Останніми роками українське літературознавство нагадує суєтний похоронний департамент. Ми з якимось хворобливим азартом викопуємо «забуті імена», струшуємо пил з архівних справ і, подібно до заповзятих перекупників, скуповуємо людські долі, щоб урочисто прописати їх у новому національному пантеоні.
Гасло «повернення імен» звучить пафосно, але якщо здерти з нього позолоту, ми побачимо лише перевпорядкування могильних плит. Ми не реанімуємо літературу — ми перетворюємо її на нескінченний поминальний реєстр.
Подивіться, як спритно ми підмінили естетичний аналіз біографічним некрологом. Цілі пласти культури перетворилися на іконостас. Літературу більше не читають — її «вшановують» із ввічливості. Текст засунуто в далекий кут, а на авансцені — довідка про репресії, протокол допиту, опис побутових злиднів. Виникла порочна ієрархія: що більше крові на біографії автора, то вищий його літературний рейтинг. Ніби сам факт насильницької смерті автоматично конвертується в художній геній.
Але дозвольте, ми ж не на суді присяжних! Художня цінність не вимірюється градусом мучеництва. Література не зобов’язана бути виправдальною промовою перед історією чи доказом чиєїсь правоти.
А що робити з «незручними»? З тими, хто не вписується в цей акуратний чорно-білий сценарій? З тими, хто був талановитим, але жив у напівтонах, хто йшов на компроміс, хто дихав важким повітрям своєї епохи, але примудрявся видихати чисте мистецтво? Ми сьогодні дивимося на них із підозрою, як інквізитори, що винюхують єресь. Ми судомно перевіряємо кожного письменника на «чистоту крові» та «правильність біографії».
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Це ж логічний абсурд: ми так відчайдушно боремося зі спадщиною тоталітарних методів, що самі копіюємо їхній інструментарій. Там оцінювали автора за лояльністю до партії, ми оцінюємо — за ступенем його неблагонадійності до режиму. Метод один і той самий — ідеологічна чистка, просто помінялися підсудні.
Сьогодні література перетворюється на музей воскових фігур. Усі персонажі стоять стрункими рядами — бездоганні, всі «правильно постраждалі». Але варто до них доторкнутися — вони розсипаються на порох. У цієї «канонічної» літератури немає дихання, немає живого пульсу, немає права на ваду чи суперечність. Вона стерильна, як операційна, і так само безживна.
Справжнє переосмислення потребує мужності визнати очевидне: талановита людина могла бути конформістом, а жертва режиму — посереднім графоманом. Текст — це не історичний документ, не політична індульгенція і не обвинувальний акт. Текст — це простір, якому плювати на поточні ідеологічні рознарядки.
Нам не потрібен черговий «список святих» від літератури. Нам потрібен скандал. Нам потрібні суперечки, у яких ламаються списи, а не ті, де всі слухняно кивають головами, боячись здатися недостатньо «патріотичними» чи «правильними». Канон, який не викликає бажання посперечатися, засумніватися чи розізлитися — це вже не література. Це пам’ятник, на який птахи сідають із тим самим успіхом, що й на будь-яку іншу кам’яну бовванку.
Пора закінчувати цей нескінченний поминальний обід. Пора перестати бути архіваріусами страждань і стати читачами, які вимагають від тексту життя, а не свідоцтва про смерть.
Жива література починається там, де закінчується меморіальна політика. А якщо комусь страшно від думки, що класика може бути «незручною» чи «неправильною» — що ж, значить, пора перестати ховатися за спини мерців і почати врешті-решт читати щось своє.