“Українська літературна газета”, ч. 5 (385), травень 2026
Немає жодного куточка на Гуцульщині, де б не знали і не шанували імені генія української літератури Івана Яковича Франка.
Карпатський край вічнозелених смерек, шумливих потоків, сріблястих водоспадів і швидкоплинного Черемошу невід’ємно ввійшов у життя й творчу біографію письменника, давав йому фізичні і духовні сили, закарбувався талановитими творами в його поетичному та прозовому доробку.
Першим твором, який Франко, будучи студентом-першокурсником, написав, як сам висловився, для заробітку, була повість про Олексу Довбуша та його побратимів-опришків. Під назвою «Петрії й Довбушуки» автор опублікував її у шостому числі студентського журналу «Друг» за 1871 рік, який мав наклад усього сто примірників.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Сам І.Франко дуже критично оцінював твір, зауважуючи на ще не «виробленій мові» та недосконалій композиції повісті.
Однак повість звернула на себе увагу професора Омеляна Огоновського, який згадав про неї у своїй «Історії літератури руської» (1893р.), а пізніше – вже в 1908 році – професора учительської семінарії з Чернівців Василя Сімовича, який попросив дозволу передрукувати цю повість у « Бібліотеці для молодіжі», яку він видавав (твір опублікований у 1913р.).
Твір вражає читача чисельним відтворенням різних суспільних верств – від найвищих до найнижчих (князь і священник, міщани й селяни, багаті та бідні, крамарі, корчмарі, християни, євреї, злодії тощо), що було новим на тоді і свідчить про сміливість молодого автора. Так само сміливо автор показує час дії: основні події сюжету відбуваються в 60-тих роках XIX століття, але низка епізодів перенесена у XVIII століття, що також було новинкою для галицького письменства.
Автор не без романтичного флеру зобразив опришківство XVIII століття та його ватажка Олексу Довбуша, яке у наступному, дев’ятнадцятому столітті, трансформувалося в розбій та грабіжництво, що також заставляє читача задуматись над подібними метаморфозами.
Молодий Іван Франко у своєму першому великому творі не боїться поєднувати реальність з фантастикою, а навіть і з містикою, відходити від історичних фактів і конкретики, використовувати народні перекази і легенди про Довбуша та опришків, переосмислюючи їх для висловлювання власних ідей про працю та освіту задля народного блага.
З огляду на нинішні глядацькі запити повість Івана Франка «Петрії й Довбущуки» має достатньо потужний кінематографічний потенціал і могла б стати основою для успішної екранізації.
Вартувало б й українським видавництвом, як-от, до прикладу, «Дискурсові», що має вже низку опублікованих книг про Гуцульщину та гуцулів, також звернутися до цієї ранньої Франкової повісті й надати можливість сучасному читачеві ознайомитися зі змістом цього непересічного белетристичного твору. Гадаю, книжка б успішно розійшлася, тим паче в рік 170-го ювілею письменника.
Важливе місце в біографії Івана Франка і його зацікавленні Гуцульщиною займає етнографічна експедиція 1884 року, організована «Кружком етнографічно-статистичним» для студіювання життя і світогляду народу. Зазначимо, що гурток був заснований при «Академічнім братстві» 1883-го року й з цього приводу Іван Франко писав Михайлові Драгоманову 27 жовтня 1883 року, що не знає, чи буде з тої муки хліб, але на всякий спосіб докладе і докладатиме роботи, щоб хоч що-небудь вийшло.
Й от у пору студентських вакацій, наступного 1884-го року, було вирішено здійснити мандрівку рідним краєм. 17 квітня в газеті «Діло» з’являється «Відозва до руської молодіжи», в якій повідомляється мета цього заходу та два маршрути. Вказується і вартість: перший – 3,5 золотих, другий – 13 золотих.
Перша мандрівка починалася із Дрогобича і завершувалася у Болехові, тривалістю з 27 липня до 3 серпня.
Другий маршрут пролягав по Гуцульщині: розпочинаючись у Станіславі 3-го серпня, пролягав до Коломиї, а звідти – гуцульським селами й стежечками, гірськими хребтами й сходженнями на карпатські вершини. Ось його докладний опис: після візиту до Коломиї – Делятин – Дора – Микуличин – Говерла – Піп Іван – Шибене – Жаб’є – Устеріки – Кути – Вижниця. Мандрівники мали бути в дорозі з 3-го до 20-го серпня.
Літературно-меморіальний музей Івана Франка в селі Криворівня Верховинського району
Восьмого липня 1884 року у друкарні НТШ побачила світ «Мандрівнича літопись», про яку газета «Діло» повідомила своїм читачам, поінформувавши, що ця «літопись» написана добрими гумористичними віршами Івана Франка з описом майбутніх місць подорожі, а також із програмою концертів, що їх дадуть студенти в різних місцях мандрівки по Галичині й зокрема, Гуцульщині.
Учасникам експедиції І.Франко відкривав красу карпатських ландшафтів, чарівних куточків незайманої природи, які, можливо, багатьом молодим людям відкриваються вперше:
Вітай, Чорногоро! Піднебні шпилі
Високо під хмари зняла ти,
З ребер кам’яних легіони цілі
Джерел і річок розлила ти.
17 серпня зазначено:
Ось Жаб’є, гуцульська столиця. Нема,
Мовляють, села понад Жаб’є.
І тут же наступні рядки:
І більшого лиха шукати дарма,
Чи ж люд той зовсім воно заб’є?
Незважаючи на бадьорий, інколи жартівливий тон, Іван Франко звертає увагу друзів по мандрівці на злиденність гірських поселень, визискування верховинців орендарями, корчмарями, розповідає про страшну пивницю в селі Устеріках – підвал, в якому поліцейський урядовець Грдлічка, зловісно відомий розправами над гуцулами, катував своїх жертв.
І.Франко пише:
Не пиво лежить в нім – гуцульськая кров
На стінах ще ржавіє до дня,
Мандатор Грдлічка опришків поров
В тій ямі – гуцульська се Кодня
(11, с. 5-10).
До постаті цього чиновника-садиста Іван Франко звернеться також і в оповіданні «Гуцульський король», яке написав під впливом розповідей мешканців Верховинщини. Правда, твір письменник не завершив, він зберігався в рукописі. Вперше був надрукований у 1948 році у виданні Львівського університету «Іван Франко. Статті і матеріали. Збірник перший», упорядкованому М.Возняком.
Оповідання ввійшло до 22-го тому п’ятдесятитомного зібрання творів Івана Франка, випущеного київським видавництвом «Наукова думка» (1979р.).
Під час мандрівки, після прибуття в Коломию, Іван Франко зустрічається з Теофілом Окуневським, який запрошує його до Яворова, до гостинної садиби батьків – священника Іполита Окуневського та його дружини Теклі. 7-го серпня вони відправляються з Коломиї до цього високогірного села. Дорога хоч неблизька, але цікава – неповторні краєвиди, сонце у високості, запах скошеного сіна із царинок та садовини у серпневій стиглості. Теофіл – правник, адвокат, громадський і політичний діяч, випускник Віденського університету – був дуже цікавим співбесідником. Всього на два роки молодший від Франка і так само відданий справі служіння своєму народові (був у 1899 році обраний депутатом Галицького сейму, у 1897-1900 та 1907-1918 – послом до Австрійського парламенту), він ділився з Франком своїм баченням майбутнього галицького краю, необхідності освіти для народу та боротьби за державне існування.
У Яворові Іван Франко багато наслухався цікавих історій про опришків і гору Стоянів, де вони збиралися, ознайомився з гуцульськими ремеслами і, зокрема, з дереворізьбленням та мосяжництвом.
Як згадують діти Франка, Петро та Ганна, у тата був подарунок від іменитого яворівського артиста різьби Юрка Шкрібляка, якого вважають основоположником цього виду декоративно-прикладного мистецтва на Гуцульщині. На неодноразові прохання Федора Вовка, українського антрополога, археолога та етнографа, який листувався з Франком від 1879 року, цю коштовну різьблену тарілку віддали йому, а той, в свою чергу, подарував її одному з петербурзьких музеїв (до слова, в 1904 році Федір Вовк зробив антропологічні знімки І.Франка (анфас і в профіль) у Львові, під будинком Грушевських, що сусідили з Франками).
Дні гостювання збігли досить швидко, і 14 серпня 1884-го року Іван Франко вертається до Львова, але зачарування привітним гуцульським селом ще довго тепліє в його серці. Фактично, як вважав Р.Горак, з Яворова й розпочинається глибоке, й на все життя, захоплення великого письменника Гуцульщиною (3, с.132).
До праці! До діл! До науки! – ці слова із Франкової програми до студентської мандрівки впали на добрий ґрунт і визначили особистісну траєкторію не однієї молодої людини і переходили з покоління в покоління. Деякі строфи вступу «В дорогу» сподобали собі українські пластуни, і вони стали використовуватися в марші цієї молодіжної організації, бо ж насправді заклично й енергійно кличуть до громадського чину:
Гей же в дорогу,
В ясную путь,
Скинути з серця тривогу,
Вільним повітрям дихнуть!
Варто зазначити, що організатором цієї молодіжної формації разом з Олександром Тисовським та Іваном Чмолою у 1912 році був син письменника Петро Франко.
Значне зацікавлення для сучасного читача мають спогади про Івана Франка його дітей Тараса, Петра та Ганни ( в заміжжі Ключко) вміщені у збірнику «Іван Франко у спогадах сучасників» (Львів, 1956), а також окремі видання «Іван Франко» авторства Петра Франка (Львів, Апріорі, 2019), «Для Тебе, Тату» Анни Франко-Ключко (К.: Ярославів вал, 2010). Вони проливають яскраве світло на творчу особистість письменника і містять величезний фактаж для його біографії, повніше змальовують Франка як людину і неперевершеного майстра художнього слова.
Далі буде.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.