“Українська літературна газета”, ч. 6 (386), червень 2026
* * *
Його елегій плин, невигаданий сплін,
Його така легка й така коротка пам’ять
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Не вивільнять його з хитросплетіння слів
Написаних для тих, кому свічки
не ставлять
У формі букви «Ї», і кільцями змії
Стискаються рядки його
силабо-тонік,
І кисню не стає, тож сумніви свої
Він додає у вірш мов лід
у джин-енд-тонік.
Рядок, іще рядок, наприкінці – стіна,
На білому листку
не проступають сенси
І всотується в текст
краплинами війна –
Стара, немов життя,
й смертельна, наче сепсис,
І все, що написав, намріяв і не встиг,
Усе, чого хотів…
Проїхали, не треба.
Це вже не ліки – так, пустий паліатив,
Знеболювальний шлак нікчемного плацебо.
Лишається одне – не втрапити у час,
Тоді його, либонь, на вогнищі
й не спалять.
Обклáдинки книжок підсвічує свіча,
А в них – усе, що снить
Його коротка пам’ять.
ZEITGEIST
Нарис з натури – з екрана або з вікна –
Як кому пощастило. Отже: Війна,
Скоро весна, новини читати лячно.
На східному фронті
без особливих змін,
Західний – впав, і вкотре встає з колін,
Бог прокидається
після міцної сплячки,
Сходить на землю,
ходить поміж людей
З записником, притиснутим
до грудей,
Хто ти? – питає, й поповнює
свій реєстр.
Пушкін, мов Гоголь, крутиться у труні,
Еріх Марія Ремарк пропав на війні,
Посеред площі грає
військовий оркестр.
Діти у школах, третій-четвертий клас,
Вчать, як влаштовані компас
і протигаз
І де розташовані Бєлгород і Гоморра.
Леннон пише декрети
про peace and love,
Йде філософським каменем
пароплав –
Теж філософський – на дно Азовського моря.
Скоро весна. Мереживо голих віт
Видно з вікна. Кафку і «Заповіт»
Саме проходять діти в середній школі,
Що їм Гомер, чи, вибачте, Піфагор –
Тут помирають автор, герой і хор,
Лютий на спад, а віти і далі голі.
Нарис з натури, французькою – натюрморт,
«Мертва природа», опудало, la marmotte
З тирсою в животі у вітрині моргу.
Бог позіхає, зганяє вчорашні сни
І навмання гортає свій записник:
Смерть – це лише небес виконавчий орган.
Ми сидимо за столиком у кафе,
Мимо гарсон у френчі та галіфе
Не поспішаючи гордо проносить чашу
З трунком, який під ноги тобі проливсь.
Не замастився? Добре. Тоді – молись
Во ім’я Отця, і Сина, і Духа Часу.
Я друга буква в слові Б-г…
Я друга буква в слові Б-г – дефіс,
чи мінус –
Про це дізнаюся лишé, як з ним зустрінусь,
А поки що нехай я буду плюс.
Я майже вірю й майже не боюсь.
Я – сніг міський, в мені – пісок і глина,
Субстанція непевна й швидкоплинна,
Що день по дню втрачає білину
І, звісно ж, не переживе весну.
Я декадент, мабýть занадто лівий,
Небесний дрон із гілкою оливи,
І через цю позицію свою
Я знаю, що горітиму в раю.
(Тут читачеві має стати ясно,
Що я – таке, не риба і не м’ясо,
Що ж, я не заперечую, проте
Я відчуваю – я і те, і те),
Бувають дні, що сумніваюсь навіть –
А чи не заслабка моя ненависть
На тлі пожеж і падаючих бомб?
Не заслабка. Приблизно, як любов.
Я – відгук часу, привид цього міста,
Я витвір Бога-метамодерніста,
Та хто б і що б коли б не говорив,
А все-таки я сам себе створив.
Тому я відповім, коли спитають,
За кожен день, бо маю гарну пам’ять,
За кожен вірш і витрачений цент.
Який же я, до біса, декадент?
Рекрут-місяць залізне лезо…
Рекрут-місяць залізне лезо
Носить шаблею на плечі.
Білокрило і безтілесно
Збились ангели у ключі
І летять у широти теплі,
Де не холодно як у пеклі,
Й пахне ладаном уночі.
Знову сняться – немов накрило –
Ці холерні тривожні сни:
Очі риби, свинячі рила.
Йди, прискорюй прихід весни,
Розбиваючи гострі брили,
Ось твої брудно-білі крила
Пристебни їх і поясни –
Що тобі ті напівпернаті
Охоронці чи душ, чи тіл?
Ви удвох у твоїй кімнаті –
Ліжко, лампа, гітара, стіл,
З-під мадейри порожня пляшка.
Нам казали, що буде важко –
Так, непросто, та є прості
Речі: білий прозорий ранок,
Небо, вишите філігранно,
Що зривається на сльозу,
Точних рим березневі квіти,
А у передпокої літа –
Ґрунт, родючий і перегрітий
Наливає вином лозу.
КАПСЛОК
З двадцять четвертого лютого –
все КАПСЛОКОМ.
Так, я раніше був
Олександром Блоком,
Не відрізняв поеток від поетес,
Не залишав даремно м’якого лігва –
Вічного схрону агностика і білінгва,
Але мене застрелив барон Дантес.
Дні стрекотали, мов телеграфні ленти,
Я ж залишався тупо амбівалентним
І обирав єдине з усіх знарядь –
Слово, дбайливо вишите на папері.
В груди мої калатав попіл імперій –
Тих, що згоріли, і тих, що досі горять.
Я милувався буквами –
кожним знаком,
Я танцював Петрушкою
з Пастернаком,
Тим, що Борис.
Стравінський лабав на ф-но
В темному барі, в суботу, мов Біллі Джоел.
Наче хрущі над вишнями,
мертві бджоли
Щось ніби знали, стукали у вікно
І підвіконня хітином вкривали рясно.
О, це було давно, це було прекрасно!
Вірилось, що красою врятуєм світ,
Саме красою – не кров’ю либонь, не потом –
Формула, сформульована Ідіотом,
Може, увійде у Надновий Заповіт,
Але не зараз – через, скажімо, двісті
Років – пооблітає друкарське листя
З чорних від сажі мертвих сухих гілок,
Люди загоють шрами, зведуть будинки,
Знову відчують натяки і відтінки,
Текст і підтекст…
А наразі усе – КАПСЛОК.
Ну давай, розказуй –
як там мої міста…
Ну давай, розказуй – як там мої міста,
Де ріка вночі нагадує чорну ленту,
Чи стоять іще прольоти того моста
Через Лету?
Розкажи, як вібрує скло і вода дрижить
У прозорій вáзі, де квіти –
колись рожеві –
Засихають; як це – жити біля межі
Й за межею?
Розкажи, як через пробитий навиліт дах
Проникає тьма й стікає з країв палітри,
Як стає тутешній неперелітний птах
Перелітним,
Розкажи мені, як зрікаються душі тіл
І пусті обличчя у пароксизмі сказу
Посміхаються і танцюють, танцюють… А втім –
Не розказуй.
Розкажи мені краще,
як котиться спад зими,
Як останній сніг обпалює теплу руку,
Як зимовий день відокремлюється від тьми,
А тиша – від звуку,
Як вода залишає сушу, і як полин
Перетворюється на квіти,
весільно-білі,
І як замість новин –
мовчання і Віра Лінн
На вінілі,
Як стихають ненаголошені голосні
Колискової, тої, що чую, як засинаю.
Чи усе це іще існує, скажи, чи ні?
Я не знаю.
Край літа, край землі.
Передчуття біди…
Край літа, край землі.
Передчуття біди.
Крайнеба, край води,
оранжево-строкатий.
Коли мене нема –
знайди мене, знайди,
Рахуй до десяти, і йди мене шукати.
Шукай мене в ріці із мушлями на дні,
В кімнатах і садах,
де, ставши на коліна,
Ми молимось усім святим
останніх днів,
Останніх вечорів загубленого літа,
Де сонце догора, розпатлане, руде,
Де хмара угорі, тривожна і похмура,
Нависла і дрижить, ще трохи –
і впаде,
І дикий виноград повзе
по теплих мурах –
Шукай мене, шукай –
в найглибшій глибині,
Там, де важкі думки повисли павуками
У темноті, у тій, де губляться вві сні
Ошукані, і ті, що навіть не шукали,
Шукай мене, шукай у закапелках стін,
Неначе власну тінь, реальну чи уявну.
Знайшла мене? Дивись:
Ось світло в темноті,
І яблука важкі на вітах яблунь.
Неба рядно, на чорному
чорні діри…
Неба рядно, на чорному чорні діри.
В небо уходять шляхом червоні фіри,
Чується брак надії, тим паче віри –
Срібної риби, що вислизає з рук,
Мова мовчить, не чутна уже нікому,
Ставлю непевну кому, впадаю в кому,
Марно шукаю риму, таку зникому.
На підвіконні в профіль до мене крук
Стверджує вкотре, що, нібито,
«більш ніколи» –
Брешеш, дурна вороно.
Не йдуть до школи
Діти, місто взяли монголи –
Все повернулось знов на своя круги.
Березень відкладається.
Квітень, травень,
Над горизонтом блискавки і заграви,
Варто би остаточно владнати справи,
Річка Дніпро впирається в береги
Кригою. Текст на окремі знаки
Майже розсипався,
спогади стали снами,
Втім, подивіться –
хтось там летить над нами –
Ангел, можливо,
чи журавлиний клин.
… Містом повільно ковзає тінь
від крил.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.