відбили, «тероборони» розформовувалися і хто далі собі воювати планував – то вже переходив у батальйон Свобода, який почав створюватися.
Відразу, до речі, як тільки ДФТГ-історія закінчилася і запахло мандрівонькою на Схід з мальовничими деталями і пригодами, зникла з обрію N-на кількість персонажів-любителів «крицевих поглядів» і бундючних повчань. Пам’ятаю, один такий, якраз перед виїздом батальйону у зону бойових, прийшов на оболонську школу, де у нас тоді база була:
– До командування, треба, щоб вони мені УБД виписали.
– Яке УБД, ти адекватний? Тут нічого ще не закінчилося, ще все тільки починається…
– Я ж на блок-посту стояв…
Одначе – до того полігону, на якому із Айком вперше. За свою військову історію від початку вторгнення і дотепер я їх разом із рідним батальйоном десь із сім бачив і пережив, бо стандартною зазвичай була почерговість виїздів на бойові і ротацій: місяців зо три-чотири рубаємося там по полях-посадках, потім трохи вдома і місяць-півтора злагодження на полігоні, перед новим заходом. Але той перший, схилком квітня 2022-го, направду був у своєму сенсі унікальний. Найкоротший з усіх, усього п’ять днів, треба було швидко, на фронті вже все гриміло і гуркотіло, а головне – ніхто до пуття не знав, куди і як потрапимо, що там за війна чекає, де і серед чого. Тому намагалися дати всього, і зразу, і побільше: окопування в полі, приховане пересування в лісі, штурм багатоповерхівки – це проганяти навіть кілька разів і це за всю кампанію мені жодного разу не знадобилося. Ми з Айком, не скажу, чи були в одному відділенні, але в одному взводі – точно. І якогось там другого-третього дня полігону, на перекурі, я ще не курив, просто стояв за компанію, Айк знову нам із кишені своєї – цукерки, м’ятні, здається:
– Од зайчика?
– Від нього.
Уже під вечір, коли прийшли до намету, закінчивши щоденне «іду-крию-біжу-рию» і перечистивши калашмати, повкладалися до ранку (а наші койки поряд стояли), запитав у Айка, звідки в нього це професійне, з репертуару вихователів дитячих дошкільних закладів: «Від зайчика». Виявилося, про «зайчика» я стосовно Айка не помилився: педагогічна у нього, і то саме дошкільна освіта як спеціалізація, якраз перед вторгненням закінчив Чернігівський колегіум імені Тараса Шевченка. Почали говорити, хто де 24-й день лютого зустрів, Айк згадував, що у Києві, спочатку волонтерив трохи, а коли повіддавав людям в укритті і все своє, що мав, від термоустилок до чайника, до нашої ДФТГ приєднався. Потім на рідні його місця перекинулися, він із Куликівки, старого козацького села на Чернігівщині, і саму її, Чернігівщину, добре знав, бував і в Ніжині, і в Батурині і в Новгороді-Сіверському. Потім до Чернігова знову розмова повернула, я запитав ще, де той його Чернігівський колегіум, бо я ж у ньому ніколи не бував… І хоча говорили ми в напівшепіт, на нас із сусідніх ліжко-місць зацикали, щоб ми вгомонилися нарешті, дали людям спати, бо завтра знову зрання зарядка-фізо і цілий день бігати у броні «іду-крию»… Крайнє, що почув від нього на тій розмові – «На вулиці Гетьмана Полуботка».
….Лежав, не засинаючи, майже до ранку: це привілей молодших, відразу у сон поринати. Ішов дощ і краплі його били по тугій брезентовій поверхні намету, дощ був у тому селі, біля якого ми на полігоні, дощ ішов над Дніпром, яке зовсім поряд ділило світ на правобережний і лівобережний, над дніпровими темними водами, що котилися в краї полудневі, протікаючи через ту ніч, і через час, і через всю Україну. У водах тих відбивалися рухи світил небесних і пожежі заграв земних, дощ ішов над селами і містечками на тому березі Дніпра, там де Витачів, де Халеп’я, де Трипілля з їхніми бездонними пластами тисячолітніх історій, з відкритими дощу та небу сторінками полів, де сплять під ріллею фрагменти мальованих керамік. Барви їхніх змієвидних орнаментів, спіралей і безкінечників бачили сонце живих дуже давно, коли ріки були ще молодими і коли ходили тут люди, які не знали, що вони – трипільці. І в людей тих були протоміста, що стали тепер попелом, чорноземом, підшкірною плоттю зораної ріллі. І назви тих міст розтанули в дощі сторіч, щоб стати іншими назвами. І трава їхня пошерхла, щоб стати іншою травою…
Ті села, і міста, і протоміста, там, по тому березі Дніпра, і по цьому, вони були під дощем, як і я, як і всі ми тоді. Вони були і не були водночас, вони могли розчинитися у зливах, у віках, у війні, бо попереду була невідомість, і нічого ще не завершилося, навіть, і не почалося, може, тільки починається. Їхні назви, такі близькі, бо поруч вони, там, за стіною намету, до Дніпра і трохи далі, а заразом – такі дивно-нетутешні (Халеп’я, Витачів – хто знає, чому так, із якої безвісті народів прийшли ці топоніми, і в яку підуть), вони підносилися над землею дощу і над волокнистими снами тих, хто спав зі мною поруч у тому наметі і з ким я, як і Айк, за кілька днів поїду у невідоме, ставали невагомими і легкими, ніби хмаринки, і десь там угорі зустрічалися із хмаринками тих назв Чернігівщини, про які ми з Айком говорили. Чернігівщини, також прастарої, також із пластами тисячолітніх історій та відкритими сторінками полів, Чернігівщини і Чернігова, що його Грушевський називав «українською Равенною», тільки замість Адріатики там – зачарована Десна, а замість Данте Аліг’єрі – молодий Тичина.
Бо все у тій нашій весні 2022-го стало летючим і зникомим: назви і топоніми, села і міста, поля і люди. Усе щоденно зависало над порожнечею, бо московська смерть наповзала і відповзала, вона сипала розреченим металом і кидала вогняні стріли, вона вкривала чорною барвою білі рушники над образами, вона труїла води і хліб обертала на камінь, вона…
Халеп’я і Ніжин, Витачів і Новгород-Сіверський. І наші з Айком Бровари («Що ти там не говори, під Києвом Бровари», – ще змалечку пам’ятаю цю сільську приказку). І Вишгород, куди теж сунула тьма (читав колись у старому виданні києво-руську ще легенду про лицаря Михайлика і Золоті Ворота: «Настав такий час, що ворог іде, і вже на Київ б’є і під Вишгород підступає»). І Буча з Батурином.
І Чернігів, його, Айка, Чернігів, із кіптяво-чорними, на ціле небо, пасмами диму над банями княжого Спасо-Преображенського собору, зі зруйнованим фугасними бомбами будинком Музею українських старожитностей Василя Тарнавського, де Шевченкова «Катерина» і де його ж «Три літа»… «На вулиці Гетьмана Полуботка», – спливла мені враз у пам’яті та Айкова відповідь. Гетьмана Полуботка, як і все тут, як Сейм і Десну, вони прийшли знову вбивати. Це знову, як у Шевченковому «Сні», усе знову повертається: і Полуботок, і «Летим. Дивлюся, аж світає», і «все-то те, вся країна повита красою», і «кругом бори та болота, туман, туман і пустота». Просто, земля наша, вона (може, вперше, а може – вкотре) всенька пере-сотворювалася. Вона і все в ній, зовсім усе, від думок і поглядів до рік і гір, міст і геології, повсякчас зривалося в безвість і повсякчас виринало з небуття. Виринало зовсім-зовсім іншим: іншою землею, іншим простором, якому, думалося тоді, я ще й назви не доберу, хоча, може, й побачу свідчення й знаки цього простору там – у краю, до якого ми вирушаємо. У краю, де невідомість, між якою і нами – кілька лише днів того полігону.
…Вантажилися (якраз травневий ранок у день переходив) у тій-таки знаній нам добре оболонській школі, набивали під зав’язку броню і вахтовки патронними цинками, «одноразками» і всяким іншим цікавим. Хтось із великими погонами виголошував промову – як же без неї, – потім ще довантажувалися, тягнули з Айком та іншими якусь станину для кулемета… Дядя Юра, наш тероборонівський інструктор, тренер, наставник і гуру, підійшовши до мене, обійняв за плечі: «Очень постарайся не забараниться в самом первом бою». «Буду працювати над цим питанням», – бадьоро відповів я і поліз у тентовану машину шукати місця, якого не було і бути не могло, бо все і всі вже там – просто на головах… Оскільки їхати було неблизький шлях – через Київщину на Дніпро, потім – Павлоград, і далі аж ген-ген, мав я затаєне сподівання: увібрати в себе, набутися краєвидами й ландшафтами тієї землі, яка «повита красою», яка вся відтепер – на межі, щораз виринаючи і щораз потопаючи у хвилях, які вищі за міста і за людей.
Зрештою, їхали ми так само до крайньої межі, до межі меж. І до особистої межі кожного з нас теж, певно, їхали.
Проте не так сталося, як гадалося – нічого не побачив дорогою, бо щільний тент, і без вікна, і сидів там, зігнувшися у три погибелі, як і всі – ноги зовсім позатікали на ящику з постілами до РПГ. Так всеньку «серединну Україну» і проїхали, лише раз зупинившись, на Січеславщині, ближче до донецьких земель, коли машина в колоні поламалася. Ми повилазили трохи розім’ятися, глянув – пооддаль маршрутна зупинка, на її стіні – квіти палахкучим вогнем зі стебел вириваються, вгорі напис: «Петриківка». «Петриківко, намалюй свого Петра Калнишевського, соловками засоловленого»,- згадав, як давно- давно, ще схилком 80-х, читав цей рядок у Раїси Лиші, поетки-дисидентки із того придніпровського краю. Ми, певно, теж були тоді дисидентами, дисидентами всіх світів і всіх земель, які вислизали із рук і тікали з-перед очей.
Далі все ескізно, ніби пришвидчене чорно-біле кіно: Покровськ, Зайцеве, те, що Сватівського району, тепер окуповане. Багато чого тепер… Обриси нової землі у пере-сотвореному світі там, у прикінцевій частині нашої «подорожі в країну Сходу» (як мудро значив Герман Гессе – «країна Сходу» водночас всюди і ніде, у злитті всіх часів), я вперше побачив так, щоб побачити, а не просто оком ковзнути, лише у Лисичанську. На крайній нашій точці перед переправою, де за річкою вже…
У Лисичанську наша «располага» тимчасова (ніч і ранок тільки там) була в якомусь розбитому меблевому магазині з великими вітринами на вулицю. А може, то й лікарня була – будівля добряче постраждала, кімнати практично всі поруйновані, а на підлозі багато медичного валялося. З неї вже ми заходили прямо на позиції, недалеко вони були, по той бік ріки, і по будівлі час од часу лупили мінометкою. А в перервах між обстрілами туди приходили якісь жінки, які, вочевидь, раніше працювали в цій будівлі, і на квітковій клумбі біля неї вибирали уламки потрощеного вибухами скла між квітами. Коли знову недалеко гупала перша міна нового обстрілу, вони десь зникали, а коли фестиваль закінчувався, знову поверталися порпатися в масній землі, вибираючи швидкими рухами пальців шматочки скла, уламки битої цегли… Жінки були мовчазними, і ми були мовчазними, бо що говорити, і так все – навіч: чорна розкрита земля, квіти, обстріл, бите скло і потрощене каменюччя, знову квіти. Такі гарні вони були, ті квіти землі святої і страшної Донеччини – такі гарні, що здалеку й не добереш до пуття, що там під ними, на землі – квітник чи велика могила, заквітчана вся. Бо все на тверді земній, на розгойданих тектонічних плитах її стало іншим – тут, у Лисичанську, як і там, на наших з Айком землях Київщині та Чернігівщині, стало хитким, непевним і до серцевого спазму рідним та впізнаваним. Дощу тільки не було, хоча на нього й заповідалося: хмари вгорі були важкі і аж кошлаті навіть.
Якщо брати історію подієву, то це і увесь мій із Айком сюжет. Ми зайшли на Борову, притоку Сіверського Дінця, і перші бої, і перші «на щиті» наші там, Айк був на іншій локації, потім за місяців два рази лише зустрілися на відтяжці в Дружківці, коротко перекинулися словами, Айк переходив у інший підрозділ. Власне, ото й по всьому.
Але якщо йтиметься про історію, яка пишеться не тільки (і не скільки навіть) у днях, але також і у вітрах, дощах, думках та квадратних кілометрах, то дуже не по всьому. Не тому навіть, що я часто про Айка згадував – правду кажучи, зовсім ні. З іншої причини: той стан передчуття, наближення до усвідомлення чогось дуже важливого, який я вперше відчув там, у наметі на полігоні, коли слухав дощ, згадуючи Айкове «На вулиці Гетьмана Полуботка» і думаючи про летючі назви на моїй Київщині та його Чернігівщині, про хитавицю «збудженої в огні» нашої землі – він повертався до мене потім на цій війні. І з особливою графічною чіткістю – взимку тогоріч, на тій ротації, про яку на початках цього тексту писав.
…Якщо без додаткових подробиць, то ситуація розгорталася так: необхідно було евакуювати побратима Крима, у нього просто на позиції трапився інсульт, рухатися він самостійно не міг, стан постійно погіршувався і таке інше зрозуміле. Наші, і на ротному КСП, і батальйонні логісти, чекали десь більше тижня, щоб дощ або туман, бо якщо ні і броню на нашу позицію вислати – її ударними дронами гарантовано на деталі розберуть. Зрештою, наче дочекалися, «радєйкою» попередили, щоб ми на визначений час розбирали мішки із землею на вході в бліндаж і витягували на поверхню Крима – з’явиться машина, зразу в неї його. Першу частину програми ми виконали, і це ще той екшн – взимку витягувати із ями на поверхню одягнену в бронік і каску людину, яка рукою чи ногою здатна ледь поворухнутися. А з другою… Уже ми на поверхні, броньована Рошель повертає дорогою на нашу посадку, туманець такий стоїть, все має бути ок. І раптом знайоме: звуки FPV, перший прильот у Рошель, другий. Чорти, які зробили собі базу на Лисичанському НПЗ, таки помітили броню. «Рошель» горить, із неї вискакують наші і біжать дорогою Т-подібної посадки на сусідню позицію, до неї ближче, у Рошельці починає детонувати бека… У підсумку, евакуація мінус, Крима треба спускати назад, у яму, а потім через земляні мішки барикади на вході тягнути в бліндаж, і все це треба швидко… І раптом просто над нами характерний звук, і я розумію: якщо FPV і нас атакує, а це кілька секунд, а Крим у броні, він важкий, він лежить на землі і рухатися самостійно не може, то…
Уже вночі того інтенсивного дня, коли сидів, контролив вхід і слухав важке дихання Крима, який спав, вимучений весь (думаю, нам тоді пощастило тому, що в FPV і камера трохи підсліпувата, і мали вони ціль, смачнішу за нас – Рошель розбирати), згадував той ранок з невдалою евакуацією, і небо те із гудінням, і землю – поле перед нами. Зрозуміло, я особливо в нього не вдивлявся тоді, бо було чим зайнятися, але, коли зверху над нами ті FPV були, воно з латками брудного снігу просто пливло перед очима, западало кудись у безвість і знову з’являлося.
Відчував ту його хитавицю і зникомість щохвилинну так, як тоді, на полігоні, коли теж була ніч, і вгорі теж гуло, тільки від дощу і грому, а не від ударних БПЛА, і всі наші ще були з нами. Крим, із яким я від початку цієї історії час від часу намагався щось сказати крізь свій важкий сон хворої і до краю знесиленої людини, я намагався те зрозуміти, але нічого не виходило. Тільки кидав інколи на нього погяд
і згадував їх усіх, із ким звела мене доля на землі тієї нашої весни 2022-го.
І тих, хто, як Тигрик, Альпініст, Компас, і… (губиться край вервечки позивних десь далеко-далеко), вже у засвітах, і тих дуже небагатьох, хто, як Крим, ще у нашому батальйоні, і тих, хто перейшов в інші підрозділи – десь вони на якихось інших ділянках-напрямках, і про них я нічого не знаю. І про Айка не знаю…
Тепер знаю. Про Айка знаю. На цій війнонці, на цій Донеччині, на цій землі, яка пливе під ногами і на якій лише і можеш стояти – він увесь цей час. 2024 – го отримав поранення, сім місяців реабілітації та відновлення, заново вчився ходити. Листопадом минулого року перевівся до «Азову». «Любарт». 6 лютого цього року, покровський напрямок, удар FPV… Класична військова смерть…
Йому ж пропонували, і не раз після поранення, інші варіанти, щоб не заходити аж просто на лінію бойового.
Зрештою, в усіх наших, які були тоді на полігоні у тому наметі, і в сусідніх наметах теж,
і які продовжують воювати, таких варіантів – повна колекція.
І практично ніхто (за винятком тих, у кого тяжке поранення, хвороба чи інша біда) не залишився на «березі». Добре сказав колись наш батальйонний зв’язківець Ян, теж доброволець першої хвилі, про іншого нашого добровольця – Олександра Дубовика (Партизана), який з початком вторгнення повернувся в Україну з Ізраїлю, щоб воювати і загинути в бою під Озарянівкою 23 грудня 2022-го: він мав дуже багато можливостей звернути набік із цієї дороги,
і він жодного разу не звернув.
І Костя Компас, мій командир у 2022-му, не звернув: я дивився тоді на нього і згадував Сверстюкові поетичні рядки про Дон Кіхота: «лицар, високий, як спис». І Альпініст, який, коли виводити групу – завжди попереду, і перша міна – його. Він, як і Компас, теж пішов за межу у тому бою під Озарянівкою. Чув згодом розповідь, що один із наших «розвідосів» підповз до нього тоді, вже пораненого, і Альпініст йому – мене вже не витягнеш, тут снайпер «вагнерівський» працює, тільки сам ляжеш поруч гарантовано, просто дай цигарку. Розвідник дістав пачку, поклав коло нього і…
Чому ці люди йшли туди, куди когось іншого всіма ТЦК і всіма виплатами, бойовими і окопними, не затягнеш? Що вони там шукали і шукають? Адреналіну? Айк із його доброю посмішкою Чеширського Кота, точно не адреналіну шукав.
Зараз, пишучи це у шостій весні моєї і всіх нас «повномасштабки», думаю собі, що і вони шукали, і ми шукаємо тієї нашої весни. Весни першої. Весни початків без завершень, весни Альфи із прихованою в далечі Омегою. Весни, коли ми вперше, можливо, за все наше життя вперше, відчули, що змісти можуть бути поруч, що їх можна навіть плечем торкнутися. Бо доти ми якось жили, ходили, сварилися- мирилися, читали якісь книги, робили вчинки розумні і вчинки дурні, і вони, змісти, були десь так далеко, що не знати, чи й взагалі вони були.
А тоді, у березні-квітні першого року вторгнення, невипадковість усього, що поруч, його відкритість доти прихованим сенсам нетутешнього пальцями на дотик відчувалася. Так, як, наприклад, відчувалася мені та весняна тиша, прохолодна і трохи ковзька, ніби камінець на березі океану, незліченними хвилями віків відшліфований, яку я відчував, спускаючись понад Замковою горою, праматір’ю цього тепер всуціль оточеного міста, у крайній день моєї музейної кар’єри і перший день військової.
Ми втратили все, і все, про що можна тільки мріяти, здобули. Враз пощезла десь липка павутина умовностей, натяків, напівслів, параграфів, розпоряджень, чиновницьких приймалень. Згодом, десь за рік по тому, один добре знайомий мені фронтовий офіцер, який під смертю багато походив, з нами на позиції заходячи, сказав: ми тому так добре воювали тоді, навесні 2022-го, і тому Київ тому не здали, що всі високі керівні начальники, які розпорядження видають і звітності вимагають, до останніх днів квітня сиділи біля нашого західного кордону на низькому старті. Вони чекали вісток із Києва: впаде він – рвати кігті на Польщу, вистоїть – повертатися у свої кабінети до своїх схем. І це, переконаний, було найкраще з того, що вони вже зробили чи ще зроблять у своєму житті: вони просто зникли.
Ми залишилися самі – і зрозуміли, що точно не самі. У цьому розгойданому світі, де земля пливла під ногами і де кожного вечора думалося, чи встоїть під ранок Чернігів і чи не будуть десь у полудень вуличні бої, у київському середмісті, ми пере-сотворили світ і пере-сотворили себе у тому новому світі. І в ньому погляд дорівнював поглядові, слово – слову, у ньому ми загасили текучий вогонь, повернули назви рікам і прочитали те, що ще не написане. І кожен жест у ньому ставав біблійним. І чотири Євангелія лежали по чотирьох краях нами пере-сотвореного світу, і ті Євангелія читалися вголос різними мовами, і всі мови ми розуміли. І жінка, яка хрестила наші буси, в які ми вантажилися там, на Тургенєвській (тепер Кониського), щоб їхати на наші окопи, на Оболонь, вона ж із фрески була – тієї староруської фрески Кирилівської церкви, бані якої ми бачили кожного разу, коли проїздили Дорогожичі. Бо її пра-пра-пра- бабусі так само хрестили колись у дорогу княжих дружинників, а потім – козацькі полки. І дощі тоді, певно йшли, рясні дощі. Дощ у дорогу – добрий знак…
А тепер із фресками – так собі, щоб не сказати гірше. Тепер земля тверда, звітність впорядкована, інструкції надані, начальники призначені. Тепер дивишся тут, у зоні бойових, новинну стрічку з «міністерами національної єдності», зі сповненими рішучості начальниками у воєнних флісочках таких, із воїнами ЮТУБ-у, що грізно зводять брови на переніссі і щось віщають. Потім заплющуєш очі на кілька хвилин: точно, не помилився – Ієронім Босх. Сад земних насолод. Пензлю великого митця просто нічого тут додати.
Тому ми і повертаємося туди, де ця фреска, ця земля нашого першотворення єдиною ще збереглася – у зону бойових. І Айк повернувся теж. Як і наш Партизан, якого ми всі знали у 2022-му, ми всі тепер – партизани на землі тієї вічної для нас весни. Це наша звільнена територія, опорна база, наша недосяжна для всіх МГБ партизанська криївка. У якій є все, що потрібно кожному з нас. Зовсім кожному.
І поля під дощами, які змиють мальовану кераміку тисячоліть.
І квітник із пекучими квітами.
І цигарки для Альпініста.
І цукерки для Айка. Від зайчика.
Березнем-квітнем 2026-го, Донеччина
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.