“Українська літературна газета”, ч. 4 (384), квітень 2026
Ніколи не думав, що таке може статися зі мною…
Точніше, я не думав, що таке може статися взагалі. Але щоб сталося! Та ще і зі мною! Такого я уявити просто не міг. Мало того, сталося це у Мукачеві – у місті, яке я так люблю. Дотепер не можу усвідомити і сприйняти того прикрого трафунку…
Рання осінь у місті згущує повітря і вкриває рудою пилюкою барви. Листя на деревах ще зелене, але уже геть не таке, яке було ще місяць тому, коли і пилюка не була такою важкою та непідвладною дощам. Коли приїжджаєш із насиченого ароматами дозріваючого винограду, картопляного бадилля та гірської прохолоди села, то в очі впадає саме це. А ще у ніздрі вдаряє сопух вихлопних газів, бензинових і дизельних, які змішуються на висоті твого зросту, аби важкими металами впасти на вулицю і в твої легені.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Я приїхав забрати велосипед, який мені доправили сюди із Австрії. І по дорозі думав, що задні крісла треба буде опустити – інакше велосипед у багажник моєї Фабії не поміститься.
До домовленого місця біля парку залишилося доїхати метрів триста, як невідомо звідки, ніби з-під землі, вискочив молоденький поліціянт і зупинив мене шлагбаумом свого жезла.
– Один їдете? – спитав він, не представившись.
– Так, – відповів я, вирішивши, що і не маю бажання знати його імені. З метою економії часу переконав себе не починати…
– Відкрийте багажник – скомандував молодший офіцер у формі. Знову ж таки, без пояснень, без «будь ласка»… Та, таке… Війна. Всі тепер знервовані та стривожені. Неохоче виходжу і відкриваю багажник.
– Що це? – тицяє він жезлом у незакриту аптечку.
– Диклофенак. Це такі ліки. Тут написано великими літерами. А це – аптечка.
– Гм… Ліки, кажете…
І тут він взагалі починає поводитися геть нахабно. Бере ампулу, розламує її, вмочує у розчин ватну паличку, невідомо звідки вона у нього появилася… Виймає із кишені щось схоже на дезодорант, таким користуються криміналісти у серіалі «Місце злочину», і пшикає на ватну паличку. Вата червоніє.
– Це наркотики! – радісно вигукує молодик у формі. І командує, – руки на капот!
– Дітваку, чи ти здурів? – запитав я стримано і дуже культурно, адже хотілося мені дуже вжити більш підходящу для такого моменту лексику.
– Та ти ще і ображаєш працівника органів при виконанні! – перейшов він раптом на ти і вигукнув у бік кущів, – Шеф! Звідти моментально вигулькнув сержант у дивній формі. Зверху все, як і має бути, а знизу чорні шорти із малиновими лампасами та кросівки Adidas, з-під яких виглядали не надто білі шкарпетки.
– Він не підкоряється, – доповів молодший лейтенант старшому, на вигляд п’ятдесятилітньому, сержанту. Ця дивна субординація мене здивувала і викликала перші підозри: тут щось не так.
– То ти не хочеш платити, чоловіче? – одразу грізно пішов на мене, вусатий як тарган, сержант.
– За що платити? – дихнув я здивуванням у обличчя поліцейського, що підійшов майже впритул. У цей момент я побачив на іншому боці вулиці знайомого, що привіз мені велосипед. Він жестом показав, що залишає ровер під деревом трохи далі і йде по справах – не має бажання спілкуватися з поліцією. На знак згоди я кивнув.
– То ви йому мали передати наркотики? – пішов у наступ вусань.
– Організована злочинність. Торгівля наркотиками у особливо крупних розмірах, – пропищав поруч дрищ із жезлом.
– На нашій території. І ти ще і платити не хочеш!? – дихаючи спертим вокзальним смородом мені в обличчя, продовжив свій наступ сержант.
Тут я вже розізлився не на жарт. Але згадав таку телепрограму – «Вас знімає прихована камера». Я однозначно вирішив, що це розіграш. Бо ж не може такого бути! Ці шорти і кросівки давно мали дати мені зрозуміти, що нас знімають. Я голосно засміявся і почав оглядатися. Але ніде прихованої камери не було. І взагалі – жодної людини поруч. Окрім цих двох лопухів.
– Вас знімає прихована камера, – вимовив уголос я.
– Камера, але не прихована, чекає тебе. Ти або платиш тисячу доларів, або ми тебе посадимо, – без жодного натяку на посмішку вичавили із себе крізь зуби шорти з лампасами.
– Доведеться подзвонити меру, – прийняв і озвучив рішення я. Витягнув із нагрудної кишені смартфон і почав шукати потрібне прізвище, хоча номера мера у мене нема, але його прізвище без імені записане в пам’яті телефонної книги.
– Ви що, нашого мера знаєте? – Одразу проявив ввічливість старший по званню.
– Ми з ним друзі, – збрехав я.
Чоловік у формі зазирнув на мій екран і справді побачив прізвище мера.
– Чекайте, чекайте…
– Хлопці! – поліцейський у шортах помахом руки покликав ще один наряд поліції, що якраз вийшов із парку. Ті двоє, хлопець і дівчина, нічого не питаючи, підійшли до нас, обійшли авто, витягнули із аптечки ще одну ампулу, розчавили її, вмочили ватну паличку і пшикнули на вату. Ніякої зміни кольору не відбулося.
– Вибачте, вийшло непорозуміння, – мило сказала дівчина, спокусливо посміхаючись і дивлячись прямо мені у вічі. Мені раптом здалося, що я готовий не просто вибачити, але ще і заплатити ту срану тисячу. Так мені стало легко і приємно. Раптом. Але подальші карколомні події буквально за кілька хвилин позбавили мене тієї легкості та приємних відчуттів.
На тому боці вулиці, а саме там, де був мій велосипед… Тобто, він там і стояв, але біля нього навприсядки сиділи два підлітки яскраво вираженої ромської національності. Одним словом – цигани. Вони знімали колеса…
– Гей! Ану геть від моїх біціґлів! – зло вигукнув я у їхній бік і кинувся через дорогу. Але великий червоний автобус із написом «Rega-bus» перекрив мені дорогу і затримав на кілька секунд. Коли автобус проїхав, то на місці велосипеду лишилася тільки рама. Я масно виматюкався і повернувся до машини. А біля неї вже працювали дорослі цигани – відкручували колеса і знімали дверки, вантажачи їх тут же на віз, що стояв перед авто.
– Шляк би вас трафив! Поліція! А щоб вашими кишками колгоспні поля міряли, – раптом пригадав я циганську ж лайку, що її мене навчила колись моя однокласниця у молодших класах рідної школи. Я репетував, кричав на все місто, обурювався, стискав кулаки і так рішуче наближався до грабіжників, маючи намір повбивати усіх, що, здається, вони злякалися.
Але тут позаду мене загарчав пес. Я відчув як його зуби вхопили мене за джинси, відчув його гаряче дихання на литці. Я зібрав усі сили, згрупувався і вже готовий був зі всієї сили копнути пса по морді, аж тут почув голос зверху:
– Пасажир, пасажир, прокидайтеся! Поїзд уже зупинився. Стоїмо п’ять хвилин, – панічно і якось перелякано говорила до мене провідниця, шарпаючи гарячою рукою мене за ногу.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.