“Українська літературна газета”, ч. 4 (384), квітень 2026
Маршрутка ще не доїхала до зупинки, а всі уже знали, що внук тітки Наталки повернувся з війни. Село замовкло, затихла бензопила, вимкнулись мотори, не кричали діти, не обзивалися жінки.
Розчарований поведінкою земляків, герой сидів на порожнім подвір’ї, подряпаний кулями бронежилет, і каска самотньо лежали на траві.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
– Чужі. – Похитала головою Наталка. – Відкупилися волонтерам грошима й сидять по хатах біля екрану. Ніхто не зрадів поверненню, не прийшов привітати. Що плануєш робити?
– Поїду в Полтаву, знайду роботу, зніму квартиру, буду жити, як люди.
– Роботи й вдома вистачає.
– А спілкуватися з ким, де люди?
– Вони купили тобі бронежилет і каску, два роки через волонтерів передавали харчі й одяг.
– Бо знали: поки я воюю, їхні чоловіки й сини сидітимуть вдома.
А село спішно вправляло худобу, моталося від плити до гардеробу, з підвалу до холодильника, й по кругу назад. Жінки одночасно смажили деруни, прасували спідниці, чистили зуби й гукали чоловікам у підвал, в якій банці, під яким написом, захована самогонка.
Першим у двір героя принесли каструлю гарячої картоплі з грибами; потім таз квашеної капусти в супроводі огірків, помідорів і кабачків; далі рухалось копчене сало; фаршировані яйця; деруни, заправлені цибулею й шкварками; вареники з капустою; відро вінегрету; миска смажених кабачків з часником і майонезом; котлети з цибулі; млинці з сиром і цвітна капуста, смажена в склярі.
Підлітки мопедами змоталися в Зіньків до пекарні Павленка й привезли ще гарячий хліб. Хазяйка сільського магазину принесла палку ковбаси й три баночки прострочених рибних консервів.
Сусіди позичили столи, з дощок зробили лавки, хто не поміщався, сідали на перевернуті відра, пеньки й колоди. Під вечір підтяглися із сметаною й молоком господарі видоєних корів. Такого гуляння село не знало з часів Другої світової війни.
Село пило й не п’яніло, чоловіки приміряли бронежилет, по сліду визначали, звідки летіла куля, і в який орган мітила. Молодь терлась по темних кутках двору, підлітки в кущах пробували вкрадений нишком від батьків самогон, Наталка давно спала, герой цілувався під грушею; народ, радий нагоді розслабитися, танцював по всякому й навприсядки. Співали від душі: хто куди й на все горло. Далеко за північ позиції покинули жінки з дітьми, потім старожилки потягли додому важкі, вироблені роками тяжкої праці варикозні ноги; діди, як старі бойові коні, ще трималися. Під ранок земляки все своє забрали з собою, і двір опустів.
Наталку розбудив голос телеекрану.
– Ти чому не спиш? – зайшла до онука в кімнату.
– На моїх руках кров. Я привіз у село гріх. Вони даремно так радіють, що повернувся живим, за гріх хтось розплатиться.
– То не кров, сину, то нечисті стоки бісівського бенкету. Вони на нашу землю прийшли убивати. За чим прийшли, те й отримали.
– Я бачив на тілі убитих хрестики.
– Бог дивиться не на хрестик, а в душу, – почала сердиться Наталка, – думай про дівчат, забудь війну, не ти її почав.
– У кожного з них була мати.
– Мати убивати не посилає, їй землі було мало, Бог добавив сину навічно, тепер вистачить.
– Там загинули мої друзі.
– Мертві люблять радість, будеш багато плакати – заберуть до себе. Вони загинули, щоб ти жив.
– Убивати – гріх.
– Гріх воїна на весь народ ділиться. Спи спокійно, село відмолить: і живих, і мертвих.
– Я, звичайно, землякам за радість вдячний, але Полтава гуде ярмарком цілодобово, а тут за день мимо вікна ніхто не пройде.
– Землякам за роботою ніколи шанувати тебе кожен день, але не дай Бог спотикнешся – прийдуть, як учора, всі.
– У Полтаві я відроблю нормовані години – й вільний, а в селі робота ніколи не закінчується.
– Ти помітив, що всі принесли тільки своє, з городу – люди бідують, віддають на війну, хто що може, інколи – останнє. Не кожному повезло заслужити таку любов.
– Полтаву живлять сто доріг. Там кожна вулиця дихає історією. Там молодість, радість, на вулицях люди, у кав’ярню зайшов – і уже свято.
– У Полтаві такого добра, як ти, вистачає, а в селі ти один. Хороший чи поганий, а свій. Тут тебе знають краще ніж ти себе сам. Село як розлога яблуня: корінням глибоко увійшла в землю, густо переплелася й тягнеться пагоном до кожної хати. Яку гілочку не рубай – здригнеться все дерево. Поїдеш у Полтаву, люди нічого не скажуть, але осад буде важкий, неприємний, ніби зрадив, зрікся недостойних.
– Ах так, добре, я залишуся, але зламаю всі самогонні апарати, заставлю відремонтувати й відкрити розвалений свинарник; хто не працюватиме – визиватиму з Полтави психіатра, ми разом з полону виходили. Доведу село до того, що самі мене виженуть.
Так і сталося. Розумні земляки постогнали, полаяли дурня, якому більше всіх треба, й вибрали головою сільради.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.