“Українська літературна газета”, ч. 5 (385), травень 2026
ПЕРЕДНЄ СЛОВО
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Малий, я виріс у такому бідному селі, що в ньому не було навіть матюків. Уперше почув їх після того, як у вересні 1943 року побачив радянського генерала-визволителя. Про це … ні, не про матюки, – про красу придеснянського села і благородність хліборобів, які не опускали рук в горі й голоді. От про це і йдеться в першій частині моїх спогадів «На човні пам’яті».
Мої односельці й під колгоспним гнітом уміли сміятися й глузувати з несправедливого радянського суду, як отой легендарний дядько Гнат. Або зривали святкування великого Жовтня тоді, коли двоє півпарубків на конях заїхали на урочисте зібрання в клубі. Їх, звичайно ж, засудили…
Молодий, я майже десять років пропрацював у видавництві «Молодь», відхиляв і редагував поетичні збірки, шкрябав своє і перекладав чуже, зустрічався з поетами й критиками, що визначило мою подальшу дорогу в творчості.
Старий, я все ще не в змозі (й зрозуміло чому) видати бодай томик моїх спогадів. Тому відібрав із них цілий ряд шматків для цієї публікації.
21 вересня 2025 р.
МИ ЩЕНКИ
Вереснева холоднеча розбудила вітер, а той, гнівний і нестримний, розігнав хмари. Заблищало сонце, розсипало промінця і за день-два зігріло остуджену землю. Почалося лагідне бабине літо.
У селі було тихо, як після похорону, не стало парубків і дядьків, жінки, окропивши сльозами їхню дорогу на війну, копали вже на колгоспному полі картоплю, тільки бабусі де-не-де клопоталися біля хат на своїх городах.
Нечисленні військові частини перейшли через Кладьківку і повільно посунули на Хибайлівку. В нашому селі прокотилася чутка, що в Палажчиній хаті зупинився генерал. Німецьких генералів ми не бачили, а от совіцького генерала нам, хлопцям, ой, як кортіло уздріти хоч би здалеку, хоч би краєчком ока.
Хата у Палажки найкраща на весь куток Ряди, стоїть на високих цегляних підвалинах, ще й під бляхою; кімнати великі й світлі, з високими вікнами.
Почувши про генерала, ми хлоп’ячою зграйкою зірвались і, як на крилах, полетіли до Палажчиної хати. Хвіртка легко відчинилась, немов запросила нас зайти у двір. Ми зайшли й стали за воротами. Дивимось. На високому ганку під круглим дашком стоїть капітан. Ми вже знали – чотири зірочки – то капітан. А які погони й зірки в генерала?
Ми підпираємо ворота і не зводимо очей з рудоватого капітана. Він зовсім не зважав на нас, як на тих курей, що кубляться на городі. Аж ось рипнули двері, не такі, як у наших домівках,– фарбовані, і на ганок став дебелий, чубатий чолов’яга в зелених штанях з широкими в дядьківську долоню червоними смугами по боках від пояса до черевиків. Нас наче щось підштовхнуло і ми ледь не скрикнули: Генерал!
Генерал був у спідній темнуватій сорочці, розхристаний на грудях. Лице запухле, ніс приплюснутий, очі налиті кров’ю, як у несамовитого бика. Генерал нахилив голову до капітана, немов хотів буцнути його широким лобом, почухав лапастою рукою зарослі кущистою волошнею груди. І тихо, але так, що ми почули:
– Бабу! Прівєді бабу!
Капітан виструнчився на ганку, мало не підперши головою дашок, і застиг на місці.
– Слиш, бабу прівєді!
Капітан щось відповів, але ми того не почули, бо зразу гуртом, як горобці, шугнули на город. Там, гріючись на сонці, баба Палажка сушила цибулю і в’язала вінки. Ми в один голос крикнули:
– Бабо Палажко! Вас генерал гукає!
Бабуся, спираючись на ціпок, підвелася і схопилась за поперек:
– Біжіть і скажіть, я зараз.
Ми підскочили до ганку і, щасливі, що виконали бойовий наказ радянського генерала, задихаючись, видушили з себе:
– Товаришу генерал, баба Палажка зараз прийде!
Баба Палажка поволеньки ковиляла з городу. Генерал глипнув на неї налитими кров’ю очима, тоді різонув гострим поглядом нас, дітлахів, та як гаркне:
– Вон щєнкі!
Ми як із пращі вилетіли з хвіртки на вулицю і залопотіли босими ногами по м’якій теплуватій землі. І тут нас розібрав дитячий сміх. Біжимо й горланимо, аж у вухах лящить:
– Ми щенки! Ми щенки!
У сліпому захопленні сурганимось прямо на двох підстаркуватих – жінку в білій хустці й дядька з дрючком. Вони зупинились. Аж ми – ні. Кричимо уже мало не в обличчя їм:
– Ми щенки! Ми щенки!
Дядько гнівно блиснув очима і підніс для замаху сучкуватий дрючок:
– Шибеники! Стид і страм! Дражните старих людей! Я ось вашим матеркам скажу!
Перед замашним дрючком ми зупинились, пролепетавши востаннє:
– Ми … щенки…
Нам заціпило: ми щенки… Перед нами (треба ж такому статися!) стояли не так гнівні, як знічені, гадаючи, що ми їх дражнимо, тітка й дядько Міщенки!
Так уперше в житті я на власні очі побачив радянського генерала, який назвав нас, українських дітей, щенками. То був генерал-лейтенант Іван Корчагін, командир танкового корпусу, який восени 1943 року пройшов по Придесенню на захід.
Я довго вагався, чи закінчити цей розділ і як саме, чи зовсім перекреслити його й забути, немов щось прикре і погане. Може, і не слід було кидати темну тінь на скроплений кров’ю образ генерала-визволителя, героя Радянського Союзу від пам’ятного сорок третього, якби… Якби не посунула на Україну вже не із Заходу на відміну від гітлерівської, а зі Сходу путінська навала. Цю агресію підготовили високих чинів штабісти в Москві так, як колись у Берліні розробляли план операції «Барбаросса». Тепер злодійську навалу, озброївши донбаських сепаратистів, здійснюють російські генерали, послідовники кривавого Георгія Жукова, який заявив на нараді перед форсуванням Дніпра: «Пойдьом по хахлам!» І не менш жорстокого Івана Корчагіна, який гаркнув на нас, малих українців: «Вон щєнкі!»
2016 р.
ТРЕБА БАЧИТИ А НЕ ЧУТИ
Це було чи не було? А що таке могло бути, так це напевне. Я сам ще школярем не раз і не двічі чув про Гната із Загаліївки, котрий таке учвурив що ой-ой, як ото кажуть у нашій Кладьківці, в селі біля Десни. На тому кутку здавна селилися козаки, їхні нащадки були міцні статурою, кріпкі тілом і духом, несхибні й правдиві.
Отож в сільбуді засідав виїзний районний суд. Судили якогось дядька за те, що крав колгоспне сіно. З усієї Кладьківки зібралися дядьки й тітки, були й діди, і навіть дітлахи. На засідання викликали як свідка і загаліївця Гната. Гнат повагом підступив до стола, вкритого червоною тканиною. От суддя й запитує його:
– Скажіть, ви бачили, як підсудний крав колгоспне сіно?
– Я не бачив, я чув.
– Дайте точну відповідь. Я ще раз запитую: ви бачили?
– Ні, я не бачив, я чув.
– Сідайте. Ви нічим не допомогли суду. Треба бачити, а не чути.
Гнат, сповнений козацької гідності, відійшов від стола, над яким обабіч судді гордовито здіймалися важкі голови народних засідателів.
Очевидно, наш загаліївець при обіді наївся від пуза горохвяників і через те йому роздувало живіт. Цим він і скористався принагідно. Тож, глибоко зітхнувши, Гнат щосили так торохнув раз і вдруге, аж суддя підскочив, немов йому кольнули швайкою під гепу і, втративши напускну поважність, зарепетував:
– Це образа народного суду! Ти за це відповіси по всій строгості радянського закону!
В сільбуді стихнув хитренький смішок. Мабуть, колгоспники злякалися страшного крику розлютованого судді й мовчки чекали, що буде далі.
Гнат незворушно з козацькою гідністю відрубав:
– А ви, товаришу суддя, бачили?
– Я чув! Чув своїми вухами!
– Але ж ви самі при людях сказали, що треба бачити, а не чути. Отож люди бачать, що я тут не при чому. І мене нема за що судити.
Ось так Гнат загалівський став героєм народного переказу. Вельми шкода, що лишень кладьківського. Видима річ, переказ, як і герой, справді актуальний і за нашого часу і міг би хоч трошки бодай в чомусь усовістити й теперішніх і не тільки столичних служителів Феміди.
6 серпня 2017
МОЯ ТЬОТЯ
Хоч це й давно було, але правда, що було.
Композитор і фаховий редактор Віталій Таловиря запросив мене завітати до видавництва «Музична Україна». Незадовго перед цим там видали оперу «Алкід», яку створив Дмитро Бортнянський, навчаючись в Італії. До неї я переклав з італійської мови лібрето П’єтро Метастазіо. Тепер ось виникла необхідність перетлумачити вірші до віднайдених десь в архівах чотирьох арій опери Максима Березовського «Демофонт».
Отже, як мовиться, я сонячної днини почвалав на вулицю Пушкінську туди, де знаходилося видавництво, піднявся на другий поверх, там в коридорі уздрів Таловирю, літредакторку і зовсім незнайому з владним поглядом жінку. Віталій як музичний редактор зразу відрекомендував мене:
– Ось цей чоловік і перекладе нам з італійської вірші П’єтро Метастазіо до музики Березовського.
Незнайомка зневажливо зирнула на мене, змарнілого та нужденного, і вигукнула:
– Вы знаете итальянский язык? Откуда?
Зачувши такі вбивчі слова, я здригнувся так, наче штиркнув під ребро якийсь лукавий бісик:
– Не скажу, що добре знаю… Але в мене єсть тьотя, вона мене навчає різних мов, підсобить і мені і тут…
– Какая еще тетя? – гострим голосом різонула мене пишнотіла дама.
Я розгубився і ніяково відказав:
– Бідність… Тьотя на ім’я Бідність…
Музичний редактор і літредакторка стримано всміхнулись, чекаючи, що буде далі. Дама ж рішуче повернулась і гордо попрямувала до своєї кімнати. Редактори мені шепнули, що то цековська дама, яку перекинули до їхнього видавництва на нижчу, та все ж керівну роботу.
Втім, я переклав вірші П’єтро Метастазіо із італійської на українську та російську мову, і тримовні включно з італійським текстом «Арії з опери «Демофонт» побачили світ у 1988 році.
Одначе мені хоч-не-хоч треба зізнатись, що я, сам того не відаючи, був неоригінальний, адже про свою англійську тьотю набагато раніше озвався автор знаменитої повісті «Троє в одному човні (як не рахувати собаки)» Джером Клапка Джером: «Бідність – ось єдиний надійний покровитель літератури». Це мовилося про англійську літературу. Якщо ж сказати про українську, то Бідність їй здавен благоволить і століттями сприяє її розвитку.
Тут я знову повторюся. Після того, як я закінчив ін.яз., так колись називали наш інститут, де навчався на факультеті французької та іспанської мови, вимоглива тьотя допомогла й не лише мені вивчити ще не одну й не дві європейські мови. За цю багаторічну підтримку ще раз складаю глибоку вдячність тьоті українських письменників і тлумачів.
24 січня 2016
ЯК ДОБРЕ, ЩО У НАС…
Був лагідний сонячний день, який немов нагадував, що весна з літом зустрічається. Було це тоді, коли в Дарниці ще не зовсім убили зелену природу безладні забудови. Уже й забулося чого, як і куди я квапився тоді з дамою в білій сукні. Вона, поважна й вродлива, твердо ступала поруч зі мною. Над нами кружляло чорне вороння. Мабуть, бралося на дощ із громом. Дама глянула вгору і засміялась:
– Недавно я читала якогось автора із якоїсь країни, чи не з Південної Америки. Так він пише, що там у них корови літають. Не віриш? А як його прізвище і звідки він, – не пригадаю…
– Габріель Гарсіа Маркес із Колумбії.
– Отож, отож, так і єсть, і роман «Сто років самотності».
Аж тут над нашими головами прошуміла ціла зграя ворон, і – це ж треба! – якась капнула моїй дамі на плече.
– Ой! – стрепенулась дама. – Ой моє святкове плаття! Зніми з нього оте лайно.
Я циглем скинув смердючу капку й папером витер плече:
– Все одно видно як на долоні.
– Нічого не вдієш, – трохи заспокоїлась дама в білій сукні. – От зараза! Приклала мені печать на святкове плаття. Все ж, як добре, що у нас корови не літають, як у тій Колумбії. А то ще не таке було б…
31 травня 2019
НЕСПОДІВАНА ЗУСТРІЧ
Єсть іще й така приговірка: Хоч це було давно, але правда. Правда, бо і в мене колись таке було, було аж на початку листопада 1972 року. Пам’ятається, тоді стояли лагідні сонячні дні. Я, не передчуваючи, що на мене чекає якась несподіванка, повернувся з магазину, несучи ще тепленький хлібець. Не встиг відчинити двері, як навстріч підбіг мій синок Дмитрик.
– Тату, тобі дзвонили з цека!
– Що казали?
– Питали де батько?.
– А ти що сказав?
– Сказав, що батько пішов пляшки здавати.
– Нащо ти таке сказав?
– Ти ж мене вчив казати правду, от я й сказав.
– Ну сказав би, що батько пішов у магазин по хліб. Хіба це не правда?
Ось так! Навіть правда буває різною…
Невдовзі передзвонили з тієї великої установи й попросили прийти завтра о такій-то годині на таке-то місце; там, біля Жовтневого палацу, мене зустріне інструктор, проведе в приміщення і представить гостям із Коста-Ріки, які хочуть зустрітися зі мною. Вони разом із делегаціями з інших країн прибули до Києва на святкування ювілею Великого Жовтня.
На другий день я вчасно з’явився на умовлене місце; інструктор провів мене мимо зали, де збиралися запрошені на урочисте засідання. Ми піднялися на другий поверх, зайшли в якусь кімнату без дверей, мимо якої снували поважні особи, і той малослівний інструктор представив мене огрядному й тілистому чоловічині та миловидній і худорлявій немов для контрасту жінці. І хто це були? Це був генеральний Секретар ЦК Партії Народний Авангард Коста-Ріки, тобто комуністичної, Мануель Мора Вальверде і його дружина поетеса Кармен Мора.
Ми сіли за довгий стіл і зав’язали розмову по-іспанському, звичайно ж, без перекладача, при інструкторі, який не полишав нас ні на хвилину.
Для мене це була несподівана зустріч і сталася вона тому, що публікація в моєму перекладі злободенної повісті костаріканця Адольфо Гарсії Еррери «Хуан Валера» викликала великий резонанс у невеликій латиноамериканській країні. Під впливом цієї літературної події виникла ідея підготувати й вмістити в журналі «Всесвіт» солідну добірку костариканської поезії разом із передмовою генерального ПНА Коста-Ріки.
Уявляєте, що значила б на той час для критикованого компартійними зверхниками журналу саме така добірка прогресивних костаріканських поетів і саме зі статтею генсека їхньої компартії?!
Мора Вальверде пообіцяв написати й надіслати мені розлогу передмову і хвилин через десять спустився вниз на урочисте засідання, яке переливчастим шумом віщувало свій початок. Ми з Кармен Мора продовжили бесіду про іспаномовну літературу. На прощання перед нами поставили дві привабливі філіжанки гарячої кави.
На каві й закінчилася моя несподівана зустріч із поважними гостями. Заокеанський генсек забув про обіцяну статтю, і вже почата добірка костаріканської поезії не прикрасила сторінок «Всесвіту».
І все ж завдяки тій незвичайній зустрічі я покуштував таку смачну каву, якої не звідав і за півстоліття, віддане цій натхненниці, яку в образі чорнявої панни вславив у посланні до неї. Звісна річ, кава цековська була не така, як ота розлучена з кофеїном, яку ми колись пити та й досі п’ємо.
Отож, як-не-як, після безлічі спіткань із різними людьми я зустрівся ще й з генсеком заокеанським, і, хоч ця зустріч виявилася марною, та все ж вона не забувається і схиляє до роздумів.
19 вересня 2019
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.