Ця публікація є своєрідним продовженням рецензії, яку Марія Галіна написала на роман Світлани Тараторіної “Лазарус. Змій”. Співрозмовниці обговорили причини появи другої частини циклу, розібрали світ романів та з’ясували, як світ фентезі перетинається з історією та сучасністю.
Ваша перша книга, й вона ж – перша частина “Лазаруса”, користувалася великим успіхом, як на мене, саме тому, що дуже добре лягла в традицію київських текстів. Як ви вважаєте, це так?
Перший “Лазарус” вийшов у 2018 році, і тоді був, в принципі, критичний брак україномовної фентезі на ринку. Та й загалом сучасна українська література не сказати б, що була дуже широко представлена. До 2014-го українські видавці доволі скептично ставились до, власне, україномовних текстів. Але так, саме київських текстів, знову ж таки, українською, було теж дуже мало, щоб згадати, окрім класики. Тому так, тут два фактори співпали насправді.
Історія першої частини закінчилася. Ми всі пам’ятаємо, чим вона закінчилася. Це було дуже класно й красиво. А що стало фактором, який примусив вас або надихнув писати продовження? Тому що перша книжка користувалася успіхом, і ви захотіли ще в цьому полі якось попрацювати? Чи сама історія вимагала якогось продовження, пояснення?
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Вона не те, що вимагала, але воно було можливе. Тобто я саме з початку закладала можливість продовження. Просто, оскільки це був мій дебютний текст, то я не сильно вірила, що його будуть читати. І що цей роман буде жити, це вже друге перевидання, через вісім років. Це прям багато. Я, насправді, не думала, що так воно буде… Тобто я передбачала можливість продовження, але не на 100%. Але потім сталося так, що він здобув якусь кількість премій, були відгуки, зрештою, переклади. І весь той час читачі, оскільки гачок наприкінці був закинутий, питали, чи буде продовження. Я на свою дурість сказала, що буде. І потім я вже була заручником власного слова. У мене були варіанти продовження – ще до повномасштабного вторгнення. У 2019 році я почала писати “Дім солі”, який теж вийшов у 2023 році, то була пауза на цей роман. Але водночас я постійно думала про можливе продовження “Лазаруса”. І оскільки історичний бекграунд, історичні алюзії були для мене дуже важливі, то перший “Лазарус” – це умовні історичні декорації 1913 року, поріг великої війни й алюзії на це. І, напевно, за логікою продовження мала би бути, перш за все, війна, а по-друге, це мав би бути, скажімо, 1914 рік. Десь у цьому напрямку, тобто принаймні про такі історичні декорації, я й думала. То це в мене була така перша версія цього продовження. Але потім стався 2022 рік, і це вже така третя реальність, вона теж наклалася на цю історію. Тобто продовження охоплює всі три такі умовні шари. Це фентезійна реальність вигаданого світу “Лазаруса”, це алюзії вже на 1917 рік – так, це буде 1917-18 роки, бо продовження в двох частинах має бути. І, відповідно, оскільки сама історія належить до 1917-18 років, вона дуже римується з нашим сьогоденням. То сюди просто накладається вже й реальність умовно 2022 року.
Ваш герой перетворився на Змія, і саме так закінчилася перша частина, але Змій – це фактично бог. Малий бог. То він має якось впливати на історичну ситуацію. Вона буде зовсім інша, ніж у першій частині, навіть у тій умовній реальності, яку ви вигадали, тому що ваша умовна реальність не передбачала появи бога.
Це складне питання, чи передбачала, чи не передбачала. На мою думку, в першому “Лазарусі” боги почали якось втручатися, бо про них ми дуже активно думаємо. Далі втручання посилиться, знову ж таки, без спойлерів. Але вся перша частина була про очікування цього царя-визволителя, лідера всієї нечисті тощо, а кого ми зрештою отримуємо? Чекаємо-то ми умовного бога, але чи ми отримуємо те, на що очікуємо? Саме про це і йдеться в продовженні. Тобто світ змінився.
Здається, там з’явилося більше того, що критики або глядачі називають “ступені волі”, “ступені свободи”. Тобто чим більше магії в тексті, тим більше такої, як сказати, гнучкості. Тобто текст може йти сюди або туди, бо він не обмежений рамками причинно-наслідкових зв’язків.
І так, і ні. Тобто там є якась внутрішня логіка, і вона диктується алюзіями на реальні історичні події. Якщо ми говоримо про прямі історичні якісь згадки, то це, звичайно, перша українська більшовицька війна. В історичній реальності ми, напевно, найбільше згадаємо в цьому контексті наступ Муравйова на Київ. Це були дуже страшні часи для Києва. І отут мені якраз дуже все запаралелилось. Це й початок повномасштабного вторгнення, і на той момент я вже читала багато спогадів, мемуарів, бо для мене це дуже важливо. Це таке теж джерело натхнення й розваги – спогади киян того періоду.
І ці відчуття і схожі, і несхожі водночас. Тому саме реальні історичні події диктують певні сюжетні кроки. Але так, якісь додаткові сили, які з’являються в продовженні, безперечно будуть впливати загалом на сюжет і світ. От прямо зараз я скажу, що кожен вид нечисті має своїх якихось богів, у щось вірить, має свої якісь культурні вподобання. І начебто ці всі боги, як і в нашій релігії, існують десь поза межами нашого світу. Вони особливо не втручаються, ким би ти не був – видом нечисті у світі “Лазаруса” або реальною людиною в нашому світі. Ми ж не бачимо цих проявів. Але, напевно, в якийсь момент, особливо в критичні моменти, межа між світами може справді тоншати. Я не скажу, що в це стовідсотково вірю, але я вірю в силу колективної віри. Вірю, що великі прагнення великої кількості осіб здатні якось так втілюватися, оприявнюватися, як ми це не назвемо.
Знаєте, в мене є така теорія, що в часи великих катастроф, війни й подібного кров спрацьовує як така містична сила, яка прориває кордон між світами. І там, де ллється багато крові, де вирує хаос, випадковість, там є місце для дива. Ось, як по-вашому, так це чи ні?
Ну, як кажуть, в окопах немає атеїстів. Тут я абсолютно погоджуюсь. Як би до цього не ставилась особисто, мені здається, що це не можна заперечувати ніяк.
Трошки про “Дім солі”. Я вибачаюсь, ще його не читала. Мені загалом зараз дуже важко читати великі речі, важко концентруватися. Але я чула й читала відгуки, і ось у мене склалося враження, що, по-перше, це кримський текст, а по-друге, що ви надихались “Дюною”. Отой спайс, сіль, ну звісно…
Не зовсім. Так, багато хто про це питав, більше через обкладинку й через такий ідеальний, як зараз кажуть, вайб. І через те, що це описується як не прямо пустеля, але такий випалений степ. Але магічні речовини в “Домі солі” інші й інший концепт існування на цій території. Вона радше абсолютна загроза. І її не прямо можна використати так, як це було в Герберта. Тому, безперечно, якісь паралелі можна знайти, але на рівні тексту, принаймні, за свідченнями читачів, цього не відчувається.
А є якісь паралелі між якимись ще літературними творами й “Лазарусом”? Тобто ви чимось надихалися, окрім документальних джерел?
Ось тут мені здається, що в “Лазарусі” меншою мірою, ніж у “Домі солі”, можна якось вичленувати літературні впливи. Бо для мене це справді дуже київський текст. Він заснований, особливо перша частина, на київських локаціях, міських міфах тощо. Прямо глобально. Наступна частина, мені здається, ближче вже до якогось епічного фентезі. Там теж Київ займає центральне місце, але географія вже трошки розширюється. І от прямо там я би не назвала якийсь текст впливу, окрім реальної історії.
Я-то сама певна, що література певною мірою росте саме з літератури, особливо жанрова. Тому це дуже цікаво, коли успішна історія має суто документальне підґрунтя. Імовірно, вас вже питали, хто є ваші ікони стилю, тобто улюблені автори?
З жанрових – неперевершений сучасний майстер короткої прози Тед Ченґ, певний час дуже надихав Яцек Дукай, захоплює стиль Маргарет Етвуд. З нежанрових зараз дуже подобається А. С. Баєтт.
Марія Галіна