“Українська літературна газета”, ч. 5 (385), травень 2026
…Бути ловцем вислизаючих думок – то одна з найбільших насолод, які мені дарує життя…
(Денники, 2008)
Початок 90-х років, Україна нарешті отримала незалежність. Час радісних змін… Якось зателефонував мені доктор філології Тернопільського педінституту Роман Теодорович Гром’як і запропонував принести йому на кафедру свої вірші. Пан професор досить прихильно ставився до моїх поетичних дослідів і виявив бажання показати їх комусь із викладачів, хто, з його погляду, мав добрий літературний смак і міг скласти професійну рецензію. Звісно, я не забарився і приніс цілий жмут своїх творів. Минуло чимало часу, перш ніж я наважився потурбувати завідувача кафедри щодо очікуваної рецензії. Роман Теодорович попервах трохи зніяковіло підтвердив наявність рецензії, а на моє прохання ознайомитися з нею іронічно додав: – Я тобі її по пам’яті зачитаю: «автор – точно не графоман». Вочевидь, вираз мого обличчя розвеселив його ще більше, бо він посадив мене у крісло і, посміхаючись, заспокоїв: «Твій рукопис я дав прочитати доценту Петрові Сороці. Він ерудований літератор, науковець і до якості художнього слова ставиться дуже прискіпливо. Тож така його оцінка, повір мені, насправді – неабиякий комплімент, бо майже всю поезію, яку йому приносили автори, він характеризував одним словом – графоманія».
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Так відбулося моє перше, поки ще віртуальне, знайомство із Петром Сорокою, якого я уявляв собі кремезним товстуном, у краватці, з портфелем і суворим виразом обличчя. При зустрічі цей уявний портрет миттєво розвіявся: я спілкувався з високим, худорлявим чоловіком, веселим, розкутим, без лисини, краваток та інших атрибутів традиційного викладача вишу. Так само я помилився і в жанрі його творчих пошуків, адже спочатку сприйняв суто як критика, теоретика літературознавства, автора статей про творчість інших літераторів (знову збила з пантелику його науково-педагогічна діяльність), зокрема Бориса Демкова та Михайла Левицького, з якими я на той час вже товаришував. Подобалася його аналітика, професійні художні роздуми та відсутність зайвої компліментарності. Ось про М. Левицького: «Поет ніколи не писав, що він передусім громадянин, а не лірик, ніколи не вставав на котурни і не присягався в любові до Вітчизни, хіба що отак: «Навік притулилась терпкою сльозою тривога моя до щоки Батьківщини», ніколи прилюдно не клявся, що, коли треба, помре за щастя народу, як це охоче робили інші. Та коли прийшов час, виявився першим і майже єдиним, бо ті «інші» поховалися у прихистках власних загуменок, остаточно знецінивши мовлене слово. Це здавалося майже неймовірним, майже незбагненним, сприймалося навіть як нереальна містифікація, бо як же це такий тихий поет, що живе у такому хисткому ілюзорному світі, зважився на вчинок, який вимагає залізної стійкості душі? Це було майже як у притчі про Лірових дочок… А може, життя справжнього поета завжди притча?». Так само високо цінував Петро Сорока і поезії Ярослава Павуляка. У нашій розмові про Павулякову книгу «Дороги додому» він розпачливо констатував, емоційно жестикулюючи: «Ця пристрасть до алкоголю згубить його, як згубила й інших великих поетів… Але навіть про такі сумні речі він написав: В моїй кімнаті серед ночі / Пляшки співають під столом, / А я лежу на лівім оці, / Лежу з розхристаним чолом… Як?! Як можна так написати?!».
Пам’ятаю, як Петро вперше запросив мене у своє Петриківське обійстя – справжня оселя справжнього митця: великий привітний дім, коридори і кімнати – картинна галерея, розкішна бібліотека, кабінет, більярдний стіл… А у широких вікнах – засніжений ліс, світ живої природи, майстерно змальований ним у денниках… Тоді вперше ми говорили про денники як про особливий літературний жанр, який, до речі, мені дуже імпонував, адже сприймався доволі широко. Щоденникові письменницькі записи асоціювались із листуванням, записниками, спогадами, біографічними замітками. Я любив гортати ці останні томи зібрань творів класиків, вони, зазвичай, були майже новенькі, не читані, бо пересічний читач захоплювався переважно романами, оповіданнями, його вабили сюжети, герої, пригоди, а особисте життя автора, його сокровенні думки, переживання залишалися якось поза увагою. У мене під рукою тоді постійно був «Щоденник» Жуля Ренара, я повідав про це господарю, і він був приємно здивований – це книга не для широкого кола. Про денники Петро міг говорити нескінченно, колекціонував будь-яку літературу цього жанру, навіть дещо перекладав (цитував М. Пришвіна у власних перекладах).
Працюючи над матеріалом, я зацікавився: чому саме денники, адже традиційно у літературі цей жанр іменується – щоденники, тобто миттєвості дня, свіжі новини, які щодня записує автор. У Словопедії знайшов це слово саме у такому значенні, з позначкою «львівський лексикон». А от гуглівський Словник, чесно кажучи, здивував, бо основне значення слова «денник» формулювалося там як «відгороджене місце в стайні для одного коня». Творчо глянувши на таке формулювання і посміхнувшись, я несподівано знайшов літературний зв’язок цих омонімів: якщо уявити, що той кінь – Пегас (а який ще кінь може бути в стайні Петра Сороки?), то саме в такому відокремленому місці є час для відпочинку, філософських роздумів, фіксації прочитаних, побачених, почутих, внутрішньо пережитих подій, які щойно сталися… А це, до речі, і є трактування слова «щоденник».
Петрові денники ніяк не вкладаються у традиційну щоденникову форму «дата-подія», вони значно ширші і глибші. Здавалося б, ну що може зацікавити читача у неспішній розповіді автора про його доволі аскетичне життя у лісовій сторожці – ні тобі конфліктних ситуацій, ні катастроф і боротьби за виживання, ні нападу ворогів, ні війни з хижаками, ні захоплюючого сюжету, ні трагічного фіналу. Так, там не про це. Там буяє симфонія Лісу. І той, хто доторкнеться до неї, сам стає мелодією в хорі Природи, у плині й осмисленні життя, коли людина наче щойно народжена, чиста, без нашарувань, що накладають соціум, сплетіння людських відносин, політичні баталії, банальні побутові проблеми і негаразди. Власне, тема усамітнення, відлюдництва не нова, достатньо згадати давньогрецького Діогена з його бочкою-піфосом, або нашого Сковороду, якого «світ ловив, та не спіймав». Автор «Денників» теж ховається від світу, він одночасно дитя природи, філософ, письменник, людина, максимально відкрита земному і небесному. Що шукає він у своїх лісових закутках? Себе на цьому Божому світі, чи, може, Бога у собі? Сенс життя і смерті? Осмислення таланту митця – чи то дар господній чи кара за вміння літати? Міру відповідальності поета за власне письмо? Важливі роздуми, питання рівня світової літератури…
На задньому плані: Сергій Лазо і Петро Сорока
Кожна книжка має прийти до читача вчасно. Навіть якщо пригадати шкільні уроки літератури, то чи розуміли ми ті грубі хрестоматії, чи переймалися майстерністю класиків так, як, скажімо, у подальші студентські роки? Або ще пізніше, у пору вікової зрілості? Звісно, ні. Змінюється сприйняття, погляди, бачення світу, спроможність осмислити прочитане. Мабуть, тому, згадуючи Петра Сороку і повертаючись до його прози, я радісно відкриваю автора по-новому, і цілком зрозумілими стають його слова: «З того часу, як почали виходити денники, тільки і чую з усіх сторін: тобі час сісти за роман чи повість… І змушений відповідати знову і знову: я не пишу романів і повістей, я їх проживаю, і якщо ви цього не бачите в денниках, то що я можу до цього додати?»
Повертаючись до хронології знайомства з творчістю автора, згадую наші перші літературні розмови, де він зазвичай виступав як аналітик, критик, літературознавець. З його подачі я відкрив для себе Валерія Іллю, якого раніше не читав і книгу якого я привіз йому в подарунок із Києва. Петро тішився, мов дитина. Але це все було розмовами ПРО поезію. А от поезія, власне, П. Сороки стала для мене справжнім відкриттям. На якихось письменницьких зборах він підписав мені свою збірку «Ладан осені». Я, як зазвичай роблю з новою книгою, навмання відкрив будь-де і перші ж прочитані рядки мене неабияк заінтригували: «Від золотої лихоманки п’яна, / Упала пізня осінь на стерню, / І вже зима, як орди Чингізхана, / Шикується на лінії вогню…». А наступний вірш взагалі збив з пантелику:
Дими зими – це не дими осінні,
Це тіні веж,
Це діти хмар у першім поколінні
І в другім теж.
Вони усе – ідилія і смута,
Торішній мох,
Ненатлий крик і пам’ять незабута
Важких епох…
Такі рядки не читаються похапцем, до них повертаєшся, бо поміж ними заховано якісь інші значення, певна таїна, яку вкрай необхідно розгадати. Так сталося диво: відкриття Поета. Не людини, яка пише і друкує римовані рядки, навіть професійно написані, а творця власних світів і галактик – що і є справжнім дивом. Відчуваю це хвилююче почуття і зараз, перечитуючи фрагменти Петрових записів, де він говорив не про свої вірші, а про поезію в цілому, але що цілком перегукується з кращими його роботами: «Цю щемливу поетичність чи душу вірша не купиш нічим, не здобудеш жодними знаннями, ніякою технікою, не осягнеш навіть надтитанічною працею, вона дається від Бога як вищий дар…».
Без сумніву, Сорока – справжній лицар слова. Свої багатющі колегіальні зв’язки він часто використовував у популяризації сучасної української літератури, адже сприймав цей творчий процес як загальний культурний рух країни, у якому не має бути пересічних. Тому й організовував творчі зустрічі з письменниками, зокрема у рідному педагогічному університеті, де працював доцентом кафедри теорії літератури і порівняльного літературознавства. Якось запросив і мене, пояснюючи свій експериментальний проєкт наступним чином:
Хочу запросити зі Львова Галю Пагутяк. Ти знаєш, яка в неї непроста проза, там концентрація уваги максимальна. Цілу пару студенти не витримають, то ж я подумав, варто поділити лекцію навпіл: спочатку Галина презентуватиме свою книгу, а потім ти трохи почитаєш і трохи поспіваєш – знімеш напругу…
Усе відбулося відповідно сценарію: сорок п’ять хвилин студенти напружено слухали казкову розповідь Галини Пагутяк про захід сонця в Урожі, а наступний час посміхалися і співали хором разом із автором «Ти подобаєшся мені» та «Ні обіцянок, ні пробачень»… Не бачив, чи підспівував нам доцент П. Сорока, але радісна усмішка проглядалась у його вусах – усі були задоволені…
Якось Петро запитав мене:
– Як ти пишеш пісні?
– А як ти пишеш вірші?
– Ну, з віршами все зрозуміло. Слово дано людині від народження, інша справа, наскільки вона ним володіє. А от музика, звідки вона? Як ти її чуєш? Де ти вчився музиці?
– Ніде. В дитинстві чув, як батьки з друзями у свята співали за столом. То були народні пісні або щось естрадне, з того, що звучало з радіо– телебачення, як ти, мабуть, пам’ятаєш, тоді ще в нас не було… Але гостро чув фальш, це відчувалось на рівні «правильно» чи «неправильно» хтось співає. Звідки це розуміння «правильності», я не знаю, це для мене і зараз справжня таємниця…
Про те, як народжуються пісні, мене запитували чимало. Один з варіантів – коли на очі випадає вірш, чи свій, чи когось з друзів-поетів, чи загалом просто випадковий, і я відразу відчуваю, що це не просто вірш – а текст майбутньої пісні. Часто виходить так, що саме вірш підказує мелодію; тоді треба негайно взяти до рук гітару, знайти гармонію, підібрати акорди (теж, до речі, процес непростий) і… заспівати. Щось подібне сталося, коли я прочитав любовний цикл віршів Петра Сороки, присвячений його дружині Галині. Він так і називався: «Вірші для Галі». Це освідчення в коханні, відчуття щастя і одночасно його швидкоплинності, жага і пристрасть, рай, що легко може перетворитись на пекло, трагічна невідворотність закінчення усього на цім беззахиснім світі, аби тільки не любові… Один із віршів відразу відгукнувся у мені мелодією:
Ловлю цю мить. Люблю тебе.
Але ж…
Душа болить, як і завжди боліла,
Чи ти мене погубиш, чи спасеш
У цьому світі, де не буде тіла?
Де будуть крила, та не буде меж,
А тільки безмір
викличного неба.
Чи ти знайдеш і проведеш
Через усі вогні, як буде треба?
Через усі часи, що йдуть навспак,
Через усі віки, що дух тривожать?
Чи без душі душа не зможе так,
Як нині очі без очей не можуть?
Впадемо в темне небо,
як в траву,
Хай пропливають
розтані безкраї.
З тобою я і в пеклі оживу,
Без тебе задихнуся навіть в раї.
Фантастично красивий вірш. Легко поклався на музику – вийшов справжній сучасний романс! Але мене дещо бентежила ця глибока трагіка фатального переходу в світ, «де не буде тіла», для ліричного вірша цілком органічна, а для пісні – ні зовсім. Необхідно було домалювати образ тої коханої жінки, зробити його зримим, побаченим майбутніми слухачами. І – о, диво! – Петро домалював цей образ. У наступному вірші. Ідеальний приспів:
Зникає тіло. Тільки руки й губи.
І серце – вибух в далі голубі.
Мене така красива жінка любить,
Що я не вірю долі і собі.
Справжнє диво ще і в тому, що «красива жінка» – тут не просто художній троп, а й свята правда, бо всі, хто знають Галину Сороку, завжди відмічали її красу і як жінки, і як берегині їхнього дому. Вона і зараз з ним, адже «через усі часи, що йдуть навспак, через усі віки, що дух тривожать» несе його творчий спадок навіть до тих, хто і не знав поета за його життя.
Коли я заспівав Петру цей романс, він, витримавши довгу паузу, чуттєво промовив: «Знаєш, на цей вірш уже писали музику, але… Ні, це не порівняти. Твоя – краща!». Звісно, приємно було почути, що пісня торкнула його серце, та і мені вона подобається, тому увійшла в музичний альбом «І я люблю», тому я і досі співаю її на концертах, не забуваючи згадати «незлим тихим словом» і автора слів.
«Перспектива видання «свого» журналу спокушає багатьох неофітів літератури… Щоб видавати регулярний письменницький часопис, потрібні не лише талант, цілеспрямованість і добрий художній смак, а й такі рідкісні якості як терпіння, невдержимість, фанатична закоханість у літературу…». Петро не раз декларував, що мріє мати власний літературний журнал, був готовий до цієї непростої справи і морально, і професійно. Тож коли склалися відповідні обставини і знайшовся видавець, він з головою поринув у редакторську прірву. Так світ побачив щотижневик «Тернопільський оглядач» («ТО»). Він не став значним літературним явищем, про яке, можливо, мріяв редактор (видавець мав власне бачення цього видання, тому тут було багато реклами, суспільно-політичні статті, побутові розповіді, поради, спортивні прогнози тощо). Проте у наших літераторів з’явилася професійна платформа накладом майже 10 тисяч примірників, де друкувалися нові твори, критичні матеріали, діалоги, інтерв’ю. Враховуючи, що «Оглядач» виходив чотири рази на місяць, і колегіальної редакції як такої не існувало, це була титанічна праця Петра і Галини. Радий, що і мені випала честь долучитися до цієї справи – Сорока запропонував вести музичну колонку, і я подекуди писав для «ТО» про свої подорожі країною Джазу. Цікавим проєктом стала і програма «Літературна вітальня» на тернопільському телебаченні: це були змістовні цікаві розмови з письменниками, митцями, діячами культури, які автор і ведучий Петро Сорока вів у розкутій, вільній манері. У мене залишились записи деяких із них: з О. Германом, П. Вольвачем, О. Марченко, Є. Удіним, О. Глотовим. Є в цій унікальній колекції і наш діалог. Широка обізнаність, легкість спілкування, позитивна енергетика дозволяла кожну зустріч зробити оригінальною і незабутньою. «Я читаю багатьох, якщо не всіх. І тому, що мені цікавий літературний рух у всій його повноті і строкатому розмаїтті (хочу милуватися усім зоряним небом, в не окремими зірками), і тому, що я хочу зрозуміти задум Бога, який розподіляє таланти так загадково, ощадливо і, з погляду людини, нелогічно, і тому, що «один геніальний рядок завжди можна знайти навіть у графомана».
Нещодавно інтернет нагадав подію десятирічної давнини: виклав фото, на якому ми з А. Кичинським гостюємо у Петриках. У той час я приймав Анатолія Кичинського з творчими виступами у Тернополі, а Петро, дізнавшись про прибуття митця, якого високо цінував як поета і як художника, запросив до себе. Ми прибули, бібліотека господаря поповнилася новою книгою з автографом Шевченківського лауреата, а галерея – його акварелями. Зробили пам’ятне фото, на яке миттєво відгукнувся Мирослав Дочинець: «О, гостинність Сорочого гнізда ми знаємо! Там душа Тернополя». До речі, і Дочинця, разом із закарпатським поетом Василем Кузаном, я колись підвозив до Сорочого гнізда, де на нас чекали сердечні господарі і щедра вечеря… Це давнє фото, що люб’язно запрезентував фейсбук, нещодавно я опублікував знову, й одразу отримав дружній відгук від Кичинського: «У Петра вдома… Десять років тому… Сумно, аж гірко, що з нами його вже нема… Лише пам’ять про нього завжди буде поруч…».
Петро Сорока хотів розлучитися з цим світом восени, але доля дещо змінила життєвий розклад поета: він пішов від нас влітку, у червні 2018-го. Все решта, як в останньому вірші (книга «Ладан осені»):
Хоч горять край шляху явори,
Небеса і світ такі сумирні…
Я хотів би тільки восени
Відлетіти у Господній вирій.
Так, як відлітають журавлі
Крізь тумани й дощові накрапи.
Залишивши денник на столі
І в останнім реченні
три крапки…
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.