“Українська літературна газета”, ч. 5 (385), травень 2026
ЗАМІСТЬ ПЕРЕДМОВИ
Отже, у мене народилася ідея – дарувати тим читачам, які стежать за тим, що я пропоную їхній увазі, свої емоції від тих поетичних чи прозових творів, що залишають слід у душі. Йтиметься про художні перлини українських творців – і тих, хто вже відійшов у захмар’я, і тих, хто, на щастя, поруч із нами… Звичайно, такі імпресії – мої й тільки мої. Боже борони, я не збираюсь їх комусь нав‘язувати. У цих нотатках абсолютно не претендую на літературознавчий аналіз, переказування сюжетних ліній, занурення у біографію митця тощо. Ні! Це, повторюю, лише мої особисті враження, які, можливо, для когось стануть запрошенням до твору того чи іншого автора, чи взагалі відкриють нове ім‘я…
Майже кожна сторінка цього щоденника побудована за таким принципом: мій авторський невеличкий есей вставлено у середину розрізаної навпіл цитати з твору героя нарису. Отже, починаю…
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
ВАЛЕР‘ЯН ПІДМОГИЛЬНИЙ
…Листопад. Осінь переходила в стадію старечої щуплості, дні її були вже обчислені, її сльози вже вичерпувались перед неминучим кінцем. Вона стала тиха й холодна, нахмурена й спокійна напередодні сніжного загину, і кам’яні звуки міста глухіш бриніли в цій передсмертній порожняві. Почуваючи полегшення на повітрі, радий бігти від кімнати, де стіни тхнули його отруйними думками, він насунув на чоло капелюха і непомітно дійшов до Сінного базару. Обминаючи його, вийшов на Велику Підвальну й спинився коло ґраток Золотоворітського скверу, де заснулий фонтан височів серед басейну, налитого зеленавою водою дощів. На алеях, устелених жовтим листом каштанів, тяглися низкою самотні лавочки…
3 листопада 1937 року в урочищі Сандармох у Карелії будо розстріляно видатного українського письменника, одного з найяскравіших прозаїків «Розстріляного відродження» Валер‘яна Підмогильного.
У двадцять сім він написав роман, який міг би прославити художню літературу будь-якої європейської країни. А у тридцять шість його життя трагічно обірвалося. Точніше, обірвали…
Ось стислий перелік ознак цього роману: соціально-психологічний, урбаністичний, інтелектуальний, модернізм, неореалізм, вітаїзм…
Додам ще від себе: це надзвичайно сучасно і надзвичайно талановито.
Якби мені запропонували назвати твори, після прочитання яких можна, як то кажуть, із першого погляду буквально закохатися у новітню українську прозу, я без вагань назвав би два романи. Своїми враженнями від другого я поділюся трохи згодом. Але першим для мене є саме роман Валер‘яна Підмогильного, що має назву «Місто».
Місто – це Київ.
Відтепер у свідомості на мій особистий Київ накладається Київ Підмогильного. Часова відстань – сто років. Але ця різниця у роках завдяки новаторському стилю письменника майже не помітна…
…На Хрещатик він вийшов, як на алею широкого парку, посипану холодним пухом хмар – розлогих птахів із синьої високості, що пролетіли вчора над узгір’ями скель, рівно витесаних і в барвисті шапки одягнених. І сонце, стоячи вгорі холодним диском, кидало під ноги, під копита й колеса рясні потоки іскор – блакитних, червоних і жовтих, що розсипались на вулиці й на дахах блискучим порохом, ясним тремтінням морозу, що в цю мить, лагідний і любий, запалював очі мимовільною радістю, заводив на уста несвідому посмішку істоти, що бачить сонце. Все здавалось чорнішим і білішим, всі контури поглиблювались, тоншали в легкому сяєві, весь гомін підносився на кілька нот назустріч промінню, і чутнішав той бадьорий шелест, рип пружного снігу під невпинними, короткими натисками…
ЮРІЙ ЯНОВСЬКИЙ
…Я люблю людські руки. Вони мені здаються живими додатками до людського розуму. Руки мені розповідають про труд і людське горе. Я бачу творчі пальці – тремтячі й нервові. Руки жорстокі й хижацькі, руки працьовиті й ледарські, руки мужчини й жінки! Вас я люблю спостерігати, коли ви берете й віддаєте, коли ви ховаєте в одежі ножа, коли ви пестите ніжну шкіру жінки, коли ви боляче любите її й не хочете нікому віддати. Найбільше мені до вподоби руки творців. Перо і пензель, ніж і сокира, талановитий молоток! Чи знаєте ви, що рука, яка вас тримає, передає через вас вогонь життя? Вона вмре, ця невгамовна рука, а витвори її житимуть…
Перечитую роман «Майстер корабля» Юрія Яновського.
Цей модерністський, але надзвичайно романтичний твір написаний 26-річним автором у 1928 році – майже сто років тому. Але таке відчуття, що це – літературна новинка. Просто вражає композиційна амплітуда: стилізація під мемуари літнього митця, роздуми про місію художника у суспільстві, подорожі від Одеси до Яви, з минулого – у майбутнє. Море. Сонце. Вільні, мов чайки, жінки… І мова – розкута, метафорична, з пульсуючим ритмом, наче джазові композиції Телоніуса Мунка…
Майстер на носі корабля – це та фігурка із профілем жінки, що веде його – нас, українську націю, – оберігаючи від рифів, у сьогодення.
Юрій Яновський ніби запитує у своєму романі: а якими ми будемо завтра?
…Море підкидало хвилі. Біля моря ми почували себе сильнішими. Далеке Місто тонуло в тумані наступаючого вечора. Тільки мол закруглявся з одного й іншого боку, перед нами море, а позаду – спокійна смуга води гавані. Ніби сиділи ми на вигнутому місяці, відбивалися в безмежному морі й пливли не знати куди по такій шумливій воді. Ніби за туманом, десь унизу, на колосальнім віддаленні виблискувала кругла планета Земля, і всі моря її ось-ось мали затопити сушу…
ВІКТОР ДОМОНТОВИЧ
…Ніколи не буває таке близьке до землі сонце, як у січні, коли воно, запалюючи сріблястим сяйвом зірки інею на стежках і деревах і обертаючи сніг в блискучу білу емаль, холоне в білих просторах засніжених полів. У п’ятнадцятиступневий мороз, блукаючи по вулицях, виходячи за город, мандруючи по садах, укритих глибоким шаром снігу, коли морозний вітер щипав похололі щоки, мені здавалось, що квітень легким подихом весняного вітерця торкається обличчя…
Читаю зараз роман Віктора Домонтовича «Дівчина з ведмедиком» і відчуваю, що мені відкривається світ надзвичайно обдарованого художника…
Віктор Платонович Петров – філософ, літературознавець, антрополог, археолог, нарешті, розвідник… Доктор історичних і філологічних наук.
Перший український постмодерніст, основоположник сучасної інтелектуально-психологічної прози. У художню літературу ввійшов під псевдонімом Домонтович, якийвін «знайшов в українських документах литовського періоду»: це «той, хто багато каламутить».
Постать справді загадкова, невловима. Крилаті слова Григорія Сковороди «Світ ловив мене та не спіймав» ніби сказані саме про нього…
…Важко повірити, що роман «Дівчина з ведмедиком» написаний майже сто років тому. Це, скоріше, твір, що переносить тебе у 20-ті роки минулого століття, але створений саме сьогодні. Стиль, атмосфера. Київ, Крим, Берлін. Кохання – головний герой і дві сестри… Одразу на думку спадають божественні рядки Павла Тичини: «Сестра чи Ви? – Любив…»
До речі, цей роман створено майже на тридцять років раніше скандальної набоковської «Лоліти». Майже та сама тема, але, здається, набагато глибше і вишуканіше.
…У свіжому повітрі я почував себе дужим, міцним і певним. Я бачив застиглі сині губи, бліді пожовклі обличчя, сховані в каракуль комірів; я бачив спини людей, пригнічених холодом, і дивувався, як можна нарікати на січень, коли рожевими ранками в блакитних сутінках снігів сріблясте сяє сонце і вітер ніби по весні…
Далі буде
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.