Вічні мандри дитячої душі

Павленко Марина. Домовичок і купа проблем. – Харків: Видавництво «Ранок», 2019. – 176 с.
Якщо порозмислити, то писання для наймолодших читачів завжди є надважкою справою для літератора, хоч ледь не всі з неймовірною легкістю беруться за неї. Але не дивуюся многоті імен на цій царині. Вже хоча б тому, що окремі письмаки наче забули, що вони самі пережили дитинство і за простотою літеросплетінь не приховують власного тяжіння до дидактики, котра і їм колись не дуже подобалася. Правда, нині вони самі про це не згадують (навіщо компромат супроти себе?), і загравання з юними поціновувачами слова вважають потребою власної душі, якій усі мають молитися.
Але давайте залишимо в спокої цю помилковість. Неможливо щось вдіяти проти неї. Заперечити прикру очевидність можна тільки хорошою книгою. Принаймні так і зробила Марина Павленко, явивши читацькій аудиторії вельми цікаву книгу «Домовичок і купа проблем».
Про що ж розповідає це видання? Якщо коротко, то у фокусі погляду письменниці опиняється звичайнісінька школярка з великими та малими проблемами щодення. Про деякі з нині поведу мову у цих нотатках. З самого початку Оксана Маляренко, від імені якої ведеться розповідь, обурюється тим, що знову на цілу гривню подорожчав хліб і їх залишається менше здачі, яку мама дозволяє взяти собі на дитячі витребеньки. А хіба не хочеться дізнатися про контрольну з природознавства, для якої визубрено тільки один параграф? Чи, може, оминемо таке захоплююче питання, як почуття дитини, в кімнату до котрої підселили приблудне кошеня? Словом, з книги можна дізнатися про чимало цікавих історій, які неповторно розкривають добру душу головної героїні у найнесподіваніших ситуаціях.
Звісно, що ці «виклики сучасності» не завжди сприймаєш однозначно. Інколи навіть іронічно. Мовляв, Оксанці варто поринути в «море дорослих проблем» й тоді її власні страхи видадуться смішними. Можливо, й так, але ворожити на кавовій гущі – невдячне заняття! Письменниця описала все так, як воно є у реальному житті, поглянувши на все очима дівчинки. Й написаному – віриш! Хіба може бути щось головніше?
Своєрідного шарму «Домовичку і купі проблем» додає і якась казковість ситуації. Маю на увазі присутність Домовичка, якого Оксанка Маляренко вважає цілком реальною особиною: як старшу сестру чи приблудне кошеня.
Поведу мову про порівняння, якими послуговується авторка. Оскільки їх назбирається чимало у цьому виданні, то згадаю лише про окремі з них. «На мене вона глянула, як на порожнє місце, і стала погладжувати Кацьорку», «Бродила, мов заворожена, уся наче перетворилась у великі зелені очі, які вбирали кожну стеблину, кожен листочок і кожну ягідку».
Це – порівняння зі сполучниками. Але водномить маємо взірці такого тропу без них. «То – від святого Миколая», «Вош – це така худоба, що злодій не вкраде і ніяка пошесть не зведе».
Зрештою, у книзі повсюдно віднаходимо не тільки такі словосполучення. Бачимо і неперебутні метафори. «Ловила сонячні тіні від ясена», «Стрельнула зеленими очицями», «Хатка для Мурки і цю ніч ночувала без неї». Всі ці вдатності не виглядали б так привабливо, якби прозаїчка не наповнила свій текст неординарністю епітетів: «лютневий характер», «відьомські груші», «зелені люди»…
Є ще кілька моментів, котрі, як на мене, не можуть залишитися поза увагою. Скажімо, ми часто говоримо про необхідність культурологічних акцентів у художніх творах. І перш за все тому, що шкільні програми страждають від зменшення годин на вивчення доробку класиків. А що вже говорити про вивчення літератури рідного краю, коли воно взагалі опинилося на задвірках уваги? І тому тішуся, що Марина Павленко так природно вводить у контекст імена Генріха Гайне, Лесі Українки, Павла Тичини, Степана Павленка. Ще подобається те, що авторка тонко відчуває звуки музики. Особливо пікантними є згадки про Святослава Вакарчука – своєрідного ідола нинішнього покоління читачів.
Подобається і те, що авторка так органічно використовує приказки чи стійкі словосполучення. «Вік живи – вік учись», «Бий своїх, щоб чужі боялися», «Куди котиться світ?!».
На цьому фоні таким дивовижним здається слововживання: «його блискітки є видними чи не на кожному кроці», «дівота», «Втікляндія». Якщо на них і на подібностях помітні впливи неологічності чи рідковживаності, то маємо і слівцята, котрі до певної міри слід вважати школяризмами: «фізра», «зарубіжка», «фемінітиви». Та й шепелявість Домовичка робить твір привабливішим.
Не сумніваюся і в тому, що читацьку аудиторію причарують і інші виражальницькі моменти. Але впевнений і в тому, що існує протилежність. Дехто, безумовно, переконаний, що до оцінки прозового твору не слід підходити з поетичними мірками. Та смішить мене така позиція, бо викривлює суть справи. По-перше, філологічні аспекти свідчать про оригінальність стилю атворки. По-друге, за оцими виявами творчого індивідуалізму прихована набагато глибша проблема. А саме спроба донести до наймолодших непрості подихи абераційного часу.
Мені здається, що Марина Павленко мала це на меті, коли говорити про пейзажність. Про випадки живописання словами розмірковую, коли читаю наступне: «Ясениця гладила тепер жовті квіти і її сукня відсвічувала золотавим», «Коли очі звикли до сутінків, ми побачили, що тут майже порожньо», «В чеканні я натрапила на пенька, обліпленого охайними соковитими бурими грибочками». Ніби й немає нічого надзвичайного у цих простих фразах, але саме цим вони подобаються, бо видно неодноманіття довколишності.
Та й діалогічність приваблює до себе. Адже чи не в кожному розділі бачимо діалоги та монологи, які не випадають з контексті твору. Особливо тоді, коли йдеться про спілкування головної героїні з родиною, друзями і Домовичком. Отут думаєш ще й про таке: усі ці тиради, мабуть, не були б такими доречними, якби не мовили про оригінальність голосу юного покоління, який, враховуючи регіональні особливості, простує й на загальнонаціональні обшири. Принаймні, мені вдалося вловити це з книги Марини Павленко. Видання, яке таке потрібне юному читачеві у цілому в цей непростий час, коли важезність привида уніфікації намагається причавити паростки неоднорідності.
м.Шумськ на Тернопіллі
Ігор Фарина
«Українська літературна газета» №18 (258) 13 вересня 2019