Микола Тютюнник. «Декорації»

“Українська літературна газета”, ч. 5 (385),  травень 2026

 

НОВЕЛА

Режисер однієї з українських кіностудій збирався  зняти черговий епізод свого нового фільму  за твором відомого донецького письменника, для чого треба було вирушати на Донбас. Бо де ж його ще побачиш такі височенні гори-терикони, нібито пройшов гігантський кріт? Де побачиш такі стрункі копри, без яких теж не уявити цей шахтарський край? А без цих пейзажів, без цих картин, звісно, не обійтись.

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

Правда, на дворі вже давно не революційний час і навіть не воєнний, вже сорок років радянській владі, шахтарський побут дуже змінився, тож без декорацій під час зйомок, мабуть, не обійтись. Значить, завантажуть у вантажівку і їх. Це ж не на собі нести.

І вже наступного дня студійний чорний ЗІМ (радянський «каділак» заводу імені Молотова) м’яко  котився  центральними вулицями  шахтарського міста, схвально похитуючи  вверх-вниз своїм передком: так, тут дійсно є чим помилуватись. Будинки високі, білокам’яні, сучасної, хрущовської архітектури. Пару разів промелькнули якісь арки зі звичними червонопрапорними лозунгами: СЛАВА…  Кому слава – в машині не розібрали, та воно й так зрозуміло: партії, а може, й народу-переможцю, який   десять років тому  скарутив в’язи фашистському звіру. І фашизм подолав, і шахти відбудував. Дає тепер вугіллячко Донбас! Але режисер, як і вся його знімальна група, наразі жив своїм новим фільмом, подумки в далекі й легендарні часи, коли ще не було цих широких вулиць, цих проспектів, а були шахтарські страйки, які передували революції, були сутички з поліцією.   І посивілий режисер знову відчував у душі якесь млосне відчуття, яке завше буває під час цікавої роботи. Де він тільки не працював, що тільки не знімав, а ось про шахтарів  не доводилось. Режисер їхав разом зі своїм оператором. Слідом,  автобусом і вантажівкою,  решта знімальної групи.  Оператор був молодший, переповнений енергією і часто крутив головою, намагаючись нічого не пропустити. Хоч і знав, що  йому ще доведеться  покрутитись з  камерою. Режисеру ж треба буде ще  домовитись з місцевою владою про допомогу у спорудженні потрібних для зйомок декорацій.

Режисер дістав кишеньковий годинник.  О, вже під обід. А розумник  Черчиль що  радив? Радив ніколи на обід не  запізнюватись.

І вони не спізнилися. Устигли у місьвиконком  до перерви, де їх зранку чекали. І вже не відпустили, пообіцявши порішати всі питання, але спочатку треба з дороги підобідать.

Обідали довгенько, гості все розпитували, господар  зі своїм помічником з задоволенням розказували.  А розказати було про що: шахти працюють, будівельні організації також.  Надумаєте і про сьогодення знімати – ласкаво просимо!

Нам ще треба буде виставити деякі декорації,  – сказав режисер. – Сьогодні пошукаємо місце.

– А що за декорації?

– Нагадують старі хібарки, в яких жили колись  і робітники заводів, і, мабуть же,  шахтарі. Щоби все виглядало правдиво.

І через кілька годин, ближче до вечора, вони вже знімали звичні донбаські краєвиди, з цілою грядою старих териконів.  І поруч зі старою закритою шахтою побачили  широкий, хоча й не дуже  глибокий яр, до схилів якого тулились старі, як світ, хатки. Можна було б подумати, що це якісь господарські споруди, але на кожній пічна труба, з деяких уже підіймався димок.

Дворики теж маленькі, на кілька фруктових дерев та на декілька  грядок. А де беруть воду, чим поливають  – не зрозуміло.  Ні колодязя ж не видно, ні фонтану.Та й вулиці у звичайному розумінні нема. Ні дороги, ні тротуару.  Петляє мимо похилених парканів  скромненька стежина, виводить людей на верх ярка. Та не кожен і вибейкається, особливо старенький, з костуром.

– Це що ж, тут і досі  живуть?! – не вірилось режисерові? – А як же вони восени, коли  грязюка, слизько? Чи зимою?

Їх почули, задзявкали собачата. Звідкись з’явились   замурзані діти.   Сором’язливо поглядали на красиво вдягнених дядьків. З крайньої хати виповз старий у накинутому на голі плечі засмальцованому  піджаку, в резинових шахтарських чунях. Сам невисокий, сивий, з непомірно довгими руками. Чи то не шахта так  витягнула їх?

Гості підійшли ближче, привітались. Режисер – за руку.

– Здрастуйте, шановний! Живете тут?

– Та живу… Де ж його ще жить? А ви хто такі?

Видно, не часто зустрічає свіжих людей. Радий погомоніти. Трохи соромиться свого звичного одягу, застібає піджак, ховає, видно, отримані в шахті шрами.

Старому пояснили, що приїхали з  кіностудії,  будуть знімати кіно.

– Так це що – і в клубі покажуть?

– Ну а як же! Покажуть. У вас тут клуб є?

– Клуб? Та вроді  є.

Посміхнувся, опустив голову,  ховаючи ту посмішку. Що йому той клуб? Він своє  відходив. Влітку ще виходить, почовгає по двору, подлубається на грядці, а взимку й не вилазить. Рідко буває, як гарна годинка, легкий морозець та сонечко. Тоді тільки й висуне носа. А коли сніг там чи дощ, то й киснуть з бабою цілий день біля груби.

– І давно ви тут живете? – озирався навсібіч режисер.

– Та все життя. І живу тут, і працював тут, на шахті.

– І скільки ж це вашій хатці років?

– Та вже й не пригадую. Тут же  ще батьківська стояла, землянка, а тоді я вже підновив, вивів стіни. Так і живу.

– Топите пічку?

– Ну а як же? І їсти ж варити, і обогріватись.  Воду, правда, так нам і не провели, від фантала носимо. Далеченько. А  електрика є. Таке добро! Не те, що той каганець.

– А топите ж чим?

– Як – чим? Вугіллям. На шахті виписують. Як пенсіонеру, безплатно!

Так до вашого ж двору і не під’їдеш! Як же те вугілля підвозите?

Старий трохи зніяковів.

– Та то так. Самоскид вигружає там, наверху. А в двір уже відрами.

– Це такою крутою стежкою?!

Режисер тільки похитав головою.

– А ми ще взяли свої декораціїї…

– Що? – не зрозумів старий.

– Нічого-нічого, то я так, – зашвидив режисер. –   Вибачайте, шановний, може все-таки поясните… А чого вся ваша вулиця побудована  в ярку? Чому не на рівному місці? Землі ж, дивіться, скільки!

– Так тут же дармова земля. Навіть за царя нічого не коштувала. Тому люди тут і селились. Хто заможніший – той потім перебрався  в інше місце. А такі, як ми…Та й звикли ж уже. Як, було, звикали й до шахти.

– Да-а, – зітхнув режисер, – а ми сьогодні проїжджали вулицями міста, бачили стільки новобудов!

– Будують, – зрозумів його старий. – Багато будують. Та нам уже що… Я ж кажу, що звикли до свого двору. Бо нічого ж кращого не бачили. Та й взагалі нічого в житті не бачили. Як узяв ще хлопцем той обушок, як спустився під землю, та так і до старості. Третину свого життя не бачив сонця. Спочатку жили в загальному бараці, потім побудувались тут. Бо в тих же бараках після роботи по-людськи ніколи не відпочинеш. Там же один скаче, другий плаче, третій жінку ганяє. І в кожній родині по п’ятеро дітей!

– А як це місце у вас називається?

– Собачівкою!  Бачите ж, які у нас собачки гарненькі, –  посміхнувся, нахиляючись до невеличкого песика, що аж підстрибував на місці. Нахилився, узяв на руки.

І вже за мить  був облизаний ніжним язичком.

Оце, видно, в  людини і вся радість, сумно подумав режисер, який мав і прекрасну, з усіма зручностями, квартиру, і цікаву творчу роботу, і за віком був не молодшим за  цього шахтаря, але на вигляд їх і трішки не порівняти! Що тільки робить з  людьми довготривала і важка праця… І режисеру,  інтелігентному і уславленому чоловікові, що  теж народився в робітничій сім’ї, але обрав собі інший життєвий шлях, захотілось обійняти старого шахтаря за плечі, нібито за щось вибачаючись перед ним. І режисер не втримався, обійняв, легенько ляскаючи донбасівця  долонями по спині.

Старий засоромився. Він завше соромився уваги високого начальства.  Високим начальством був для цього і цей киянин. Колись на сьоме листопада, тобто на чергову річницю революції, його, тоді ще  молодого передовика, запросили на трибуну, вручили якусь круглу медаль.

 

– Скажіть же пару слів, – попросив парторг ЦК (була така посада). – Порівняйте, як ви працювали до революції і як при радянській владі. Давайте!

– Та як, – одразу почав  вибійник, – раніше ж хазяїн їздив на фаетоні, а сьогодні завідуючий шахтою – на лінійці…

– Ви про себе, про себе, – квапився парторг.

– А я і за царя ходив пішки, і зараз…

Відтоді його на трибуну не запрошували…

Старий з песиком провели гостей за хвіртку: один помахав   їм рукою, другий –  кумедним хвостиком.

– Приїжджайте ж  іще!

– Обов’язково! У нас же робота.

Так, робота, зйомка фільму. І зйомка   без  будь-яких  побутових декорацій, які мали б підкреслювати вбогість дожовтневого життя, бо  ще й зараз у будь-якому шахтарському місті  є свій Шанхай або своя Собачівка, завітавши куди, можна повернутись на сто років назад.

Попрощались, пішли. Подали з машини прощальний сигнал.

Старий стріпнувся, не розуміючи – звідки воно. Тричі схилив у той бік голову. І коли  розтанув звук двигуна, тихенько почалапав до своєї оселі.

 

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматіhttps://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua

Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.