“Українська літературна газета”, ч. 4 (384), квітень 2026
* * *
Коли їм обрізали всі відходи,
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
коли заперечили у праві бути,
вони прослизали на захід зі сходу,
по кінчику леза складали маршрути
стежками важкими від талого снігу,
шляхами, що мічені слідом собачим,
посадками, що відчували відлигу
по запаху крові,
у пошуку вдачі.
І крок за кроком і слідом по сліду
лунало в повітрі – я ще повернуся,
я ще сюди неодмінно приїду,
я ще помщуся…
За кожного, хто лишився в окопі,
за землю тверду і за правду солону,
за те що у нашій східній європі
не кожен птах долетить до кордону.
Останніх часів безжальні прикмети,
такі свої і такі герої.
Стирчали невикористані турнікети,
боліли невикористані набої.
Із цих очей – писати б ікони,
але тепер тут інакша матриця.
Пацан із харківської тероборони
стогне – значить – ще опирається,
значить, у порятунок вірить,
отже, працюють закони вищі
і мокрий сніг крізь небесні діри
летить у вирване з м’ясом горище.
Ім піт вкриватиме теплі скроні
й не буде наснаги хоч це змінити…
Вмирає зарядка у телефоні,
безжально тиснуть на груди плити.
Від мінометів худоба глохне
і те що висне – стає баластом…
за кілька тижнів усе підсохне,
а потім буде наш контрнаступ.
Дожити б до жита,
все інше – бонус,
повторює він –
дожити б до жита…
Хтось ніби м’яч –
набиває глобус:
дожити,
дожити, дожити, дожити…
Скриплять коліщата, працюють жорна,
рипить жива земля під ногами,
і ніч підповзає в’язка і чорна,
і йде за ними, і йде за нами
ПРИРОДА СВІТЛА
Давай,
іди, якщо маєш сили,
у небі крила, в степу могили,
над лісосмугою – дим.
І місяць в хмарах пливе, мов серфер,
і жити хочеться так нестерпно,
нестерпно – всім.
Давай,
хтось має сказати про втрати,
про те, що комусь доведеться вмирати
й війну не пройти навпростець.
Про те, що пісні цієї країни,
на жаль, не діють як кровоспинне,
про те, що це – не кінець.
Ми стали жорсткими і злими стали.
Але ми вилиті не зі сталі,
хоч не без виключень, як завжди.
І попри сумніви всі і вади,
природа світла не терпить зради.
Веди, дорого, мене, веди.
І над містами, і над мостами,
над перехрестями й блокпостами…
Весна іде і красу несе.
Де є спроможність –
там знайдеться засіб.
Де є лопата – там з’явиться насип.
Де є надія – там буде все.
Старі рецепти, прості поради.
Природа світла не терпить зради.
Пірнає зірка в суху траву.
Ми неприкаяні, ми приречені.
Пливе історія проти течії.
І я пливу.
* * *
пробито легені цього дня
і сонце котиться згори – вниз
тонуть квартали в холодних вогнях
кидайте хмиз кидайте хмиз
ми проміняли простір на час
і буру породу – ділили на всіх…
східна природа у наших причасть –
ллється у спирт калиновий сік
і пальці губляться посеред струн
і пісня тримається на голосних
це вдалий час щоб очолити бунт
палити мости і вмирати за них
так і чекаєш що саме в цю мить
хтось має сказати про головне
що все заспокоїться переболить
але нікого не омине
ТРОН
тато я хочу до тебе на війну
сказала мені Кая в аудіоповідомленні
мама розповідала що ти офіцер
що ти командир
виявляється – мала уявляла
що я сиджу на троні й роздаю вказівки підлеглим
ніби король
якому приносять фрукти і цукерки
печиво і жуйки
в певному розумінні
так і було
старшому лейтенанту Дмитру Лазуткіну
щодня привозили
борщ або солянку
кашу з тушняком
воду прозору
і енергетичні батончики…
начальник штабу знову накричав
на мене
коли в запиленому підвалі
ніби у сирому склепі
на моніторах які транслювали картинку
з околиць селища Роботиного
відбувалося щось страшне
запилене повітря яким я дихав
сморід з розтрощеного нещодавно рибного магазину
в центрі Оріхова
червоні очі оперативного чергового
розриви керованих авіабомб
під які навчився засинати
наш командний пункт ніби корабель
з яким росіяни грали у морській бій
я не був королем
але невдовзі мав стати капітаном…
сонечко
не треба сюди приїжджати
я сам припливу до тебе
бо моя нескорена команда
вже готова розправити вітрила
і гордо виринути назовні
в затоку липневого неба
в його гарячий рибний бульйон
ДІНАС
Чого ти навчився?
На що спромігся?
Відлуння кроків, ніби новорічні гірлянди
зависали у низькому небі
над мапою міста.
Тоді ще прифронтового.
Птахи, що передчували усе краще
за нас, які знали
таємні знаки і розумілися на порухах вітру – ладні були зірватися,
вже ось-ось.
Коли я заходив у затертому пікселі в придорожній магазин,
продавчині переходили на українську і не випускали з рук
китайські телефони з двомовною клавіатурою.
Географія оманлива. Історія підступна. Література безсила.
Чорний гумор шпитальних коридорів і розчинна кава
коротких розмов.
Коли кожен за себе,
але ніхто крім нас.
Коли рвані хмари хочуть
розповісти тобі про все,
але ти не готовий цього почути.
Велика самотність в очах побратима –
це те, що не обираєш, але вловлюєш без слів,
ніби якусь приреченість.
Чого я навчився? На що спромігся?
За все, що не можу виправити
і не здатен змінити –
брати відповідальність на себе.
А ще – рубати хвости,
підривати мости.
Бути з Богом на Ти.
Погано римувати біль
з неможливістю заснути.
І тихо лежати у вирві
за перехрестям доріг.
І казати – немає чого боятися.
І вірити в це. І вірити. Вірити в це.
* Красноармійський динасовий завод – промислове підприємство у місті Покровськ Донецької області України.
* * *
Імператор нагадує сонце,
Його тінь – велику свиню.
Крізь будівлі, пропалені вітром, проростає тонюсінький кріп.
Засинає кохана в підвалі,
батальйони просять вогню,
І занедбаний всесвіт –
мов спалений сніп.
Це моє і твоє, попри стишені
лоскоти трав,
Хоч до рани то все прикладай –
але скільки тих ран?
Я кохав тебе, жив у тобі,
я торкався заграв…
Я вважав що і я океан,
І що ти – океан.
Так між смертю і смертю –
гойдають останні човни.
І оглухлі собаки чекають –
коли все мине.
І стоїш собі глухо – й не знаєш –
де ми, де вони…
І волаєш тупою коровою –
вбийте мене!
СТАНЦІЯ ПОКРОВСЬК
Я пам’ятаю сонце серпня
І переповнені перони,
Такі поспішні і нестерпні, –
І контури і терикони.
І кожен спалах, кожен сполох,
І кожен вибух, ніби виклик…
Спочатку точно було слово.
Спочатку – так, а потім – звикли.
А потім дні, немов цитати,
Бісили кількістю повторень.
І уповільнені солдати,
І всесвіт зрубаний під корінь.
Тут відкривалися портали,
Тут руйнувалися квартали.
Ми тут були, в нас тут стріляли.
І ми – стріляли.
* * *
Місяць хмари підсвічує.
Хмари – подушки Бога.
Навіть за крок до відчаю –
Що відчуваєш?
Нічого.
Тиснуть бетонні плити,
Тиснуть залізні грати.
Будеш м’яко стелити?
Вірити і пробачати?
Бо виливаються з рота
В ночі твої бузкові
Висмоктані з болота
Здерті хрящі любові.
Вибух тебе розбудить.
Що відчуваєш?
Нічого.
Люди – такі люди.
Хмари – подушки Бога.
ПОЛЕ
Присвячується Миколі Леоновичу, моєму другу, художнику, музиканту і письменнику, який під час виконання бойового завдання зник безвісти поблизу Авдіївки.
Метелик потрапив у пастку її волосся,
поборсався трохи
і полетів на волю…
А десь в небесах набиралося сил колосся,
І бронемашина повзла по в’язкому полю.
І навідник приховував хвилювання,
у нього двоє дітей – чекають його в Полтаві…
Він грав на гітарі
і вірші писав про кохання,
а потім пішов служити своїй державі…
Комахи стрибали нізвідки,
дороги розмиті
ускладнювали думки і пересування.
Дожити б до жита або залишитися в житі…
Він грав на гітарі
і вірші писав про кохання.
І запевняв – життя складається з вражень,
і очі його відбивали вогні заграви.
Звичайна посадка чи засідка –хто розкаже?
У зоні, що зветься сірою – все яскраве.
А десь в небесах набиралося сил колосся.
І бронемашина повзла по в’язкому полю…
Метелик потрапив у пастку її волосся,
поборсався трохи
і полетів на волю…
приречено
вірити в диво
шукати у небі сліди
допоки
тупцює ліниво
цей світ
на порозі біди
бо марно шукати союзника
у мареві
що огорта
у світі
де сонячна музика
цілунком
закриє вуста
вже може й майбутне настало
та як нас
сюди занесло?
колись
нас було дуже мало
колись
трохи більше було
на чорні поля батьківщини
зірки визирають згори
шиплять по дорозі машини
від вітру
тремтять прапори
* * *
люблю цей дім люблю
цей запах дому
музей куди заходжу без квитка
люблю вікно вечірнє у якому
сідає сонце і тече ріка
і на каное пропливають зорі
і на полицях важчають книжки
і піксель що висить у коридорі
і спогадів поламані рядки
тут заплітав я ваші сни дівочі
у коси які потім розпускав
тут пронеслися губи плечі очі
як вітер обважнілий поміж трав
люблю цей дім за те що тут були ви
в передчутті розриву ніби зливи
у пам’яті на голочці тонкій
у вічності на дошці ігровій
ФРЕСКИ
Кая намалювала крейдою на стіні принцесу
і сердечко зі своїм іменем
Юна – дівчинку з квадратною головою
я дозволив донькам використовувати стіни
люблю коли зникають заборони
і дитячі руки розсувають межі дозволеного
ця радість свободи
її ні з чим не порівняти
дружина подала на розлучення
з-за кордону
через свого адвоката
все зробила правильно
я ознайомився з позовом
я все розумію
бо я – капітан
збройних сил
капітан без корабля
капітан без вітрил
капітан з посіченою уламками пам’ятю
коли ми розійшлися у поглядах на все це?
коли ми щось загубили?
коли ми втратили головне?
трепет рук і здригання тіл
жадібні поцілунки
і неможливість розірвати обійми –
куди все поділося?
ще одна родинна історія
понівечена війною
ще одна невимовна туга
ще один крижаний протяг
і повня і повінь
і серце моє
якому
затісно у грудях
я сиджу у спорожнілому храмі
і дивлюся на фрески
LOVE SONG
Осінній листок,
тиха вода,
між нами
розлука
війна і біда.
Плетуться розмови,
іскряться слова.
Трапляються часом
Господні дива…
Коли ти поїдеш,
коли замовчиш –
на світ наповзе
найвеличніша з тиш.
Коли ти розлюбиш,
коли ти втечеш
різкими вогнями
далеких пожеж.
Я буду ходити
вздовж
русла ріки,
збирати каміння,
ловити зірки,
дивитися в небо,
бо небо одне
назавжди єднає
тебе і мене.
У царстві розхитаних
снів і основ –
нічого не варта
мертва любов.
Дерева тримають
руді прапорці,
здригається серце
у лівій руці,
здригається серце
до болю живе.
І хмара густа
над водою пливе.
* * *
кілька місяців тому світ був інакшим
живі зверталися до живих
жінка тримала своє слово ніби плетену косу
чоловік співав пісню про море
міжнародні рейси
єднали любов і тривогу
молода сімейна пара у черзі на автостанції –
спілкуються так ніби війна вже завершилася
і вони її програли
поряд військовий
виблискує ніби перший осінній листок
заасфальтовану землю
очима риє
* * *
на іншому березі тиші
на тому боці печалі
у осені на причалі у ніжності на плечі
я все собі дозволяю і все тобі пробачаю…
тривога пульсує кольором
достиглої аличі
і доки ти засинаєш або доки тобі
не спиться
я тобі щось шепочу як воду ковтаю
з ріки
на хвилях якої гойдає мости столиця
і світять вогні крізь туман немов маяки
допоки ти засинаєш допоки у місті тихо
допоки плекаю набуте в боях за те
аби вітряки могли відганяти лихо
аби мало силу те що між нами росте
коли всі шляхи зводяться до одного
і немає вибору у цій нескінченній війні –
настає час дослухатися до головного
приходить вміння дихати на глибині
і тому мені тепер так важливо знати
про те що відчуте слово може
змінити все
про точні орієнтири
і хибні координати
якими птахів підхоплює і несе
я все собі дозволяю і все тобі пробачаю
здригнеться у люстрі свічка і зникне вночі
на іншому березі тиші на тому боці печалі
у осені на причалі у ніжності на плечі
СНІГ
випав сніг
так ніби нічого не сталося
випав сніг – як він завжди випадає:
поміж спустошених площ і завмерлого галасу
в світі в якому нічого святого немає…
вибухи стихли зникло тепло і електрика
діти приносять свічі у храми хрущовок…
навіщо існують поетика і естетика
якщо в небуття відпливає невидимий човник?
навіщо ми вчили їх бути чемними й добрими
якщо не спроможні насправді їх захистити?
чому їм так часто доводиться бути хоробрими…
чому не зважає ніхто що вони лише діти
що всі їхні ігри тепер не такі вже й безпечні
що більше не буде вдосталь любові і спокою…
кружляють сніжинки безжальні і недоречні
під вирвою ночі
над прірвою неба глибокою
ОБСТРІЛ
росіяни знову обстрілювали моє місто ракетами
і дівчина яку я зустрів у метро мала розфарбоване обличчя
образ відьми був цілком доречним
адже наближався хелловін
і підлітки охоче перехоплювали ініціативу у світу
в якому війна косила їхніх батьків
на східному фронті
де воювала бригада
в якій я проходив службу
оснащена американською зброєю
і заповнена українськими людьми
мобілізованими до війська
тими
хто нещодавно сіяв хліб і розкладав папірці у державних конторах
тими хто закохувався через інтернет і тими хто рвав зуби
вдячним пацієнтам
які згодом теж стали солдатами
десь гримлять вибухи
десь ламаються чиїсь плани на життя
між пологовим будинком і муніципальним цвинтарем
дорога виблискує осяяна місячним світлом
чийсь дім буде зруйновано
чиясь кохана співатиме сидячи
на бетонному парапеті
руда кішка
згорнеться клубочком у коридорі
і ти теж
* * *
За кожним героєм стоять імена,
і темрява видовжена і тісна
і видих, і зроблений вибір.
Нам жити із цим зберігати це все,
ховати сльозами залите лице,
нахабно ковтати цей вітер.
За пагорб ховається гелікоптер,
щасливі, хто вижив тут і тепер
у літа в роззявленій пащі.
Ти чуєш по рації ці голоси,
мінливі і горді, як наші часи –
звитяжні, великі, пропащі.
Країна моя, мов надірваний шов,
повітря в якому літає любов,
дороги, які добре вивчив.
Рахує зозуля майбутні роки,
крокують потомлені чоловіки,
безжальні, як стриманий відчай.
Хай спека випалює нас до кінця,
Мов хвилі у скелі – хай б’ються серця,
бо спрага така невситима…
Зникають солдати, надходять листи,
І кожен несе те, що має нести
за себе і за побратима.
Хтось добре розкаже за нас і про нас,
про те, що жили у прискорений час,
і як це було драматично.
Але попри все – як відходить імла,
лишається правда прекрасна і зла,
закріплена нами навічно.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.