“Українська літературна газета”, ч. 4 (384), квітень 2026
Любов до рідної природи – могутнє почуття, а тому всі ми, де б не були, неодмінно повертаємося на свої заповітні стежки. Кому як випаде – безпосередньо чи лише подумки, але повертаємося завжди, якщо є любов. Як вона виникає? Хтозна… Проте є впевненість ув одному: сила й чистота цього почуття не залежать від предмета любові, від того, що починається за околицею рідного села, селища, міста – могутній непроглядний ліс чи крихітний гайок.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
НА РОЗДОРІЖЖІ
Після м’якої, поступливої зими прихід весни ледь відчутний. Так, пожухле листя під ногами, подекуди зеленіє чистотіл та видзвонюють кленові сережки, але ніхто з них, ні кожен окремо, ані всі разом не говорять іще ні про що. Небо похмуре, а під ним – земля, яка ще не встигла причепуритися. Ні відтінків, ні знакових переміщень, а отже – ні переходів, ні перепадів. Отих, що відразу досягають серця, торкаються його, але не для того, щоб знітити, а щоб нагадати про істинне призначення всього сущого на землі. Дерев та озера, синичок та очерету… А також – людини. Звісно ж, і її. Чи людини – в першу чергу?
Ну, що вона, людина, без оцих верб!.. Без ніздрюватого льоду і цвікання снігура… Без шелесту рогозу і просвітленого обрію…
А отже, без справжнього відчуття весни.
А око напружується, щоб побачити її. Напружується, хоча добре знає, що все поки ще слід віддати на відкуп серцю. Воно зможе. У нього вийде. Адже серце так старається!.. Аби лиш не зупинилося раптово через якусь прикру дрібничку.
БІЛІ ТІНІ
Ближче до полудня частина снігу зникла, невідомо куди. На сірій, вологій землі лишилися тільки білі плями, ніби недоречні латки. Вони щось там прикривають, щось затуляють в улоговинках під в’язами й ондечки аж отам, посеред галявини, в заростях куничника. Ті латки мимоволі обходиш, намагаючись ступати по зопрілому листю, по зволожнілому хмизу, навіть коли це не скорочує, а подовжує твій шлях.
Близько полудня на озерах посинів лід й одмежувався від чорного берега вузенькою смугою води. Лід тепер ненадійний і зайвий, проте йому ще розтавати й розтавати, значить, озеру ще довго не бачити неба.
М’який вітерець бродить між деревами, підсихає стара стежина.
У найвіддаленішому куточку галявини, куди вітерець іще не дістає, піднімається на повен зріст тепло. Там багато сонця, і чи то від нього, чи з якоїсь іншої причини, у двох осокорів, що стоять поруч, гілки уже встигли вкритися зеленим нальотом.
А над осокорами, по синьому небу, розкидані хмари. Вони так настійно когось нагадують… Такі ж рвані, неохайні, і навіть зайві, як… Та ось як оці залишки снігу на землі. Справді – жодної різниці. Крихкі латки на землі – це ж тіні хмар, недбало кинуті на землю.
Хмари тихенько пливуть на північ, і незрозуміло, чого їхні тіні на землі лежать непорушно.
ПОЧУТИ БЕРЕЗЕНЬ
Схоже, до мене прив’язалася сорока. Я йду по землі, а вона пурхає з дерева на дерево. На осокорах та вербах багато сухих гілок, і зверху на мене летять дрібненькі сучки, шматочки кори, позначаючи кожен сорочин «крок».
На що розраховує невгамовна крадійка? Хіба не знає, що гнізда співочих птиць іще порожні, й присутність людини нікого не злякає? Чи, може, помітила бутерброд у целофановому мішечку на моєму поясі й чекає, коли поділюся?
Я ж навідався у плавні, сподіваючись побачити березень. Таким, яким він є зараз, яким випав цього року. Два градуси невчасного морозу й вітер зі швидкістю десять метрів за секунду ні про що не говорять. І сонце – теж. І синє небо, не зважаючи на те, що подекуди воно затулене легенькими хмарками. Потрібна галявина з минулорічною травою, дорога, що її перетинає. Потрібен шкарубкий стовбур осокору серед галявини. Або ж гладенький кленовий. Поруч не завадить іще один осокір або навіть кілька.
І ось тепер – вітер зі швидкістю десять метрів на секунду. А далі кожен нехай робить те, що йому належить. Вітер віє, трава шелестить і хвилюється, осокори шумлять і злегка похитуються, а сонце світить. Нехай цвікають синиці і стукотить дятел, а сорока нехай летить слідом за мною, поки їй не набридне.
Поруч із усім цим – я. Навіть не поруч, а в центрі всього. Поводжуся вельми обачливо, нікому не заважаю, а тому можна сказати, що маю честь бути присутнім при народженні гармонії в природі.
ЛІД І СКЕЛІ
Під вечір у гирлі Громушиної балки, на піщаній обмілині накопичилося багато криги. Її нагнало сюди течією. А вранці вода напружилася і все понесла далі. Я прибув разом зі сходом сонця, глянув на крихітну затоку й не впізнав її: чисто, вільно, просторо. Пошукав очима уздовж берега – жодного, навіть найдрібнішого кристалика.
Лід був тонким і ніздрюватим. Учора нестрункою голубуватою грядою він уперто намагався відмежувати воду од берега. Але вода настійно прибувала й прибувала, накочувалася шурхотливими хвильками й злизувала крижинку за крижинкою.
Скелі все ще холодні, та за ніч вони ніби підросли, навіть посвітлішали… Раптом примарилася щось спільне між зникненням криги й світлом на скелях.
Поки шукав, що ж саме, подумалося: і все ж таки все хилиться до тепла. Невпинно!
РАНО-ВРАНЦІ
Ніч тільки-но відійшла. Після себе вона залишила іній. Сивий і пишний, він мав прикрити, замаскувати сутінки, що зачаїлися в кущах, у густій високій траві. А ще ніч залишила одну-єдину зорю на небі, сон над галявинами і затишок під кожним деревом.
Сама ніч рушила у бік Осокорового озера.
Ніч відступала неквапно й безшумно. Того, що її вже немає, поки що не відчуває фазан, а тому залишається на гілці в’язу. Спить. Обережно минаю дерево, і фазан не чує. Слабенький вітерець погойдує довгим квітчастим хвостом.
Тим часом із неба зникла остання зоря, через що горизонт посвітлішав і трохи піднявся. Налетів свіжий порив вітру, і, змучене крайньою напругою, повітря полегшено зітхнуло. «Ш-ш-ш-ш-шшшш…», – зашипіло щось у верхівках дерев. – «С-с-с-с-ссссс…» – відгукнулося у траві.
А світла все більше, і в ньому непомітно розчиняється іній.
Викриті й оголені сутінки поспіхом відповзають по нетривкій кризі озера й ховаються у чагарнику. Причаїлись шпаки на верхівці верби. Сидять, прислухаються до голосів синиць, проте самі мовчать, щось вичікують.
Здається, я вгадав, що саме. Ондечки з-за дерев виплив червоний сегмент. І як тільки з нього виріс сліпучий диск, шпаки засвистіли, затріщали, заскрипіли. Так дружно, гучно й натхненно, що враз замовкли усі інші птахи.
День ступив на Хортицю. Великий і світлий день. До вечора ще ой як далеко, а ось до сонця – рукою подати. Сліпучий диск серед білястої заграви, покреслений гілками дерев, поки що здається земною, невід’ємною часткою плавнів.
До нього – не більше сотні кроків.
ПШІНОЧКА
Для мене має значення, яку квітку ранньої весни побачу вперше. Завжди хочеться, щоб це була конвалія, але на Хортиці не стрічаю цю квітку давно. Чи то не встигаю, чи місця, де вона мешкає, мимоволі залишаю осторонь…
І ось після морозів, після снігу з дощем, на пагорбі, неподалік озера стрілася пшіночка весняна. Цілий розсип маленьких і соковитих жовтих квіточок в оточенні яскраво-зелених листочків. Листочки на коротеньких стебельцях теж соковиті, блискучі.
Довго стою, на зводячи з квітки очей. Відчуваю: закінчився черговий етап моїх блукань островом. Знаю: яка б квітка не стрілася згодом, неодмінно згадаю пшіночку. І цей ледь помітний пагорбець згадаю, і кущ глоду. Згадаю також, про що і як мені думалося при цьому. І так – до пізньої осені.
ТАЇНА
Не може бути, щоб тиша покинули плавні. Вона десь поруч, я це відчуваю. Тиша десь зачаїлася й гарячково прикидає, як би їй припасуватися до нових умов. Призвичаїтися, щоб невдовзі підпорядкувати їх собі.
Раптом нахлинуло так багато сонця… Неймовірно багато. Дерева, котрі чекали його як ніхто інший, наче аж сторопіли. Спочатку вони дружно відповіли світінням. Та невдовзі, не витримавши напруги, застигли, заніміли. Деякі з дерев навіть розчинилися у просторі. Їхні довгі тіні й ті зрешечені променями.
Я чую тишу, незважаючи на те, що за стіною дерев, на Коржовому озері лиски на повен голос висловлюють бурхливу радість з приводу свого благополучного повернення. Я не можу її не чути, позаяк мовчить минулорічна трава, мовчить забутий старий залізничний насип, до чогось прислухається принишклий очерет.
Відчуваючи, ледь не на доторк сприймаючи тишу, я все ж готовий до прояву нових, найнесподіваніших звуків. Все, що потрапляє на очі, схоже, подає свій, властивий тільки йому голос. Щось прошепотіла пшіночка весняна, яка днями з’явилася біля стежки, тихий рокіт полинув услід за жовтим метеликом, та, схоже, найголовніше зібрався повідати нестямний запах, без якого не можливе усе те, що відбувається зараз.
Я знаю, про що він повідає.
І лиска знає. І крихітна мишка-полівка, що пригрілася на пагорбі, знає. І небо, і вода, й тиша. Але нікому не відомо, як саме пролунає воно цього разу.
Молодим маревом дрижить над далекими в’язами весняна таїна. Ось-ось вона відкриється.
ПЕРИСКОП ЗЕМЛІ
Земля прокидається рано.
У проміжках між відходом холодів та їхнім поверненням землі випадає дуже багато чого зробити. Клопотів у землі більше, ніж достатньо, і все зводиться до одного: просунути життя далі, продовжити його, дати новий імпульс усьому сущому на крихітній кульці, яка мчить безкінечним Всесвітом.
Прокинувшись, земля посилає на світ підсніжник. Стигне, та не вмирає на холоді тендітна квіточка й жадібно роздивляється довкіл: як там? що там? Сонце світить, отож усе гаразд.
І ось уже слідом за підсніжником земля квапить пшінку весняну, копитняк, анемону. Фіолетовими, жовтими й білими очима своїх перших квітів вдивляється земля у світ, який не знає спокою.
Тривога? Вона є. Небезпека? Десь зачаїлася поруч із тривогою. Але ж сонце – справжнє, ласкаве, і небо голубе, й хмарки білі…
І хочеться землі пильніше придивитися до всього, щоб розгорнутися ширше! Й дарує земля життя кульбабі…
Росте кульбабка, цвіте. А коли невагомим пухом починає відриватися од неї насіннячко, й земля бачить, що летить воно за вітром туди, куди слід, земля відчуває: їй мало тільки бачити, їй би ще й чути.
І з’являється довірливе й чутливе створіння – лисенятко. І, зачаївшись, чекає земля. Очі лисенятка – її очі, вуха лисенятка – її вуха.
Висунувшись із нори, пильно вдивляється звірятко, напружено прислухається – усе бачить і все чує земля.
НА ГАЛЯВИНІ
На галявині нас двоє: я і сонце. Сонце випередило мене на кілька годин. За цей час воно устигло висушити краплі дощу на свіжій траві, розкрити кульбабку, виміряти променями відстань між деревами й, нарешті, нагріти довгий, звивистий струмінь повітря над галявиною. Сонце висить у безхмарному небі й уважно оглядає все, ним зроблене.
Я ж намагаюся лише роздивитися довкіл. Мій погляд неквапно ковзає по траві, по гілках дуба, до жовтих капелюшках кульбаб, по темній смужці стежини. Мені здається, що очима я відчуваю тепло трав’яних стебел, вологість стежинки, свіжість молодих дубових листочків, ніжність здорового повітряного струменя, навіть радісний шепіт недалекого обрію. Веду погляд уздовж овиду і раптом зупиняюся. Далі не пускає дика груша. Навіть не груша, не дерево, а могутня, сліпучо-біла хмара, що спирається на землю.
Хмара випромінює аромат і мелодійне гудіння бджіл.
Над хмарою висить сонце.
Я роблю крок назустріч груші. Груша, як начебто здригнулася, злегка піднялася й стала ширшою. Сонце ледь помітно опустилося. Ще крок – груша росте, сонце опускається. Нарешті я підійшов так близько, що груша затулила переді мною все.
Вдихаю густий аромат. Дивлюся на ніжні білі пелюстки, на чорні, майже непомітні серед пелюсток колючки.
Гудуть бджоли. Коротшає моя тінь під ногами, поступаючись порі, яка дає початок усьому.
ЗВІДКІЛЬ РАДІСТЬ
Мабуть-таки, в усьому винне повітря. Не рясна роса на молодій траві, не позеленілі гілки в’язу, навіть не доволі уже високе небо, а повітря. Яке воно?
Важко сказати. Відчуваю, навіть чую, як воно дзюрчить по вкритих мохом стовбурах дерев, пронизує кущі, пливе над травою. Саме повітря турбує клапті туману, що нависли над озером як залишки солодкого сну. Туман коливається і тане.
А повітря усе більше, а повітря усе густіше. Хвилююче, зелене травневе повітря на самому початку дня. На перший погляд, у плавнях воно нічого не змінило й нічого не поміняло місцями. Все так же прибуває вода в озері, все так же широко розкинув віти осокір, а на аморфі, хоча й з деяким запізненням, невтримно й упевнено з бруньок народжуються листочки.
Усе знайоме, усе звичне і звичайне, тому що все закономірно. Та при цьому присутній хтось непомітний і могутній. Мої кроки він робить абсолютно нечутними, очі – всевидячими, він загострює мій слух і пришвидшує серцебиття.
Ранкове травневе повітря у плавнях має запах. Над лугом воно пахне свіжою травою, над шляхом – покропленою росою пилюгою, а в найпотаємнішому куточку стариці, під розкішною вербою, де по воді навіть серед для нечутно ковзаються сутінки, ранкове повітря пахне темною водою.
Повітря обіцяє, повітря кличе. Воно збуджує, але не п’янить. Узагалі ранкове травневе повітря цінує чужу незалежність і не посягає на неї ні в чому, окрім одного: стрівши на своєму шляху відкрите серце, воно, не питаючи дозволу, ущерть наповнює його радістю.
ЗЕЛЕНИЙ ПОТІК
Сонця ще нема. Проте роздольне й високе небо уже наповнене світлом. Світиться роса, блищить яскраво-зелене молоде листя, синіє, а потім сивіє рідкий туман і невдовзі розсіюється. На кожному кроці – зелене світло, зелені кольори, зелені солов’їні трелі.
Ранок. Щедрий, хвилюючий. Усе довкруж відкрите, усе доступне.
Тіней ще немає. Замість них під кущами зачаїлися сутінки. Сутінки прикривають озеро, нечутно ковзають по нижніх гілках дерев. Крізь їхню нещільну завісу просвічує у траві гриб. Поруч із ним – вологі й шорсткі м’ячики кульбаби. У недокучливому, але пронизливому свіченні «м’ячиків» і гриба раптом промайне відчуття неминучості дня, що наближається. І тебе на мить зупинить це раптове, хоча й просте, звичайне і звичне відчуття. І ти подумаєш: день буде високим, і я буду в цьому дні.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.