“Українська літературна газета”, ч. 5 (385), травень 2026
2026 рік – ювілейний для Івана Франка і Шолом-Алейхема. У травні виповнюється 110 років з дня їхньої смерті, у серпні – 170 років з дня народження Івана Франка. Нещодавно український драматург, заслужений діяч мистецтв України Валерій Герасимчук поповнив свій цикл «П’єси про великих» драмою «Твойому генію мій скромний дар весільний!» (Іван Франко і Шолом-Алейхем)», у якій розповідає про подвижницький і тернистий шлях цих двох геніїв. Вони обидва змалку багато вчилися, щоб вирватися з нужди, а тоді все життя високим словом служили своїм пригнобленим народам, щоб їхні народи теж вирвалися з неволі та нужди. Обидва за власні кошти й за посаги дружин видавали українською і єврейською мовами книги та часописи для своїх народів. Обидва гуртували навколо себе таких же патріотів рідного слова і залучали їх до нескінченної праці для людей. Життя і творчість Івана Франка та Шолом-Алейхема – це взірець того, як вірно і самовіддано треба служити своєму народові! Тож сьогодні ми пропонуємо читачам уривок із першої частини цієї біографічної драми.
Валерій Герасимчук
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
ДІЙОВІ ОСОБИ
Шолом-Алейхем (Шолом Рабинович) – єврейський письменник.
Ольга Рабинович (Лоєва) – дружина Шолом-Алейхема.
Елімелех Лоєв – батько Ольги, старий багатий орендар.
Рахіль Лоєва – мати Ольги, друга дружина Лоєва.
Тітка Тойба – двоюрідна сестра Лоєва.
Додя – економ у орендованих помістях.
Ванькó – молодий лакей.
* * *
1879 рік. Останні осінні дні. Село Софіївка, що біля Богуслава. Помістя, яке орендує заможний єврей Елімелех Лоєв. Сад, лавочка біля доріжки. Із глибини саду виходять двоє – юна дочка орендаря, висока красуня Ольга Лоєва з букетом осінніх квітів у руках та її молодий домашній учитель Шолом Рабинович із книжкою і ще якимись аркушами.
Ольга. Дякую вам за квіти, пане вчителю!
Шолом. Немає за що, панночко Олю, – вони ж однак із вашого саду…
Ольга (милується букетом). І все одно приємно… Одна справа – нарвати квітів самій, і зовсім інша – отримати їх у дарунок! (З легким докором). У перший рік нашого навчання ви мені квітів не дарували, пане вчителю…
Шолом. Тоді я дарував вам знання! А ви їх так радо приймали, що за три роки перечитали усі наші книги, і тепер я мушу писати для вас свої власні романи та п’єси.
Ольга (захоплено). Ви пишете чудові романи – Шолом Рабинович буде великим письменником! Таким, як наші класики – Мапу, Левінзон чи Гордон! Що ви тепер написали – роман чи п’єсу? (Показала на аркуші у його руці).
Шолом. Роман. Точніше – начерки нового роману…
Ольга. Цікаво! І як він буде називатися?
Шолом. Я ще думаю, як його назвати – «Мій перший роман» чи «Моє перше кохання»… З одного боку, слово «роман» тут буде точніше, а з другого: перше, найчистіше і найніжніше почуття – це саме кохання, а не роман! То, мабуть, буде правильніше назвати цей твір «Моє перше кохання».
Ольга. Ваше… перше кохання?.. Коли ви це написали?!
Шолом. Сьогодні вночі.
Ольга (щасливо усміхається, хапає його за руки і починає з ним танцювати, приспівуючи). Лай-ла, ла-ла-ла, лай-ла! Ла-ла-ла, лай-ла! Ла-ла-ла-лай, ла-ла!
Шолом (зупинився і озирнувся навкруги). Тихіше, панночко Олю… Вас почують – і нас побачать за танцем… І що тоді подумають ваші батьки? Тітка Тойба і так уже дивиться скоса: відколи приїхала – очей не зводить із нас!
Ольга. Вона скоро поїде. Але сьогодні за сніданком вона справді так на нас витріщалася, що я так і встала із-за столу голодна…
Шолом (зітхнув). І я теж…
Ольга. Тоді знаєте що?.. Ходімо знов у гості до нашого економа Доді – його дружина Песя дуже смачно готує!
Шолом. Вона чудесно готує! Страви у них прості, але дуже-дуже смачні: гаряча картопля в кожушках із солоними огірочками або квашеною капустою; свіжі шкварки із гусячого жиру, які так і тануть у роті; гарячі медяники прямо із печі! Я у них завжди почуваюся, як удома…
Ольга. Тоді ідемо?
Шолом. Ідемо!
Ольга кладе аркуші в книгу, прикриває книгу букетом, і вони, узявшись за руки, виходять. Натомість до лавочки скрадливо підходить уже немолода тітка Тойба, уважно розглядає букет, книгу й аркуші, а потім обережно кладе все назад і тихенько рушає в той бік, куди щойно пішли Ольга та її молодий учитель…
* * *
Розкішний кабінет орендаря помістя в Софіївці. Одягнутий у коротку бархатну куртку і взутий у високі робочі чоботи кремезний чолов’яга Елімелех Лоєв нервово ходить по кімнаті, а його двоюрідна сестра Тойба, сидячи на стільці, показує йому букет, схожий на той, що Ольга залишила в саду.
Тітка Тойба. Оце такі самі квіточки дарує молодий учитель твоїй дочці, братику! Я сама бачила! І ще здалеку бачила, як вони танцювали в саду! Він що – і танців її навчає? Він же учитель літератури, його діло – книжки! Чужі книжки! А він їй свої романи пише! Я сама бачила – вони ті листочки на лавочці залишили! «Мій перший роман» або «Моє перше кохання»… Так на першому листочку там і було написано!
Лоєв. А далі, що там було?
Тітка Тойба. Далі я не читала, бо хотіла простежити, куди вони пішли.
Лоєв. І куди ж вони пішли?
Тітка Тойба. До твого економа Доді, братику, і до його дорогої Додихи!
Лоєв. Ну, то й що? Вони часто ходять до економа. Оля не раз мені хвалилася, які смачні медяники пече його жінка Песя. То нехай собі ходять і їдять свої медяники, якщо їм так подобається. Що тут такого?
Тітка Тойба. А те, що вони там їдять ще й квашену капусту із однієї тарілки! Я сама бачила через вікно!
Лоєв. І квашена капуста в Додихи смачна, я теж пробував. Що такого у тій капусті, я тебе питаю?
Тітка Тойба. Та не в капусті річ! А в тому, що вони їли її із однієї тарілки! Ти ще не зрозумів, що це означає?
Лоєв. Тойбо, не мороч мені голову: у мене в помісті повно роботи! Косити, возити, жати, орати – за всім треба дивитися і всьому давати лад! Мені вгору нíколи глянути! Коли я ще маю дивитися за вчителем і дочкою? Та й що ж я там побачу, якщо і придивлюсь? Оля старанно вчиться і росте розумною дівчинкою, бо і її вчитель – розумний та начитаний… Ну, хоче він стати письменником і пише свої романи – то й що?
Тітка Тойба. «То й що»? Ти ще питаєш про це? А якщо написаного роману їм виявиться замало і вони закрутять свій власний роман? Може, вони вже його крутять… Я з першого дня помітила, що Оля мліє за цим хлопцем, а хлопець готовий життя за неї віддати! Усі це бачать! Не бачить цього лише той, хто сліпий на обидва ока, або той, хто не хоче бачити, що діється у нього під носом! Ти що – ніколи не звертав уваги на те, як ніжно вони переглядаються за обіднім столом? Тут одне з двох – якщо це наречені, то про це повинні знати батьки. А якщо тут роман, то батьки тим більше повинні знати!
Лоєв (скинув куртку і жбурнув на стілець). Роман у моєму домі і в мене за спиною?! Та я ж його прийняв, як рідного сина! Добився, аби він уникнув призову до армії! І раптом – роман із моєю дочкою? (Грізно). Не потерплю такого! Не потерплю!
* * *
Ранок наступного дня. Серед якоїсь незвичної тиші до їдальні заходить Шолом.
Шолом (роззирається навкруги). Дивно… Чого це в їдальні ані душі? І чому взагалі у покоях так тихо, наче в домі нікого немає?
Заходить лакей Ванько. Він несе тацю з розкішним сніданком.
Шолом (вітається першим). Доброго ранку, Ванько.
Ванько. Доброго ранку, пане вчителю. Я вам сніданок приніс. (Ставить тацю на стіл і розставляє тарілки зі стравами).
Шолом (здивовано). Я що – буду снідати сам?
Ванько. Мабуть, що так, пане вчителю, бо, крім вас і прислуги, у домі більше нікого немає…
Шолом. Як немає? А де панночка Оля, пан Елімелех і пані Рахіль?
Ванько. Вони раненько кудись поїхали. (Зі співчуттям подивився на Шолома). Дуже раненько – ще й не світало…
Шолом (спантеличено). Куди поїхали?
Ванько. Не знаю, пане вчителю. Вони не сказали. Тільки панночка дуже плакала, коли сідала у фаетон…
Шолом. І вони мені нічого не переказували?
Ванько. Ні, пане вчителю. Хазяїн тільки залишив для вас ось цей товстий конверт на столі… (Показує на конверт). А мені він сказав: «Передаси цей конверт нашому колишньому вчителю – тут його платня за три роки».
Шолом (уже зовсім ошелешено). «Колишньому вчителю»? Тобто мене вже розрахували?
Ванько. Не знаю, пане вчителю. Ось іде наш економ Додя. Може, він про це знає…
До кімнати заходить економ Додя.
Економ Додя. Здрастуйте, пане вчителю.
Шолом. Здрастуйте, пане економ.
Економ Додя (глянув на лакея). Ванько, хазяїн залишив для пана вчителя гроші?
Ванько. Так, пане економ. Ось вони на столі. (Показав на конверт).
Економ Додя. Добре. Якщо ти вже накрив на стіл, то можеш іти – нам із паном учителем треба поговорити.
Ванько. Я вже все зробив. (Шолому). Смачного вам, пане вчителю. (Виходить).
Шолом (ніяково). …Сідайте і ви зі мною до столу, пане економ, а то мені самому снідати якось незручно – бачите, скільки тут усього…
Економ Додя. Ні, дякую. Я вже поснідав – мене хазяїн сьогодні дуже рано підняв. Він просив вам переказати, що ваші уроки панночці Олі уже закінчилися. У тому конверті, що на столі, ви знайдете свою платню за три роки. Як сказав хазяїн, сума там достатня, щоб ви не ображалися за те, що вас так несподівано розрахували.
Шолом. Так, спасибі… Перекажіть пану Елімелеху, що я йому дуже вдячний. Але для мене це справді несподівано – я ж так і не попрощався зі своєю ученицею… Ви хоч скажіть, куди вони поїхали…
Економ Додя. Цього мені не сказали. Хазяїн лише наказав мені простежити, щоб ви отримали конверт із грошима. А потім я повинен почекати, поки ви поснідаєте і спакуєтеся, і відвезти вас до Богуслава. То я вас почекаю і відвезу. (Виходить).
Шолом повільно підійшов до заставленого стравами столу, навіть не сідаючи на стілець, щось там поклав до рота і запив кількома ковтками молока, потім без жодної радості узяв товстий конверт із грошима, механічно засунув його до кишені піджака і пішов пакувати свої речі…
* * *
…Сумна єврейська мелодія. Кабінет Лоєва. У кабінеті розмовляють Лоєв і його молода, висока й вродлива дружина Рахіль.
Рахіль. Елімелеху, Оля сьогодні вранці знову майже нічого не їла, а тепер сидить у своїй кімнаті голодна й сумує…
Лоєв. Вона вже два роки сумує.
Рахіль. Але раніше вона хоч їла! Ти хочеш, щоб наша єдина дочка з голоду померла?
Лоєв. І що я маю робити? З ложечки її годувати? Чи вдруге запросити до нас того вчителя, щоб вони знову ходили у гості до економа і їли там квашену капусту із однієї тарілки?
Рахіль. Далася тобі та їхня тарілка… У простих єврейських сім’ях усі їдять із однієї тарілки: просто руками вмочають свіжу хáлу у жирний соус і їдять.
Лоєв. Вони – не сім’я! І дозволу на те, щоб нею стати, вони у мене не просили! А тепер цього дозволу я їм і не дам!
Рахіль (зітхнула). Тепер уже не даси… Але ж ти подумай: як же вони подобалися одне одному, щоб отаке придумати – обніматися не можна, цілуватися не можна, то давай хоч їсти із однієї тарілки!
Лоєв (сердито). «Подобалися одне одному»! Кому іншому це скажи – це вона за ним досі сохне, а він уже давно про неї забув!
Рахіль. А якщо не забув? Може, він теж десь за нею сохне?
Лоєв (роздратовано). Та нехай висохне хоч на тараньку – це йому вже не поможе, бо своєї дочки я за нього не віддам і з Ольгою Лоєвою у нього ніякого весілля не буде!
* * *
1883 рік. Ольга Лоєва утікає з батьківського дому з вузликом у руках, і вже перед глядачами відбувається яскраве дійство єврейського весілля з популярними єврейським піснями і танцями (але без Лоєвих).
А зразу ж після цього ми знову бачимо у кабінеті орендаря Елімелеха Лоєва і його дружину Рахіль. Посеред кабінету лежить на купі кілька розтрощених стільців, Лоєв сидить на одному із уцілілих стільців і тримається за голову. Рахіль стоїть збоку і заламує руки…
Лоєв. Утекла, ти бачиш – таки утекла до свого коханого романіста… Вийшла заміж за бідного казенного рабина, який виписує метрики таким же бідакам, як і сам! І що я тепер маю робити?
Рахіль. Елімелеху, я тебе дуже прошу: не треба нічого робити! Оля – єдина наша дочка! І вони дуже люблять одне одного. Значить, із ним вона буде щаслива… Хіба ти не хочеш, щоб наша дочка була щаслива?
Лоєв. Щаслива… Хто це придумав таке слово? Жінка повинна бути забезпечена, тоді вона і буде щаслива! А посидить вона у свого бідного казенного рабина на самій квашеній капусті, то куди й подінеться те її щастя!
Рахіль (несміло). Тоді давай… запросимо їх жити у нас…
Лоєв. Запросимо, Рахіль… А куди ж ми подінемося… Не можемо ж ми допустити, щоб наша єдина дочка у якихось Лубнах бідувала… Нехай приїжджають і живуть у нас – будинок, слава Богу, великий, цілих стільців тут ще багато залишилося, а помістя дає дуже хороший дохід…
Рахіль. Але… ти їх… не дуже будеш сварити?
Лоєв. Сварити не буду. І грошей на прожиття теж їм не пожалію. Але посагу Олі мій дорогий зять зараз не отримає, бо зразу проциндрить його на свої книжки! Тому отримає він її посаг тільки після моєї смерті!
* * *
1888 рік. Квартира Шолом-Алейхема в Києві. Шафи з книгами, фотографії дружини й дітей на стінах. Поруч висять фото батьків Ольги – Елімелеха та Рахілі Лоєвих (портрет тестя – у траурній стрічці). На столі лежить цілий стос щойно надрукованих брошур. Ольга сидить біля столу, тримаючи в руках одну із цих брошур, а Шолом-Алейхем ходить по кімнаті і розмахує такою ж брошурою.
Шолом-Алейхем. Олю, це вже давно треба було зробити! Давно пора дати бій засиллю бульварних романів у єврейській літературі, і мій памфлет «Суд над Шомером» – тільки початок цієї боротьби!
Ольга. Шоломе, Шайкевич і його компанія тобі цього не простять…
Шолом-Алейхем. Мені байдуже, що зробить Шайкевич, який заховався за псевдонімом Шомер і під копірку клепає свої примітивні романи на такі ж примітивні сюжети, узяті з інших літератур! Мені болить душа за нашу єврейську літературу, і ця брошура, надрукована у Бердичеві, повинна розкрити людям очі на те примітивне чтиво, яким Шомер-Шайкевич годує наших неперебірливих читачів! Послухай, що каже обвинувач присяжним на цьому суді… (Гаряче читає з брошури).
«По-моєму, панове присяжні, він більший злочинець, аніж злодій, грабіжник, душогуб. Цей злочинець не прийшов убивати людей на великій дорозі зі шпагою, списом чи з сокирою у руках, – ні! Він усього лише виступив проти безневинної єврейської літератури і, спотворивши народну мову, зіпсував смаки публіки, збив зі шляху безліч простих читачів, які без критиків не можуть відрізнити хороше від поганого, блукають у темряві й тому не розуміють різниці між творами Абрамовича і сміттям, яке їм підносять такі писаки, як наш підсудний Шомер.
Обманути людину, відібрати у неї гроші, убити, зарізати, по-моєму, менш злочинно, аніж обманути цілий народ, зарізати цілу літературу, зіпсувати смаки тисяч читачів, тому що у першому випадку страждає лише одна особа, а в даному випадку страждає колектив, більшість людей, уся народна маса».
Ольга (з гордістю). Ти дуже змужнів як письменник, Шоломе!
Шолом-Алейхем (палко). Я взагалі змужнів, Олю! Я доріс до серйозних тем і до того, щоб робити серйозні кроки у житті і в літературі. Мені дуже жаль твого батька, світла йому пам’ять, але якщо вже так сталося і мене призначили опікуном його спадщини, то ці гроші я використаю на те, щоб вони прислужилися добрій справі! (Ходить по кабінету і з запалом розповідає про свої плани). Найперше я хочу видати щомісячний єврейський літературний журнал. Але на всілякі дозволи і на його організацію потрібен час. Тому до цього я видам на ідиш два збірники, якими збираюся приголомшити світ! Ціна їхня буде низька, аби ощасливити багатьох. З’явиться систематична критика на все, що виходить єврейською мовою. Я хочу вивести з ужитку манеру експлуатації автора з допомогою лестощів. Тож платитиму (і, що називається, чистоганом) за кожен рядок від 2 до 10 копійок за прозу і від 10 до 20 – за поезію. Адже я починаю це не заради прибутків, а для звеличення єврейської мови! Тому я об’єднаю навколо збірника кращі наші сили – авторами збірника будуть Менделе Мойхер-Сфорим, Готлобер, Линецький, Перец, Спектор, Динезон… У першому збірнику я дам оповідання, новели, вірші, поеми, один роман, статті із медицини, гігієни й кулінарії, популярні уривки із Бернштейна, Брема, мудреців Талмуду і ще, і ще…
Ольга. А де ти будеш друкувати цей збірник?
Шолом-Алейхем. Як це де? (Показав брошуру). У цій же самій бердичівській друкарні! Друкуватися збірник буде під моїм особистим наглядом. Гонорар автори будуть отримувати від мене відповідно до вартості їхньої праці. Те, що залишиться від прибутків, буде розподілене між співробітниками у вигляді своєрідного дивіденду. Ну, а якщо вже, борони Боже, доведеться покривати збитки, то є людина, яка їх покриє, благословенний Господь.
Ольга. Під людиною, яка покриє можливі збитки, ти, звичайно ж, маєш на увазі себе…
Шолом-Алейхем. Звичайно, себе – більше нікому, Олю… (Благально подивився на дружину). А ти… проти?..
Ольга. Ні, що ти!!! Шоломе, ти ж знаєш, що я тебе завжди в усьому підтримувала і завжди в усьому буду підтримувати! Я – не проти!
* * *
Повернулася сцена – і знову ми бачимо той самий кабінет. На столі лежить цілий стос двох товстих збірників «Єврейської народної бібліотеки». Шолом-Алейхем сидить, обхопивши голову руками, а Ольга стоїть поруч і ніжно гладить його по голові…
Шолом-Алейхем. Олю, я збанкрутував… Я надто щедро платив авторам за їхні твори, які вони подавали до збірників, надто багато переплатив друкарням за їхній друк і надто легковажно узяв на себе покриття усіх збитків… От і прогорів… Господи, що сказав би твій батько, якби був живий? Як розумний і досвідчений у комерції чоловік він добре відчував, що я можу прогоріти на книговиданні. Тому і не хотів відразу віддавати мені твого посагу! Тепер кредитори будуть мене переслідувати і, чого доброго, ще й посадять у тюрму… Вихід тут є тільки один: мені треба негайно виїхати за кордон, поки я не віддам усіх боргів. А ти бери дітей і їдь з ними в Одесу – там вас зустрінуть мої друзі і допоможуть влаштуватися… А я тим часом напишу ще й історику Семену Марковичу Дубнову, який недавно гостював у нас у Боярці. Він теж вам помагатиме.
Ольга. Добре, Шоломе, я так і зроблю… Ти тільки не хвилюйся так – усе обійдеться… Дасть Бог, усе обійдеться… (Виходить).
Шолом-Алейхем під сумну єврейську мелодію пише лист, а потім лягає спати. І вже уві сні до нього з’являється покійний тесть – Лоєв виходить із темної ночі розхристаний і босий, тримаючи в одній руці свою коротку бархатну куртку, а в другій – свої високі робочі чоботи, в яких він щоранку відправлявся давати лад у господарстві, і відразу ж накидається на сплячого зятя…
Лоєв (тупає босими ногами). Банкрот! Банкрот! Мій зять – Шолом Рабинович – банкрот! (Ходить навколо ліжка, на якому спить Шолом-Алейхем, і лютує). Як таке могло статися? Як ти міг розтринькати усе, що я заробив такою тяжкою працею?! Я ж у тому орендованому помісті не тільки робітниками розпоряджався – я і сам часто кидав снопи у ящик молотарки, сам крутив ручку віялки і тряс решето! Я ще вдосвіта поспішав то на оранку, то на сівбу, то на косовицю! Я поспішав до волів, до коней, до корів! Я всьому давав лад! У мене все було зроблено вчасно! У мене всі були доглянуті й ситі! Але я ніколи не розкидався грошима і склав цілий капітал! А ти – марнотратник! Ти все це пустив за вітром! Ти платив авторам за кожен рядок по 10 копійок за прозу і по 20 – за поезію! І тепер я, колись багатий орендар Елімелех Лоєв, уже тут, у раю, ходжу босий і мушу свою бархатну куртку і робочі чоботи здавати у ломбард!!! Це ти в цьому винен, Шолом Рабинович!!! Як же ти після цього можеш спокійно спати?! Ти ж усі мої гроші витратив на літературу та оті збірники і залишив ні з чим мою єдину дочку і моїх онуків! І за що їм тепер жити на цьому світі?.. І де вони тепер?.. Ти спровадив їх у далеку Одесу жити в чужих людей, а сам тепер збираєшся сховатися від кредиторів десь за кордоном? Щоб ти провалився у пекло і опинився там у одному казані зі своїми кредиторами! Щоб тебе там чорти на вогні пекли! Щоб тебе там чорти у смолі варили! Щоб ти там із тими чортами до кінця світу їв квашену капусту із однієї тарілки!
Шолом-Алейхем тяжко стогне уві сні: «О-о-х… О-о-х…» Привид Лоєва навшпиньках швиденько залишає кімнату. Письменник прокидається, сідає на ліжку і сидить якийсь час, обхопивши голову руками…
До кабінету обережно заглядає Ольга.
Ольга. Шоломе, як ти?
Шолом-Алейхем (сумно). Та от сиджу, Олю, і думаю, що тепер буде з нами…
Ольга (підходячи ближче). Не хвилюйся – усе буде добре! Мені тільки що приснилася мама і сказала, що, поки ти будеш за кордоном, вона сплатить кредиторам усі твої борги. І тоді ти знову зможеш повернутися додому!
Шолом-Алейхем (просвітлів на обличчі). Золоте серце у твоєї мами – дай Боже здоров’я пані Рахіль!
Ольга. А потім приснився тато і сказав, що там, на небесах, він буде молитися за нас усіх…
Шолом-Алейхем. І за мене теж? Як мило з його боку!
Ольга (замислено). Правда, він чомусь був босий, без чобіт і без своєї улюбленої бархатної куртки. Ти не знаєш, що це може означати?
Шолом-Алейхем. А що це може означати? Це означає лиш те, що він справді потрапив до раю, а в раю йому ні чоботи, ні куртка не потрібні, бо там завжди тепло… (Поглянув на свій годинник). До речі, ще не зовсім пізно – може, ми повечеряємо? Мені чомусь дуже захотілося квашеної капусти поїсти разом з тобою… На капусту у нас гроші ще залишилися?
Ольга. Не хвилюйся – що-що, а квашена капуста у нас ще є. (З гордістю). А ще у нас є три твої чудові романи «Сендер Бланк і його сімейка», «Стемпеню» і «Йоселе-соловей», два випущені тобою збірники «Єврейської народної бібліотеки» і четверо дітей.
Шолом-Алейхем. І це тільки початок…
Ольга (запитально подивилася на чоловіка). Ти про романи чи про дітей?
Шолом-Алейхем (усміхнувся). Звичайно, про дітей – у цій літературі наперед нічого передбачити неможливо!
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.