Зима 1981 року. Хрещатик, 26. Я заходжу до кабінету головного редактора літературно-драматичного мовлення Українського радіо Юрія Засенка. На стільці біля начальницького столу сидить сорокарічний високочолий, з курчавим волоссям на голові, приязний, усміхнений чоловік.
– Знайомся, Сергію, це видатний поет…
Незнайомиць, здалося, трохи знітився:
– Юрку, ну що ти починаєш…
– Я повторююсь: видатний поет Петро Засенко… Мій двоюрідний брат…
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Так я і познайомився з Петром Петровичем. Згодом ми не раз перетиналися: на різноманітних заходах у Спілці письменників, в письменницькій книгарні «Сяйво», в ірпінському Будинку творчості та, навіть, в «Енеї» – відомому «андерграудному» ресторані, який розташовував в підвалі Будинку, тих-таки, українських літераторів на Банковій, 2.
З тієї першої зустрічі минуло – я порахував – 45 років. І от зараз Петру Петровичу виповнилося 90! З цієї нагоди в Колонному залі Київської міської державної адміністрації відбувся літературно-мистецький захід, присв’ячений шанованому ювіляру.
На уквітченій сцені, – величезний портрет Поета, а по обидва її боки – величезні «плазми», на яких, змінюючись, демонструються світлини із родинного альбому Засенків.
Після українського славня, який виконала група хору імені Григорія Верьовки (художній керівник, народний артист України, письменник Ігор Курилів) оголошується хвилина мовчання на вшанування пам’яті полеглих Героїв, які віддали свої життя за волю України.
До молитви та слова запрошується проректор Київської православної богословської академії протоієрей Петро Ландвитович. Він, від імені Митрополита Київського та усієї України-Русм Єпіфанія виголошує здравицю на чесь ювіляра та вручає йому Орден Архистратига Михаїла, заснований Православною церквою України для відзначення тих, хто має заслуги перед Помісною церквою.
Потому заступниця голови КМДА Ганна Старостенко пошанувала Петра Засенка найвищу відзнакою Київського міського голови – «Знаком Пошани».
(До речі, як було оголошено, Міністерство культури України зробило подання на високу державну нагороду – Орден «За заслуги» III ступеня.)
«Для нас надзвичайно приємно, що Петро Петрович обрав саме Київську мерію місцем свого творчого вечора та офіційного вшанування, – заявила Ганна Старостенко. – Сьогодні, коли наша держава знову проходить через важкі випробування війною, ми особливо гостро усвідомлюємо ціну українського слова, української культури та національної пам’яті. Саме такі люди, як Петро Засенко, десятиліттями берегли і захищали українську ідентичність тоді, коли за це можна було втратити роботу, можливість друкуватися чи навіть свободу.
Він був серед тих, хто в непрості радянські часи утверджував українську мову, українську історію та культуру. Його творчість більше ніж не лише література, а й приклад громадянської мужності. Тому наше завдання сьогодні не лише дякувати таким людям за життя, присвячене Україні, а й робити все можливе, щоб їхні твори читали, щоб про них знала молодь, щоб їхні імена залишалися живими у культурній пам’яті міста та держави».
Ретроспектива. Зі спогадів Петра Засенка
Десь у п’ятому класі я написав найпершого вірша про переростка (хлопець залишився на другий рік):
Всім відомий наш Микола
Нічого й казати
Він зайняв аж перше місце
По партах стрибати!
У школі видавали стінну газету, де й помістили той вірш за підписом «Учень», після цього дебюту я став редактором шкільної газети. З часом написалися більш серйозні рядки: «Вже зорі світяться туманно// В безодні неба голубій…»
У нашій хаті був «Кобзар», в якого аж палітурки закруглилися, такий зачитаний. Тато, а згодом і я, перечитали всю літературу в сільській бібліотеці.
Після закінчення школи я обрав філфак університету Тараса Шевченка, де доля звела мене з талановитим поколінням: Василь Симоненко, Борис Олійник, Микола Сом, Анатолій Перепадя, Станіслав Тельнюк, Леонід Тендюк, Тамара Коломієць, Василь Діденко, Микола Сингаївський. Усі відвідували літстудію. Якийсь час керівником студії був Юрій Мушкетик – тоді вже аспірант. Він і запросив мене на засідання. На студію запрошували знаних поетів – Володимира Сосюру, Павла Тичину, Андрія Малишка, байкаря Анатолія Косматенка, прозаїка Юрія Збанацького. Василь Симоненко часто друкувався в університетській багатотиражці з промовистою назвою “За радянські кадри”. На другому курсі він каже: “Слухай, старий, я чув твої вірші! Подавай в багатотиражку!”. Так у 1956 році мене вперше надрукували: “Вже бузок синьоокий у сквері відцвів, відцвіли на бульварах каштани, Знов мене дожидають простори полів – дід Олесь в курені на баштані…”
Відтак, слово узяв голова Національної спілки письменників України Михайло Сидоржевський, який був модератором віншування Петра Петровича.
«Його поезія — тиха та із надзвичайно делікатною за інтонацією, – зазначив Михайло Олексійович. – Водночас у ній дуже чітко присутня громадянська позиція. Петро Петрович не потребує гучних лозунгів чи мітингової риторики. Його сила – у слові, образі, символі, підтексті. За кожним рядком відчувається любов до України, до рідної землі, до нашої культури, традиції та мови. Саме ці цінності сьогодні допомагають нам залишатися українцями та вистояти у боротьбі за власну державу.
Петро Петрович навчався поруч із Василем Симоненком, Борисом Олійником, Миколою Вінграновським, Тамарою Коломієць та багатьма іншими видатними постатями української літератури. Це була справжня плеяда талантів, яка сформувала обличчя української культури другої половини ХХ століття. І Петро Засенко по праву посідає серед них особливе місце.
Покоління шістдесятників — це унікальна сторінка нашої історії. Це явище не лише в літературі, а й у кінематографі, театрі, образотворчому мистецтві. У час, коли Україна перебувала під потужним тиском радянської системи, саме ці люди змогли повернути українцям віру у власну культуру, мову та історію. Вони стали тими паростками, які проросли крізь випалену землю тоталітаризму».
Ретроспектива. Зі спогадів Петра Засенка:
«Шістдесятники» – могутнє плем’я, яке стало прологом до руху опору в Україні. Трагічне покоління, через їхні долі пройшли війни й репресії. Всі вони вийшли з-під селянських стріх, тому й лексика їхня справжня і розкішна. Найобдарованіша молодь, у якої не було дитинства, бо змалечку ставали до праці (сам десять років був пастухом!). «Шістдесятники» стояли двома ногами в різних човнах – а море бушувало. І треба було встояти! Деякі були партійними, тобто на прив’язі. І всі під наглядом!..»
Після цього «вступного слова» до мікрофону підійшов академік НАНУ, директор Інститут літератури імені Тараса Шевченка Микола Жулинський.
«1962-го року була видана перша поетична збірка Івана Драча «Соняшник». Цього ж роцу відбувся поетичний дебют його однолітка Петра Засенка – книга віршів «Зірниця», розповідав Микола Григорович. – І якщо Іван Драч вражав незвичними тропами і метафорами, фантастичними образами і алегоріями, філософськими узагальненнями, то для Петра Засенка передусім важило виповісти тихим, негучним голосом усвідомлення себе в історичному бутті, відкритися своїм болем і співпереживанням драматичної долі звичайної людини та сумовитої і гордовитої долі України».
Ретроспектива. Зі спогадів Петра Засенка:
«Моя доля безпосередньо пов’язана із першими виданнями творів Івана Драча. Ще у 1961 році я працював у видавництві «Молодь». І на мій стіл ліг рукопис невідомого автора. Я прочитав – і текст вразив мене особливою манерою викладу думок, каскадом поетичних образів. Я не знав, куди подітися із цим рукописом. Бо він був абсолютно несуголосним тому часу.
Ми дали його на рецензію Івану Михайловичу Дзюбі. Він тримав-тримав той рукопис, мовчав-мовчав, а потім сказав: «Це майбутнє нашої літератури!». Я підготував його вірші до публікації у «Літературній Україні». І це була його одна з перших, знаменита публікація на цілу сторінку «Ніж у сонці». Редактором «Літературної України» тоді був Павло Загребельний, він публікував текст під власну відповідальність, бо це був незвичний матеріал для того часу».
Микола Жулинський продовжив: «Слово Петра Засенка щире, правдиве, сповідальне, живописне, ощадливо метафоричне, «приземлене», звернене передусім до звичайної сільської людини, із якою його єднає важка народна доля…
Петро Засенко з тієї легендарної когорти шістдесятників, яка виступила проти зловісного московитського «порядку» й зуміла збудити дрімаючі народні сили до духовно-го і громадського спротиву. Він був у дружніх і творчих стосунках з багатьма шістдесятниками, передусім із Володимиром Підпалим, Василем Симоненком, Григором Тютюнником…»
Ретроспектива. Зі спогадів Петра Засенка:
«На сьогодні з певністю кажу, що мав я щастя від спілкування з людиною, посланою мені долею — другом вірним до кінця. Якби мені не довелося знатися із ним, у моєму житті була б велика прогалина. Часто усвідомлюєш — його не вистачає, сумуєш за ним, за його відсутністю, адже давно переконався — Григора Тютюнника мені не замінить ніхто…
Ми з ним майже щодня спілкувалися. Я на вихідні їздив у село — мати ж сама в хаті. Підходжу й чую — співає. Душа спокійнішає. А колись приїхав — на два голоси співають: «Ой ти місяцю, я зіронька ясная, ой ти парубок — я дівчина красная…». Заходжу, а то мати з Григором співають. Йому захотілося мене побачити – приїхав аж у село!..
Декого з моїх односельців Григір увічнив у своїх новелах. Наприклад, в оповіданні «Нюра» він пише про мого сусіду Петра, який працював у колгоспі рахівником. Обережний, полохливий, «как би чего не вишло», в селі його називали «Нюра». Жив собі чоловік і раптом хтось тупнув і сказав: «Цить!». І людина зламалася, стала рабом, навіть хода змінилася…
У нашому селі Григір чимало назбирав слів. У незакінченій повісті «Житіє Артема Безвіконного» його герой до діла й без діла тулить слово «понімаш». Це елемент сільського суржика».
Далі Герой України, видатний майстер Слова Анатолій Паламаренко поділився враженнями від прочитання щойно виданої поетичної збірки Петра Засенка «Мій материк» та майстерно прочитав кілька віршів із неї.
Принагідно згадалося, що у 1969 році чиновники від культури наказали пустити під ніж увесь наклад збірки Петра Засенка «Князівство трав». Його не тільки звільнили з роботи, а й фактично заборонили друкуватися…
Ретроспектива. Зі спогадів Петра Засенка:
«Якось кадебешники призначили мені зустріч біля кінотеатру «Орбіта» і – в авто. Повезли на Річковий вокзал, відкрили якийсь кабінет.
Було їх двоє. «Вчора ввечері ви були в буфеті на залізничному вокзалі», – і кажуть хто ще зі мною чаркувався. «Що за анекдоти розповідав Василь Гінчак?» – спантеличи, буцімто все про мене знають.
І пропозиція співпрацювати: «Вам не треба буде нічого писати. Лише коли будуть приїжджати українці з діаспори, потрібно з ними побути. Потім розкажете. Ви ж прекрасно вмієте розмовляти з людьми, ми знаємо». Як не пресували – відмовився.
Потім було продовження. Поет Володимир Мардань нагадує мені: «Ти казав Олександру Завгородньому, що досить уже віршів про Леніна писати». А це ж рік тому було! Ну, я вже на гачку, думаю. І 1969 року заборонили і вилучали з книгарень мою збірку «Князівство трав». Це була помста з боку системи.
Інкримінували націоналізм, хуторянство, співзвучність західним оцінкам радянських дій у Празі 68-го року, захоплення патріархальщиною, мотиви підневільної праці в колгоспі».
На екваторі дійства до виступу запрошується сам письменник-ювіляр. Він подякував КМДА «за чудове свято, що відбувається зараз в Колонній залі». А далі згадав про батька, який пройшов дві світові війни, на яких полягло багато українців. І зараз наші воїни знову йдуть на небеса через спробу московитів розширити простори «русского міра».
До мікрофону підходить побратим Петра Петровича по навчанню в Київському університеті, Народний артист України Вадим Крищенко, який лапідарно повідомляє: «Його друзі підтверджують, що Петро – неординарна людина. А серед його друзів, як уже було зазначено, такі велетні Слова як Василь Симоненко, Григір Тютюнник та багато інших неординарних постатей…»
Логічно, що після виступу поета-пісняра зазвучали пісні у виконанні блискучого оперного співака, Народного артиста України Ігоря Борка.
Ювіляра привітав, прочитавши один із його віршів, перший заступник голови НСПУ Микола Гриценко.
Після цього на сцену виходить голова Київської письменицької організації Тетяна Пишнюк, яка проникливо прочитала поезії свого старшого колеги.
Після цього виступили науковець, державний та політичний діяч, дипломат Сергій Комісаренко; письменник Олександер Шугай; голова творчого об’єднання критиків Київської організації НСПУ, доктор філологічних наук Володимир Кузьменко та Борис Пономаренко – поет, народний депутат України 2-го скликання. (До слова, саме Борис Йосипович з притаманною йому енергією та ентузіазмом – честь йому і хвала! – розробив сценарій та запросив на ювілейний захід поважних гостей).
Звичайно, не оминули урочистості і члени родини Поета – дружина Орися Засенко, доньки Мирослава і Надія, племінник Олексій, син згадуваного на початку публікації Юрія Олексійовича. А ще на свято завітали гості з рідної Бориспільського району, де Петру Засенку присвоїли високе звання Почесного громадянина.
І насамкінець у виконанні групи чудових співаків хору Верьовку прозвучала побажання ювіляру: «Многая літа, многая літа…»
Сергій Куліда