На християнських і моральних цінностях

Одного разу світлої пам’яті голова Чернівецької обласної організації НСПУ Віталій Дем’янович Колодій сказав мені: «Слухай, Василю. Спілка наша старіє, потрібна «свіжа кров». Я маю на прикметі одного талановитого хлопця з Хотина. Можливо, напишеш йому рекомендацію..? А щоб не бути багатослівним, він тоді ж подарував мені охайно видану книжку «Сльоза небесна».
Знайомство з новим автором завжди цікаве, інтригуюче. А тому ж того вечора я книгу прочитав. Так, поет є, поет склався. Окремі огріхи до уваги не хотілося брати. Всі ми свого часу проходили складний шлях становлення.
Рекомендацію я написав, і 2005 року В.Т.Титов став членом НСПУ. Нині він автор тринадцяти поетичних та прозових книг, став лауреатом літературної премії ім. Дмитра Загула та Всеукраїнської літературної премії ім. Василя Юхимовича.
Перед Великодніми святами В.Титов подарував мені свою нову книгу «Тиха ніч». Основу її складають поеми, написані в основному протягом останніх років. І дуже відрадно, що це видання присвячене нашому незабутньому побратимові Віталію Дем’яновичу,який був незмінним редактором і моїх, і Василя Титова книг.
Що одразу ж впадає у вічі? Це – збірка символічних поем, мотивом кожної з яких є незмінні християнські та моральні цінності. І це зрозуміло. Василь Титов закінчив факультет журналістики Львівського університету ім. І.Франка та Ірпінську Біблійну семінарію. Нині служить церковним пастором.
Відкривається книга твором «Прощай, коню». Звичайний сюжет. Кінь зламав ногу, ослаб. Користі з нього ніякої.
 
Проти білої скелі,
Серед білого дня,
Зупинилася челядь-
Там вбивали коня.
 
Тема у нашій літературі не нова. Та автор зумів розробити її по – новому, тому твір вийшов хвилюючий, пробиває на сльозу. //Цілься добренько Йване… //Постарайсь у висок…// А тоді вже до мене: //Не дивися, синок.//
Дядько літературного героя таки вистрілив. Такого вчинку хлопець не може йому пробачити. Він поклявся ніколи не пускати вбивцю на батьківський поріг. Суворо, але по-дитячому справедливо.
Цікава за своїм задумом поема «Тиха ніч», яка і дала назву рецензованій книжці. Історія така. Це було в австрійському місті Аридорф. Незадовго до Різдва у вчителя і музиканта Франца Грубера померла єдина донечка Маріхен. Ця втрата настільки вдарила його дружину, що вона, «наче з мармуру статуя», безмовно, зверх тижня, сиділа при вікні. А на Святвечір Франц, повернувшись із собору, сів за фортепіано. І тоді народилися слова і мелодія всесвітньовідомої пісні «Тиха ніч». І 24 грудня 1818 року Франц вночі побіг до священика Йозефа Мора, щоб разом відредагувати текст, подарований небом. Відштовхуючись від цього факту, Василь Титов поглибив тему, деталізував її, і вийшла читабельна поема, прочитавши яку, ніхто не залишиться байдужим.
В поемі «Хрест» описано подію, яка відбувалася в перші післявоєнні роки. Голодна і холодна зима. Нічим обігріти хату, зігріти душу. І героїня твору йде на кладовище, приносить дерев’яний хрест. Він старий, трухлявий, але все одно жінка бере на душу гріх. Та хлопчина, племінник Ганни, наважується на відчайдушний крок: будь-що буде, а він хрест поверне на своє місце. Так і вчинив. Краще в хаті задубіти, аніж все життя з важкою совістю жити.
Повчальна історія описана в поемі «Тесля». У майстра «золоті руки» хтось, мабуть, із заздрощів, викрадає робочий інструмент і розкидає його по травах та угіддях, в непролазному яру. Помолившись, тесля пішов шукати своє добро. Із Божою допомогою вся пропажа знову опинилася в його майстерні. А зводив зодчий незвичайний будинок. Пройшов час – і гляньте! – велично звівся Божий Храм. На радість людям, на мир і злагоду.
У кожного літературного твору своя, особлива і неповторна доля. Колись відомий французький письменник Рубен Сальєн описав оповідку про самотнього чоботаря. Згодом цей твір було видано окремою книжкою в перекладі Володимира Галицького. Її В.Титову подарував у Німеччині його друг пастор Генріх Гібнер. Саме цей варіант твору автор взяв за основу при написанні поеми «Дивоголос», яка теж увійшла до книги «Тиха ніч». Сюжет переказувати немає сенсу. Скажу лише, що в центрі твору – філософія справжніх християнських цінностей і людяності, віра в Господні сили, які неодмінно приносять добробут і щастя. Це так актуально для нашого тривожного і неспокійного сьогодення.
Закінчується книга поемою-легендою «Фортечний колодязь». В центрі твору – доля матері на ім’я Воля та її дочки Зорини. Часи були важкі. До Хотинської фортеці, наче сарана, «посунули турецькі яничари». Наші воїни і місцеве населення опинились у тісній облозі. Ні, здаватися ніхто не збирався. Але мучила спрага. Хоча б по крапельці води!.. І Зорина наважується на героїчний крок. Вночі на зв’язанім мотуззі з глечиком в руках її опускають до колодязя.
 
І коли останній глечик
Піднімали по стіні,
Хтось схопив Зорю за плечі…
 
Боже, це ж її батько, який служив ворогові. Сказав, щоб назавжди тепер була з ним. У Зорини залишився вибір: прийняти іслам, чужу віру чи не зрадити своїх побратимів, рідний Хотин, Батьківщину? Вона на таку підлість не здатна. Кара наступила. Дівчину замурували у фортечну стіну. І в той момент крізь каміння забила джерельна вода…
Легенда цікава, але, на мою думку, дещо розтягнуто сюжет, його подати треба стисліше, і від цього твір тільки б виграв.
Звичайно, в короткім дописі детально проаналізувати чималу книжку (190 стор.), особливо поетичну, не так просто. Її треба вдумливо прочитати. Зробіть це, і ви не пожалкуєте.
Василь МІСЕВИЧ,
член НСПУ
с. Шипинці Кіцманського р-ну
Чернівецької обл.
 
«Українська літературна газета» №21 (261) 25 жовтня 2019