“Українська літературна газета”, ч. 5 (385), травень 2026
Він зі столітників, тобто з тих кріпких дідків, яких і довбнею не вб’єш. Убити його в Оришки нема ні сили, ні духу, але те, що вона з охотою і всмак поїла би коржиків за Царство небесне «мумійо» – так прозивали Семена Добряка позаочі, – то це точно. Авжеж, таке не кажуть уголос, однак так думають усі баби в селі, які годяться йому в онучки.
Оришці найгірше – Оришка годиться йому в дочки. До того ж вона його сусідка. Кожен день її – проклятий, бо починається тим, що вона ще з вікна бачить, як Семен виходить на свою зарядку. Стає проти сонця, підтягує мало не до грудей оті страмні широкі труси, які звуться шортами – угледівши їх, Оришка щоразу плюється: «Чóрти для чорта! Чорти б тебе взяли!», – і починає. Махає ручищами так, що здається – ось-ось дотягнеться до її шибки і розгатить кулаками, мов продовжує погрожувати: я й тебе, і твого чоловіка, й усе твоє поріддя – зничтожу одним ударом! Потім підкидає ноги свої, кістляві й волосаті, наче м’яча буцає вгору: будуть ваші голови летіти мов капустяні качани!
Оришка зціплює всі зуби, що лишилися в щелепах, – вони хитаються, як і її прогнилий штахетник, що од вулиці, але скрегочуть. То брехня, що час лікує, думає Оришка щоразу, як бачить Семена. А бачить вона його сто раз на дню! Бо він дуже любить свєжий воздух і здоровий образ жизні. Бо він хоче довго жить! Тож не ліниться ще й щовечора «робити моціон» уздовж вулиці, і його бодренька постать, схожа на окличний знак, «на сон грядущий» разів зо п’ять маятником пройде по її вікнах – з одного в друге, потім у третє, туди-назад. Наче каже їй: а дивись, Оришко, – я тут, тут, нікуди не дівся, живий-здоровий!.. Коли вже тебе скрутить у дугу, як мене скрутило? Стирчиш колком мені в грудях, дихать не даєш. А бодай тебе тим колком придушила ота, що з косою, – я б їй свічку поставила за здравіє, – скрипить Оришка.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Свічку за здравіє смерті – це, мо’, й занадто як на здоровий глузд, але що Оришці до того? Увесь її глузд давно випік біль невигойний, висмоктала ненависть нестихаюча. Вона вже не чує навіть власних слів, які зриваються з її уст, щойно вгледить Семена. Її губи шепочуть самі, наче вервицю нескінченну перебирають: я б тій смертоньці ручки-ніжки обцілувала, якби вона тебе, проклятущого, та таки забрала; я б за неї молилася щодня поки віку, аби тебе, убивиця, прикончила й забрала з моїх очей; я б хоч трохи світу білого побачила, якби вона тебе в чорну яму загнала; я б хоч трохи подихала, якби ти не бздів своїм смердючим бздом за три метри од мене; смертонько люба, смертонько мила, прийди до нього хоч на день раніше, чим до мене – щоб я бодай на часину пережила його, врага мого невмирущого, врага мого всюдисущого, врага мого непрощенного…
Раніше Оришка зверталася до Бога – і просила у Нього для Семена болячок. Просила ревно, просила багато, просила з усього світу зібрати хворі на його голову, щоб вони його загнали в могилу. Дарма – Семен був міцним, як дубище, наче всі її просьби, навпаки, тільки додавали йому здоров’я. Молодий батюшка, прочувши про такі молитви своєї чи не найстаршої парафіянки, якось підійшов до неї після служби й, хитаючи головою, дорікнув: бабо Оришко, ви ж знаєте, що молитись треба про добро, аж бачте, усі ваші просьби про лихе до вас же й вертаються, бо гріх це великий; ви ж знаєте, бабо, не сьогоднішні, що ворогам своїм прощать треба… Оришка заплакала, але змовчала. Отчик у них молодий, зразу після семінарії, мо’, про молитви й більше знає, та що він, зайда, знає про її ворога й оті гріхи, як його тоді ще й на світі не було?.. Уже наступної служби вона проштовхала в церкві ціпком собі дорогу й поставила товстелезну, як той ціпок, свічку за упокой. І мовчки вистояла біля неї всю службу аж поки та не вигоріла – стерегла. Батюшка скоса зиркав у її бік, але вже не заговорював – чадів кадилом та бубнів під носа свої устави, поки й годі.
Оришка відтоді перестала ходити до церкви. Підібрала на людях губу – й стала звертатися зі своїми молитвами-просьбами прямо до Смертоньки. Їй вона ще вірила, тільки на її справедливість і ласку уповала.
* * *
Дужче за столітнього Семена вона ненавиділа тільки його сина Йвана, старшого за неї всього на три роки. Але та ненависть у ній тліла, розгоряючись тільки коли Ванько приїздив провідувати батька. Тоді Оришку пекло подвійним вогнем. Тоді отрута виставляла з неї аж два жала й нестримно, жадно рвалася на волю. Тоді стара взагалі не їла, не пила, не спала – тільки отой пекельний дух держав її в тілі.
Ванько, як і батько, на здоров’я не скаржився, хоча червоною пикою й круглим, як гарбуз, черевом пішов у материн рід – Параска замолоду була, згадують, чи не найпишнішою копицею на селі, і Семен, коли напивався на гульках й уже не тримався на ногах, то спирався, як жердина, на свою «нєпоколєбімую» – і так вони сунули додому. Ну та це коли вони ще ходили по людях. Оришка в ту пору хіба що під стіл пішки бігала. Те їй не в пам’яті, те їй мати розказувала.
Оришка й голодовку не дуже пам’ятає, хіба що той страшний день, коли їхню хату «чистили», бо стільки крику й плачів знялося тоді в тій мазанці, що хтозна, як і стіни, дарма що кукурузинням підперті, встояли, – куди тим трубам ієрихонським! Батько ревів, як бугай, і все кидався навперейми та хапав за петельки чужого дядька в чоботях, мати повзала долівкою та все просила «помилувати ради Христа й усіх святих» і мало ті чоботи не цілувала, менші брат із сестрою, як перелякані ховрашки, мовчали з кутка, а вона, Орися, лементувала так, що аж шибки дзвеніли: «Оддайте квасолю! Се наша квасоля! Я люблю квасолю!», – аж поки той дядько не вклеїв її ременем у стіну: «Адстань, сцикуха! Нє мєшай работать! Нє до тєбя! Нá тєбє твою квасолю!» – і жбурнув жменю з торбинки малій прямо межи очі.
Вона тоді так злякалася, що їй заціпило. І коли виводили батька, кричала вже тільки очима. Батько не повернувся, а за кілька місяців поховали Колька й Настусю. Того Оришка теж не дуже пригадує, бо разом із мовою їй, здавалося, одібрало й пам’ять.
* * *
Її матері Мелашці не одібрало нічого, та після того вона сама почепила замок на свого рота. І тільки перед смертю, у шістдесят четвертому, ледве ворушачи вже синіми губами, прошепотіла у доччине вухо:
– Не хочу забирать се у могилу, Оришко. Ти должна знать: то дядько Семен, Добряк, навів біду на нашу хату і рід. Йому казалось, шо ми дуже жирно живем. Він і батька твого заложив. Бумагу написав… отуди, – Мелашка звела очі до стелі. – Точно знаю! Він за се ще й награду получив – корову, оту, шо бодалася. А наш батько згинув десь у Сибірі, сердешний хазяїн мій… Помни, дочко! Помни і кляни, як я весь вік його кляла… Шоб достали його наші прокльони… Осе й увесь мій заповіт тобі – нема в мене другого заповіту.
З цими словами стара Мелашка оддала Богу душу. Смерті вона не боялася: вірила, що Господь простить їй ту ненависть – бо ж не мстилася своєму ворогові та не бігала по ворожках, щоб поробили Добрякові та його «сємєні».
* * *
Інші вдови бігали. Підкидали в його двір клубки волосся й тухлі яйця, лили під ковані ворота брудну воду зі змилками. Однак ота бабська помста йшла коту під хвіст, а по-мужеськи розібраться з прихвоснем «óрганов» не було кому: Добряк переселив у Сибір неісходиму й на Північ, а то й прямо на той світ, майже всіх чоловіків, решта ж – або боялися його як чорта, або були з того ж тіста. Сільських мужиків тоді можна було на пальцях порахувати й розкласти на дві руки: на одній – каліки післявоєнні й трудяги безпросвітні, яких у могилу зводила горілка, на другій – місцеве начальство, що теж любило в чарку зазирнути, тільки ж закушувало не рукавом, а чимось ласеньким, та й пило більше казьонку, а не ту гидоту, яку жене Іванченчиха.
Добряк був із начальства. А що славився своєю скупістю, то замолоду теж учащав до Іванченчихи, щоб пригостила на дурничку. Коли її чоловіка забрали й жінка прочула, що дякувати за це має саме «добренькому» парторгу, вона вигнала для нього самогон за окремим рецептом. Від того спецнапою Добряк мало не гигнув. Повернувшись із райцентру, де провалявся в лікарні майже два місяці, він зарікся пити взагалі, – але Іванченчисі помстився: у «відьми» витрусили все до нитки, а їй самій довелося навіть пару років годувати тюремних вошей…
Зразу після війни вчащав до знатної самогонщиці й Семенів Ванько. Повертаючись після її частування додому, він щоразу зависав над сусідчиним двором, де посеред безпросвітних злиднів починала розквітати Орися. «Орисько, – дражнив, щойно дівчина вистромляла носа з хати, – а пошли на моє сіно! Те-епло буде!» Оришка огризалася й хряпала дверима, а він реготав із власної дотепності. «Дурепа ти! – казали подруги. – Бачиш: у Добряків добра повна хата, а син – один. А мо’, це саме тобі, Орисько, на роду написано те добро…»
Та Оришка сусідського парубка не те що не любила – боялась, як вогню. За її спиною була тільки хвора мати, що за колгоспом світу білого не бачила, а за Ваньком завжди міцною стіною стояв батько – незмінний парторг того колгоспу, а після війни ще й фронтовик! Хоч казали, що свої медалі й ордени Добряк вислужив при штабі, пороху й не нюхав, однак у селі давив усіх, як танк, який щонайменше звалив берлінський рейхстаг, – угледівши здалеку Добрякового «бобика», старе й мале розбігалися хто куди, аби не втрапити йому на очі. То брехня, що один у полі не воїн, – те сказано не про Добряків, яким кожен день – День перемоги.
* * *
Щойно син вбився в колодочки, Семен прилаштував його в колгоспі об’їждчиком. Така посада Ванькові подобалася, він козиряв нею перед Орисею, мало не щодня сватаючи вродливу сусідку на своє сіно й щодалі похмуріше натякаючи, що нікуди вона од нього не дінеться, бо ж він і не таких кобилок об’їжджав, а її Петрові він завиграшки ребра перещитає, якщо той стане йому в броді.
Орися плакала Петрикові в плече, Петрик стискав кулаки й грозився прибити Ванька, а якогось вечора зайшов у їхню хату з клунком і сказав переляканій Мелашці:
– Тітко, я однині буду називать вас матір’ю, а вашу Орисю – жінкою. І буду жить у вас. Дасть Бог – помиримось, а ні, то зведу рядом свою хату – руки не з сраки виросли… Ви ж не проти, мамо?
Мелашка була не проти, а Орися од щастя аж розбубнявіла – і запахла на весь куток, мов кущ бузку у травні.
Ох, недовго той бузок цвів!..
* * *
Стара, опираючись на ціпок, шкандибає до кутка, поправляє рушник. З вишитих калинових кетягів дивляться на неї три лики: на одній карточці – батько й мати, на другій – її Петрик. У Петра півплеча одрізано – на ньому лежала її голова. Оришка не схотіла себе у рамку. Сказала фотографу, що дивитиметься на них із цього світу. Той знизав плечима: як хочеш, бабо, за твої ж гроші, – і розкраяв світлину навпіл…
Оришка розмашисто хрестить куток: усі ви там, мої хороші, мої найдорожчі, усі вкупочці… а ваш убивиця – тут, коло мене, окаянний. Вам там без нього добре, а мені тутечки – ох, як важко… Дайте ж мені сили, мої любі, бо ця ненависть уже з ніг мене валить! І нема сьому ради: за чотирьох живу – за чотирьох несу… Ні, таки за п’ятьох! А як згадать ще й Колька з Настуською, то за сімох, ох, ох, ох…
* * *
Ванько помстився у сорок сьомому. Усе зійшло йому з рук – бо ж був «при ісполнєнії». Оришка ждала дитину, в хаті крім тих ждаників не було чого на зуб покласти, – і Петро зважився йти на колгоспне поле, де вже наливалася пшениця. Перед тим Мелашка, зігнувши душу в три погибелі, просила парторга хоч чимось їм помогти – бодай заради майбутнього дитяти. Добряк оскалив кріпкі зуби і вигнав свою ланкову з кабінету, сказавши, що не дасть об’їсти вуха государству.
Петро помирав два місяці. Коли його перебите тіло клали на підводу, Оришка зомліла й повисла на материних руках. Разом з чоловіком вона втратила й дитину, яка поспішила на цей світ, щоб провести свого батька – на той. Немовля загребли поруч із Петром уже наступного дня, а Мелашка ще довго вигрібала свою Орисю зі, здавалося, бездонної ями смерті, куди та покірно сповзала услід за чоловіком і донечкою, що їй навіть імені не встигли дати.
Ванько після того похорону зник із села. Добряк спочатку казав, що син поїхав учитися на інженера, потім – що він після вузу добре влаштувався в столиці й працює там великим начальником. Сільські люди вірили – кому ж, як не синам Добряків, кінчати інститути та рулити? Тим часом їхні безпаспортні діти множили армію підлеглих старшого Добряка, який невдовзі став головою колгоспу і лишився б ним, може, й по сьогодні, якби після розпаду Союзу ті колгоспи теж не стали розвалюватися.
* * *
Тепер Семен Іванович був персональним пенсіонером. І, добудувавши свої двоповерхові хороми й новий гараж під «свіженьку», чи не п’яту на своєму віку, машину, цього разу вже іномарку, він нині переймався єдиним клопотом – власним здоров’ям. У лавці балакали, що ота довга споруда на місці Семенового сараю – критий басейн; нині всі скоробагатьки обзаводяться таким дивом, щоб «приймать водні процедури» дома і круглий год. Оришка як почула про те, проскрипіла: «Цей кощіяка окаянний свою совість і в часному морі-окіяні не одмиє, а бодай би він у тому басєйні утопився, раз не топить його людське горе». Добрякові її слова донесли, і на одній зі своїх зарядок він оскалився у бік Оришки: «Завидуй-завидуй, стара карга, – зависть і в ложці свяченої води утопить може!»
Оновлене Семенове подвір’я і частину грядки покриває трав’яний килим – газон, який улітку щотижня «вигладжує» косаркою приїжджий робітник у комбінезоні – місцевим косарям Добряк свою гулящу траву не довіряє. Він сільським узагалі не довіряє: такою огорожею обгородився, що хоч драбину приставляй, щоб зазирнути у двір, а вгорі шпичаки ковані аж у небо вгрузають, наче він і там одгородив собі райський наділ – якраз навпроти того, де раює зараз. Глипнути на його розкоші можна хіба через ворота, та коли господар виїздить, його супроводжують дві дорідні вівчарки, тож надто цікаві можуть поплатитися за свій інтерес останніми штаньми.
Тільки від Оришки Добряк нічого не ховає – од її двору відмежувався лише рабицею. Стара впевнена, що мумійо навмисне не звів стіни і з її боку, – це щоб вона бачила, щоб вона щодня, щогодини впевнювалася: він живий – і живе огого! Щоб вона втямила, що не діждеться його смерті, як би ревно не кликала її на його голову і як би не кляла.
* * *
Розбудовуватись на новий лад Семен почав після смерті своєї Параски. А в двоповерхове «леле» привіз із райцентру грудасту молодицю, яку нібито найняв для хатніх справ, бо ж вона спеціально обучена всім новомодним премудростям. Оришка тій байці не вірить, бо не раз бачила, як після зарядки до Семена з хати викочувалася рудоволоса копиця в одному халаті, і мумійо, хтиво поблискуючи золотими зубами, пхав їй руки у пазуху. Оришка плювалася на те кіно і просила Смертоньку прихопити разом зі старим і його хвойду, яка так хіхікає, що кортить вчепитися в її патли і бити головою об отой, мало не лакований, газон, а ще краще – об оту кам’яницю, що не горітиме, навіть якщо її облити бензином.
Спалити сусідське щастя Оришка хотіла б давно, та, як кажуть, слаба роса проти морозу. Бач, сама Смертонька не може доп’ясти Семена у його фортеці, а чим дістане вона, розбита артритом?! Ціпок тремтить у її руках, як осикова гілка, а прокльони… Щó йому ті прокльони! Мумійо регоче з її прокльонів. Мумійо мстить їй тим, що живе, і живе розкішно, всмак. Мумійо нічого не боїться – його пузатий Ванько нині в Київі депутатом!
* * *
«Бог не сліпий, усе бачить, та довго спить. Ох і до-о-овго ж!» – стогне Оришка щоночі в порожню хату, аж луна котиться кутками. Бог спить, а їй не спиться. Оришці не дають спати болячки, про які вона засвітла забуває – вдень її пече ненависть. Хвороби обступають її по темному – і дошкуляють так, що стара боїться не дожити до світанку. Цього вона боїться найбільше в світі. Бо хто тоді понесе її ненависть далі? Нема кому передать! Он стільки баб, яким Добряк життя покалічив, уже на тому світі – і де ділась їхня ненависть? Разом з ними пішла в землю! Це ж на кутку вона одна осталась, шо помнить. Одна-однісінька! За всіх! Живе за всіх і ненавидить за всіх. І він про це знає, знає, проклятущий!
І тільки ця ненависть піднімає її щоранку – чи дрімала, чи ні – о шостій, бо о шостій Семен виходить зі своєї кам’яниці на зарядку. Тільки ця ненависть дає їй силу, обіпершись на ціпок, виповзти з хати й дістатися рабиці. Тільки ця ненависть втискає її в металеву сітку так, що та аж впечатує в старече лице рови-ромби, глибші за зморшки. Оришці те не болить, вона того не чує, не бачить, – вона загонить свій погляд, як стрілу, з якої аж капотить у землю її люта отрута, у груди свого врага. Оришка вірить, наперекір усьому вірить, що її ненависть сильніша за нього – і колись-таки вона його вб’є!
І тоді Оришка полегшено осяде на землю прямо під огорожею, і зморшки-ромби розгладяться на її страдницькому обличчі. І тоді Петро впізнає її – і простягне ключі од раю, де, казав батюшка, любові вистачить на всіх.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.