“Українська літературна газета”, ч. 4 (384), квітень 2026
Валерію та Ганні Пригожиним
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Він крізь миттєво зникаючий сон почув десь зверху вже звичне за останній час ледь чутне зудіння легких, наче мотоциклетних, двигунів, прокинувся і відразу підскочив на дивані, відкинувши товсту ковдру. Сів на край. Подивився у екран смартфона, що лежав поруч на стільці. Потім у забите майже доверху меблевим щитом невеличке вікно. Не побачив у вікні нічого цікавого, лише сіре дуже ранішнє небо. Сунув ноги у капці. Підвівся. М’яко ступаючи по килиму і, щосили намагаючись не скрипіти половицями, вийшов зі спальні у залу.
Двері до спальні хазяїв були щільно зачинені. Світло ніде не горіло. Було тихо.
Мабуть, ще сплять, подумав він. Вчора вони, що називається, – пересиділи, багато пили, довго розмовляли, лягли пізно, вже далеко за північ. Та ще потім майже до ранку десь зовсім поруч лунали кулеметні черги та вибухи. Нібито лише в повітрі. Але, можливо, й не тільки.
Лише десь під самий ранок трішки заспокоїлося. А зараз хоча і знову зуділо в небі, але десь вдалечині. Ледь чутно.
Вбиральня, до якої він поспішав, була якраз навпроти зачинених відсувних дверей із зали, посеред невеликого коридору, що з одного боку вів до виходу з дому, а з іншого крізь арку до великої і світлої кухні-їдальні.
Він, намагаючись не завдати зайвого шуму, відчинив двері у коридор. Кухня була порожня, але двері у вбиральню були відчинені: дружина хазяїна навпочіпки порпалася біля пральної машини, вибирала з пластикового баку для брудного одягу, що стояв поряд, і спритно, наче в якусь архаїчну паровозну топку, швиряла у відкриту пащу пралки ретельно відібрані нею за кольором, розміром, тканиною і ще бозна-якими параметрами речі.
– Доброго ранку! – ввічливо привітався він.
– Доброго! – посміхнулася у відповідь жінка. – Чого підхопився так раненько? Чи ті кляті орківські «мопеди» спати не дають? Розліталися над містом. Зовсім знахабніли. Немає від них спокою. Ні вночі, ні серед білого дня.
– Та ні, не в «мопедах» справа. Маю зовсім інший ранішній клопіт, – він ніяково посміхнувся і мимоволі почервонів.
– А, – нарешті здогадалася вона, махнула рукою та знову посміхнулася, – це справа побутова. Звична. До того ж вчорашнє пиво на волю проситься. Ні?
Він мовчки кивнув.
– Хазяїн мій теж чи світ чи зоря підскочив – так, мабуть, сильно придавило.
– А де він зараз? Справу свою зробив і знову ліг?
– Де там. Вже на городі. Порпається помаленьку. Якщо бажаєш, потім, як вмиєшся, йди до нього.
Він знову мовчки кивнув.
Вона наостанок кинула ще одну річ у темну глибину пащі пралки, прикрила прозорим пластиком у металевому кружальці круглий, наче віконце ілюмінатора, отвір, легко, наче танцюючи, підвелася, підійшла до шафи у куту, дістала з шухляди великий зеленого кольору рушник, повісила коло умивальника поряд з двома іншими: синім та рожевим.
– Тож не буду тебе більше відволікати. Піду. А ти всі свої справи не поспішаючи владновуй. Ось мило, ось шампунь. Бажаєш, душ прийми. Ось тобі рушник свіжий. Дивись, цей ось, зелений. Пралку я потім ввімкну. Пізніше. До речі, якщо щось тобі терміново попрати треба – теж залишай. Добре?
– Добре. Дякую.
Після вбиральні і душу він як був у домашніх капцях вийшов на ганок. Відчув ще вологими щоками й шиєю березневий, прохолодний вітерець від близької річки, мимоволі потягнув догори блискавку застібки та підняв комір куртки. Вийняв одну за одною ноги з капців і сунув їх у вуличні гумові чоботи. І відразу відчув всередині, крізь шкарпетки, легке поколювання. Голки, здогадався він, жовті, сухі й до біса колючі хвойні голки. Які треба було заздалегідь витрусити з тих чоботів, поперед ніж пхати в них ноги.
Прямо перед скляними дверима виходу з дому стовбичила височенна смерека. Він згадав слова хазяїна: голок від неї сила-силенна, замітати не встигаю, але рубати гілки рука не піднімається, бо вони кожна на своєму місті. Наче тільки для того й росли: влітку – від них прохолода та тінь, взимку – захист від вітру І завжди, весь рік, вони, наче занавіс, від сторонніх небажаних поглядів сусідів. Височенна смерека, розлога.
А трішки далі перед нею відділена металевим пруттям для опори виноградові, що тягнеться догори, така ж висока береза з двома плямистими шпаками на верхівці, що сторожко оглядалися навкруги і міцними гілками погруддя стовбура, яке, наче обіймами, охопили такі ж міцні виноградні лози.
На широкій кам’яній кладці бортику відкритої веранди лежали два великі й товсті листи вспіненого поліетилену, що колись, мабуть, слугував для пакування якихось запчастин для автівки господаря. Хазяїн сидів на одному з них і дививсь кудись у небо. Він почув кроки, що наближалися до нього і, не дивлячись на гостя та не відриваючи від неба погляду, мовчки поплескав долонею – сідай поряд.
Лист поліетилену був м’який і наче теплий. Він сів поряд з хазяїном і теж подивився у небо. Нічого особливого. Крім пухких сірих хмарин і ледь чутного гуркотіння моторів десь проміж ними.
– Привіт. Як спалося? – Спитав хазяїн. – »Мопеди», трясця їхній орковській матері, не дуже заважали?
– Та начебто ні, – відповів він.– Я, зазвичай, особливо вдома, серед міста, коли сплю, нічого не чую. Мабуть, звик за чотири роки. І до ракетних обстрілів, як було раніше. І, як тепер, – до дронів. У вас, біля річки і лісу, вони, здається, чомусь гучніші, але все одно не заважають. Тільки коли по них майже поряд кулеметами гатять, добре чути. Або коли вони близько вибухають. Тоді так, вже не до сну.
– Добре коли звик. А я й досі кожного разу хвилююся. Навіть вікна зверху склопакетів щільно деревиною заколотив. Бо тепер, після вибухів, ті вибиті склопакети міняти справа не швидка й клопітка: рахунок потрощених вікон по місту вже давно на сотні йде.
А, можливо, і значно більше.
– Ну це зрозуміло. Я зараз про те, що хвилюєшся. Я – один. Мені особливо хвилюватися немає за кого. А в тебе – дружина, теща, батько. Це зовсім інша справа.
– То ж бо і воно. Не скажу, що дуже лячно. Але спокою все одно немає.
– Не дивно, коли наші фронт ледь тримають лише за двадцять кілометрів від передмістя, а він все одно поволі сунеться до міста. І з півдня сунеться, і зі сходу. А всі навколишні села, навіть ті, до яких ворог ще фактично не дотягся, вже суцільна руїна.
– Про це і кажу. Знаєш, я наприкінці двадцять першого року будинок вирішив утеплити. Бо нарешті з’явилися на цю справу вільні гроші. Матеріал тоді закупив, бригаду найняв. Добрі хлопці попалися. Не дуже швидко працювали, але все по розуму робили. На совість. Тільки не все встигли. Бачив, коло огорожі сині металеві труби? Це розібрані будівельні ліси складені. Вони залишили. Ті хлопці з бригади. До кінця війни, казали, нехай почекають, коли ми з фронту повернемось. Повернемось…Так впевнено казали. Чи ще живі? І чи повернуться? Хто про це зараз знає? І чи буде куди повертатися. Я, чуєш, під час кожного обстрілу, особливо коли близько бахкає і стіни тремтять, до Бога звертаюся, щоб не тільки нас, але й дім зберіг. Знаєш, жінка дуже тісно з вимушеними переселенцями працює, волонтерить вже п’ятий рік, із самого початку повномасштабки надивилася досхочу на людське горе та наслухалася. І я разом з нею… Не дай Боже, як вже багатьом іншим, на сьомому десятку безхатьком залишитися. Не дай Боже!
– Тьху на тебе. Навіть не думай про таке. Не треба. Бо сам себе дарма розбуркуєш. І долю дратуєш. Думай про щось інше.
– Легко казати…Та хіба я страус, щоб не думати і голову у пісок ховати. Особливо, коли нічого достеменно не відомо. І чекати єдиної вірної поради ні від кого, бо ніхто її дати, навіть якщо забажає, апріорі не зможе. Що робити далі? Залишатися вдома попри все, що коїться навкруги? Або вантажити автівку і вже їхати не знаємо куди?
– Марна справа давати поради зараз. Намагатися передбачити майбутнє. І, тим більше, зрозуміти логіку Божого промислу. Давай спустимося від загальної філософії та високих роздумів про буття до буденного. Я ж до тебе не лише горілку пити приїхав. З мене хоча й селянин ще той, але щось корисне на городі все одне зробити можу. Мої руки для допомоги зайві не будуть.
– Ага. Твоя правда: коли щось повсякденне робиш, дурні думки ніби відходять на другий план. Тож будемо виправляти наслідки моєї ліні та осінньої хандри. Дерева ще тоді треба було обрізати і все гілля та листя вивезти. А я тільки зараз цю справу почав.
– Кажи, що робити.
– Я разом з батьком позавчора на абрикосах всі зайві гілки обрізав, а зараз ми ті, які товстіші, попиляємо та відкладемо для мангалу, а все інше позбираємо та вивеземо на тачці з подвір’я на звалище. А потім пріле листя граблями та «курячою ніжкою» зберемо на купу до гнояки. Це не дуже багато. Можливо, з десяток тачок гілок. Ну і десь половину від цього з листям. Думаю, до обіду впораємося.
– Скільки в тебе соток?
– Дві.
– Всього лише? Раніше впораємося. Точно тобі кажу. А потім, коли скажеш, ми з тобою разом все скопаємо. Ось про подальше «садити», тут я тобі нічим допомогти не зможу, бо зовсім на цьому не розуміюся. А копати – справа не хитра. Копати я вмію.
І урожай збирати теж. Особливо, коли ближче до землі, з рядка або куща, і не треба, як у тебе, на смереку та на березу за виноградом лазити. Пам’ятаєш, як минулого літа? Головне, ці «мопеди» у небі деренчать, по них кулемети працюють, сирена реве, десь на протилежному березі річки щось вибухає, а ми виноград збираємо. Справжні божевільні діди. Добре, що психушку зачинили і здати нас нікуди.
Він тихесенько засміявся.
Хазяїн теж посміхнувся.
– Добре мені. Легко з тобою. Тільки-но сидів наодинці і лише про погане думав. А зараз вже про те, як разом помідори та огірки будемо влітку збирати.
– Ага, і хрін, і часник, і абрикоси, і вишні, і виноград. І що тут у тебе ще росте? І чхати ми хотіли на ті нескінченні повітряні тривоги. І на ті «мопеди», нехай їх вже чорти забирають. І головне, будемо жити. Попри все. І нехай повиздихають усі наші вороги. І особливо, в першу чергу, та бункерна моль, що все це розпочала. Вона здохне. Скоро. Обов’язково здохне. А ми залишимося. Збирати влітку урожай. Бо ми у себе вдома. І іншого дому в нас немає. Та і не треба нам іншого. Згоден?
– Згоден.
– Все. Годі базікати. Бо щось, братику, мене занадто на патетику потягло. Це, мабуть, тому що дуже вже сьогодні повітряних тривог багато. Одна за одною. Одна за одною… Пішли працювати. Бо коли працюєш, вже ніколи про інше думати. Тільки про те, що робиш. І ще трішечки про наступне літо. Хіба ні?
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.