“Українська літературна газета”, ч. 4 (384), квітень 2026
Не поспішаймо з висновками про претензійність тези – вона постала в результаті тривалих роздумів над новим творчим виплодом Миколи Маркіяновича Боровка «Розмови з прийдешнім: ронделіана».
Ніхто не знає своєї долі, і мало хто навскидь скаже, що є рондель. Для достовірності дальших міркувань нагадаймо, насамперед собі, дефініцію ронделя. Це старовинна поетична 13-рядкова форма зі строгим римо-ритмічним малюнком, що складається з трьох строф: два чотиривірші й п’ятивірш. Буквально рондель значить «округлий» вірш. Таку форму й акустичне сприйняття забезпечує повторення фіксованих рядків: 1-го, 7-го і 13-го. Крім того, перший і другий рядки тотожні сьомому й восьмому, що виступають як розширена теза.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Отож рондель має три точки сходження: перший, сьомий і тринадцятий (заключний) рядки, які є номінативно тотожні. Номінативно, проте не значить змістовно, але про це трохи згодом. Однаковий початок і кінець – перший і тринадцятий верси – власне й створюють rond – кружляння – круг – ходіння по колу. Тотожний із ними всередині ронделя сьомий рядок – як перевесло, як перетин дуг у знаку безкінечності (∞). Подивімося на прикладі чудесної поезії, що увійшла до першого з п’яти розділів, який зветься «В тональності тятиви»:
Поезія – це мить життя,
Спресована у біль і тугу.
Це лист без адресата другу.
Молитва це і каяття.
Це ключ до щастя і звитяг,
І шабля, що січе наругу.
Поезія – це мить життя,
Спресована у біль і тугу.
Це клятва вірності – свята!
Буває кепсько дуже й туго,
Пегасу підтягни попругу
І мчи навстріч – без вороття!
Поезія – це мить життя.
Микола Боровко
Чому ж є підстави, на нашу думку, проводити паралель між ронделем і долею? Не тільки тому, що концепт «доля» є одним із ключових принаймні в цій збірці ронделів Миколи Боровка, а також загалом філософськи вагомим, архетипним поняттям і важливим для українства знаком Шевченкового логосу. Визнаючи хай навіть тимчасово істинною, приймімо для аналізу тричастинну організацію «долі»: початок – середина – фінал. Певні якості (завдатки, темперамент, здібності) є при самому народженні (як перший рядок ронделя). Далі вони озиваються в період соціально-психологічного становлення й розвитку особистості як уже наявна тенденція або, за висловом Володимира Базилевського, «напрямні долі», «свідчення якості життя» (середина – сьомий рядок). І кінець кінцем, in summo, з усього попереднього випливає фінал поточного життя (останній тринадцятий рядок). (Поточного, бо це втілене життя не перше й не останнє: «ми вічні, як Трипільське коло…»).
Не схильний до поетизації життя аналітик зауважить, що така тотожність – це вже фатум, а не доля: «Фатальність коду нашого жива – / Готуємося відбивать атаки. / Вкладає кожна буква у слова / Пророцтва…». Але в тім і придибенція, що словесна однаковість трьох компонентів ронделю (як і частин долі) не свідчить про тотожність змістів. Це ми помітили в ронделях майстра художнього слова – Миколи Боровка. Зміст – це таїна свідомого й напівсвідомого. Та й зовнішні чинники – зміна інтонації, синтаксичного контуру – проявляють різні змісти. Порівняймо: «Обпалене крило моєї долі / Услід птахам у розпачі гука» (1, 2 чи 7, 8) і «Обпалене крило моєї долі…» (13). Перший і другий рядки передають прощання з земляками, які покидають рідну землю. Останній, тринадцятий, рядок позначений апосіопезою, або умовчанням – фігурою емоційно-експресивного обривання висловлювання. Графічною вказівкою на умовчання є крапки (…). Апосіопеза спонукає читача домислювати, здогадуватися, виявляти емоцію: ліричному героєві дорогá його доля, як чудесна птаха (редукована метафора, бо мовиться про крило), а вона створена тільки для польоту; її обпалене крило – знак неминучих на життєвій дорозі розчарувань і втрат, але й здобутого досвіду, витривалості, стійкості, усвідомленої потреби долати страх, щоб летіти:
Ми не малі, та все ж мілієм,
Бо страх усівся на плечі.
І різноликих сурмачів
Возня – немов гірка олія.
Чи справжні ми? А що умієм?
Пекти страждальні калачі?!..
<…>Чи горимо, чи тільки тлієм?!..
Ми не малі, та все ж мілієм…
Так вміє виспівувати хіба кобзар-лірник, витворюючи трунок, у якому є смак історично-реального й містифікованого, інвективного настрою й медитативного пафосу. Згадалося Шевченкове:
Один у другого питаєм:
Нащо нас мати привела?
Чи для добра? Чи то для зла?
Нащо живем? Чого бажаєм?
І, не дознавшись, умираєм,
А покидаємо діла…
Має підстави О. Гордон, побратим Миколи Маркіяновича, коли стверджує, що «вірші Миколи Боровка зросли на кращих традиціях Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, П. Тичини…».
М. Боровко і рондель – нерозлучні. Ще й тому це як доля. Либонь, ніхто не знає про рондель краще, ніж пан Микола.
«Cherchez la femme»
В XI столітті руська княжна Анна Ярославна із численним почетом прибула до Європи, до Франції. Дочка великого київського князя Ярослава Мудрого, майбутня королева Франції привезла до Парижа багатий посаг, насамперед книгозбірні, у яких, зокрема, знамените Реймське Євангеліє, що на ньому відтоді даватимуть присягу французькі королі під час коронування. Коли пишуть про великий посаг Анни Регіни, то мають на увазі також культурні традиції, у тому числі фольклорні, пісенні.
Французьке rondelle означає «щось округле» і, своєю чергою, етимологічно пов’язане з лат. rotundus – «круглий». Дослідники називають рондель давньофранцузькою віршовою формою, яка набула поширення в новочасних європейських літературах (Літературознавчий словник-довідник за редакцією Р. Т. Гром’яка, Ю. І. Коваліва, В. І. Теремка. — К.: ВЦ «Академія», 2007).
Але генеза ронделя виявилася складнішою й цікавішою: вона пов’язана з «проростанням» на французькому ґрунті праукраїнських народних пісень, співанок, привезених руською княжною Анною Ярославною, що стане королевою Франції (1051 – 1060 рр.). Це питання докладно вивчив Микола Маркіянович, перечитавши патріархів ронделю у Франції: Адама де ля Галля, Есташа де Шана, Гійома де Машо і Карла Орлеанського. Герцог Орлеанський, видатний французький поет XV століття, прозваний «принцом-поетом», свої численні рондо написав, перебуваючи в 25-річному (!) англійському полоні.
Вернімося в XI століття. Придворні музиканти, трубадури співали як водиться на свій манер, щоб розважити публіку. Але пісня, почута від русинок на чолі з Анною, перевернула уяву франків, бо в ній душевний рай і щем, лірична сповідь, що лине в піднебесся, божественний мелос… І звісно ж – заспів, чи куплет, і повторюваний (!) приспів. Той приспів – як пульсація, він будить і заснуле серце й неначе закарбовується на скрижалях пам’яті. Коли про це довідалася, і самій захотілося спробувати укро-франко-фонічної музики ронделя. Але цей складний жанр – не для новаків у поезії.
Лише 2 рими на 13 рядків
Між першою збіркою «Ронделі» (1994) і нинішньою збіркою «Розмови з прийдешнім» понад 1000 ронделів автора. А писати їх – це не проста річ. Теоретики віршування цей жанр називають складною віршовою формою. Чому? По-перше, лише 2 рими. По-друге, структурно обов’язкові повтори. По-третє фоніка й ліризм мають гармонійно поєднатися з філософським контрапунктом.
До рими. Дві ронделеві рими є жанрово визначальними; їх називають наскрізними, адже вони, як той барвінок, обвивають усю поезію. Причому в першій строфі – спосіб римування кільцевий (абба), у другій – перехресний (абаб), а в заключній п’ятирядковій строфі – кільцеве й суміжне римування химерно поєднані (аббаа). Подивімося й прислухаймося – це рондель із заключного, п’ятого, розділу «Під небесами з густими димами».
Прожити вік – не можна двічі: а
Що б не робив, а час іде. Б
Перетираємось на дерть б
Чи гасимо святкові свічі, а
Душа завжди у протиріччі а
Між тим, що є і що гряде. Б
Прожити вік – не можна двічі: а
Що б не робив, а час іде. Б
Вже віднайшли і код да Вінчі а
У золах спалених ідей, б
А день, як день, спинивсь і жде, б
І серцю дивиться у вічі. А
Прожити вік – не можна двічі. А
Тут рима не оздоба й не версифікаційний шаблон. Вона наче дихання. Наче пісня, яка не знати звідки взялася, а тепер її хочеться співати. Рими Миколи Боровка не банальні, живі, природні й розумні; вони можуть становити гранично зредукований афоризм: плечі – сурмачів, горді – нагороди, жива (душа) – у жнивах, жреців – руці. Часто трапляється внутрішня рима: поле долі; під небесами з густими димами; в очах осінніх залягла печаль; між тим, що є і що гряде тощо. Вслуховуючись у рондель М. Боровка, можна відчути його пісенно-баладні переливи. Усі ці прояви, узяті разом, називають складною музичною тканиною твору, поліфонією: вокальну партію веде автор, ліричний герой, а фоніка – це інструментальна партія, звучання оркестру.
«Музика і поезія – це мова Бога», –
стверджує поет в епіграфі до поезії «Містраль натхнення увірвався люто». У збірці ми почуємо переливи від піано до форте, від мінорних … до мажорних…
Цикл «Осанна обраним» поет присвятив диригенту Д. Радику. У циклі 8 поезій, які можна назвати своєрідним акроциклом, адже кожен вірш починається складом, які у своїй послідовності становлять нотну гаму (пригадаймо «Сім струн» Лесі Українки):
До себе шлях душа з пітьми знаходить…
Редути жриць і палаші жреців…
Містраль натхнення увірвався люто…
Фатальності – у темряві дороги…
Солярії невинним подорожнім…
Лягає німб утоми на чоло…
Сідає сонце на вечірній пруг…
Довершеності мить іще німа…
Як має бути у верлібрі, початок збігається з кінцем: До… До.
Музичні терміни – це не просто важливий інструментарій поета. Це спосіб мислення й світосприйняття. І навіть потреба: почути вібрацію, голос, спів усього сущого: «Розкрився брами вічної статут» голосом «осанни духу» («Сідає сонце за вечірній пруг»). Окремі фрагменти за лаконічністю й глибиною перевершують японські хоку: «На струни тиші сідають райські птиці звучання…». Митець – це Орфей, кожен творить соло або мелодії життя. Мрійність пічикато можна почути у сльозі, ринви виграють тривожне скерцо. А до храму мелодій ведуть стежки, «якими велено іти».
Vivat!
Для нот ніхто в’язниць не збудував –
Мелодії життя – як нагороди:
До себе шлях душа з пітьми знаходить.
Це літургія – урочисте дійство уславлення високости помислів і прикликання Божої ласки. Митець служить, вистеляючи для людей стежки омофором краси і любові. Варто вчитися мови Бога вже тепер. Адже тоді випаде щастя повернутися у світ, де кожне слово як пісня, а кожен крок як танець – у духовний світ. Про це свідчать Веди.
Ключі від «храму мелодій»
Утаємничені у сферу текстології, герменевтики, письменницької критики поділяють Потебнянське тлумачення мистецтва як діяльності продуцента й реципієнта в їхній співтворчості. Із нього випливає теза про принципову незакінченість мистецького твору і його дальше життя в перспективі різних прочитань. Але автор «Розмови з прийдешнім» не схильний до ескапізму, байдужого споглядання, відстороненості – він вигадав ключі, тобто своєрідні автоепіграфи, вступні афористичні пояснення до ронделів. Вони спрямують думку читача в належне русло; відчинять, де «в душі – замок»; кинуть світло на «Сходи храму», щоб хто бува не оступився. Так постає особливий піджанр – рондель із ключем:
…Сива борода ранку сплелася з отавами
смарагдового газону. Вночі на нього впало
останнє яблуко, викотилася осінь. Я не став
діставати його. Очі ранку і мої очі зустрілися. Срібло трави впало блискітками на моє волосся… Ми ставали близнюками
Червоним яблуком у кроні
Остання згадка майорить.
І птахою прощальна мить
Тремтить у вітру на долоні.
Гривасті коні на припоні.
Шлях падолистами курить.
Червоним яблуком у кроні
Остання згадка майорить.
Цілунки мжички вже солоні:
І їх ні витерти, ні змить.
Спішить усе навкіл, летить.
Душа, мов бранка, у полоні
Червоним яблуком у кроні
Срібло осінньої трави уранці – і блискітки сивини у волоссі. Настала пора визрівання, мудрості, збирання творчого плоду. Він викотився сам, неначе стигле яблуко. Це яблуко з пишної крони дерева життя. Життя триває – гривасті коні, припнуті, чекають. Усе видається таким справжнім, соковитим, динамічним. Аж ні – це лише зовнішній план, а «Душа, мов бранка, у полоні», хай і «Червоним яблуком у кроні».
Ключ М. Боровка це не завжди пряма вказівка на лейтмотив поезії. Це може бути вбраний у слово настрій, асоціативний відблиск, що звучить, мов верлібр. «Це ключ до щастя і звитяг». Тоді доведеться розгадати і рондель, і ключ до нього.
Прецікаве заняття –
розгадувати рондель
Можна розпізнати, що на денці авторового ронделю (ще одне значення цього слова цілком побутове – каструля з довгою ручкою). Крім того, такий квест добре живить власну самість.
Ти прийдешнє моє, хоч тебе я не бачив,
Але з вірою в Слово до тебе іду.
Чим зустрінеш мене? І чи я віднайду
Фрази суть у простих переливах означень.
Не розпитуй мене, що я чув і що бачив,
Дні рубцяті проблеми на спини кладуть
Ти прийдешнє моє, хоч тебе я не бачив,
Але з вірою в Слово до тебе іду.
Я для тебе поки що нічого не значу.
Ти не знаєш ні болю мого, ані дум,
Та мене підведи, коли я упаду,
Ідучи через поле боїв і пробачень…
Ти прийдешнє моє, хоч тебе я не бачив.
Прийдешнє – це вже накреслена орбіта долі. Хіба вона не знає саму себе? Але це не помилка. Ліричний герой не боїться помилок; їхні «рубцяті» сліди – це набуток життєвого досвіду. І тим більше пан Микола не з тих, котрі не визнають своїх помилок чи культивують «примарну святість».
Слова «я для тебе поки що нічого не значу» – це вияв своєрідного лицарського етикету, не викличний спосіб звернути увагу візаві на себе, на свої слова.
Прийдешнє митців пов’язане зі словом. Вони кохаються у мерехтінні епітетів, в оригінальності метафорики. Але кредо митця – «віднайти суть», ідучи «через поле боїв і пробачень». Це значить змагатися, а також уміти пробачати іншим і собі.
«Вічності кола не стерти»
Коло ронделя і коло вічності – невипадкова паралель. Колізія між вічним і минущим спонукає до пошуку здатних на це мислителів. Рондель становить особливу поетичну форму, яка в умі і руках майстра добре надається до філософського осмислення життя і смерті. Метафорика Миколи Боровка – вільна й смілива – підноситься до символів як знаків життя, до прозрінь, до пророцтв. «Б’ється роздумів риба у вершах», і є сміливці, що йдуть «дорогою звершень».
Дорога й подорожній – це також вагомі наскрізні образи цієї збірки Дорога передбачає діяльний вибір замість «плакальної іржі», добровільне прийняття аскез. Адже «сама не розігнеться рабства спина» («На когось покладаємось. А жаль»).
У житті дивовижно переплітається святе й буденне: митець – це «єдності мастак / сакрального і звичної тривоги». Але хіба звикнеш до тривоги, коли вона щодня росте, як «густа лоза». Відходять хлопці «у безмежжя неба», «Не вичаха в лампадочках олива». Це мотиви заключного, п’ятого, розділу збірки, названого «Під небесами з густими димами». Як побачити небеса за «густими димами» війни? Чим, яким бальзамом «знахарувати душу», коли «світ кипить, як вранішній базар, / Де цінник ліплять, наче суть байдужу…» («Прийдешнє? Марнування чи бальзам»). «Стежки – в диму, а дух охляв…»; наче птахи, відлітають люди в чужі краї, «себе назавше покидають». Є геройство «найкращих синів», але є гірка отрута «безглуздя смертей». «Перетліва папірус молитов, А меншовартість засіває біди» («Жервоприношення взаконюється знов»).
Та йдуть подорожні… Як було, так і є: хтось прокладає дорогу іншим і собі, а хтось її «нищить», «завалює стежки». Смисл людського життя в тім, щоб вийти на «дорогу істини». Звернімо увагу: не знайти істину, бо це омана, а йти «дорогою істини» все життя, а впавши, уставати знову. На дорозі чатують небезпеки: «кулі чванства, розбрату і ґвалту», іноді накриває «гола самотність», або не менш підступні «прагнення порожні». Та попри все, ідуть «невинні подорожні».
«ІІ. Пречиста» і «ІІІ. Кредо», другий і третій розділи книжки, – це пошук відповіді на болючі питання. Пречиста – спокута й очищення – робота на цілий людський вік. Душа – «Дівчинка, в святість убрана». До неї ведуть «сходи храму». Без «дзеркала небес» цього не збагнути. У цьому світі галасу, поспіху, «синтетики» й усіляких «ерзаців», за висловом Л. Костенко, важливе й надтрудне завдання – почути тишу серця.
Микола Маркіянович – чоловік помітний, але крізь його очі не прозирає хіть. У його голосі – благородна сила. У словах – некваплива розсудливість. У поведінці – селянська мудрість. Чи не найважливіші сутності усього сущого, як-от: енергія, краса, любов, мудрість, наділені жіночою природою. А вона надчутлива і непомилешна. Тому ці якості неминуче проявляються у благородному серці.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.