“Українська літературна газета”, ч. 4 (384), квітень 2026
Анатолій Каретний народився 14 квітня 1953 року в селі Крупське на Кіровоградщині (нині – Карлівка). Його життєвий шлях позначений багатогранним досвідом: він працював художником-оформлювачем, журналістом, інженером-будівельником, економістом, державним службовцем. Та попри різні професії, головним покликанням упродовж життя для нього залишалося поетичне слово.
У літературу поет увійшов на початку 1990-х років. На вірші поета написано понад 200 пісень українськими композиторами. За мотивами творів А. Каретного поставлено виставу «Степовий лірник» на сцені Кіровоградського академічного обласного українського музично-драматичного театру ім. М. Л. Кропивницького.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Творчість Анатолія Каретного відзначена низкою престижних нагород, серед яких літературна премія імені Леоніда Народового (2022), Міжнародна премія імені Пантелеймона Куліша (2023), всеукраїнські премії імені Василя Юхимовича, Павла Добрянського, Марка Вовчка (2023–2024) та обласна премія імені Євгена Маланюка (2024). Він є членом Національної спілки письменників України, Національної спілки журналістів України та Товариства письменників і журналістів імені Івана Франка.
Ця поетична добірка розгортається перед читачем, мов музична партитура, – від фуги ре-мінор до сотворення світу, від першої тихої ноти душі до повноти людського переживання. У віршах Анатолія Каретного слово звучить, немов музика, а пам’ять, любов і рідна земля переплітаються у гармонії, що народжується на межі тиші й одкровення. Його поезія веде нас шляхом внутрішнього слухання: від інтимної сповіді до великого космосу людського буття. Тут кожен образ – калина, хвиля, нічні вогні міста – стає нотою у симфонії життя. І тому ця книга сприймається як подорож – від глибокого, трохи тужливого ре-міну до світла, в якому народжується новий світ слова.
ДО МАДОННИ
Свій погляд здіймаю до неба,
Щоб очі згадати чисті твої,
Молитву їм прочитати земну,
Побачити в них світлу правду,
Що зірок, разом взятих, дорожча,
Птиць дорожча, що в зорях літають,
Й навіть вишень, що сонце ввібрали.
КАЛИНОВЕ СОНЦЕ
Коли калина гронами своїми
Віч подорожніх усміхом торкає,
Тягнусь душею до дозрілих ягід,
В дитинство знову
відкриваю стежку.
Калино! Калино! Бач: сонечко сіло
У нашім саду твоїх ягід склювати.
У золоті осені ти мені снишся,
Птице казкова, чарівна жар-птице.
Впевнено птицю свою упіймавши,
Знову у небо її відпускаю –
Кінь вогняний мчить мене їм назустріч:
Сонцю й калині, чарівній жар-птиці.
Калино! Калино! Глянь:
сонечко в небі
Сіє промінням і світ засіває.
Мама моя край вікна вишиває
Ніжну осмуту душевних мелодій.
На полотно рушників її ляже
Нитка червона любові й надії.
Мамина усмішка сонечком світить,
Світить калина гронами ягід.
МОЯ ІТАКА
В усмішці коханій, мов цвіт польовий,
В пелюстці пахучій кожній
Ітака моя – мій острів.
Ітака моя – мій дім.
У зморщечці маминій кожній
Води джерельної дзвін.
Ітака моя – мій острів.
Ітака моя – мій дім.
Як в батьковім слові добрім
Вмістилась, в долоні міцній?
Ітака моя – мій острів.
Ітака моя – мій дім.
В синах моїх виникла як ти?
Присутня в житті моїм.
Ітака моя – мій острів.
Ітака моя – мій дім.
БАХ. ФУГА РЕ-МІНОР
Від фуги ре-мінор
До сотворення світу –
Цей простір неозор,
Клавіра звуки-квіти.
І зоряні дощі –
Розкішний гімн планеті.
Покинуті вожді.
І нечіткі портрети…
Все зіткано із нот,
Із арій і прелюдій.
Та світ уже не той.
І зовсім інші люди…
Від фуги ре-мінор
З’являються сюжети:
Словесний з небом хор,
Загорнутий в газету…
Вчорашнє в ній число
І назви не вгадаю.
Я Вам служив послом –
Тепер назад вертаю.
ТИ Є
Моїй бабусі,
Ксенії Пилипівні Каретній, присвячую
Втрачаю лік всьому,
Що ум тривожить.
Твій день я підійму,
Як образ Божий.
Кружляють днів метелики над нами:
І світлі, й темні – посланці весни,
Торкаються незримими руками –
Так невибагливо – моєї сивини.
Заграви, мов багряні покривала, –
Твоя весна.
А ми з тобою бачилися мало.
Чия вина?
Цілую слід твоїх небесних кроків,
Як пілігрим.
І цвіт черешень маревом солодким
Пливе, мов дим.
У скронях біль. І пам’ять судить строго
За мить одну.
Прожито рік.
Що я зробив такого?
І що збагнув?
Кружляють днів метелики над нами:
І світлі, й темні – посланці весни,
Ми спішимо – і тануть десь за нами
Минулих літ вже нездійсненні сни.
Втрачаю лік всьому,
Що ум тривожить.
Твій день я підійму,
Як образ Божий.
ОДА НОЖИЦЯМ
Ножиці –
Плід людського благополуччя,
Вірні слуги
Його безмежності.
Коли дивлюся на вас,
Що лежите без діла, стає прикро
За вашу старість.
Як дві шаблі,
Схрещені для вічного бою,
Як дві самотності,
Що знайшли одна одну.
Ви так схожі на міцне рукостискання,
На поцілунок,
На вірну любов…
Коли рука людини
Торкається вашої згоди –
Передайте їй свій досвід.
КОЛЕКЦІОНЕР ЧАСУ
Іноді мені здається,
Що хрипкуватий голос вітру
Схожий із голосом лошати,
Що відбилося від табуна.
Я відчуваю його політ,
Його безпомічність і його віру.
Розпустивши золоту гриву,
Він несеться крізь
Понеділки і вівторки,
Не маючи спокою ні вдень, ні вночі,
А я, як скупий колекціонер,
Ходжу його заплутаними слідами,
Тішуся, як дитя,
Коли поповню колекцію
Ще одним волоском
З його золотої гриви.
* * *
Пальці чиї то по клавішах бігають?
Звуками весну плекають мою.
Хто музикант? Я про те і не відаю.
Звуки заснути вночі не дають.
Клавіші, клавіші! Це ваша музика
Вістку таємну несе між чудес?
Стан твій чарівний я бачу – і мучуся:
Це мені послана помста з небес.
Падає тихо, без шелесту листя.
Осінь ворожить над кожним єством.
В пам’яті спалахом – пам’ятні лиця…
Відповідь, може, промовить
хоч хто?..
ЗАПИСНИК ДУШІ
Чи міг би забути тебе,
Торкаючись твоїх пісень?
Чи міг би не співати їх?
Та пожежа золотої зливи
Не лишає серцеві спокою,
Не дає вкоренитись байдужості.
І я, відшмаганий стеблами
молодих вітрів,
Зеленою втіхою землі,
Не проходжу повз твою усмішку,
Мимо губ і очей твоїх – байдуже.
Все швидкоплинне.
Міняється мода
На туфлі, пальто й капелюшки…
Все швидкоплинне.
Але… не ця пісня.
Народившись зі сходом сонця,
Вона затьмарила час і простір.
Я прокидаюся поряд з тобою!
Іду назустріч тобі!
Я повертаюсь до тебе!
І всюди зі мною твоя пісня.
Що божевільніше за красу?
Її неземна сила
Не дасть спокою серцю.
Я радію, співаючи пісню цьому божевіллю,
Що йому і я підвладний.
ЯКА ЖІНКА
Яка ж то жінка закохалась
В мої гріхи, в очей глибінь?!
За містом осінь заховалась,
Я вірш читав лише тобі.
Ми разом проводжали літо
Під шепіт листя і трави.
І небові були відкриті,
Не підійнявши голови.
Яка ж то жінка полюбила!
Весняно погляд розцвітав.
Серця в одній надії бились.
Так б’ють лиш дзвони на свята.
Віч-на-віч ми рядки читали
Тих віршів, що іще прийдуть.
І день в таку піднявся далеч,
Як вікова незрима путь.
МОЛИТВА
Нас море повінчало.
Його храм був таким високим,
А шатро – таким золотим.
Я донині пам’ятаю його молитву:
«Бережіть одне одного,
Як я бережу свої таємниці.
Помагайте одне одному,
Як хвиля допомагає хвилі
Досягти берега…». О море!
Таємниця твоїх глибин – божественна!
О море! Пісня хвиль твоїх – божественна!
О море! Ми були у твоїх обіймах.
Ми були в твоїх обіймах
Безпомічними дітьми!
Нас море повінчало!
І голос його
На гребені кожної хвилі
Невичерпний.
Хай збудеться молитва твоя,
О море!
«Бережіть одне одного,
Як я бережу свої таємниці.
Помагайте одне одному,
Як хвиля допомагає хвилі
Досягти берега…»
ЛИШ МІСТО І НІЧНІ ВОГНІ
Лиш місто і нічні вогні.
Та сонна вервиця будинків.
А ми на цілий світ одні.
Пливуть обличчя-невидимки.
Чийсь погляд-повів студенить,
Мов неосяжний космос далі,
І вабить жереб, і страшить,
Бо ми не все іще віддали.
Поема сонця – ніч оця.
І кожен в ній – і кат, і в’язень,
Сп’ємо до дна її – й серця
В земні й небесні узи зв’яжем.
Холодний місяць проплива
У темнім небі тихо-тихо,
І землю поглядом вбира,
І місто із холодним ликом.
І поміж цих нічних вогнів
Твої сяйнули раптом очі –
І я забув, що ми одні,
Що на землі бувають ночі.
* * *
Набігає рядок на рядок, ніби хвилі круті.
Я не все ще сказав, що належить сказати в житті.
І летять із дитинства думки – сині птиці.
Але я не спішив: слово зріло, мов колос пшениці.
Над Інгулом світанок у світі мені найдорожчий.
Час, мов птаха, летить у безсонні поетові ночі.
Розмовляю зі світом до ранку. Таїна й недомовки
пощезли.
І себе роздаю, увібравши всіх витоків щедрість.
Не соромлюсь дивитися пам’яті в очі – незримій
чи зримій.
Йду, життям одержимий, земного буття пілігримом.
ВПЕРЕД
Я не мовчу, коли уста заціплені,
І не мовчу, як кривдою осліплені,
Я не мовчу, як слово в стужі мре,
Я не мовчу – наказую: «Вперед!»
І меж немає на землі добру,
І зло помре від губ моїх і рук.
На біль чужий душа згорить дотла.
Віддам життя, щоб поряд ти була.
Я в землю вріс, в народ душа пішла.
І вже ніхто не відбере цих благ.
І осінь в душу золотом сипне,
Й метелиці позолотять мене.
Я не втомлюся падати й вставати,
Не втомиться з дороги ждати мати.
Мій час прийшов, відкинувши старе,
Встаю, шепочучи собі: «Вперед!»
* * *
П’є пам’ять мед
3 квіткових поцілунків…
Цілком таємно
В осені спитав –
Заграв оркестр,
Злетів у синій простір
Нектар медових губ –
І зазвучав орган…
Та новий день,
Скупавшись в ранніх росах,
Нам сонця погляд
Світлий відправля.
І Господа
За цілий світ попросить –
І посміхнуться
Мати і дитя…
П’є пам’ять мед
У світанкових росах…
Мадонна йде
По небу босоніж.
Дитя в руках божественно тримає…
П’є пам’ять мед
Із світанкових втіх…
* * *
Мені сподобалось мовчання,
Ранкова кава, погляд твій
І сонце, як молитва рання,
Дивилось лагідно з-під вій.
Велась спокуслива розмова.
Злилися в поглядах світи.
Не проронивши навіть слова,
Я лиш прохав тебе: світи!
* * *
Чарівна квітка
У руках розквітла.
І посміхнулось сонце
В час нічний –
І день розквітнув.
Ловлю я подих
Весняного вітру.
Квітковий ранок
Відкриває світ.
Вдивляюсь в очі,
В простір твій чарівний,
Моя царівно,
Лиш тобі одній
В моїй душі
Палає промінь світла –
Дороговказ
У темряві нічній
* * *
І
Не знає вишня
Що вона вишнева,
Не знає море
Про блакить свою,
Чому до сонця
Тягнуться дерева,
Чому я також
Серед них стою.
II
Співає пісню колискову
Тихенько вітер серед трав.
Знайшов я зоряну підкову
І знов володарю віддав.
Нехай же коні вередливі
Несуть нас в зоряні світи
І сонця полум’яні зливи
В твоїх очах будуть цвісти.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.