“Українська літературна газета”, ч. 5 (385), травень 2026
Тісно словам – вільготно думкам. Саме так хочеться сказати про збірку «Рідноосінь» відомої письменниці, лауреатки літературної премії імені Валер’яна Поліщука Юлії Бондючної, оскільки на поетичному полі цього видання переважають здебільшого октави, хоча структурно воно не обмежене – є тут чимало й інших, майстерно виписаних поезій. Однак вміння висловлюватись лаконічно, вдало передавши думку, вдихнувши глибокий зміст і змусивши поезію доторкнутися до душі, – це неабиякий талант, який вартує визнання і поваги до Майстра Слова.
Цікавою знахідкою для мене стали у збірці авторські словотворення, тобто процес створення нових слів або висловів, що надають особливого стилістичного ефекту поетичним рядкам і точно виражають думку, надаючи поетичному творові художнього колориту, відтінку. Сльозотік, золотострунні пшениці, а душі – таки іконописно, рідновересень, теплоквіти, пізньоцвіт, відрусалилось, відверсалилось, осеніє, розблагалося небо, збурунилась душа, тонкошкіро, билинно, ріднослово, зірка віщорання, першокроки, першоначала – ось далеко не весь перелік авторських неологізмів, що надають поетичнимтекстам особливого метафоричного відтінку і художнього колориту.
Структурно у збірці виділено п’ять розділів, кожен з яких спонукає до роздумів і зацікавлює глибоким філософським змістом. Варто зупинитись на кожному з них окремо, аби відчути той енергетичний заряд, яким дихає поетична палітра.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
«Яріє слово». Саме цей розділ, як на мене, досить вдало стоїть на відкритті збірки, оскільки поезія тут по-справжньому «яріє» – випромінює яскраве світло, пломеніє яскравими кольорами, просто світиться, сяє…
Яріє слово, і яріють дні,
Яких не розлюбити, не згубити.
Траплялися всілякі ворожбити,
Але такі, як дні оці, то ні.
Притчевий характер поетичних рядків спонукає до роздумів про найважливіше: байдужість, черствість душі, зрада – на жаль, залишаються ахілесовою п’ятою наших тривожних буднів. Поетеса відверто зізнається:
І фальшивих сторонюсь, бо мілко
В їхніх нерозкаяних серцях.
Кинь їм п’ятака або гомілку –
І затужить синьо-жовтий стяг.
Долю нічим не задобриш, не звабиш. Вона непередбачувана: з усіма падіннями і злетами, таємницями і сюрпризами; буває – стелить барвисті килими удач, а інколи – штовхає до прірви. І усе те, перекипівши у казанку відчуттів, називається життям. А в житті, як на широкій ниві, – всього доволі: і пшеничних ланів, і остюків, і волошково-ромашкових краєвидів, і гонористого будяччя… Аби з гідністю здолати оту життєву ниву, не набравшись остюків і не поранившись будяками, варто зазирнути долі у вічі і щиро зізнатися їй у своїх намірах, почуттях.
Я не вмію долю золотити,
Діставати кривду з-під поли.
Хочу, щоб від титли і до титли
Почуття жоржиново цвіли.
Поетичне поле Юлії Бондючної рясніє метафоричністю: тут і «кучерявочубий день», і «топче стежину Осінь», і «міряє літо сережку, чорнично-суничну, ожинну», і «осінь в картоплянім брилі», і «зранені дощі»…
З вірою в літо прокладає поетеса місток в осінь, і тепло її поетичного слова передається «дочкам і синам».
Повір у літо – в нього всі дари,
Від неба й лісу, шляху чи стежини,
І все тепло його перетвори
У радість золотої одежини.
Глибоко українське, рідне слово зігріває душу згадкою про українські традиції, щемливими спогадами про «зиму, де Звізда і Коляда, // Духмяний запах золотої печі…». Ці спогади гріють «палким багаттям слів, // Надією на завтра калинове». Вони дарують «світлих свят тонку земну вервечку».
Глибокий філософський підтекст ховає в собі поезія «Я – хлібина…». Провівши паралель між хлібиною і людиною, простежуємо найістотніше: все найцінніше ховається всередині, а не зовні.
Хлібина я.
Кругла,
Як місяць уповні,
Але то зовні.
А всередині –
З жита-пшениці.
«Верболозо». Цей розділ не лише багатий на символи, а й насичений відчуттями, що повертають в дитинство і зворушують до глибини душі.
Лірична героїня не цурається свого роду, того коріння, яке зігріває «задубілі літа» й пробуджує «дитячі розхристані мрії». Вона дякує Богу за можливість зберегти усе це в пам’яті, аби вкотре відчути «смак Різдва», вдихнути «запах сунично-чорничних і рідних полян».
Слава Богу, що я у собі смак життя
не приспала,
Бо від роду – з простих:
із землян, із селян.
Образ річки є символом життя, рідного краю та плинності часу. Ріка уособлює постійний рух, пов’язуючи минуле, сьогодення та майбутнє. У Юлії Бондючної ріка символізує гармонію людини з природою, волю й свободу, що викликає теплі почуття і знову повертає в дитинство, яке швидкоплинно минає.
Куди ж ти втікаєш, о, річечко, серед роздолля?
Від неба, від тверді, від шепоту квітів,трави?
Так, вільному – крила і простір, свобода і воля.
Пливи, куди хочеш. Ти – вільна. Пливи!
Образ птаха розкриває багатогранну душу ліричної героїні, в якій захована потужна енергія, що здатна подолати життєві перешколи, зокрема зневіру, смуток, суєту, печаль. Птах уособлює вільний дух, свободу, а також людську долю.
Лети, мій пташе, до людей лети.
Хай тінь зневіри не зіб’є з дороги.
Через Дніпрові дні лети й пороги,
І через безмір смутку, суєти.
Поетичну палітру збагачує мотив радості, переданий в образі журавлів. (Лиш би радість – не людна, притишена. // Лиш би світла у кожну господу).
Веселиків, журавликів а чи
Бузьків, лелеків привітай стокрило
І кожного, і всіх їх приручи,
Щоб душу знову радістю накрило.
«Не продати б любов…», «Не зневірити тих, в кого рана чи хто має ранку…», «Не розкраяти б душу…», «Не завдати б удару хижацького, підлого в спину…» – ось найважливіші поетичні заповіді Юлії Бондючної, які спонукають до добра, гуманності, свідчать про шляхетну людську душу.
«В обіймах швидкоплину». Як і вся збірка, так і цей розділ має свій поетичний голос і авторський стиль. Кожен поетичний твір заторкує душу не лише емоційно, а й привертає увагу своєю структурою. Чіткі, лаконічні, змістовно завершені рядки здебільшого глибоко філософські.
Поетичне слово Юлії Бондючної випромінює високий заряд добра, що живиться енергією душі поетеси, її світлих думок, якими вона щедро ділиться з читачами. Вона готова «стати веселкою», аби розбавити кольорами сірі будні, наповнивши «горнятко» мрій теплом.
Стану веселкою
(хай кольори майоріють),
Ніжним горнятком чи кухликом,
повним тепла.
Випещу в серці й засію незайману мрію,
Щоб проросла.
Вона готова спокутувати гріхи за тих, хто свідомо чи несвідомо чинить зло, замилюючи очі, збиваючи з пантелику «отих, котрі зграя є», яким варто тлумачити і доносити правду, а не збивати зі шляху.
І спокутаю, і розкутаю,
І розкаюсь, як перший сніг,
За той світ, що давно цикутою,
Пантеличить, збиває з ніг.
Зацікавлюють філософські роздуми про долю як абстрактне поняття, однак з глибоким конкретним змістом, який багатогранний за суттю, як і сама доля, що урізноманітнює наше життя.
У кожній долі – сонце і громи.
У кожнім громі – доля на пів світу.
І пише небо все нові томи.
Чекає обрій радості, як цвіту.
Поезія – це своєрідні ліки для душі, це життєва розрада і порада, це свіжа думка і щемлива гра на струнах чутливого серця, це політ відчуттів, що здіймають людину над буднями і вдихають святковий аромат, яким зусібіч насичене художнє слово. А поет – носій отого лікувального еліксиру, що дарує насолоду і оздоровлює душу. До цієї думки схиляють поетичні рядки:
Ти – спориш, і я – спориш,
Я зорю. І ти зориш,
Заглядаєм в небеса,
Де і вічність, і краса.
Я лікую, й ти лікуй
І нічого не рахуй.
Відомо, що образ долі в поезії – це складне філософське поняття, яке відображає призначення та непередбачуваність людського буття, на життєвому шляху якого різні випробування. У ліриці Юлії Бондючної доля постає як священний обов’язок, що вимагає боротьби та стійкості, напруженої праці, аби сумне перетворити на радісне.
Поки ряст ще топчу і шукаю між весен роздолля,
Поки сонце маніжить і душі,
і грішні тіла.
Переплавлюю смутки,
хоч як би не скиглила доля,
Переплавлюю жаль в тиху радість зела.
А ось як метафорично дихають рядки про день, в який увірвалась негода:
Не деньок, а сльозотік.
Вся сльозлива вулиця.
Переплакав день – і втік.
Десь собі притулиться.
Поетесу хвилює сьогоднішнє тривожне, перенасичене горем життя стражденної України. І та «похмурість небосхилу», яка щоразу змушує зупинити погляд, розливається рядками гіркого болю.
Рік за роком ідуть легкокрилі і дні,
й побратими.
Відлітають до Бога, як в ирій –
брати-журавлі.
«Вузлик». Тут переважають патріотичні мотиви, в яких бринить любов до «вистражданої, рідної Батьківщини», віра у незнищенність народу і його культури.
Наша культура хоч під прицілом,
Але вона – наче птаха осіла.
Сковорода, наш Кобзар, Українка…
Ми – з України, що, мов пір’їнка.
Глибше розкрити патріотичну тематику допомагає образ коня, який символізує силу, волю, швидкість, вірність і могутність, природну енергію, життєдайну силу, нескорений дух та прагнення до свободи. У збірці він постає як символ перемоги і віри у світле майбутнє.
Не спи, гніденький, меркнуть вже жалі,
Гряде любов – й не треба до ворожки.
Ще буде, коню, радість на чолі.
В очах цвістимуть маки і волошки.
Безтурботне дитинство і – «тривожне небо», «маленький Ісусик» і – «сатана навісніє», діти чекають подарунків і – «Україну катують, рвуть», «села й міста спопеляють» – ці антитези вплітаються в канву поезії «Діти риють окопи. Серця в них іще зелені…». І, як Молитва, звучать рядки:
Од лукавого одведи,
Просвіти, захисти, помилуй.
Хай не знають ніколи біди
Юнаки, що кохають милу.
Життя, як «Господній вулик», – «шумить, роїться». І годі передбачити, в який бік воно поверне. Час квапливо біжить, зв’язавши у вузлик і любов, і зливу негараздів, на які відгукується «доба криклива». Таке воно – життя, переплетене вузликами різного ґатунку.
«До ирію». Провідним у цьому розділі є образ Осені. Цей персоніфікований образ дарує багату палітру кольорів і водночас символізує невідворотність змін. Він уособлює життєві перипетії, проблеми та неспокій, а також передає стан як осінньої природи, так і ліричної героїні. Поетеса щиро запрошує відчути усе розмаїття осінніх принад.
Відчиняйте вікна, брами!
Осінь йде.
Буде втіхи, буде краму.
Як ніде.
Життя природи, як і життя людини, підпорядковане певним біологічним ритмам. Воно циклічне в своїй основі: народитись, розквітнути, потьмяніти і відійти. Так запрограмований Всесвіт, в якому і природа, і людина є невід’ємним цілим. До таких філософських міркувань схиляють рядки:
Вереснево туляться тумани,
Чорнобривці доживають вік.
Миті й дні небесної ждуть манни,
Коли їх осонцить чоловік.
Краса природи надихає людину, лікує від печалі, вселяє надію на «кращі часи», адже прекрасне завжди облагороджувало душу, навівало світлі думки, спогади…
Привіт, моя жоржинонько, привіт
На всі часи, на всі земні епохи.
В тобі, найкраща, умістився світ,
Якому заздрять всі царі Горохи.
Однак краса не вічна. Буває, й смуток вривається в долю і перефарбовує будні у темні кольори, в яких десь там, «крайнеба – відблиски свічі».
У місті смуток. Зранені дощі
Заходять на вечерю часто в гості…
На мажорній ноті Юлія Бондючна завершує свій поетичний марафон, і її розкрилена, відкрита до краси душа, з упевненістю можна сказати, не перестане любити життя, в якому все-таки переважають веселкові барви.
Не вихолону і не відлюблю
Високість веселкову, що над нами.
Хай буде легко й світло скрипалю,
Не накриває зло, немов цунамі.
Переконана, що збірка «Рідноосінь» зацікавить не лише літературних критиків, а й читачів, чиї душі прагнуть піднесених відчуттів, адже поезія Юлії
Бондючноїглибоко змістовна, колоритна, чуттєва, сповнена патріотизму та любові до рідного краю, вирізняється метафоричністю і приваблює символічно-філософськими знахідками.
Тетяна Марцинюк,
кандидат філологічних наук
м. Березне Рівненської області
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.