“Українська літературна газета”, ч. 5 (385), травень 2026
…і ось нарешті весь цей жах присипав сніг,
неначе з чистого листа почати зміг
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
наш ошелешений і абсурдовий біг,
щоб встигли ми ковтнути світла,
щоб не встиг
з-за хмар побачити вселюблячий Господь
розлиту кров і вздовж доріг
гниючу плоть,
щоб душу вивертаючий надривний крик
ставав тихішим,
слабшав і нарешті зник.
На сей театр воєнних дій спокійно ліг
примирливий і урочистий перший сніг,
утішити хотів він спалені міста –
під ним трагічно причаїлась німота.
Весь грішний людський світ поволі замело,
неначе злочинів одвіку не було.
Ніхто не знає, чи протримається сніг.
Ніхто не знає, чи протримається світ.
* * *
В Україні – хвилина мовчання.
Вся країна залита печаллю,
бо країна залита війною.
А для когось здається смішною
ця ідея – спинити машину,
щоб відчути скорботу
глибинну,
щедро сплачену за Україну.
Доторк янголів – лиш на хвилину…
Йдуть із темряви квіти для всіх,
хто дожити під небом не встиг.
Це похилені квіти від тих,
хто на хвильку спиняє свій біг.
Так – із мороку, із руїни,
всьому вічному Божому світу
простягає моя Україна
свої сонячні зірвані квіти.
* * *
Коли закінчиться незносний Твій полон,
такий зловісний, тьмяний, як кошмарний сон,
коли закінчаться приниження і біль –
й бажання жити раптом блисне у Тобі,
Ти озирнешся, і побачиш небокрай,
почуєш голос: «Ти подужав! Не вмирай!
Забудь людей! Наповнись небом! Оживи!»
Відчуєш дихання землі і струм трави,
і раптом зможеш в Боже поле увійти,
в те, для якого завжди довгожданий Ти,
на землю ляжеш не від куль, не від вогню –
щоб роздивитися забуту мурашню,
щоби відчути цей травневий теплий шовк,
щоб спокій в душу й тіло врешті увійшов…
Це – трунок травня серед співу листя й трав,
хоральне моцартівське сяяння отав,
все підкоряється тут любощам весни,
так ніжно, наче в світі не було війни…
…Коли ж закінчиться нестерпний Твій полон?
О, світе, ти вже став абсурдним, наче сон…
ДОДОМУ!
Неправда, що місто порожнє –
живі, що розкидані жахом
далеко від рідного дому
і вбиті, які стали прахом,
ідуть
по дорогах знайомих,
вздовж згарищ страшних
придорожніх,
по снігу, згорілому листю,
ідуть по провулках імлистих –
ідуть, бо не йти їм не можна,
їх тягне до рідного міста,
в дитинство і в юність, до рідних,
яких вже нікому не видно,
до себе, до хмар завіконних,
до прірви, що замість балкону…
Додому, до рідного дому
ідуть – їх не видно нікому.
І нікому їх зустрічати тут,
бо місто лишилось без подиху
від річки до верхнього поверху.
І довго воно догоратиме…
Квартири їх – наче могили.
Приводить сюди тільки пам’ять.
Та в дзеркалі, що там вціліло,
вони себе не упізнають…
СИВІ ВОЛОШКИ
Світле і тепле, немов паляниця.
Темне, як стиглі яскраві каштани.
Юне волосся – для танцю під вітром,
для поцілунків барвистого сонця.
Чорне. Русяве. Руденьке, як пломінь.
Юне волосся, голублене небом…
…Бій був у лісі, і сльози соснові
ті кольори повертають нам знову.
Бій був жорстоким, і юне волосся
чимось червоним й липким залилося.
Юних голівок під небом немає –
сивий туман сиві сосни займає.
А на могилах сивіють волошки.
Вітер влітає в обійми порожні.
Знову шикуються юні солдати –
жадібним кулям є що віддавати!
Сховано в сірі однакові каски
юне волосся – живе і прекрасне…
* * *
Раптом зупинишся серед столичного галасу,
де – на вітрини всі погляди, або в гаджети;
глянеш у натовп – старий роздивляється пильно так
щось там у небі байдужому і неспокійному.
Може стоїть він у спогадах, може – у маренні,
може милується блідо-рожевими хмарами,
може звіряє по небу доріженьку втрачену,
може боїться розлити страждання гаряче…
ЗИМОВІ СУТІНКИ
…а морок всевладний, як сон цей,
він так розпластав чорні віти,
неначе не визирне й сонце
за зло, яке множиться в світі.
Та ранок пітьму пересилив!
Ось так би під небом стояти
і всотувати це свято –
пробудження небосхилу…
…Та знову ту сяючу ніжність,
підсилену відблиском сніжним,
насуплений демон стирає
зі стомленого небокраю.
Я знов не встигаю на сутінки,
і знову лишаюсь у відчаї –
магічний стрімкий цей рисунок
й сьогодні втрачаю двічі.
А темрява суне все дужче
і цілить в розхристану душу.
Нестримно і стрімко стемніло.
І серце моє оніміло.
* * *
Тюльпани ховаються в землю все глибше,
щоб люди лихі не змогли їх вкопати.
Весною пробились з глибокої тиші –
а люди воюють. Руїни від хати…
Тягнулись тюльпани між склом і камінням,
щоб знову людей із весною вітати.
Розквітли й раділи незмінно, невпинно,
немов їх побачать ті діти, та мати…
А діти у тиші глибокій зостались,
і більше не мають ні росту, ні віку…
З тюльпанами місцем вони помінялись.
Весна не покличе їх вийти до світу.
Зелено-червоним розквітлим контрастом
тюльпани продовжили пісню про щастя.
Військовим здавалось – в руїнах тих знову
з’явилися плями від свіжої крови…
…Бутони, які тих руїн не здолали,
ніколи вже не розцвітуть під зорею.
Та кожної весни з могили своєї
ті білі стеблини повзуть під завалом.
* * *
– Липонько-лапонько, з ніжності зіткана,
вітром колихана, сонцем цілована,
що ж так стоїш, наче паралізована?
Де твої квітоньки?
– З листячком зірвані.
– Де твої гілоньки, дощиком сріблені?
– Гілоньки знищені, вибухом зідрані.
Ось так стою і сумна, і скалічена.
Та навесні відновлю своє гіллячко.
– Ой, Українонько, в попелі, в згарищі
голову хилиш. Засмучуєш серце нам.
Де твої дітоньки – рідненькі, кращі?
– Шлях мені вистелять.
Та не повернуться.
* * *
На дачі – ніяких парканів!
Десь здалеку – трелі баяну…
Матуся рум’яна від спеки,
і наше прощання далеко…
В повітрі цвітуть махаони!
А пишність махрових півоній
мені нагадала спідниці,
яких не було й у цариці!
Маленька, як крапля, суничка
сховала рум’яненьке личко
в яскраво-зелену травичку –
так весело це, так незвично!
А я серед ягід та квітів
під небом – така непомітна,
але переповнена щастям,
бо гріюсь в долонях прекрасних.
Удар Громовержця – і злива!
О, радість! І знову все сяє!
І крапельки з листя звисають!
Все буде ще, все ще можливо!
Не знала, що світ невблаганний,
що він не обмежиться грою,
що клумба червоних тюльпанів
колись заримується з кров’ю,
і що спорожніють ці дачі,
й чиєсь світлооке дитинство
на крапельниці повисне
й закінчиться маминим плачем…
…Дитинство моє казкове
майнуло дощем пелюстковим…
Корзинка, а в діжці -– волошки…
А я їм зелений горошок…
* * *
…а той солдат – який упав на гострий мокрий щебінь –
хапався за верхівки трав,
і за пташиний щебет…
Доріженько, доріженько,
хапаєшся за обрій…
І ноги, й ніжні ніженьки кудись шляхом Господнім
у черевиках, чоботах,
хто – неквапом, хто – стрімко
уже пройшли свій битий шлях.
А нині йдуть в кросівках…
Рядами йдуть у берцях,
і вірять в перемогу.
Та завмирає серце –
їх збережуть дороги?
Де люди невгамовні ті?
Багато вже у Бога…
Все змінюється у житті –
лишаються дороги,
що поглинають кожен крок
і спів, що рвався високо…
Всотали думи, сльози, кров…
Усе зійшло і висохло.
Доріженьки під вітром, під
божественними зорями,
вслухаються в молитви, і
ні з ким не заговорять…
* * *
Час настав – і земля поглинула
всіх моїх, хто садив цей сад.
Я закопую цибулини,
наче їх відправляю назад,
у дитинство, де квітів багато,
де земля – животворча і свіжа –
віддає!
Й не погрожує взяти
моїх рідних – дбайливих і ніжних,
які садять, сапають і сіють
і не жити під небом не вміють.
Я закопую цибулинки
в цей дбайливий і ніжний суглинок,
щоб нарциси цвіли і тюльпани.
Сію квітів знайомих насіння –
це надія моя остання –
хай підтвердять, що є воскресіння!
* * *
Життя шуміло буйним лісом.
Та ось приперлись танки вперті.
Замість дерев – кругом залізо
посічене, іржаве й мертве.
Застигли будівельні крани.
Тут замість ринків колоритних
розквітло зло махровим цвітом.
Нема тут ранків. Тільки рани.
Чи ще підніме світ повіки?
На чорних гойдалках колишніх –
лиш попіл.
Вітерець колише
лахміття у розбитих вікнах.
Панує тиша неприродна.
Cади, будиночки й будинки
стоять обвуглені і дикі.
Як в потойбіччі, як в безодні.
А я все чую спів пташиний
там, де його не може бути…
А я все бачу ту дитину,
яку ніколи не забути.
І озирається Всевишній
на цей оглухлий світ безлюдний.
Чи назавжди настала тиша?
Чи буде мир?
Чи вибух буде?
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.