* * *
Затихає Київ, розколотий Дніпром.
На вікна опускаються ролети-вії.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Лиш блукає алеями чудний фантом,
хворий на мрії.
Він хрестить слова на душі вівтарі
(нічні позіхають трамваї).
Ще мить – і фантом досягає зорі,
і небо спиває.
Обплетений вітром – проноситься час,
(німують бетонні джунглі).
А в небі – сонми ясних прикрас –
жага для буднів!
Уста світанку цілують росу,
а в примарних нічних силуетів
виблискують очі, що вздріли красу –
очі поетів!
* * *
Лети, моя душе, туди –
де мріють зелені простори,
де губляться людства сліди,
і в травах виспівують хори!
Лети у незайманий рай,
де плачу немає і болю,
де вічно квітучий розмай
і жайвір співає про волю!
Пірни у оазис краси,
де луки, поля і діброви,
і звідти мені принеси
цвітінь розмаїті обнови,
фату досвіта́нкових гір,
парфуми сторічної хвої,
і грона бурштинових зір,
загорнутих в ночі сувої.
Лети, моя душе, лети,
бери все пречисте з собою,
щоб легшими стали хрести,
закопані в душах війною…
* * *
О замучені люди, засмучені –
кровоточать в них рани надій.
Над мостами, дзвіницями, кручами
то тривога ячить, то відбій.
Завмирає прогрес в цьому вимірі:
крок вперед і два кроки назад.
Наче час обчикрижує тримером
людських задумів зрощений сад.
Виднокружжя шаріється маками,
перемлілі душею – не сплять.
У квадраті життя між атаками –
будем сіяти й будемо жать!
Не зневіримось, ні! Не знеможемо!
Вельзевул лиш чекає на це!
Хай діла наші квітнуть рожами,
почуття хай багрянять лице!
Обпожежена дійсність, обранена,
попелища чманіють в імлі…
Всі колись ми у безвість канемо,
та сьогодні – живі на землі!
* * *
Робота ППО: дрижать від грому стелі,
снарядів, блискавиць, дощу росте стіна.
Голосять думи, мов ті вихори на скелі,
у мозку – їм до смерти змонтована труна.
Де наше сонце, де? Розстріляне, розбите.
І пруг після дощів кровить на небесах.
А квіти вчаться знов без днів весняних жити,
яріють в час грози, не гнуться на вітрах.
Батиєве відріддя чужим ласує болем,
зготовленим з убивств, тортур і ґвалтувань,
повзе до нас з боліт землею, небом, морем,
спустошуючи край бурштинових світань…
Та ця свята земля віщує смертні муки,
розвіє їхній прах, спровадить в небуття.
Вже дрони підняли Дажбожії онуки –
сталить бо всіх жага до вільного життя.
Міцнішає наш стрій і клич лунає світом:
«Єднаймося, брати, супроти зла і тьми!»
Бо нині наші мруть, а завтра ваші діти
в московських таборах погинуть без вини!
Я – У НОРМІ!?
Я збираю свій пазл –
з уцілілих фрагментів довоєнного життя.
І не латаю отвори в серці
від різних калібрів –
бо там спомини про тих,
кого більше нема.
Я – у нормі? Бетонний мій гарт
ввібрав дійсности фібру.
Я – у нормі? Бреду
крізь уламки асфальту розбитих доріг,
крізь прострелені хвіртки,
розтрощені ферми й заводи,
крізь руїни садочків і шкіл,
і домівок усіх,
де жорстоко убиті
творці українського коду.
Я – у нормі!? –
найтяжче з питань,
коли бачу знесилені зорі,
що сиротіють щоночі,
і збираю осколки
минулих співучих світань
в час ревіння сирен
і ракетно-шахедних збочень.
То я в нормі чи ні?
Чи ця дійсність уже в ДНК?
Зріють плани та мрії на ґрунті
вагань й заперечень.
Хтось леліє дитя,
а хтось пестить в окопі АК.
І де квітло життя –
обеліски ростуть безкінечно…
Я ВДОМА, МАМО!
Я вдома, мамо. Я вже вдома!
Вклоняюсь небу і землі.
І розтає на серці втома
в осінній світанковій млі…
Я вдома, мамо! Листям плаче
старенька яблуня в саду.
«Чи розцілує? Чи пробачить,
коли до хати увійду?»
Курличе вітер біля вуха,
скажено носяться думки:
ще юним з дому втік, не слухав,
таїв образу всі роки.
І що тепер мені сказати,
припавши до її колін?
А може й не захоче знати?, –
шепоче розум навздогін.
«Агов, це ти?», – враз крик роздався,
до хвіртки підійшов сусід.
«Явивсь нарешті, доблукався», –
єхидно пробурчав услід.
«Шукаєш матір? Ось записку
віддать просила, як прийдеш.
За хатою город ваш близько.
Там матінку свою знайдеш».
Від радощів розквітли очі,
вхопив записку, там рядки:
«Синочку, дні молюсь і ночі,
щоб щастям повнились роки!
Щоби здоров’я мав і вдачу,
дружину вірну, діточок.
Щоби колись мене пробачив.
Люблю всім серцем, мій синок».
Не зчувся – як вже на городі,
примчав крізь сотні лютих верст.
«То де ж ти, рідна? Годі! Годі!!
Навіщо тут стоїть цей хрест!?»
Підходжу ближче – ти на фото:
красива, всміхнена, жива!
І світ завмер, й солоний дотик
розмазав у листі слова…
МОЇ КАРПАТИ
Вдихну в легені сонми ароматів,
скупаю душу в шелесті лісів.
Як маму син – я обійму Карпати,
вклонюся їхній величі й красі.
Брестиму плаєм, вийду на поляну,
спиню свій погляд на вершинах гір.
І раптом Фавста клич в думках постане:
«Спинися, мить! Щасливий я – повір!».
Я усміхнусь копицям й сінокосам,
хатинам, що біліють край гори,
капелам польовим різноголосим,
і пастухам досвітньої пори.
Крізь шум джерел здаля учую дзвони,
у росах простягнусь на повний зріст.
Сховайте ж ви мене, столітні крони,
від децибелів гамірливих міст!
У лісовому чудодійнім лоні
відмотую посріблені літа.
Мої Карпати – величчю бездонні,
ви – моя кузня творчости свята!
ТИ КОХАЙ ЇЇ…
Ти кохай її, наче востаннє –
хай душа, мов бегонія, квітне.
І тоді ніч у мріях розтане,
а життя поведе у незнане,
усміхнувшися сонцезенітно!
Слів неси їй плоди соковиті
та цілуй під пташині хорали.
Той фіал, що нектаром налитий,
пригубив ти із рук Афродити,
пригубив – і кохання заграло!
Цвіт плекай її ніжнотрояндний,
він – єдиний на цілій планеті.
І хай зорі з небес в ніч відрадну
заздрять вашій палкій сарабанді
та серцям у нестримному леті.
Розділи з нею смуток, тривоги,
дні ясні – і залиті чорнилом.
І хоч дух заячить від знемоги, –
не розіб’ють ваш човен пороги,
що пливе під безсмертним вітрилом.
* * *
А можна – вітром я розтану
в твоїх зіницях-небесах?
Примчусь з ранкового туману,
як спраглий і стокрилий птах…
Лишень на мить торкнуся квіту,
що оповив твої уста.
І буду солодко тремтіти,
цілуючи разів до ста.
Спиваючи цей запах тіла
і лона ніжного нектар,
щоб ти звивалась, шаленіла,
як уст моїх торкнеться жар!
Де сяйво місяця – зі стелі
сповзають тінями тіла.
У нашій гавані-постелі
кохання квітка розцвіла…
Цілунком-дотиком до шкіри
то в спеку кидає, то в лід.
В обіймах стиснувся без міри
наш пристрастю налитий світ!
Світанок прийде…Крізь тумани
несміло промінь зазирне.
Я повернусь, як ніч настане.
Ти лиш кохай, чекай мене…
* * *
Осяйна Ладо – мрій моїх свічадо,
життя мого безсмертне джерело.
Вповитих сумом днів моїх – відрадо,
ти – поле втіх, що в серці розцвіло.
Я ніжністю сповняюсь, я довіку
пелюстку берегтиму від вогню.
І з крилами невтомними шуліки
я наш політ до сонця не спиню.
Несамовито, пристрасно, шалено,
барвисто, променисто до зітхань,
жагуче ти обів’єшся круг мене,
ночей владарко, звабнице світань!
Я розчинюсь, розтану, розімлію,
в душі загою рани від шипів.
Бо відродивсь і знов кохати вмію
сьогодні, завтра і до смертних днів!
Осяйна Ладо, дай же надивлюся
в чорничні очі, на п’янкі уста.
Не треба слів – я щастям розіллюся,
де місяць, ми, планети і міста…