“Українська літературна газета”, ч. 5 (385), травень 2026
Це – про поета Петра Засенка. Про його поетичний голос, який Україна чує вже понад шість десятиліть. Чи почув цей тихий, образно виразний голос Павло Тичина, коли звертався до молодої, звитяжної генерації поетів у статті «До молоді мій голос»?
У цій статті, яка з’явилася друком 24 травня 1967 року, славетний творець «Соняшних сонетів» писав: «Питатимуть колись праправнуки про нас: а чим же ми жили, та що про себе думали, та як високі ідеали розуміли? Хто ж їм про це розповість? Наша література – то література гордих і прекрасних ідей та образів, то література людяності, – а це ж так прекрасно!».
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Павло Тичина відзначив тоді в числі молодих поетів, які образно виражали нове світорозуміння і своїм творчим девізом обрали людину і її драматичну долю, Івана Драча. Звернення, що його записав у щоденнику Павло Тичина: «Товаришу поете! Прийме він ваші твори, ще й буде ними гордитися!», адресувалося не тільки автору поеми «Ніж у серці» та збірки «Соняшник», але й творцям нового поетичного мислення, нового світосприйняття – поколінню шістдесятників.
Перша поетична збірка Івана Драча «Соняшник» з’явилася 1962 року. У цьому ж році відбувся поетичний дебют його однолітка Петра Засенка під назвою «Зірниця». Якщо Іван Драч вражав незвичними тропами і метафорами, фантастичними образами і алегоріями, філософськими узагальненнями, то для Петра Засенка передусім важило виповісти тихим, негучним голосом неспішне усвідомлення себе в історичному бутті, відкритися своїм болем і співпереживанням драматичної долі звичайної людини та сумовитої і гордовитої долі України.
Ось чому звернення Павла Тичини до тих, хто творить «літературу людяності», відлунює в поезії Петра Засенка. У вірші «На ярмарку вітрів» поет вітри, мов коней вибирає, сподіваючись набути творчу «прадавню силу – ще Стрибожу»:
Я маю волю молоду,
Прийду до нашого Тичини,
На гриву руку покладу
Стрімкому вітру з України.
Слово Петра Засенка щире, правдиве, сповідальне, живописне, ощадливо метафоричне, «приземлене», звернене передусім до звичайної сільської людини, із якою його єднає важка народна доля.
Село моє – самовоскресла сило,
Мій рід з тобою зрісся прадавно…
Він рідний «хаті білобокій», калині-Україні, «коровам сонним, коням і котам» травам і деревам, вербі-сестрі – колгоспниці, «скрипучій хвіртці, стежечці до хати…». Головне для Засенка-поета говорити українській людині правду, висловлювати свою морально філософську позицію – несхибну віру в незнищенність рідного народу, якою б не була геноцидна сваволя московського окупанта.
Звертаючись до України, до її доблесних героїв-українців, поет вірить в переможну силу рідного народу, який непохитно протистоїть агресії путінської росії: «московський дух не владний над тобою».
Поет закликає вдихати в «наші душі прозрілі» дух відваги і звертається до цієї «приблудної сестри» – росії:
Зневажаєш усі чистолюдські святині,
Служиш Богу своєму – кривавій війні…
Українською кров’ю заюшена нині,
Тільки праведну кров ти не змиєш.
Ой, ні!..
Нам у спину ввігнали ножа московити,
У брехливе братерство минулася гра.
Не минає пора Україною жити,
І любить Україну не минає пора.
(«Не минає пора Україну любити»)
Сповідальне слово поета Засенка звернене також і до тих, які вже давним-давно «на Чумацькім гомонять українською мовою,//Білим цвітом калин опадають на Землю слова», до предківської героїчної звитяги та «небожителів нашої нації» – до них рано чи пізно полине душа.
І настане пора: на світанні село позіхатиме,
Закуриться туман по моєму земному сліду…
Я тоді, як вони, крадькома промайну поза хатами,
У безлюднім степу на Високу могилу зійду.
Звідтіля – до небес до свого
українського племені –
Прилучусь назавжди до сільських
найрідніших родин…
На Чумацькім шляху я читатиму
вірші приземлені,
А на Землю слова упадуть білим цвітом калин.
(«На Чумацькім шляху»)
Петро Засенко з тієї легендарної когорти шістдесятників, яка виступила проти зловісного московитського «порядку» й зуміла збудити дрімаючі народні сили до духовного і громадського спротиву. Він був у дружніх і творчих стосунках з багатьма шістдесятниками, передусім із Володимиром Підпалим, Василем Симоненком, Григором Тютюнником, про що свідчать живі проникливі рядки його віршів, які увійшли до цього ювілейного видання. Ось поетичне звернення до Володимира Підпалого, чию збірку «Тридцяте літо» редагував Петро Засенко.
Володю, знаєш… Цензор, як погонич,
Гонив слова… Погода вже не та…
Драй-Хмара, Зеров, Плужник і Антонич
Нам відкривали зболені вуста.
У перелічених іменах знакових поетів, твори яких редагував Петро Засенко, – ключ до розуміння стилістично-образного сприйняття світу поезій самого Петра Засенка. У вірші «Дієслово» вчуваються інвективи Миколи Зерова.
Дієслово – слово діє –
Значить, тлінь йому чужа.
І пручається,
Й людніє,
Любить,
Ріже без ножа.
У чудовому образному малюнку: «сидять коти на призьбах, наче маги, із місяцями жовтими в очах» вчувається відгомін образно-фантазійного Богдана-Ігора Антонича; у болісному зізнанні «Чи дарма гули гармати, чи дарма гримлять бої?.. Україну забувати учать нас чужі й свої» – інтонація Євгена Плужника. Але все це неповторно побачене й образно відтворене очима Петра Засенка. Про це він потужно і зболено висловив у вірші «Очима Тараса».
Вже думали: з порогів… без весла!
Але Його очима подивилась –
Прозріла… встала… із Дніпра умилась –
І непокору в серці понесла.
Шістдесятники так зуміли вигартувати свій погляд на Україну, її історію та майбутнє, вибухово підірвавши мертвотний застій громадської думки та літературного процесу. Поезія Петра Засенка має свій тембр, неповторні голосники материнського співу, шовковистість весняної трави, теплий подих рідної хати. Власне, вони відкривають ті незвичайні оазиси українського національного характеру, який можна зігнути, але не зламати. Можна сказати: тиха вода греблі рве, як підказує нам народна мудрість. Усе це знаходимо в поезіях «Вмочає день окрайці теплі», «Давно те небо одлетіло», «Маною, привидами, чарами», «Час крила склав», «Материні гуси», «Після дощу», «Пісня моєї матері».
Вишколені московською креатурою ідеологічні цербери відчули своїм вовчим нюхом тиху, але духовно потужну силу засенківської поезії, її закоріненість у народну основу, звичаї й традиції народу. Цього було достатньо, щоб знищити вже надрукований наклад збірки Петра Засенка «Князівство трав», звинуватити автора в «ідейній незалежності» та «націоналістичному збоченні» й внести його ім’я в «чорні списки».
Але вірші з «арештованої» збірки зажили своїм життям – у 2006 році тернопільське видавництво «Тернограф» перевидало «Князівство трав». Та й хіба не могли лягти на душу такі рядки.
У яблуньки потріскалися губи
Тремтить в екстазі ледве-ледь жива.
І дівчина під яблунею з любим
Меди кохання нахильці спива.
Саме в цьому ключі висловив своє творче кредо Петро Засенко: «Село моє – самовоскресла сила» І ось це його бачення своїми очима тих оберегів нашого національного кореня зумовило неголосну, але виразну, емоційно заквітчану силу поетичного бачення.
Багато в чому завдяки «самовоскреслій силі» українського села і української людини піднімалася на творчі крила когорта шістдесятників, наповнюючи своє образне слово вболіванням за народну долю, яку так жорстоко деформував більшовицький тоталітарний режим. Петро Засенко, як і його побратими Василь Симоненко і Григір Тютюнник, перебували в духовній єдності з українською людиною, були споріднені з нею важкою повоєнною долею, повоєнним голодом, колгоспною каторгою…
У своєму вірші «Пам’яті Григора Тютюнника» Петро Засенко сказав:
Бачите, згорблені гноми
І потаємні убивці, –
Два напрацьовані томи
Стали на вічній полиці.
Ця незнищенність вистражданого поетичного слова звучить у творчості Петра Засенка. Нею він захищає свою країну і себе у час страшного випробування – рашистської навали на Україну.
О, Україно, і мечем і словом
Твоя відвага нелюдів карає.
Сьогодні йдеш ти у вінку терновім
Вінок лавровий Доля виплітає.
(«Як до своєї матері»)
«Самовоскресла сила» поета Засенка вбирає в себе всю палітру емоційно-образного ладу, неповторність стилістичного малюнку. Саме в цьому сила і життєствердність його поезії, яка вміє молодіти на вітрах сучасності, бо її основа там, «де предківські лежать материки». Там, поет уявляє себе яблунею в цвітінні:
Свічусь у сотні білих свіч, бо я –
Я яблуня, лиш яблуня – в ходінні,
Думання поета яблуневі:
Сто сот хотінь, сто сот моїх болінь,
Немов той квіт, цвітуть на кожнім нерві,
свої боління він передає в медові яблука:
На осінь, знаю, яблука віддам
І вчую в тілі втоми прохолоду…
Цвіту на подив зимам і вітрам,
І лихоліттям мойого народу.
Багатолітнього яблуневотворчого цвітіння Тобі, Поете!..
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.