“Українська літературна газета”, ч. 5 (385), травень 2026
ЯК ДО СВОЄЇ МАТЕРІ
Як до своєї матері – так само
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Звертаюся до тебе словом сина:
Благословенна Україно-мамо,
В бентежнім часі вся твоя родина.
На КАБи й кров змінилися орала,
Світ задивився в тебе, Україно…
Окрадена – стожильною постала,
Проти москви не стала на коліна.
У бурях подвигів, у стогонах, риданнях,
Які в кобзарських думах пророкочуть,
Словами честі, наче в сповіданнях
Вони ввіллються в образи пророчі.
Історія росії – чорна змова –
Брехня і кров – ідуть єдиним слідом…
Там на гербі – потвора двоголова –
Із путіним злигалась – з трупоїдом…
Він Україну прагне геть зітерти,
З лиця Землі зіпхнути в прірву з кручі…
Та сам себе пошле у пекло смерті –
Він сам себе прикінчить неминуче.
О, Україно, і мечем і словом
Твоя відвага нелюдів карає…
Сьогодні йдеш ти у вінку терновім,
Вінок лавровий Доля виплітає.
Росія краде жито і пшеницю –
Ти ж – на кордоні Заходу і Сходу
Даруєш людству хліба паляницю
І щедрика, що любий всім народам…
На глобусі вже не шукають: «Де ти?!»
Європу заслоняєш від розбою…
На грудях теплих у Землі-Планети
Засяєш Пектораллю Золотою.
На історичних смертоносних зламах
Стогнала ти під хижою москвою…
Вже триста літ висить Мазепи замах,
Як арбалет з тугою тятивою.
До тебе мовлю рідними словами:
О терпелихо, о козацька мамо,
Про подвиг твій в історії запишуть…
Лиш пам’ятаймо!…
В тебе за плечима
У невсипущій, зловорожій тиші
росія й спить з розкритими очима…
ОЧИМА ТАРАСА
Царі Вкраїні викололи очі,
Коли вона край битви знемогла…
Пішла у світ, як ходять поторочі –
Уже ніким… Без радості і зла…
А їй була накладена покута –
Приречено нести тяжкий обіт –
На ріднім полі стомлена й забута
Чужинську ниву жати триста літ.
З московщини холодна безнадія
І сатаніла і родила зло…
І хата й степ – усе Малоросія,
А України наче й не було.
Поет з росії душу приколише –
Він свій, він наш, та слово добира
Чуже про “край, гдє всьо обільєм дишет,
Где рєкі льются чіщє сєрєбра”.
Душа хохлацька – покруч-дивовижа,
Їй все одно – чи Київ, чи москва…
Скацаплений про Україну пише,
Та імені її не назива.
Тут справді рай… Царі ж цей рай одначе
Вподобали – як вотчину свою…
А Україна, вбога і незряча
Блукала попідтинню в тім раю.
московською хвалою подавилась,
Вже думала: з порогів… без весла!..
Але ЙОГО очима подивилась –
Прозріла… встала… із Дніпра умилась –
І непокору в серці понесла.
ПАМ’ЯТІ ГРИГОРА ТЮТЮННИКА
Серед статечних і юних
Хтось мене часто питає:
Де ж оце Григір Тютюнник,
Чом його з нами немає?
Де ж він – нещадно потертий
В жорнах жорстокого часу,
Дужий козак-характерник,
Справжній достойник Парнасу?
З болем виходив на люди –
Ні, не ховався за спини.
Де ж він, і гнівний, і любий –
Муж із душею дитини?
Там, де він мешкав, – з простору
Віють вітри – аж чотири…
Сумно на Байкову гору
Дивляться вікна квартири.
В Шилівці, може? В колисці
Рідного слова? В Полтаві?
Там не присутній у списках –
Там він присутній во славі.
Бачите, згорблені гноми
І потаємні убивці, –
Два напрацьовані томи
Стали на вічній полиці.
Там типажі всім відомі,
Мова – речиста, сторіка…
Кожна сторінка у томі –
Нашої долі сторінка.
Рідний з усім нашим родом,
З доброю славою в парі –
Він розмовляє з народом
На всенароднім базарі.
Рад би, та ніяк додому –
Поле житейське безкрає…
Десь він до третього тому
Горе народне збирає.
КОСАРІ
Воїнам-хліборобам
Ми косили жита на широкім дніпровськім роздоллі,
Нас вечерять не ждіть по домівках, як ждали колись.
Нас не вбито тоді на кривавому ратному полі,
Просто ми, косарі, ночувати в степу остались.
В узголів’я собі ми поклали накошене жито
І снопами лягли, і стулили скорботні вуста…
Спиться нам по трудах, нас на ратному полі не вбито,
Просто жнивна ця ніч простяглася на довгі літа.
Ясен місяць сія на престолі небесному синім,
Спить звірина і птах, не зустрінеш душі навкруги.
Ми встаємо вночі і тривожним ключем журавлиним
Через поле ідем, косим сиві сипучі сніги.
Ми такі мовчазні, ми співаєм пісні безгомінні,
Як зерно з колосків, з наших душ випадають чуття,
Мимо сонних осель ми проходимо мовчки, як тіні,
А по нас вироста сизопера трава забуття.
Не тривожте себе, не шукайте, де наші могили,
Матері і жінки, не чекайте сьогодні на нас.
Нам вертати не час – ми планету не всю обкосили,
Ми б хотіли прийти, та вертати додому не час.
На вітрах молодих наші коси видзвонюють легко,
Перед нами лани непочатих майбутніх століть…
Нам обід не несіть – від домівок зайшли ми далеко,
Тільки думу про нас у серцях назавжди понесіть…
МАМО – ВІКУ ТИ МІЙ
Мамо – віку ти мій,
Сива птице зозуле,
Не зозуль, прочини у світанок вікно.
Пережиті жалі ловлять літо заснуле,
Пада листя з тополь, як в німому кіно.
Тріпотить серед поля кофтина в горошок,
Дріботить через гони дощинок горох.
Із легеньких твоїх павутиночок-зморщок
Можна виткати смуток на кілька епох.
Від’їжджають літа, наче гарби по степу,
Висне день тягарем на твоєму плечі.
Налетять журавлі із голодного неба
І насиплять тобі до дороги плачів.
По тобі модельєри не шили
костюми –
Тільки труд по тобі, та чекання,
та жаль…
Ти ніде не була далі житньої думи,
Так чому ж у очах
кругосвітня печаль?
Одбулося, пройшло, загубило начало,
Вдоста горя взяло, наробилось за всіх…
Біля років моїх ти як доля стояла,
Я ж невміло стою біля років твоїх.
Мамо – віку ти мій,
Сива птице зозуле,
Не зозуль, прочини у світанок вікно.
Пережиті жалі ловлять літо заснуле,
Пада листя з тополь, як в німому кіно.
НА СВЯТО ДО МАМИ
Як злодій, ходжу між домами,
Знаходжу дорогу, як суть, –
Я нині зібрався до мами,
На серці волошки цвітуть.
Гуляє Дніпро під мостами,
Зоріє зоря світова…
Я їду сьогодні до мами,
І міст піді мною співа.
Сумні забуваються драми
І смуток втекти поспіша, –
В стремлінні до рідної мами
Моя оживає душа.
На трасі машини рядами
Несуться сюди і туди…
Мені ж на схід сонця – до мами,
Як завжди було, як завжди.
За Дарницею, за борами
В автобуснім бачу вікні –
З ласкавістю тихою мами
З’являється сонце мені.
Колись те бувало: з братами –
Утрьох, як орли молоді, –
Злітались ми в хату до мами
Зігрітись в родиннім гнізді.
Самі вже ставали батьками,
Та мов до живої води
Тягло нас додому, до мами,
У край лепехи й лободи.
Брати мої часу морями
Спливли у човнах домовин…
До нашого двору, до мами,
Уже поспішаю один.
Біжать осокори рядами
Обабіч дороги в село,
А сонечко з ласкою мами
Дарує осіннє тепло.
Село задиміло димами –
Повсюди димлять димарі,
У хатах таких, як і в мами,
Пильнують вогонь матері.
Село задиміло димами –
Стовпи піднялися до хмар…
І тільки над хатою мами
Не дихає в небо димар.
Стою в самоті коло брами,
Шукаю очима в вікні
Лице незабутньої мами,
Що бачу так часто вві сні.
На ґаночку брязну ключами,
У двері зайду тихкома…
Повіяло смутком, бо мами
У маминій хаті нема.
Немає її й за полями –
Згубилися в росах сліди…
Я ж їхати буду до мами,
Як завжди було, як завжди.
В леваді верба під вітрами
У мене про неї пита…
І холодно в світі без мами,
Хоч сонце теплом огорта.
Немає її й за горами,
Та думка святиться одна:
Якщо поспішаєш до мами,
То, певно, – є в світі вона.
МАТЕРИНІ ГУСИ
Мати гуси продавала в місті на базарі,
Йшла у гаморі людському з самотою в парі.
Вся вона, як давня пісня в давньому звучанні,
Обступали її думи польові, жнив’яні.
Прикупила хліба-солі – їй не до бісквітів,
Зустрічали її люди без промов, без квітів.
Тихо йшла, як час вечірній сходить на квартали,
Голубі авто шалені матір обганяли.
Обганяли її люди, обганяли роки,
Обвівали її постать всіх вітрів потоки.
На зарібку трудодневім, наче на припоні,
Гнались літа за літами в бісовім розгоні.
Дві долоні почорнілі – долі два наділи.
Стіни, білені до свята, буднями темніли.
Крізь продуті наскрізь вікна блисли днів сигнали,
Зупинялись на хвилину – потім далі гнали.
Роки, влади, брехні, правди пронеслися зримо
Мимо зору, мимо двору, мимо, мимо, мимо…
Доля щасна, доля люта в три недолі гнута –
Історичними вітрами хата вся продута.
Полетіли сірі гуси, розгубили пір’я,
Змарнувалися надії, наче легковір’я.
Полетіли сірі гуси по чужих городах,
По базарах велелюдних хтось літа розпродав.
…Мати гуси продавала в місті на базарі,
Йшла у гаморі людському з самотою в парі.
БАЛАДА
Платівку озера день розкрутив.
Злітає над хвилями синій мотив.
Кофта червона, косата верба.
Є в дівчини мрія, як світ, голуба…
Серце пташино над плесом летить,
Спинися, на горі настояна мить.
Платівку озера все кружеля,
І крутяться думи, і серце, й земля.
Синій мотив над водою зрина…
Вже місяць, як матір сховала вона.
В ніч на Купала в сумному бору
Фашисти повісили першу сестру.
Друга в облаву втікала з села –
Трояндно вона на снігу одцвіла.
В Мексиці третя. Не дівчина – птах,
Чаїно кигиче в чужинних портах.
Чорну домівку четвертій дано –
Ковтнув її голод ротатий давно.
Золото кохання – на мідний п’ятак.
(Повигубив п’яту ревнивий юнак).
Шоста священно сплатила життям –
Себе замінила манюнім дитям.
В горі, як в озері, донь-глибина…
А сьома, а сьома, а сьома… вона.
Кофта червона, косата верба.
Є в дівчини мрія, як світ, голуба…
Платівку озера день розкрутив.
Коханий, коханий – солодкий мотив.
З Києва їздить він. Кльошем штани.
Гуляють удвох по суботах вони.
Завтра він муж їй, хоч ниньки жених.
І знову сім дочок народиться в них…
Є ТРИВОЖНЕ ЗНАМЕННЯ
ЦІЄЇ ДОБИ
Є тривожне знамення цієї доби –
Вимирають по селах старенькі баби,
Випадають із літ, як сніпки із гарби,
Стугонить по Вкраїні земля
об гроби.
Кожній бабці правління колгоспу
в ці дні
Видає по новенькій сосновій труні:
В ній бабуся лежить на потертім рядні,
На якім рахувала свої трудодні.
Трудодні! – знай будили куранти
в Кремлі.
Трудодні… Ані крихти нема на столі…
Трудодні й трудоночі в пекельній імлі
Позгинали стареньких бабусь
до землі.
Чоловіченьків їхніх давно вже нема –
Тих – в обійми холодні взяла Колима,
Той – тікав од сім’ї та й помер крадькома,
Тих – війна узяла,
Тим – тюрма задарма.
Пережито, неначе сто сорок віків,
Перечитане поле в рядках буряків,
Передумано дум про заблудлих синків,
Що по службах пішли до чужих чужаків.
Домовик на печі стереже торбинки,
На яких благовісти легкої руки…
Гарбузове насіння, євшан, сушняки…
Може, внуки навідають… Де ж бо таки…
Може, внуки дістануть з запилених скринь
Нелинялі узори сільських берегинь…
І не знають бабусі, йдучи на спочин,
Що із ними минає епоха рабинь.
Порожніють хати. В них, буває, вночі
Гучномовці говорять – старі брехачі…
Вимирають бабусі. Навіки йдучи,
Залишають у дверях онукам ключі.
О, УКРАЇНЦЮ, ДОБЛЕСНИЙ ГЕРОЮ
Світлій пам’яті Воїна-Героя,
офіцера Збройних Сил України
Романа Пономаренка
О, українцю, доблесний герою,
Життя Вкраїни у твоїй судьбі,
Вона ж тобою горда далебі –
Московський дух не владний над тобою.
Війна прийшла до тебе – за тобою
В чужій вимові і в чужій злобі…
О, українцю, доблесний герою,
Життя Вкраїни у твоїй судьбі.
Козацтву вірні, бережімо зброю –
Словесну й мілітарну – при собі.
Слабим – зневага, бо вони слабі…
Хай буде вічна пам’ять із тобою,
О, українцю, доблесний герою!..
* * *
По сто коханок біля хати
В пахучих любощах пеклось.
Густе вино зеленкувате
З чадного місяця лилось.
Жалібних рук шалений спалах
Скипав над трунками імли.
І сонні лебеді на хмарах
Поміж деревами пливли.
І світ був люб, щемляче-пишен,
У тиші ніс екстазу грім…
Панікадила білих вишень
Гойдались в диханні земнім.
Кущі задушливого безу
Світили синню каганців.
Очей дівочих стиглий безум
Немилосердним жалем цвів.
А ніч текла поміж руками,
Торкала вії голубі…
І повногубими дівками
Баби наснилися собі.
* * *
Одлюбилось. Витихло в болінні.
Вже байдуже до принади згуб.
Чебрецем синіють далечіні,
В’яне слово на калині губ.
Ниньки я з любовного похмілля
Мов з дрімучих вибрався борів.
Там, де брів високих божевілля,
Наздогад я попід ними брів.
Вже любов не ходить, як сліпиця,
Слід її гарячий перечах.
Рук твоїх ласкава повитиця
Тихим сном не мліє на плечах.
Я нову світлицю вересневу
У тони пригашені ряджу.
Ходять полем витихлі дерева,
Я із ними витихлий ходжу.
І на сині води чебрецеві
Зеленисті погляди стелю.
Тільки ж чом у голубому меві
Ходиш знов під окликом “люблю”.
ДЕНЬ ДОБРИЙ, НОЧЕ
День добрий, ноче, чорна ворогине,
За світла-сонця я до тебе йду –
Поки жага тебе в постіль не кине,
Поки в страмнім не плаваєш чаду.
Не мруж мені своїх очей черешні,
Солодку славу в мене не шукай.
І не вертай в цілунки безчережні,
Любить схотівши – більше не питай.
Все, що було, то тільки втеча, втеча
Із поля слави, де любов, як щит…
В тобі, я знаю, буйна колотнеча
Медами тіла пахне, аж мовчить.
В мовчанні мовиш (аж голосиш) тілом,
В мені ж ти ждеш колишнього мене.
Себе коханню красти відкортіло,
Його із нас ніхто не дожене.
Воно ж було жагуче, аж билинне,
Ночей перунних м’яло чорний шовк…
День добрий, ноче, чорна ворогине,
В сіянні дня до тебе я прийшов.
ОСВІТИ, ЧОТИРИ
Ліхтарів жовтих світлі пунктири,
Чиста вулиця в дивній красі…
Там адреса: Освіти, чотири –
Найдорожча мені над усі.
Це ж туди восьмий номер трамваю
Кожен день молодисто дзвенить…
Де б не був я, не раз пригадаю
Ті літа, що прийшлось там прожить.
Осокори і танці до втоми,
І забуті конспекти в садку.
Гуртожиток у сяйві м’якому
В ніч весняну бузково-п’янку.
Коли хочеться всім догодити,
Перейти несходимі путі,
Всіх любити і всім говорити
Найніжніше, найкраще в житті.
Крадькома всі бузки обламати,
Як Солом’янка сонна давно,
І засипати ліжка дівчатам
У розчинене навстіж вікно.
Догулятись і стукати в двері
Ніяково – збудить не збудить…
Мовчки вислухать докір вахтера,
А на завтра це знов повторить.
Ще тут будуть і стрічі, й прощання,
Будуть інші приходить сюди.
Я назву його вузом кохання,
Гуртожиток цей, юний завжди.
Не один тут пісень проспіває,
Ще тут буде любить не одна…
Моя ж юність вінки доплітає,
Квітів їй вистачає сповна.
Де ж ви, дні першокурсницькі, де ти,
В коридорах розкотистий спів?
Позичав я тут гроші й конспекти,
Та мені не позичить років.
Я відпусток тепер не прохаю,
Щоб поїхать на день у село…
Мене вуз назавжди відпускає,
Давши в руки жаданий диплом.
П’ять років понеслися у вирій…
Сотні раз пригадається десь
Та адреса: Освіти, чотири –
Найдорожча із знаних адрес.
МІЙ НОКТЮРН
Блукають тіні, наче сонні страхи,
І добрий вечір над селом зачах.
Сидять коти на призьбах, наче маги,
Із місяцями жовтими в очах.
Тьмяніє обрій, як велика скиба,
Одвалeна недбало плугарем,
Старенький місяць над порогом хлипа,
Над розв’язанням вічних теорем.
Про землю,
Про людину,
Про дерева
На білих снах він пише письмена.
Течуть віки під місяцем, як мева,
Їх плин куражить вічний сатана.
Він затіває війни, і лукавить,
І каламутить часу течію.
Людина ж – бог,
І їй не треба слави,
Давай, природо, грати внічию.
Кажи:
«Я сном натрудженика повню –
Сон м’ятно тане в стомлених тілах».
Почили роки з війнами й любов’ю
В столітніх запрацьованих дідах.
Трава й любов – усе перейде в невідь,
А потім знову присне квіту рань…
Дівчата пісні закидають невід
На щемну радість, на жагу кохань.
* * *
Щось крикне у полі – аж острах бере…
До всього на світі байдужа
Колгоспниця-осінь манаття старе
Пере у холодних калюжах.
Полоще квапливо – скінчити б лишень,
Покіль не застала хуртеча,
Завішує сірими ряднами день –
І скапує з них мокротеча.
Пачосами морок вечірній звиса,
Бреде, наче вовк чорнолозом;
Посічена осені сива коса
Тече із небес у чорнозем.
Мовчання зніміло. І час не іде,
Загруз у ріллі біля прачки.
В схололому полі нікого ніде,
Лиш б’ються чорти навкулачки.
Та щулиться хтось там. І хоче у дім,
Де вогником блима надія…
В якому столітті, у часі якім
Оця відбувається дія?..
І сіється з неба нудьга світова,
І чорт виглядає з-за бурту…
В забутому полі
Забута вдова
Збирає картоплю забуту.
* * *
Прийшлось Україні – не зняти крила,
В міжбрів’я націлене дуло…
Тоді вона пісню на “ой” почала,
Немов їй під серцем кольнуло.
“Ой, Боже…”, “Ой, нене…”
“Ой вийду на шлях”.
“Ой горе тій чайці небозі…”
Ой скільки тих “ой” простогнало в віках
На цій українській дорозі.
Козак у Стамбулі в обличчя паші
Співав співомовки зухвалі,
Хоч ойкання в небо злітало з душі
Як тіло тремтіло на палі.
І пісню про Гриця, в якій знемогла
Душа українки в коханні,
Чурай із болючого “ой” почала,
Неначе спіткнулась о камінь.
Державу-незграбу тягла на горбі
Стражденна колгоспниця-мати,
“Ой горе нам, горе”, – шептала собі,
Співала, аби не стогнати.
А думоньку кожну, а кожне слівце
Чужі підминали копита…
У нашої пісні тривожне лице,
Душа її кров’ю омита.
Ніщо їй катівні, і час, і прогрес,
Підвладна своєму закону:
Шугає, сягає холодних небес,
А гріється в серці незлому.
І все те у спадок дісталось мені,
І як ту журу приневолю…
На “ой” починаються наші пісні –
Вони з українського болю.
ЗВИЧАЙНЕ
Я відвідав її по останнім снігу.
На порозі спинивсь, оглянувся назад –
Лиш мої одинокі чіткі ступіні
Від воріт на поріг простували.
Чорні руки її, наче два заступи,
Коло неї лежали як зайві.
«Скоро буду вмирати», – казала вона.
Це звучало буденно і просто, немов
«Скоро буду города копати».
«Скоро прийде по мене ота, що мовчить».
Це звучало буденно і просто, немов
«Скоро пенсію будуть давати».
«Та чи зійдуться люди мене схоронить,
Бо осталася я одинока».
Це звучало буденно і просто, немов
«Треба торфу машину іще привезти,
Бо осталось на раз протопити».
…Я до неї ішов, як сніги ізійшли.
У порожній хаті нікого, ніко…
На божниці, здалось, потьмянілі святі,
Безліч віч з фотографій дивилось…
Піч не дихала.
Від порога нічиїх слідів не було:
Ні моїх, ні її, ні отої,
Що приходила мовчки по неї…
Все сніги понесли,
А на стежці
Чувся голос нової трави.
Я ЇДУ В КИЇВ
З дитячих літ було далеко в Київ,
Як з літ оцих у космос голубий.
А хто у Київ їздити не мріяв,
Тим більше ми – дитинства люд простий.
Там Київ наш. Удвох з Дніпром вони,
Вони удвох – брати великородні –
З безокої глухої давнини
Наш рід ведуть за руку у сьогодні.
Він там як батько.
У його очах
Гойдається сага Дніпрова дика.
Моє село, загублене в степах,
Йому рідня, та ще й рідня велика.
…І раптом вість до мене поспіша,
Через луги хвилюється травою –
Мій дядько завтра в Київ вируша,
Бере й мене малого із собою;
Вже мчить душа, немов мале лоша,
Що вирвалося раптом із застою.
Не сплю.
А ніч із зоряного цвіту
Повісила під стріху абажур…
Я їду в Київ.
Я у Київ їду.
В думках – поїхав. Сам іще лежу.
Вже одягаю чисту одежину,
Такий слухняний і неговіркий,
І спішимо із дядьком на машину,
Що у район везтиме огірки.
Трьохтонка мчить.
Кричу я на півсвіту
Хатам, городам.
Крутиться земля.
Я їду в Київ.
Я у Київ їду.
За кілька днів вернуся звідтіля.
Від хати й поля це ніяк не втеча –
Це перший крок жагучої мети:
Хто Києва не бачив – то малеча,
Малому ж страх як хочеться рости.
Мені отут свого не стерти сліду –
Тут корінь мій, моя тут верховіть…
Я їду в Київ.
Я у Київ їду.
Мою корову, хлопці, попасіть.
Спасибі, що пустили, мамо й тату,
За кілометри дальні й голубі.
Я повернуся в нашу рідну хату,
Та привезу і Київ у собі…
Столице наша, знана всьому світу,
Шепчу тобі найкращії слова
В глибинах душ нестертого завіту…
Я їду в Київ.
Я у Київ їду.
Назустріч ВІН Дніпро переплива.
* * *
Давно те небо одлетіло,
Криниць нема, що нас поїли.
І чорний хліб, і сало біле
Ми всмак із веснами поїли.
Той дзвін повисіявся з відер –
І навіть шуму не вродило.
Листки слідів позгонив вітер,
А сонце яре допалило.
Нас там немає.
Синій вигін
І голосів зелені луни.
Бредуть під райдуг дивний вигин
Корів задумані парсуни.
Натуралізм нам був за метод –
Пірнали голими в глибини.
Писалась крівцею, не медом
Свята історія хлібини.
З клубків розмотують дороги
Вже інші там,
У іншім плані,
Де колоски збирав убогі
Я у самотньому риданні.
Де я почав ладнать удила
На неслухняне перше слово,
Де доля чесно так ділила
Добра і зла пооднаково.
Де я маленькими стопами
Ходив широкими степами.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.