“Українська літературна газета”, ч. 6 (386), червень 2026
Ще за радянських часів у Дніпровському районі, між вулицями Андрія Малишка і Анатолія Солов’яненка, дивним чином зберігся недоторканим шматок землі, і не тому, що не спроектували на ньому будинки, а тому, що по халатності забули лишити до цього зеленого оазису проїзд для будівельної техніки. В кінці дев’яностих, уже при демократах, відома будівельна компанія, з дозволу чи без, вирішила, пропхнувши підйомні крани та іншу техніку по вузькій вуличці між багатоповерхівками, втулити там паралельно пару висоток. Одного ранку на дитячому і спортивному майданчиках, які вони обіцяли перенести в інші кутки двору, благо місця вистачало, з’явилися самоскиди з дошками, на вечір уже стояла частина огорожі.
– Що будемо робити? – обурювалися мешканці.
– Як що? Плювати будемо з вікон один на одного.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Молодь, сформована за роки незалежності, думала по іншому. Наступного дня забудовник не знайшов навіть сліду від коліс, ніби всі дошки лелеками перелетіли в навколишні села, де потім стали дахами, парканами, собачими будками, а можливо й досі лежать на «хай, колись пригодиться». Так і жив би собі мікрорайон, спостерігаючи з вікон за своїм зеленим неназваним парком, якби Кличко на місці порваної на шматки пішохідної доріжки не проклав широку сучасну алею, що стрічкою прослалася через весь скверик, а влітку 2022 року на честь загиблих на війні героїв віночком вздовж алеї зацвіли чорнобривці. Мешканці наївно грішили на ЖРЕО, яке, відкинувши претензію як незручний казус, само здивувалося: кому це більше всіх треба, а материнська квітка в пам’ять про загиблих героїв цвіла з літа всю осінь, аж до заморозків.
…Весна 2023 року виявилася ранньою й теплою, молодий чоловік, невисокого зросту, худорлявий, з такими чистими очима, що, здавалося, саме небо сипнуло в їхню глибину синього кольору, вздовж алеї лопатою скопав землю і знову посіяв любимі народом квіти. Мешканці, натхненні його прикладом, посадили навколо алеї привезені з дач декоративні й фруктові дерева.
– Я знаю хлопця, що посадив чорнобривці, – сказала уже немолода вчителька. – Це мій учень, Климак Андрій Вікторович, 1991 року народження. Він має таку ніжну, вразливу душу, що інколи здається, що природа помилилася, народивши його хлопчиком, а не дівчинкою.
– Андрійко патріот, він ходив у військкомат, але його по хворобі комісували, – відповідала мама цікавим мешканцям ближніх будинків. – Тепер у нього з’явилося хобі – вишивка. Він вишив портрет Тараса Григоровича Шевченка, ікону Божої Матері, зараз вишиває образ Ісуса Христа.
Останній раз бачили Андрія, коли він влітку 2024 року скручував довжелезні шланги, рятуючи квіти від засухи, потім його не стало, мама сама витягла шланги, люди допомогли полити.
– Проходить навчання, – витираючи сльози розповідала мама мешканцям мікрорайону. – Дзвонив, що скоро пошлють на бойові позиції. Я не уявляю його з автоматом, він не створений для війни.
Його відправили на донецький напрямок. Війна шматувала характер і душу, заповзала всередину й скручуючи в тугий вузол нерви, вчила без жалю й моральних вагань натискати курок; стискаючи зуби, зариватися в землю по коліна в багнюці; в бліндажі без витяжки чадіти від парафінових свічок; замерзати у відкритому полі від скажених вітрів. Зібравши в кулак серце, витягати з-під обстрілу двохсотих і рятувати трьохсотих, коли СПГ, АГС і міномети відпрацьовують посадки, а в небі ворожі безпілотники коригують артилерію. Під прильотом всього, що завгодно, рити окопи; знати, що всі війни рано чи пізно закінчуються; мати надію вижити з вірою в мамину молитву й дякувати провидінню, коли на бойовому завданні в машину влітає дрон, покромсана машина розвалюється, а особовий склад, отримавши подряпини й контузії, залишається живий.
5 травня 2025 року безпілотник скинув на позицію провізію, мама сказала, що посіяні чорнобривці вже дружно зійшли, командир пообіцяв ротацію – й тут удар, під руку, в місце, не захищене бронежилетом. Вибух пролунав потім, коли він уже лежав на землі, побратими тягли його в бліндаж, а по тілу текло щось липке, гаряче.
Вони несли його, перебігаючи з посадки в посадку, пробиралися через яри у військовій амуніції по тридцять кілограм, до мурашок по спині відчуваючи дзижчання дрона, кидаючись від вибуху снарядів, але не збавляючи темп.
– Ти повинен жити, – прошепотів йому на вухо побратим «Бау», запихаючи його в обляпаний грязюкою, покльований кулями, зварений якимось пузатим дядьком у селі кузов невідомої марки «всюдихода».
– Довезіть, – на ходу кинув «Воєнц». – Нам треба назад, там іде бій.
Доля трьохсотого, переповнений стражданнями госпіталь, реабілітація, неможливість полити алею чорнобривців через обійми, розмови, потискання рук мешканців рідного масиву й повернення у свою частину, де, розплившись, як масло на сонці, від любові й дружби, під фронтові жарти: «а пам’ятаєш, як рятуючись від балістичної ракети, ти шугонув у трубу, з якої потім ми втрьох ледве тебе витягли» – обійняти «Воєнца» і «Бау» – живих побратимів.
…Десь там, далеко від нас, дивлячись в очі кровожерливої війни, з автоматом в руках стоїть хлопчик з нашого двору. Воїн, не створений для війни, який посадив алею пам’яті героїв московсько-української війни, почав вишивати ікону Ісуса Христа, який мріє, повернувшись, закінчити вишивку й подарувати в Храм, що з Дарницького бульвару смиренно дивиться на вікна його будинку.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.