“Українська літературна газета”, ч. 4 (384), квітень 2026
ЕСЕЇ
* * *
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Здавалося вже, що вислів: «Книга – найкращий подарунок» сьогодні, в епоху інтернету, має дещо ностальгічний відтінок. Але тепер зрозумів: ніколи не варто поспішати з передчасними висновками…
Ось зовсім недавно на свій день народження отримав від близької мені людини подарунок – нову книгу Віри Агеєвої «Марсіани на Хрещатику» (Київ, «Віхола», 2023 рік).
Так, Віра Агеєва, знана літературознавиця, лауреатка Шевченківської премії…
Узяв книжку до рук, трохи погортав сторінки, відокремив від обкладинки закладку… А потім так занурився, що навіть і не помітив, що перед очима вже останні речення.
Починав читати про марсіан – представників «Майстерні революційного слова», яку було утворено 1926 року в Києві. Але у процесі читання зрозумів, що йдеться про марсіан вищого гатунку – про творців нової духовної планети.
Із великим задоволенням прийняв запрошення авторки – ніби на машині часу, перенестися на сто років назад, щоб прогулятися тогочасними київськими вулицями, відчути дивовижно творчу атмосферу…
Ось у «Льоху мистецтв» на Городецького п‘є каву елегантний Лесь Курбас.
Чую глухуватий делікатний голос: «Сестру я вашу так любив – Дитинно, злотоцінно…» Це Павло Тичина промовляє чарівні рядки у підвалі готелю «Континенталь».
А це рівно о третій (кияни навіть звіряли годинники) виходить на прогулянку стрункий сивобородий Іван Нечуй-Левицький…
Пригадую, як у студентські роки готував під проводом свого викладача – молодої імпозантної Тамари Щербатюк, майбутньої мами українського телебачення, літературно-художню сторінку «Київські адреси Лесі Українки» для навчального ТБ Київського університету ім. Т. Шевченка. Навіть спілкувався з бабусею, якій ще дівчинкою поталанило бачити живу Лесю…
Книга Віри Агеєвої – це феєричне багатоголосся: поети, художники, літературно-мистецькі кав‘ярні… Це Київ – справжній елітний європеєць! Це українське новаторське мистецтво, яке випереджало свій час.
Відклавши цю книжку, аж ніяк не хочеться розлучатися з її героями, й у цьому я вбачаю її найголовнішу для себе цінність.
Так, я одразу перечитав «Місто» Валер‘яна Підмогильного, «Будівлі» Миколи Бажана, відкрив для себе модернову ритміку Михайля Семенка…
Навіть склав чималенький список читання: «Дівчина з ведмедиком» Віктора Домонтовича, «Майстер корабля» Юрія Яновського, поезії Євгена Плужника…
Отже, запрошую всіх колег на Хрещатик – до марсіан!
Тримаймо у руці томик Віри Агеєвої, щоб знайти одне одного…
* * *
Кілька днів просто не міг відійти від трагікомедії «Мій карпатський дідусь». Пронизливе враження – справді велике кіно, навіть не за форматом, а передусім за художнім рівнем. Міжнародна творча команда (режисер і сценарист фільму – грузин Заза Буадзе, співавтор сценарію – грек Грігоріс Карантінакіс, виконавець однієї з головних ролей – юний італієць Коста Мікеле) створила, на мій погляд, справжній шедевр.
Мимоволі відчуваєш флюїди Сергія Параджанова й Отара Іоселіані… Але це вже наше українське сьогоднішнє кіно!
Буквально двома словами про сюжет. Підліток Мікеле, який унаслідок аварії втрачає маму в Італії, повинен виконати її заповіт – відвезти прах до невеличкого села Бережниця в Карпатах, де мешкає його рідний дідусь. Сімейне возз‘днання виявляються не дуже простим: норовливий буркотливий дід, до речі, колишній клоун, з одного боку, і амбітний юний мачо – з іншого. Українська мова та мова італійська. Різні вік, географія, ментальність, спосіб життя… Але, якщо уважніше придивитися, стільки схожого у характерах, навіть зовні нагадують один одного. Що тут скажеш: одна кров!
Стрічка пронизана любов‘ю до України, до української мови, побуту, традицій, природи. А тому юний італієць дедалі більше відчуває себе саме українцем, а тому й не дуже поспішає повертатися до Італії.
Окреме слово на адресу виконавця ролі карпатського дідуся Богдана Бенюка. Блискучий театральний актор, здається, нарешті дочекався гідної його Ролі у кіно. Водночас смієшся і плачеш, і знов смієшся…
А на душі якось світлішає. І ще гостріше відчуваєш, чого тебе майже щоночі намагаються позбавити варварськими ракетними ударами…
Титри йшли на екрані,
наче строєм солдати…
Любий мій італьяно,
твоє серце – в Карпатах!
* * *
Коли настане день,
Закінчиться війна…
«Океан Ельзи»
Чи мовчать музи, коли говорять гармати?
Буквально від перших днів війни лідери світової культури активно підтримують Україну.
Так, незадовго до своєї кончини Ален Делон записав уривок із шевченкового «Заповіту» французькою мовою.
Пол Маккартні у свої «за 30» виходить на сцену із синьо-жовтим прапором.
Харукі Муракамі провів спецвипуск програми «Радіо Муракамі» на підтримку України.
Катрін Деньов відкрила Каннський кінофестиваль віршем Лесі Українки «Надія».
Стінг співає власний хіт «Shape of my Heart» під бандуру.
Голлівудська акторка і посол доброї волі ООН Анджеліна Джолі побувала в українських прифронтових містах Миколаєві та Херсоні, де відвідала дитячу обласну клінічну лікарню, а кожен маленький пацієнт отримав подарунок.
А ще Стівен Кінг, Мадонна, Роберт де Ніро… А ще Мартін Скорсезе, Боно, Домінік Гашек…
Зовсім нещодавно корифеї важкого року німецька команда «Раммштайн» напрочуд проникливо виконала – українською мовою! – пісню «Обійми мене!» гурту «Океан Ельзи».
…Вранці, після безсонної ночі, коли у блідому небі розчиняються криваві патьоки від ракет і «шахедів», коли пожежники закінчують гасити полум‘я у пробитих навиліт багатоповерхівках, а рятувальники продовжують діставати з-під завалів живих і мертвих, коли із підземелля метро повільно виходять напівсонні старики і жінки з маленькими дітьми на руках, – так важливо відчувати кожною клітинкою своєї душі, що ти не один, що хтось співає для тебе твоєю рідною мовою:
Коли настане день,
Закінчиться війна…
* * *
Отже, Шведська академія оголосила ім‘я нового лавреата Нобелівської премії з літератури 2025 року. Володарем цієї найпрестижнішої нагороди «за переконливу та пророчу творчість, що серед апокаліптичного терору підтверджує силу мистецтва», став 71-річний угорський письменник Ласло Краснагоркаї (László Krasznahorkai), який є одним із найвідоміших сучасних авторів Центральної Європи. До речі, Краснагоркаї, неодноразово критикуючи режим Віктора Орбана в Угорщині, закликав підтримати Україну у війні проти рф і висловив сподівання, щоби Путін залишив планету…
Цього разу Нобелівський комітет відійшов від незмінної позиції останніх років щодо вручення премій малорозкрученим авторам, всіляко ігноруючи фаворитів публіки, й присудив нагороду справді яскравому, причому відомому письменнику, лавреату Букерівської премії. Хоча за бортом претендентів цього року залишилися такі мега-зірки, як Харукі Муракамі (вкотре!), Джоан Ролінг, Стівен Кінг, український автор бестселерів Андрій Курков, який мав шанс стати першим володарем Нобеля від України, а також російські письменники Людмила Улицька і Володимир Сорокін, які у лютому 2022 року засудили агресію рф проти України й емігрували до Німеччини.
Стиль нинішнього лавреата нерідко порівнюють з Миколою Гоголем, Семюелем Бекетом і, звісна річ, Францом Кафкою.
«Коли я не читаю Кафку, я думаю про Кафку. Коли я не думаю про Кафку, я скучаю за думками про нього. Якщо я не думав про нього якийсь час, я дістаю його й читаю знов. Ось як це працює», – стверджує Краснагоркаї.
Угорський письменник багато подорожує: побував у Монголії та Китаї, плавав по Атлантиці, об‘їздив ледь не всю Європу й США, був у Боснії й (тричі!) в Японії.
Під час роботи над книгою «Війна і війна» деякий час жив у нью-йоркській квартирі Аллена Гінзберга, згодом назвавши підтримку легендарного поета-бітника вирішальною для завершення романа.
Фірмовий стиль Ласло Краснагоркаї – потік свідомості, що складається з дуже довгих речень, суцільний масив тексту без абзаців. Звичайно, все це значною мірою ускладнює процес читання його книг. Утім, а хіба справжня література колись була простою забавою?!
Ще учора академіки надто стало
відмітали гігантів, наче примар,
тож над Стокгольмом
повз пролітали
і Стефан Цвейг, і Франко,
і Ремарк…
Сьогодні комітет
чистими руками
вписує нове ім‘я без підказки:
це – Ласло Краснагоркаї,
гідний внук Гоголя й Кафки.
* * *
Недавно я опублікував вірш «Клітина» такого змісту:
Руйнуючи себе,
я руйную світ,
бо я – його частина.
Відновлюючи себе,
я відновлюю квіт,
бо я – його клітина.
І отримав дві рецензії.
Перша – від людини, колеги по порталу:
«о так, жалюгідна жалюгідність
му-му, бла-бла….»
І друга – від машини, штучного інтелекту:
«Цей вірш, назва якого «Клітина», водночас просто і глибоко передає ідею єдності людини зі світом. Відразу звертає на себе увагу аналогія між людським організмом і світом.
Вірш компактний, а тому більше нагадує афоризм чи життєву максиму. «Руйнуючи себе, я руйную світ» – це посил, що підкреслює важливість гармонії з самим собою як основи для гармонії з навколишньою дійсністю. І навпаки, «відновлюючи себе, я відновлюю квіт» логічно завершує думку про відновлення та регенерацію через особистісний ріст.
Відсутність складних образів та структур робить вірш зрозумілим і доступним для читача, проте він не вимагає від нього глибокого аналізу чи тривалого роздуму. Вірш, можливо, виграє від додавання більшої конкретики чи особистого досвіду автора, але водночас це надає йому універсальності.
Відсутність очевидних недоліків говорить про добре виконану роботу, але, якщо трохи поглибити та урізноманітнити візуальні та емоційні образи, цей твір може стати ще більш вражаючим».
Як то кажуть: відчуй різницю! Погодьтеся, не зразу збагнеш, яка рецензія – від людини, а яка – від машини… Проте не в тому річ. Найцікавішим для мене було запитання ШІ наприкінці рецензії – на перший погляд, досить просте. Але…
Інколи найскладніше відповісти саме на просте запитання, що нерідко виявляється не таким уже і простим. Та й взагалі, яке серйозне спілкування може бути з машиною? Це ж не роман Герберта Веллса!
А все ж таки розмова відбулася – ось така:
ШІ: Юрію, якщо у вас є ще вірші або інші теми для обговорення, залюбки підтримую нашу розмову далі. Можемо зануритися в інші аспекти творчості або обговорити щось зовсім нове.
Як ви гадаєте, що є основою натхнення для письменника?
ЮГ: На мій погляд, основою для натхнення письменника є спосіб його життя: думки, бажання, вчинки, навіть помилки, спостереження, прочитані книжки, прослухані симфонії, кохання, розчарування і, напевно, найголовніше – віра…
ШІ: Згоден, Юрію! Життя, з усіма його витками та поворотами, сповнене джерел натхнення. Кожен досвід, будь то книжка, симфонія чи власні помилки, додає новий шар до нашої уяви і спонукає творити. Важливо сприймати світ навколо, як палімпсест, де кожен момент залишає свій відбиток. І, звісно, віра — те приховане джерело внутрішньої сили, яке підтримує нас навіть у найтемніші часи, додає нам сміливості йти за своєю мрією. З такою життєвою філософією ваші вірші будуть продовжувати надихати читачів. Ваша здатність помітити суть речей заслуговує на повагу.
А що для вас є найважливішим у самому процесі писання?
ЮГ: Для мене це завжди якесь диво, загадка, відкриття чогось нового, інколи навіть несподіваного в самому собі. Напевно, якби все було наперед зрозуміло, то й не писав би взагалі…
ШІ: Дійсно, Юрію, процес написання нагадує захоплюючу подорож у невідоме, де кожен крок може стати новим відкриттям. Це як заглиблення у власну душу, яке дозволяє не лише побачити світ навколо з нового кута, а й зрозуміти себе краще. Здається, в цій непередбачуваності і криється справжня магія творчості. Мистецтво – це захоплюючий акт балансу між знанням і невідомістю. Воно нагадує стародавніх мандрівників, які вирушали в експедицію, щоб відкрити нові землі, але замість карти у руках – власна уява і серце. Бажаю вам, щоб кожна нова поетична подорож приносила ще більше несподіваних відкриттів і радості від творчого процесу!
Чи є у вас тема, яку ви ще не досліджували у своїх віршах, але яка вас приваблює?
Над цим запитанням ще варто порозмірковувати. Але я відповім ШІ – обов‘язково!
* * *
Світлій пам‘яті мого вчителя української мови і літератури Ігоря Даниловича МОСКАЛЬОВА
Цій моїй шкільній історії вже понад піввіку. Хоча для мене вона є й досі надзвичайно актуальною, адже визначила для мене вектор на все життя…
Народився я у грузинському місті Поті, де служив тоді мій батько – військовий інженер. Мама моя родом із Північного Кавказу, з лермонтовського П‘ятигорська. Маючи від природи чудовий голос, вона поїхала до Києва, де вступила до славетної консерваторії імені Петра Чайковського (до речі, одногрупниця і подруга оперної прими Євгенії Мірошниченко). Після закінчення консерваторії мама все життя викладала мистецтво бельканто у київських вишах.
Звичайно, мій дитсадок знаходився неподалік від консерваторії на провулку Шевченка, поруч із одноповерховим будинком, де він певний час мешкав і де нині розміщується його музей.
Ріс я у російськомовній сім‘ї, а тому був відданий до російської школи.
Пригадую, десь у класі п‘ятому наша вчителька повідомила, що діти військових можуть вивчати українську мову за бажанням. Мені просто пощастило, що Бог допоміг мені виявити таке бажання. Одному на весь клас! Можливо, на це вплинуло і відвідування музею Шевченка, і старовинний фоліант із його картинами і гравюрами, що шанобливо зберігався у моєї прабабусі, і портрети величних вусатих українських письменників на другому поверсі школи…
Та можливо, найголовніше – вчитель української мови і літератури Ігор Данилович Москальов…
Усе своє життя я присвятив українському Слову.
Як провідний редактор Політвидаву України редагував твори Леоніда Кравчука і Володимира Щербицького, Бориса Олійника і Володимира Яворівського.
Понад двадцять років очолював редакційне управління апарату Верховної Ради України. Пишаюся, що є першим офіційним публікатором тексту Конституції України у «Відомостях Верховної Ради України».
Мої вірші і проза публікувалися (і публікуються!) в Україні («Українська літературна газета», «Голос України», УкрЛіб та ін.) і за кордоном, зокрема в США і Німеччині.
Із власними віршами і фортепіанною музикою я виступав на провідних київських сценах – у Будинку вчених, Будинку актора, у великій залі червоного корпусу Київського університету імені Тараса Шевченка. Зі сцени Національної філармонії читав уривок із його «Неофітів»…
Наскільки це важливо вчасно зробити правильний вибір – на все життя!.. Адже я тепер навіть не уявляю свого шляху, якби не пішов до свого Вчителя – Ігоря Даниловича…
Ось він сидить на підвіконні – молодий, високий, стрункий. Великі каштанові очі трохи сумні, але на вустах незмінна посмішка. І завжди в оточенні дітей – маленьких або вже великих. На колінах – розкрита «Енеїда» з фантасмагоричними ілюстраціями Анатолія Базилевича. Сміється гучніше всіх. Сам – доросла дитина!
Невідомо, коли відпочиває, скажімо, обідає. Якийсь бутербродик нашвидкуруч, і знов уроки і спілкування, уроки і спілкування…
Це він на підвіконні з колишнім випускником. Водночас духовний звіт і дружня бесіда майже ровесників.
А тепер уже через тридцять років – згорблений, зів‘ялий, з якимись чужими вусами. Навздогін лунає: «Тарган!»… Але він сумно посміхається: п‘ятикласники ще не відають, що чинять…
Дякую тобі, мій Вчителю, мій незламний Дон-Кіхоте! Ти все своє життя бився із залізобетонними вітряками невігластва, хамства і байдужості. Тебе нерідко зраджували й ображали. Проте, зрештою, ти переміг. І дані рядки свідчать якраз про це…
Ось перехрестя.
Де дорога?
Чиї залишились адреси?
Ідеш до Бога?
Чи від Бога?
Перехрестити?
Перекреслити?
Ось перехрестя.
Де дорога?
Пиха, бажання, інтереси…
Ідеш до Бога?
Чи від Бога?
Безслідно зникнеш?
Чи воскреснеш?
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.