“Українська літературна газета”, ч. 6 (386), червень 2026
ВИШНЕВИЙ МЕТЕЛИК
якогось звичайного дня в перерві між пострілами
раптом помітиш
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
що знову навідалась
осінь
осінь це як війна на виснаження скаже похмурий сержант
хлюпає під ногами окопна гнила іржа
в голій безлистій “зеленці” тебе відстежить шахед
а ще
ці присипані листям розтяжки
уздовж і навхрест
курва вона ця осінь
скаже похмурий сержант
дивись щоб не задвохсотив
з нею поганий жарт
та справді з цими затяжними дощами
замордувався я й сам
та якось із того краю де вчора були небеса
в окоп залетів листочок і сів мені на рукав
побляклий надірваний трохи мабуть довго блукав
дивлюся на нього о Боже листочку і справді це ти?
гладенький зазубрений скраю з гарячого сонця й води
тебе я впізнав ти вишневий і звідки ти взявся тут
де шахтні відвали шахеди повітря отруйне як ртуть
а може а може ти звідти з мого степового села
з тієї низенької вишні що в нас біля хати росла
і я виростав разом з нею і з нами так само росли
і стежка й цибатий лелека і зірка з нічної грози
я знаю тепер як почнеться вогненний страшний землетрус
я буду сильніший листочку на тебе листочку зіпрусь
спасибі тобі моя осінь
за те що ти щедра така
за рідний вишневий метелик
що сів мені на рукав
* * *
дощу нічного краплини ріденькі такі бездітні
і я вже не той шалений а так собі тінь без тіні
приблуда з кавалком снігу на святі бурхливого травня
і скажемо так щоденна мішень для роздратування
невістки своїх сусідів касирки у гастрономі
і навіть вальяжного пана товстого кота-астронома
у мене багато вчора і надто замало завтра
розумникам діткам в смартфоні я щось на зразок динозавра
в якого в тіснім шифоньєрі костюми з шевйоту й краватки
такі вже давно не носять кому б їх подарувати
і раптом
принишклого вечора
з якогось далекого краю
прилине знайоме обличчя
мені мене пригадає
і знову тоді настане безсонна моя меланхолія
старе патефонне танго
що зветься рожева магнолія
ВВІЧЛИВІСТЬ
Я не якийсь крутий Аполлон,
Я тихий, як мамина казка.
Я чемно візьму русіянця в полон,
Скажу – на коліна, будь ласка.
І ця залита кров’ю земля,
І зірка над степом незгасла,
Теж ввічливо скажуть, так само я,
– Ваньок, на коліна, будь ласка.
І це не для мене куля сліпа,
В бою не моя поразка,
І ввічливий я, як Бандера Степан,
Скажу – на коліна, будь ласка.
* * *
Тепла вечірня цегла,
Тиша липнева легка.
Столик в садку. Моцарела
З буйволиного молока
Трохи вина й Сицілії,
Вічне Палермо в нас.
Білі тераси вцілілі,
Пишні вершечки айстр.
Наше вишневе подвір’я,
Цей споришевий Рим…
І заповітна мрія
Про іонічні вітри.
…Далі той вечір, далі…
Дощ і важкий вогнемет.
Псевдо твоє – “Італія”.
Мій позивний – “Багнет”.
Наша вінчальна церква
В небі розтала, як дим.
Що це було? Моцарела.
Сон. Споришевий Рим.
ЗАБУТІ ВІРШІ
випадково натрапив
на обсновані павутинням мамині ботики
в кутку на горищі
виніс на світло згадав
це ж ті самі з дитинства
мама
взувала їх поверху черевичків
густого вишневого кольору
з мідною застібкою й круглим сердечком
коли ми приходили в гості
знімала лаковані ботики
залишалася в туфельках-човниках
і нараз перетворювалась
на красуню
іншого разу
заїхав на дачу одного старого письменника
в якого не був триста років
він здивувався
зрадів моєму приїзду
посміхався розгубленою посмішкою
мов перепрошував
за свій уривчастий голос який зробився тихішим
обережні повільні рухи
що приховували слабкість в руках
і в ногах
волосся що от-от розлетиться як попіл
я дивився на нього й думав
цей сухенький
схожий на хлопчика чоловік
написав неймовірні романи
переклав Альбера Камю й сонячного Муракамі
натовпи шанувальників не давали йому проходу
коли він повертався з чергової своєї імпрези
й ось тепер
він зимує в цій самотній холодній хаті
що обклала його непроникною тишею наче снігом
навіть поштарка не носить газет
вже немає ні газет ні поштарки
хіба-що навідається дочка
привезе молока й нарізаного батона
коли він помре
може раз або два про нього згадають
і потім уже назавжди забудуть
ці присипані шаром пилюки мамині ботики
цей письменник про якого ні чутки ні вістки
втомлена яблунька що перестала родити
це все
мої
забуті вірші
написані ще до нової ери
розкидані по студентських і солдатських блокнотах
вони не дотягують до сучасних модерних рядків
я наклав на них остаточне табу
і не включаю до жодної збірки
хіба посміхнусь мимоволі
знайшовши якийсь дуже знайомий
на старому горищі пам’яті
Я ГОВОРИВ
я говорив
до каміння
сухої очеретинки
пташки чорненького павучка
мого неслухняного пса
до кожної живої душі
і так само до самогубців
повішених між поверхами
до кожної підворітні
відчинених вітром дверей і дверей
що зачинялися переді мною
говорив
до кожного з вас
але й до власного серця
схожого на етнографічний музей в Пирогові
(глечики рушники відлуння
забутих пісень)
до кожної стрілки годинника
аби вона пішла проти себе
шкільного учителя
законів Ньютона
я зруйнував декорації
і не повірив у нашу смерть
я позривав одежі з вогню
зламав трьохсотлітні стіни
заради своєї коханої
ім’я якої Свобода
я бинтував слова
розбиті московським паралічем
я відмовився від плісняви їхніх убогих небес
від мовчання мільйонів і власного цвинтаря
і відійшов од прірви
гулкої
як п’яна Переяславська Рада
ось так і скажу
коли прийде мій час
переселятися з одного готелю в інший
на зворотну сторону Місяця
де вже ніхто не побачить мене й не почує
хоч я знаю – Місяць живий
я вмів писати вірші
я думав що вмію писати вірші
* * *
коли прокинешся вранці
то перш ніж ступити крок
згадаєш її ім’я
вона тобі посміхнеться
поцілує в уста
відсуне на вікнах штори і хмари
пустить в кімнату сонце
піде з тобою
в пекарню за хлібом
в аптеку за осінню кольору йоду
в церкву за яблуком
з якого все почалося
в траншею за Батьківщиною
познімає всі заборони з розмови
і з тиші
не дозволить лише мовчати
сховавши
в свою потайну кишеню
надірване серце
просто посеред поля на площі
на вигоні
в ліфті в трамваї на кожній твоїй стежині
в церкві в постелі з коханою
вручить повістку
до українського війська
і скаже
не квапся
на побачення з ангелами
це я знов про Свободу
СЬОГОДНІ
Доки ще тут, а не там, в перекошенім небі,
Доки ще тут, а не там, на два метри в землі,
Доки долоні твої і чутливі і теплі,
Подих тугий і в розкритих очах журавлі,
Доки душа твоя, наче біленька пір’їна,
Не відлетіла туди, за одвічні горби,
Встигни подумать, що в тебе є Україна,
І що по силі, сьогодні для неї зроби.
ДЕ ВОНА БАЧИЛА
коли я тонув серед моря
дружина побачила здалеку як борсався я в тій воді
кинулася до чоловіка що сидів на піску
здався їй навіть знайомим
десь він їй зустрічався
той чоловік був дуже зайнятий
прикріплював комашці прозорі крильця
гладив її волосся
заспокоював перед грозою
чоловік посміхнувся
– ще ж тільки вівторок! сказав
і неспішно пішов по воді
і спіймав мою руку наче слизьку рибину
потім
дружина довго пригадувала
де вона його бачила
в церкві чи як проходила мимо тюрми
* * *
Червона осінь з-за дібров,
І жовта осінь.
А я тебе, моя любов,
Люблю і досі.
Червона осінь кожну мить,
І жовтий колір.
Моя любов не відболить
Уже ніколи.
Якби забув твоє ім’я,
Коли б це сталось
Тоді б застигла кров моя,
Густа, як смалець.
І зникло б сонечко в імлі,
Погасла зірка.
І я не жив би на землі,
Чадів, як сірка.
Але любов моя, але
Вона зі мною!
І я сміюся, як Рабле
Й мовчу сльозою.
І тому бачу ясен-світ,
Ось на порозі
Червона осінь по траві,
І жовта осінь.
І знову нас не обмина
Стежинка жодна…
Червона осінь вогняна,
І з нею жовта.
КЛИЧ І ВІДГУК
чорне полум’я вечора
смерк
тужливий як очі Бандери
коли він дізнався про страту родини
гори димлять
вдаряються одна об одну
підірвані останньою гранатою сонця
– Слава Україні!
– Героям слава!
клич і відгук дідів
церква
відлунює дитячими голосами
зайда московська тікає з рідних Карпат
* * *
Не телефонні розмови,
А довгі, уважні листи.
І вірш класичний римований,
І кілька хвилин самоти,
І листя серпневе тривожне,
І рідний пучок полину…
Дорожчає,
все дорожчає,
Те, що втрачає ціну.
ЩО НЕ СТРАШНО
Пам’яті матері
– Ну як там надворі? – спитає
ця жінка в хустині старечій.
боїться слизької дороги,
і вітру, й туману надвечір.
Та сама, що пів України
сходила-переблукала,
коли свого чоловіка
по концтаборах шукала.
Шкатулку – сімейну скарбничку –
несла охороні кривавій,
можливо, його обміняють
на дзеркальце в срібній оправі.
На теплі корали червоні…
і нині, немов із туману,
повір’я, за неї сивіше,
з розбитого дзеркала гляне.
Упала, плигнувши з вагона,
і як не убилася тільки,
коли за пів метра скотилась
від залізничної стрілки.
– То що там на вулиці? Хмарно? –
і темного передмістя,
і протягу поміж дворами,
і снігу, й дощу боїться.
Повільно з будинку вийде,
посидить в маленькому сквері.
Врочиста вона й спокійна,
адже не боїться смерті.
* * *
Господи Боже, ніхто ж не проти,
живи собі, царствуй на небесі.
Там після бою хлопці з нашої роти
Прийдуть до тебе. Всі чи не всі.
Але, коли на те твоя воля,
щоб ми не всі до Тебе прийшли,
пошли нам, Боже, водички живої,
ковток повітря пошли.
Витримає серце, якщо не броник,
і тільки гнів порве береги.
Сьогодні ми зірку в степу хоронимо, пробач нас, зіронько, не вберегли.
Я тут в бліндажі до Тебе молюся,
кому ж помолитися, як не тобі?
Там у Києві гетьман слизький,
як мерлуза,
то винесу сам на своєму горбі.
Вітер по степу страхи розвіє,
от тільки моторошно,
коли щораз,
діти, яких убила Росія,
перед світанком приходять до нас.
Ми без ротації довгі тижні,
довгі століття вогонь і бруд.
Як ти й заповів, я люблю своїх ближніх,
і тому я тут.
* * *
Зелені приснилися схили,
Під сонцем волошки ясні.
І тільки чомусь на могилах
Лежить кучугурами сніг.
Під ним поховались надгробки,
Ніхто їх уже не впізна.
Роками зітерлися роки,
І прізвища та імена.
І я розгрібаю замети,
Але крізь холодну печать
Не можу пізнати прикмети,
Де рідні і друзі лежать.
Та що ж ця метіль накрутила?
Я ж здалеку їхав сюди,
Хотів поклонитись могилам
І квіти свої принести.
Старечим сухим голосочком
Сніги шелестять по траві:
– Людей провідуй, синочку,
Допоки вони ще живі.
* * *
З сусіднього двору
крізь листя, відхилене вітром,
зиркаю крадькома
на продане рідне подвір’я.
Миттєві погляди кидаю,
мов ненароком,
на виноградом повитий
ґаночок неширокий.
От-от відчиниться хвіртка,
тата побачу напевне,
викошену суріпку
привозить велосипедом.
Відв’яже мішок помалу,
встелить травою подвір’я,
аж поки його не стало,
була в нас зелена неділя.
Аби ніхто не подумав,
ніби щось видивляюсь,
очі відводжу,
іду собі,
не озираюсь.
Любов моя – наче крадена,
але й дорожча від того,
тут, біля рідної хати,
куди не звертає дорога.
* * *
зачекай мене дівчино
поки я постираю цифри
на пожовтілому циферблаті
поки причалять на пристань
голубі корабели з цитринами
і хлоп’ячим вітром з Цейлону
доки взуватиму
дерев’яні свої черевики
видовбані з уламків судна
розбитого об каміння
доки стоятиму
на безкінечнім пероні
лежатиму цурпалком в чужій траві
ітиму в когорті центуріонів
з таблеткою цитрамону
від власного мозку
* * *
перший другий і третій
нашого роду міцного
і всі непоборні вперті
…і крім тебе нікого
проти чужої крові
проти ворожого смогу
рідні свої чорноброві
…і крім тебе нікого
візьмеш кохану в груди
матір лишиш за порогом
на Берестечко на Крути
…і крім тебе нікого
той покриває стріху
в того спіткнувся коник
і всі не відають страху
…і крім тебе нікого
ані журби старої
ні сподівань на Бога
і всі як один до зброї
…і крім тебе нікого
Підеш дорогою вранці
кожного дня земного
вкотре не озирайся
бо крім тебе нікого
* * *
Спекота від самого ранку,
Пожухли на сонці листки.
Ховаються по байраках
Васильки, немов козаки.
Аж поки, як постріл з пістоля,
Ударить під хмарами грім,
І їх понесе в Дике поле
Відвага на вітрі шпаркім.
І падати, сипатись буде
Весь день і чотириста літ
Землі-Україні на груди
Веселий васильковий цвіт.
НАЙД
Найд – ім’я мого померлого собаки
В сузір’ї Гончих Псів біжить мій жовтий пес,
Зірвався з ланцюга, коли ніхто не бачив.
І тінь його мигтить над урвиськом небес,
І тенькає душа загублена собача.
Здригається Змії кружало вогняне,
І схибнутий Стрілець підкрався з арбалетом.
Але мій пес біжить, і хто наздожене
Його розкішний хвіст, простертий над Тибетом?
І котиться клубок собачих голосів,
І десь мій пес харчить, він там, він їхній родич.
Нашийника позбувсь, і в зграї Гончих Псів
Свободу вполював, свою останню здобич.
Космічна пилюга влягається руда,
І мій відважний пес вже недосяжний оку.
А я покличу: – Найд! – і щось він пригада,
Оглянеться й лизне холодну зірку в щоку.
ЗГАРИЩА СНІГУ
птахи відірвані вітром од гілки
крик за рікою
і щось дороге біля серця
сни у яких натикався щораз на годинники
мало часу зостається
степу мого полинові пасати
ці вітрюгани
на Знам’янку
на Табурище
скільки казав що треба про це написати
тільки про це ти й пишеш
ЧИМ ВІДПОВІСТИ
Ріка в берегах зацементованих,
як розтривожишся, коли невідомо звідки
до тебе обізветься ненадовго
тихий голос вербової гілки.
Затулишся хвилями поспішно,
щоб і не чути, не вловлювати за течією.
Нічого так не боїшся як ніжності,
коли не маєш чим відповісти на неї.
Завернеш на галасливу пристань,
але ж не втечеш від того, що в глибинах назавше.
І не називаєш неправдою вербове листя –
ти його просто не називаєш.
* * *
Куди б не йшов, не поспішав
Чи літом, чи зимою,
Твоя заплакана душа
Летить услід за мною.
Та скільки можна! Відпусти!
Уже я добре знаю
Усі попалено мости
І попелу немає.
Але вона, вона, вона
Летить за мною всюди,
І дивиться, і заклина,
І так сльозою судить,
Що не страшний і судний день
Перед її очима!
І не сховаєшся ніде,
І двері не зачиниш.
І кожен день, і кожну мить
Наздоганяє знову.
І найстрашніше, що мовчить,
Не мовить ані слова.
ВІДЛУННЯ
ще не дійшов того краю
де стояло наше обійстя
а вишня
якої немає
затріпотіла зраділим листям
спогади
що ховалися десь
у траві забуття пожовклій
кинулись навстріч
начебто пес
коли я вертався з школи
спогади споглядають мене
моє-не-моє обличчя
оце убранство чудне
не схоже на те
колишнє
оці патинки старі
піджак у спекотне літо
що треба йому у дворі
цьому кострубатому діду?
але пізнають все одно
і я впізнаю так само
поріг що стоптали давно
віконце з двома хрестами
чийсь голос
присмачений дим
усе повертається оку
це наче луна
як бувало малим
крикну в криницю глибоку
ЖИТИ
Ти не один,
з тобою ключ од кімнати.
І кімната теж не одна,
є розкрита в ній парасолька.
Перекинута, просихає,
як велике чорне гніздо.
Звідти ввечері вилетів птах,
зовсім один.
МИ
нам руйнували світло
запинали зіниці свинцевим сукном
та в нашому серці світиться власне багаття
з жаринки козацької люльки
наші чутливі зап’ястя
пакували в залізну кригу
та під шкірою ніжна гаряча руда
розривала панцири льоду
нас прибивали московськими цвяхами
до повітря до власної крові
але дихає в нас біля серця свобода
свобода від страху
може тепер
коли оживає найбільш безнадійне коріння
на кожнім відтинку життя
між сповиточком і цвинтарем
дізнаються всі
чиїми сльозами і кров‘ю
мастили жорна неволі
ми лелеки з Чорнобиля які
все одно повертаються
ми ті норовливі невгнуті
що вирощують жито на власних кістках
не сприймаємо смерті і хочем дітей
ми як поранені звірі що вимовляють слова
найніжнішою в світі
мовою вишневої гілки
навчилися ненавидіти
вмієм безстрашно любити
й наші кохані
поділяться з нами постіллю і зброєю
* * *
в цю поминальну неділю згадалась така історія –
мій незабутній батько був знаним
на всю околицю столяром
він дарував селянкам ну так робив
за спасибі
гарні легкі візочки в яких немовлят возили
щільно одну до одної він припасовував дощечки
кріпив козубок міцненький з широким дашком від дощику
і схожі на літеру S химерні розпірки збоку
і все те з білого ясеня що не грішив перед Богом
ясен казав мій батько він з місяцем всередині
з ним буде світло й затишно казка присниться дитині
сон поведе стежками по візерунках волокон
ясен собою заступить від мороку і від навроку
такі от гніздечка-візочки робив
мій тямущий батько
серця свого і ласки залишив
у них багацько
і тому зірки для діток спалахували
як малахіти
і значить тутешнім селянкам хотілося знову вагітніти
ТЕ САМЕ
спогади –
шпиляста дзвіничка
визирає з розлитої річки
повені від краю до краю
при антикварному місяці
на чорноті
зморшкуватій тремтячій воді
раптом побачиш
смішний поцілунок дівчинки
з восьмого класу
копичку духмяного сіна з гострим вершечком
перетягнуту перевеслом
обкладену гіллям
свою потаємну церковку
з наших імен і стебел люцерни
не вся ще пішла під воду
за голосом
за мовчанням
сьома важкими печатками
над затонулим серцем
своєї молодості
те саме
що просити пробачення подумки
якого ніхто не почує
СВЯТЕ СІМЕЙСТВО
Це мій батько в раю.
Світличка як наша, з примулками.
Бавиться з янголятами,
наче з своїми внуками.
Сіли йому на коліна
ті янгелята босі…
Він дістає цукорки, каже,
гостинчик від Бозі.
Бороду батькову гладять
(довгою стала, густою:
так і повинно бути,
всі святі з бородою).
В кухні палає пічка,
пахне небесна олія.
Смажить картоплю з грибами
їхня бабуся Марія.
Вересень там у хмарах,
райські години гожі.
І янгелята любі очима
на батька схожі.
* * *
…І заради тієї примарливої надії,
що завжди і постійно зісковзує
з-під човна,
пливемо на сузір’я,
на довгі завмерлі тіні,
на хистку порожнечу,
в якій не розгледиш вікна.
На міста потонулі,
що їх прозираєм крізь воду,
де обліплені мушлями стіни
ідуть з глибини,
де каміння, присвячене Богу,
і храмові сходи,
і над ними пливем,
не відчувши на серці вини.
Пливемо на стрілу, на сосну прибережну смолисту,
на крило журавля, на високі
й низькі острови…
Помолися за мене, і я озирнусь
на молитву!
і на заході сонця вхоплюся
за кущик трави.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.