Версії
Закінчення. Початок у ч. 18
Апеляція Жура до Кониського на доказ Шевченкового перебування на Пріорці нічого не доводить, бо той тільки цитував і переказував публікацію Крапивіної 1875 року. Так само зробив і Чалий, дослівно наводячи фрагменти її нарису, проте як сучасник подій привніс у переказ важливий штрих. Якщо письменниця зауважила, що Шевченко отримав очікувані гроші “чрез какого-то приезжего знакомого” , то Чалий написав точніше, зазначивши орієнтовну дату і прізвище того, хто саме та за чиїм дорученням приніс кошти: “около 10 августа были получены деньги, давно ожидаемые. Их принес ему, по поручению жандармского полковника, гимназист Маркевич”. Як Олексія Маркевича (1847–1903) – згодом професора Новоросійського університету в Одесі – гімназиста ідентифікував Григорій Зленко, але вперше це зробив без пояснень Михайло Тарасенко. До того особу Маркевича або не коментували , або ідентифікували хибно – Жур, приміром, припускав, що мова про Андрія Маркевича, сина історика Миколи Маркевича, не зауваживши, що Андрієві на той час виповнилося вже 28 років, та й жив він у Петербурзі, а зустрічався із Шевченком раніше – у 1858 році. Зленко, щоправда, буцімто цитуючи Крапивіну зі згадкою про дату і гімназиста Маркевича, насправді використовує переказ Чалого.
Важливо з’ясувати, чи перебував Маркевич тоді у Києві. Михайло Грушевський у некролозі повідомляв, що Маркевич навчався в 1-й київській гімназії, потім ніжинській, потім у межовому інституті у Москві, згодом у Ніжинському ліцеї. Сам Маркевич лише зазначав, що “среднее образование получил весьма несистематичное, ибо не раз менял учебные заведения”. Не розв’язує справи і спеціальна монографія. Тетяна Попова пише, що на початку 1850-х років сім’я Маркевичів переїжджає у Київ (у біографічних відомостях проходить дата 1854 рік як час перебування Олексія в 1-й київській гімназії), тоді ж він осиротів і кинув гімназію, а згодом з’явився у Москві. Дослідниця наголошує, що поки не знайдено фактів, які підтверджували б його гімназичне життя: Маркевича не згадано у виданні «Столетие Киевской первой гимназии», т. 1 – «Именные списки и биографии должностных лиц и воспитанников» (1911), його імені немає в архівних справах про прийом і виключення, списках учнів і вибулих за 1853–1858 роки, які переглянула Попова. Іван Линниченко, товариш Маркевича в Одесі, згадував про цей період у його житті: “Еще не достигнув юношеских лет, почти ребенком, он начал самостоятельную во всех отношениях жизнь, и сам стал заботиться о своем образовании и материальном обеспечении. Мальчиком он бросает гимназию и, выйдя из маленького класса, появляется в Москве”. Крім того, Чалий працював у 2-й гімназії, тому його знайомство з учнем гімназії 1-ї не очевидний факт. Можливо, відсутність відомостей пояснюється тим, що Маркевич насправді навчався у 2-й гімназії, звідки Чалий і міг його знати. Одне слово, питання потребує подальшого вивчення.
Доказом того, що у 1859 році Маркевич бачився з Шевченком, міг би бути його лист до редакції «Киевской старины»: “Много лет назад Т. Гр. Шевченко продиктовал мне стихотворение, заставил выучить его наизусть и научил, как его декламировать. Не помню, называл ли он автора стихотворения, но, кажется, нет; одно помню, что своим он его не называл, да и язык, слог, стих, самая манера, которой написано стихотворение, конечно, не его. Однако чье же оно?”. Задля з’ясування авторства редакція й опублікувала цей вірш. Мова про твір Костянтина Думитрашка «Часи» з народного циклу «Хома та Ярема», про що редакцію повідомив відомий бібліограф Михайло Комаров. Маркевич нічого не говорить про обставини зустрічі з поетом. Як пам’ятаємо з цитованих раніше спогадів Лебединцева, в часі свого перебування в Києві Шевченко справді читав рукописну збірку віршів Думитрашка. Щоправда, Маркевич мав змогу ознайомитися зі згаданими мемуарами за публікацією «Киевской старины» 1887 року, а його лист до редакції міг бути свого роду містифікацією, яка надавала б правдоподібності факту його знайомства. Не випадково Зленко дивується, чому Маркевич не вдався зі своїм запитанням щодо авторства вірша безпосередньо до Комарова, якого знав і з яким співпрацював в одеському тижневику «По морю и по суше», з другого боку – чому Комаров, який “пильно цікавився літературою про життя і творчість Шевченка […], не зауважив згадки про знайомство Маркевича з поетом?”. Доказом знайомства дослідник вважає згадку в автобібліографії одеського професора неопублікованих, але виголошених спогадів про Шевченка, рукопис яких він передав Чалому, залишивши собі чернетку. Зленкові не пощастило розшукати в паперах історика ці мемуари. Так само їх не виявлено в архіві Чалого. Тому вважаємо ототожнення згаданого у спогадах Чалого гімназиста з Олексієм Маркевичем не доведеним.
У Крапивіної, повторимо, немає конкретних дат у тексті. Орієнтовну – 10 серпня (отримання грошей) – подав Чалий; відповідно, влаштоване в неділю дитяче свято на гроші, які буцімто знайшла праля в Шевченкових речах, Жур прив’язав до 9 серпня (іншої неділі попросту не лишалося). Кониський, як уже побіжно згадувалося, піддавав сумніву твердження Крапивіної про обставини знайдення чималої суми грошей: “Не можна мені згодитися, щоб Шевченко був таким розкидливим і таким забудьком, яким видає його Лободиха. Принаймні не доводилося мені стрівати в життю Шевченка фактів, щоб свідчили про таку його розкиданість і непам’ять”. Біограф також нагадує, що подружжя Максимовичів 23 липня передало поетові деякі його речі і гроші – 50 рублів. 20–21 серпня Шевченко перебував у Качанівці, куди заїхав, вертаючись до Петербурга, тут він позичив у Василя Тарновського-молодшого грошей на дорогу, про що дізнаємося з поетового листа до нього від 28 вересня: “Якби не трапилися ви або я до вас не заїхав, то довелося б мені в Москві захряснуть на безгрішші. А тепер, спасибі вам і моїй неледачій долі, тепер я в Петербурге, неначе в своїй господі”. Наведені факти ставлять під сумнів твердження Крапивіної, деталізоване у Чалого, про те, що Шевченко чекав, а згодом отримав якісь гроші. По-перше, поет, повторимо, мав чималу суму, передану свого часу Максимовичу на зберігання і отриману від нього перед приїздом до Києва, по-друге, проживши в місті два тижні, на зворотному шляху мусив позичити гроші в Тарновського, з чого логічно випливає, що він витратив суттєву частину своїх коштів. Шевченко вирушив наступного ж дня, як тільки дістав звістку про дозвіл на це. Отже, якщо він 10 серпня дістав якісь гроші, то навіщо вже 20–21 серпня знову позичав?
Жур, як уже йшлося, покликався на доказ своєї версії на спогади київського теслі Кисилевського у запису Беренштама: “Войдя в мой кабинет, Кисилевский увидел гипсовый бюст Шевченка по модели П. П. Забелло. Остановившись, он набожно перекрестился и проговорил: ‘Царство Тобі небеснеє, дядьку Тарасе!’ Я уже знал, что старик неграмотен, и потому спросил, почему он знает Шевченка. Оказалось, что он был близко знаком с последним, который не раз посещал его и других мещан в их домах в киевском предместьи Куреневке. Когда ‘дядько Тарас’ приходил к кому-нибудь из них, то хозяин обыкновенно приглашал своих приятелей: приход Шевченка преимущественно бывал в праздники и был для всех праздником, рассказывал Кисилевский. Происходило угощение ‘як на весіллі’, много пели, Шевченко декламировал свои произведения и много рассказывал о старине, о крепостном праве, о разных бедствиях украинского народа”.
Як бачимо, навіть у цьому доволі сумнівному з боку фактографічної точності народному переказі не сказано, що Шевченко на Куренівці мешкав, він її, можливо, відвідував, але заходити туди він міг не тільки з розташованої північніше Пріорки, а й з Подолу. Росовецький у спогаді Кисилевського акцентував увагу передовсім на суто фольклорних деталях, нагадавши також, що все двотижневе перебування Шевченка припало на Успенський піст (про що згадував і Чалий), тож про які “переважно свята” і яке пригощання “як на весіллі” мова? Дослідник аргументовано заперечив достовірність (принаймні в деталях) мемуарів Крапивіної, констатувавши, зокрема, такі факти: Крапивіна почула усні спогади сестри через три роки після події (її розповідь починається словами: “В 1862 году случилось мне быть в Киеве, где жила тогда с семейством сестра моя”), а надрукувала взагалі ще через 13 років, тобто “усні спомини своєї сестри письменниця близько десяти років тримала в пам’яті перед тим, як записати їх”. Щоправда, суто теоретично, вона могла їх тоді ж, 1862 року, записати, а 1875-го – доопрацювати і оприлюднити, хоч це і малоймовірно. Навівши твердження Крапивіної: “До чая всегда выпивал добрую чарку ‘горілочки’, закусывая, или, вернее, загрызая ее ‘жменько[ю] пшонця’, которое постоянно носил просто в кармане своих широких, ‘як море’, шаровар” , Росовецький слушно припускає, що цю яскраву деталь запозичив для своїх мемуарів Микешин (“В кармане своих панталон он всегда имел какое-то зерно – ячмень, а может быть, и овес; этим он предпочитал закусывать после ‘чарки’, и на вопрос – зачем это он делает? – отвечал обыкновенно: ‘Щоб продирало’”). Звідси колоритна деталь помандрувала по багатьох виданнях. Олександра Куліш у листі до Бориса Грінченка від 2 березня 1900 року спростовувала вигадку: “Писали ж про Шевч[енка], що він мав звичай у кишені пшоно носить й їсти. Він же од нашого весілля й до смерті з нами був нерозлучен і цього не було”.
Росовецький, крім того, резонно констатує, що жодних шароварів Шевченко у Києві не носив, його тогочасний зовнішній вигляд добре відомий із фотографій Гудовського та зі свідчень інших мемуаристів. Гострій критиці дослідник піддає змалювання у нарисі Крапивіної гомеричної системи “споживання горілки, за якої жодна інтелектуальна або творча діяльність неможлива”. Поет встигав до ранкового чаю випити “добру чарку горілочки” і далі її споживання у таких кількостях нібито тривало цілий день. Немає серед улюблених Шевченкових пісень, підкреслює науковець, пісні про Сагайдачного і “Чайки”, які поет часто буцімто просив Пашковську заспівати. У підсумку Росовецький пропонує розглядати мемуари Крапивіної не як історичне джерело, а як “запис своєрідного тексту міського фольклору про Шевченка”, доказом можуть слугувати численні народні розповіді про перебування поета на Пріорці, записані пізніше. До таких фольклорних розповідей належать і перекази про те, що Шевченко нібито ночував у пересильній в’язниці на Подолі після прибуття у Київ 30 липня до старшого поліцмейстера.
Наумова відсилає за аргументами на користь достовірності нарису Крапивіної про Пріорку до передмови Михайла Тарасенка в окремому виданні її мемуарів. Насправді відповідної аргументації тут немає – автор зосередився переважно на «Жутком вечере…», силкуючись довести його правдивість. Тарасенко намагається підвищити вірогідність запису Крапивіної про Пріорку, відкинувши як недостовірні мемуари Лебединцева, зокрема його повідомлення, що Ботвиновський узяв Шевченка на поруки (“на підтвердження цієї звістки нема ніяких даних ні в спогадах інших осіб, ні в офіційних паперах”), так само, як і вказівку, що поет оселився в нього. Незрозуміло, чому спогади Лебединцева, події у яких точно датовано, що узгоджується з іншими відомостями, Тарасенко заперечує, натомість приблизні твердження Крапивіної про тритижневе Шевченкове перебування у Пашковської (тоді як, нагадаємо, Шевченко у Києві 1859 року перебував загалом лише два тижні) бере на віру без жодних доказів. Дослідник указує на апокрифічні перекази, уведені до складу статті Лебединцева, але той і не пише, що був очевидцем Шевченкової агітації з зернами чи сцени ображеного авторського самолюбства черкаського справника. Описані у публікації події і зустрічі, учасником яких Лебединцев був безпосередньо, не викликають сумнівів. Щоправда, Тарасенко обережно визнає у Крапивіної “деякі неточності в передачі окремих фактів”, “свідомо введений белетристичний елемент” тощо, але применшує вагомість цих хиб.
Як пише Наумова, питання про встановлення меморіальної дошки на будинку № 5 по вулиці Вишгородській першим порушив письменник Кузьма Гриб, що певний час жив у тому районі. Дослідниця цілком серйозно пише: “Письменник розшукав бабусю, мати якої знала Тараса Шевченка і була серед тих дітей, який він пригощав цукерками”. Старенька показала письменникові скриню, деко якої було обклеєно обгортками цукерок. Згодом Гриб не зміг розшукати бабусю – будинки знесли. “Шкода, що письменник не записав ні прізвища бабусі, ні її адреси, ні року народження”, – бідкається Наумова. У 1960-х хату, де нібито мешкав Шевченко, місцеві жителі показали Петру Журу, що тоді ж записав і прізвище родини, яка в ній мешкала, – Пікулі. Як розповідала Наумовій мешканка Пріорки Тамара Олофінська (Гончаренко, 1905 року народження), секретар церковної ради, на будинок по Вишгородській, 5 як місце мешкання Шевченка ще 1928 року вказав Степан Кихно – “на час перебування тут Шевченка йому було 20 років” , тобто на момент засідання церковної ради – 89 років. Утім, у пізнішій публікації цієї ж авторки його ім’я подано інакше – О. Кихно. До 150-річчя від дня народження поета (1964) на будинку встановлено стелу. Отже, крім вказівок старожилів, інших свідчень чи документальних доказів щодо будинку немає.
Таким чином, Шевченко якщо і мешкав на Пріорці, то не більше одного дня. Проте вірогідніше, що поет лише відвідав цю місцевість під час однієї з прогулянок околицями Києва. Вся наведена в нарисі Крапивіної інформація про побутові звички поета, зокрема кулінарні смаки та одяг, належить до її белетристичних фантазій, усі буцімто Шевченкові репліки, оформлені як пряма мова, – вигадано. Нарис Крапивіної слід розглядати як белетристичний твір, а не достовірне джерело поетової біографії.
Олександр БОРОНЬ,
доктор філологічних наук, завідувач відділу шевченкознавства Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України
«Українська літературна газета» №19 (259) від 27 вересня 2019
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал