(ДО 125-РІЧЧЯ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ГНАТА ТАНЦЮРИ)
В історії української фольклористики відомі сотні видатних збирачів усної народної творчості. До них належить і подільський ентузіаст, учитель Гнат Трохимович Танцюра, який народився 10 червня 1901 р. в с. Зятківцях нині Гайсинського району Вінницької області в багатодітній малоземельній сім’ї хліборобів-ткачів. 1912 р. він закінчив церковно-приходську школу, згодом Зятковецьку семилітню трудову школу й педагогічні курси в м. Гайсині, із вересня 1921 р. – учитель школи малописьменних у Зятківцях, недовго (з червня 1923 до вересня 1924 р.) працював вихователем Гайсинського дитячого будинку, з 1 вересня 1924 до 1 січня 1930 р. – учитель молодших класів Зятковецької семирічної школи. 1928 р. Гнат вступив до столичного Харківського музично-драматичного інституту, але через хворобу (гемофілію) перевівся на навчання до Вінницького інституту соціального виховання, мовно-літературний факультет якого заочно закінчив 1932 р.
Від 1 вересня 1930 р. – учитель Клебанської школи Тульчинської округи. Виїзд із рідного села був вимушений. У краєзнавчій монографії «Зятківці» Г. Танцюра писав, що в період колективізації сільським активістам і йому по кілька разів підкидали «анонімки з порадами негайно виїхати з села, з зухвалими погрозами фізичного знищення».
У час німецької та румунської окупації Г. Танцюра потрапив під арешт, за рішенням військово-польового суду перебував у Тираспільській в’язниці з 14 липня до 26 вересня 1942 р. З 1944 до 1951 рр. Г. Танцюра працював учителем мови та літератури Гайсинської середньої школи № 4. Проживав у невеликому будинку біля школи, в якому нині розташований меморіальний музей. Не стало Г. Танцюри 12 листопада 1962 р.
Формування Г. Танцюри як збирача фольклору відбувалося в атмосфері повсякденної праці й активного побутування усної народної творчості. Влітку сім’я трудилася по господарству й на плантаціях поміщика, взимку – за хатньою роботою: два ткацьких верстати обслуговували батько з Гнатом. У сім’ї був твердий порядок: батьки самі не відпочивали й дітям не давали сидіти без роботи – як і в кожній сільській трудовій родині. Та було в сім’ї Танцюр таке, чого в сусідів не помічалося: крім співу гуртом, любили слухати голосне читання художньої літератури. В п’ятнадцятирічному віці Гнат перечитав книжки зі шкільної бібліотеки, брав у повітовій, бо вдома були тільки «Кобзар» Т. Шевченка і псалтир. Тоді ж юнак розпочав писати щоденник, фіксував розповіді бабусі Оксани, яка добре пам’ятала кріпаччину. 1916 р. бабуся померла. На її похорон зійшлося чимало літніх зятківчан. Вони співчували родині, згадували тяжке підневільне життя, розповідали про запеклу боротьбу з графом Холоневським за землю і свої права.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Спогади односельців вразили Г. Танцюру, навіть через багато літ у його пам’яті не стерлося емоційне сприйняття почутого: «Виявилося, що ці темні, неписьменнні люди – герої, і кращі з них загинули в царських тюрмах, на каторзі. Виявилося, що мій дід Омелько Танцюра був головою комітету повстанців 1885 року і помер у в’язниці… Все, що я почув на цьому похороні, я позаписував у свій щоденник… Чим більше я розпитував людей, чим більше знаходилося цікавого і цінного матеріалу, тим більше захоплювала мене така робота. Цей випадок і став поворотним пунктом у моєму житті»[1].
Збираючи історично-побутовий матеріал, Г. Танцюра почав записувати й народні пісні, адже це – поетична історія народу. Співаючи в домашньому хорі (батько Трохим Іванович, мати Тетяна Остапівна, тітка Марина і чотири сестри – Настя, Устина, Євгенія і Павлина), Гнат мав обов’язок: підбирати цікаві пісні, збагачувати репертуар, перед початком співу пропонувати підходящу тональність. У співах минали вечори й невдовзі домашні відчули: не співають нового, повторюються. Тоді батько наказав синові на вечір підібрати свіжих пісень. Для цього необхідно було знати співані. 26 вересня 1917 р. Г. Танцюра записав 113 назв (за першим рядком) народних пісень. «Цю дату, – зазначив збирач згодом, – я і вважаю початком записування пісень»[2].
Для розширення репертуару домашнього хору юнак почав ходити по народні пісні до сусідів і на інші кутки села. Паралельно з піснями фіксував прислів’я та приказки, загадки, прикмети, повір’я, дитячі ігри, перекази. Ще на початку збирацької роботи Г. Танцюра усвідомив: пісня – це сплав тексту й мелодії, її необхідно записувати в єдності поетичного (словесного) і музичного компонентів. Виникла гостра потреба оволодіти нотозаписом. Основи музичної грамоти хлопець здобув у початковій школі, в 10–13 років співав у церковному хорі, виконував альтові партії. Отож самотужки почав нотувати одноголосі мелодії. Дво- й багатоголосся були недоступні. Допоміг учитель Венедикт Макарович Нестерук, навчивши Гната гри на скрипці, нотації складних мелодій. Родичі допомогли придбати скрипку, відтоді записи пісень набули повноцінного характеру.
Щасливим доленосним випадком 1918 р. стало знайомство Гната із сусідкою бабою Демедихою як співачкою. Впродовж дванадцяти років Г. Танцюра записав від Явдохи Зуїхи (обраний псевдонім) 1008 народних пісень, багато іншого фольклорно-етнографічного матеріалу. У збирацькій спадщині Г. Танцюри записам від талановитої народної співачки Явдохи Зуїхи, котра стала пісенним символом України, належить центральне місце. Збірка «Пісні Явдохи Зуїхи», видана 1965 р. в академічній серії «Українська народна творчість», – помітне явище в українській, європейській та світовій науці й культурі. Тисяча пісень Явдохи Зуїхи, зазначав П. Тичина, «це феноменально… Але справа не тільки в памʼяті, яку мала Зуїха, справа в любові. У любові до всього народного, рідного, найближчого… Хтось писав чи висловився про книгу «Пісні Явдохи Зуїхи», що це памʼятник простій, рядовій колгоспниці. По-перше, не «простій» чи «рядовій», а надзвичайно обдарованій людині, високого інтелекту натурі. Та й не тільки їй – це один із памʼятників самому народу».
Упродовж сорока шести років збирач записував твори фольклору від ста п’ятдесяти інформаторів переважно із Зятківець та сусідніх сіл, а також із Київської, Хмельницької областей. За даними Г. Танцюри, він записав 2435 народних пісень; 928 казок, байок, легенд, переказів, бувальщин, оповідань, притч, анекдотів; 1536 прислів’їв та приказок; 615 загадок; 144 інструментальних мелодії (танці), багато іншого фольклорно-етнографічного матеріалу.
До науково-популярних праць Г. Танцюри належать: нарис про Явдоху Зуїху, «Зятківці. Історико-етнографічний нарис», методичний посібник «Записки збирача фольклору». Г. Танцюра, як відомо, переважно під час Другої світової війни та відразу після неї, писав і літературні твори (повісті «Кров і сльози», «Чорні дні», роман «Учитель»), що не були опубліковані, як засвідчують рецензенти з видавництв, редакцій журналів, через недостатній художній рівень. Очевидно, за тяжких обставин (погіршення стану здоров’я, вимушене безробіття) проби пера були для нього своєрідною творчою терапією.
Основну частину збирацької спадщини Г. Танцюра 1950 р. за сприяння М. Рильського закупив Інститут мистецтвознавства, фольклору та етнографії Академії наук України, де у відділі рукописів було створено окремий іменний фонд матеріалів за номером 31. Цей фонд нараховує 68 одиниць збереження й містить понад десять тисяч архівних аркушів. Фольклорні матеріали систематизовано та класифіковано за ідейно-тематичним принципом і впорядковано в окремі збірки (в дужках зазначаємо одиницю збереження, через тире – кількість пісень), зокрема: «Обрядові пісні» (9, 34 – 134), «Історичні пісні» (10 – 30), «Рекрутські пісні» (11 – 60), «Чумацькі пісні» (12 – 20), «Народні пісні про бідних і багатих» (13 – 50), «Наймитські й бурлацькі пісні» (14 – 40), «П’яниці в народних піснях» (15 – 50), «Народні пісні про розбій, убивство, отруєння» (16 – 50), «Молодощі-любощі» (17 – 200), «Народні пісні про кохання та розлуку» (18 – 200), «Весілля в селі Зятківцях» (19, 20 – 800, 144 інструментальні мелодії/танці), «Збірка пісень про жінку» (21 – 100), «Збірка пісень про матір» (22 – 40), «Нещасне материнство в народних піснях» (23 – 50), «Народні пісні про породіллю та колискові» (24 – 30), «Лірницькі й похоронні пісні» (26, 27 – 12), «Гумор і сатира в народних піснях» (61 – 200) та ін. Фольклорні записи Г. Танцюри є і у фонді Етнографічної комісії ВУАН, у фонді І. Кравченка в ІМФЕ НАН України.
1930 р. у Харкові побачила світ невелика книжка «Жіноча доля в народних піснях» (запис, передмова, упорядкування Г. Танцюри). Тут уміщено п’ятдесят народних перлин, зібраних переважно в Зятківцях: третю частину – від Явдохи Зуїхи, решту – від матері Тетяни Остапівни, тітки Марини, сестер, а також від П. Полиці, К. Жук, Я. Важейло, К. Рідковус, О. Лебідь, Ф. Лесь, І. Риманської та ін.
На окрему увагу заслуговує оригінальна фольклорно-етнографічна праця Г. Танцюри «Весілля в селі Зятківцях»: опис обряду за етапами, 800 пісень – тексти з мелодіями, 144 танці (зразки інструментальної музики), кільканадцять ігор – своєрідних театралізованих вистав місцевих «штукарів»[3]. Це оригінальна праця, в якій вичерпно й комплексно подано весільний обряд одного населеного пункту. Опис обряду й запис весільних пісень збирач здійснив переважно в 1920-і рр., тож, вихоплене із фольклорно-етнографічного середовища в своїй класичній незайманості, традиційне весілля постає перед нами в усій повноті й красі. Бо, скажімо, чимало описів, що їх здійснили збирачі після голодомору 1932–1933 рр., репресій, Другої світової війни, мають фрагментарний характер, окремі ланки народного обрядодійства були втрачені.
Збирацькою колекцією Г. Танцюри постійно цікавляться науковці – дослідники фольклору, упорядники тематичних збірок, антологій. Записи Г. Танцюри вміщені у престижних наукових та науково-популярних виданнях, зокрема: «Думи та історичні пісні» (1955), «Українські народні ліричні пісні» (1958), «З альбомів збирачів народних пісень», «Зацвіла калина» (1959), «Українські народні прислів’я та приказки» (1963), «Пісні кохання» (1986), «Жартівливі та сатиричні пісні» (1988) та ін.
Великий внесок збирача у видання академічного зводу українського фольклору в п’ятдесяти томах (побачило світ лише тридцять). Окрім п’ятого тому – «Пісень Явдохи Зуїхи» (1965 – 925 пісень) в записах Г. Танцюри, в інших томах серії «Українська народна творчість» опубліковано таку кількість творів: «Історичні пісні» – 18 (пісня про Кармелюка вміщена першою серед 25 варіантів), «Загадки» – 101, «Ігри та пісні» – 27, «Колядки та щедрівки» – 5, «Інструментальна музика» – 14, «Танцювальні пісні» – 25, «Наймитські та заробітчанські пісні» – 7, «Рекрутські та солдатські пісні» – 19, «Чумацькі пісні» – 7, «Жартівливі пісні» – 10, «Пісні літературного походження» – 8, «Дитячий фольклор» – 23, «Балади» – 37 та ін.
До 100-річчя фольклориста було видано збірку «Українські народні пісні в записах Г. Танцюри». Нині підготовлене перевидання цієї збірки, а друге видання «Пісень Явдохи Зуїхи» зʼявилося 2021 р.
Фольклористично-етнографічну діяльність Г. Танцюри високо оцінили видатні вчені О. Дей, І. Березовський, М. Гордійчук, О. Правдюк, Г. Нудьга, В. Гусєв, діячі літератури і мистецтва П. Тичина, М. Рильський, Г. Верьовка, П. Козицький, М. Стельмах, В. Стус та ін. Підсумовуючи значення роботи збирача, академік і поет, директор ІМФЕ АН України М. Рильський наголосив: «Безкорислива праця Г. Т. Танцюри – це справжній громадський подвиг, який заслуговує на високе визнання. Зібрані матеріали є, без сумніву, єдиним зразком в історії української та світової фольклористики у плані такого повного, всебічного, багаторічного наукового записування фольклорних та етнографічних матеріалів».
Ім’я славетного фольклориста, етнографа й педагога присвоєно Зятковецькій середній школі. У м. Гайсині, на фасаді меморіального будинку-музею Г. Танцюри, встановлено пам’ятну дошку. Іменами Г. Танцюри і Явдохи Зуїхи у Зятківцях названо вулиці. Г. Танцюра – почесний громадянин с. Зятківці (посвідчення № 1). Кіноаматор В. Романов про збирача створив художньо-документальний фільм «Квіти нев’янучі» (1981). На Вінниччині 1988 р. започатковано огляд-конкурс народної пісні на приз Г. Танцюри. На початку ХХІ ст. цей конкурс перетворився на щорічний обласний (щоп’ять років – всеукраїнський) фестиваль фольклору із конкурсом пісні.
Отже, діяльність унікального українського збирача фольклору Г. Т. Танцюри засвідчила: сільський учитель піднісся над рівнем аматорства й сягнув професійної майстерності в справі записування, осмислення й популяризації усної народної творчості. Для того, щоб не гинула, не вмирала пісня – душа народу, процвітала Україна.
Микола Дмитренко,
доктор філологічних наук, професор,
провідний науковий співробітник
ІМФЕ НАН України
На світлинах: портрет Г. Танцюри; титульна сторінка книжки Г. Танцюри «Весілля в селі Зятківцях» (1998); обкладинка збірки «Пісні Явдохи Зуїхи» (2021).
[1] Танцюра Г. Записки збирача фольклору. Київ, 1958. С. 6.
[2] Там само. С. 7.
[3] Танцюра Г. Весілля в селі Зятківцях /Упоряд., редагув. М. К. Дмитренка, Л. О. Єфремової. Київ: Ред. часопису «Народознавство», 1998. 400 с.