Ювілей письменника – це завжди не лише дата. Це – своєрідна точка, в якій перетинаються час, досвід і слово. Це момент, коли можна озирнутися і побачити не просто роки, а шлях: напружений, вистражданий, наповнений текстами, які вже перестали бути лише авторськими, і стали частиною культурного простору.
Саме таким став день 28 травня у гімназії села Бабичі Радехівської територіальної громади Шептицького району, де у форматі творчої зустрічі-презентації Львівської обласної організації спілки письменників України відбулося пошанування 70-ліття випускника-1971 цієї школи, письменника, прозаїка, поета-пісняра, дослідника творчості Осипа Турянського Степана Лепеха.
До ювіляра завітали керівники Львівської обласної організації Національної спілки письменників України: голова, заслужений діяч мистецтв України Олесь Дяк, відповідальний секретар – Леся Бернакевич, заступник голови – Юрій Грешко.
Але ця поїздка була не лише офіційним вітанням колеги по перу. Вона радше нагадувала повернення до витоків – туди, де починається людська пам’ять, де формується характер і народжується слово. У стінах рідної школи Степана Лепеха вітали гімназисти, педагоги, однокласники, друзі дитинства, члени Радехівського літературного товариства імені Осипа Турянського, працівники бібліотечних установ громади. У цих зустрічах було щось особливе: ніби саме село цього дня збирало докупи різні часи його життя – хлопця зі шкільної парти, молодого мрійника, дослідника, письменника, який зумів пронести через десятиліття любов до рідного краю й людей.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Колись у кожній хаті для гостей берегли сімейний фотоальбом. Його діставали обережно, перегортали сторінку за сторінкою, а світлини ставали приводом для історій, спогадів і усмішок. На ювілеї Степана Лепеха старий фотоальбом ніби отримав нове життя. Ювіляр запропонував гостям сімдесят світлин зі свого життєпису, які одна за одною з’являлися на екрані від легкого поруху комп’ютерної мишки. І в цьому було щось дуже символічне: час змінив папір на монітор, але не змінив головного – людської потреби ділитися спогадами. На екрані змінювалися роки й епохи: дитинство, шкільні роки, юність, творчі зустрічі, письменницькі заходи, друзі, книжки, сцени, люди, яких уже немає поруч, але які назавжди залишилися у пам’яті. І в цьому була особлива атмосфера ювілею – не офіційної дати, а живої розмови про пережите, яке вмістило і творчість, і дружбу, і пам’ять про рідний край.
Письменники подарували книги місцевій бібліотеці, яка знаходиться у приміщенні гімназії, як символ того, що література не повинна залишатися лише на полицях великих міст, а має повертатися туди, де виростає майбутній читач. А Соленізант започаткував нову ініціативу «Відзнач свій Ювілей дарунком книг, рівним числу прожитих літ, із Домашньої книгозбірні – Громадській бібліотеці!», і подарував по 70 книг: напередодні, у день свого ювілею – Публічній бібліотеці Радехівської міської ради, а під час цього Дійства – рідній Бабичівській сільській бібліотеці.
Особливо символічною подією стали відвідини могили батьків композитора Ігора Білозіра. Адже його мама була родом із Бабичів, а сам майбутній композитор не раз бував у цьому селі. Зі Степаном Лепехом вони зналися ще з дитинства – і ця пам’ять про спільне коріння, про людей, які формували покоління митців, у цей день звучала особливо щемко. Бо письменник рідко починається з літератури як такої. Частіше він починається з досвіду. З рідної хати, шкільного коридору, голосів однокласників, із пісні, почутої в дитинстві, з історій, які ще тоді осідають у пам’яті й непомітно стають частиною внутрішнього світу. Можливо, саме тому творчість Степана Лепеха така близька читачеві: в ній є не лише тексти, а й прожите життя. І цього дня в Бабичах особливо відчувалося: справжній письменник належить не тільки літературі. Він належить людям, серед яких виріс, пам’яті свого краю і часу, який зумів перетворити на слово.
Леся Бернакевич, Львівська обласна організація НСПУ
Світлина Ірини Ірина Личак