“Українська літературна газета”, ч. 4 (384), квітень 2026
Десь півроку тому знаний літературознавець Юрій Ковалів не без обурення писав у фейсбуці: «Ще історія не встигла викристалізуватися, як уже її перекручують, як кому заманеться. Це стосується не лише міфічних чеченців, з якими хтось «героїчно воював» у Києві. Виявляється, що й постання Народного Руху України трактують у спотвореному уявленні, не відповідному реаліям. З усією відповідальністю запевняю, що ні Чорновіл, ні Драч, ні Горинь, при великій повазі до них, не причетні до виникнення НРУ, про що свідчить замітка в ЛУ від 22 грудня 1988 р. Вони з’явилися наступного року. Першим ініціатором заснування НРУ був В. Брюховецький. Тому не треба перекручувати історію…»
Зрозуміти обурення шановного Юрія Коваліва можна. І справа тут не лише в тому, що насичене доленосними для української держави подіями наше сьогодення, особливо на тлі розв’язаної московитами війни, часом застує нам не таке вже й далеке минуле. А в певній хапливості погляду на нього, коли йдеться про таку важливу тему, як зародження Народного Руху України. Тому хотілося б і собі пролити додаткове світло на становлення НРУ, оскільки, працюючи відповідальним секретарем Київської організації Спілки письменників України, був причетний процесів, яким судилося круто змінити хід нашої історії.
Отож, повертаючи нас до вже призабутого недавнього минулого, Юрій Ковалів наводить публікацію «Літературної України» від 22 грудня 1988 р., яка повідомляла, що «На загальних зборах співробітників Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка АН УРСР відбулася зацікавлена розмова про перебудовчі процеси в нашому суспільному житті. Відзначалося, що, незважаючи на певне пожвавлення цих процесів, ще доволі відчутна дія гальмівних сил, не досить рішуче долається розрив між словом і ділом, широкі маси ще недостатньо залучаються до контролю за діяльністю радянських і господарських органів. Повільно розв’язуються нагромаджені десятиліттями проблеми в галузі національно-культурного будівництва.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Колектив Інституту на підтримку постанови пленуму правління СПУ ухвалив вважати себе ініціативною групою за створення народного руху сприяння перебудові й обрав представницьку раду в такому складі: В.Брюховецький, В.Бурбела, В.Дончик, С.Іванюк, Ю.Ковалів, Наталя Мазепа, В.Мельник, О.Мушкудіані, О.Ткаченко, Ю.Цеков, А.Шпиталь.
Завдання представницької ради полягає в налагодженні зв’язків з іншими ініціативними групами для координації спільних дій до вироблення проекту програми цього громадського руху, що розгортається останнім часом у республіці, руху, за самою своєю суттю покликаного бути єднаючою ланкою між ідеалами, які утверджує сьогодні партія, та ініціативою народних мас. Кор. «ЛУ».
Я також поділяю оцінку Юрія Коваліва ролі В’ячеслава Брюховецького, з яким мене пов’язує багаторічна особиста дружба та спільна робота в «Літературній Україні». А, перейшовши працювати в Інститут літератури, він через якийсь час очолив місцевий партком. Бо добре розумів, що з наскоку КПРС не візьмеш, а щоб розхитати радянський залізобетон, очевидно, слід скористатися досвідом чеських реформаторів, які виступали за «соціалізм з людським обличчям». Звідси відповідна риторика резолюції зборів, яка лягла в основу публікації «ЛУ» і була розрахована на відповідний резонанс з боку творчої інтелігенції, своєрідну ланцюгову реакцію.
Я пам’ятаю, той ефект вибухлої бомби, який викликала тоді серед письменницьких кіл публікація цієї замітки. Розголос про ініціативну групу зі створення руху підтримки перебудови сягнув далеко за межі Спілки. Про можливі наслідки закликів до створення всеукраїнського громадського руху, очевидно, добре розуміли і в ЦК КПУ на тодішній вулиці орджонікідзе.
І реакція вищої радянської партійної номенклатури не забарилася. Тодішній головний редактор «Літературної України» Борис Рогоза був викликаний до розташованого неподалік Спілки письменників «білого дому», де дістав добрячої нагінки за те, що пропустив до друку цей політичний за своєю суттю заклик і змушений був злягти з інфарктом. Як подейкували, від звільнення з редакторської посади його врятували лікарняний та новорічні свята. Перепало, звісно, й керівництву Інституту літератури – директору Ігорю Дзеверіну та його заступнику Миколі Жулинському. Але іскра була викресана і лишалося чекати чи ж розгориться вона.
Окрик з владних кабінетів хоч і подіяв на письменницьку братію, але ненадовго. Українці подивлялися на балтійців, де народні рухи відвойовували в радянської влади дедалі більше свобод як в економіці, так і в політиці. Що ж стосувалося Спілки письменників України, то тут перед вела Київська письменницька організація, очолювана Іваном Драчем. До його кабінету все частіше навідуватися небайдужі люди не лише письменники, а й з-поза Спілки, зокрема, економіст Іван Заєць, психолог Михайло Горинь, інженер Олександр Бураковський, архітектор Лариса Скорик… А з Іваном Зайцем, пригадую, навіть сталася кумедна придибенція. Оскільки хтось із секретарів СПУ після історії із згаданою відозвою в «Літературній Україні» буркнув, що в Спілку вчащає «всяка» публіка, то після спроби чергового у вестибюлі Будинку літераторів запитати в Івана Зайця хто він, подав голос сам Іван Драч, який із щирим подивом вигукнув: «Як, невже ви не знаєте Івана Зайця? Це ж найкращий друг київських письменників!» Відтоді чергова, завбачивши Івана Олександровича, завжди широко всміхалася, привітно кивала йому головою й казала: «Ось і найкращий друг письменників…»
Та все ж скидалося на те, що якихось відчутних змін у суспільних настроях, на який сподівалася ініціативна група Інституту літератури, заява не викликала. Відчувалася також певна невизначеність у подальших кроках ініціаторів створення громадського руху.
Якраз тоді в Київській письменницькій організації й виникла думка запросити до Києва литовських колег. Щоб саме від них почути про становище в балтійських республіках як то кажуть «з перших вуст», бо центральні, тобто, московські ЗМІ, старанно замовчували або оминали суспільні процеси, що набирали там обертів. Адже назва литовського народного руху «Саюдіс» з осені 1988 року швидко стала відомою далеко за межами Литви, і хотілося довідатися більше про його діяльність. Можливо, така розмова прислужилася б і для вироблення подальших дій усім тим, хто прагнув змін.
Знаний поет і перекладач Дмитро Чередниченко, який віддавна підтримував зв’язки із своїми литовськими колегами, багато перекладав їх, та й сам був одним із співголів Комісії СПУ з художнього перекладу, порадив звернутися до Миколаса Карчяускаса – відповідального секретаря Спілки письменників Литви, якого знав особисто, товаришував з ним. Цю «місію» було доручено мені як відповідальному секретареві Київської організації СПУ, і невдовзі я зв’язався телефоном з Миколасом. Він виявився чоловіком не лише приязним, а й діяльним, охоче пристав на пропозицію відвідати Україну й провести круглий стіл із київськими колегами, пообіцяв сформувати делегацію. Однак у керівництві республіканської спілки, очолюваної Юрієм Мушкетиком, до ініціативи київських письменників поставилися прохолодно.
Особливо заперечував наш знаний прозаїк і перший заступник голови Спілки Володимир Дрозд, який був проти того, щоб «письменники пнулися в політику», а Київська організація СПУ, мовляв, хай краще дбає про матеріальну підтримку письменників та видання їхніх книжок. Виникала також засторога щодо ставлення до такої зустрічі з боку ЦК КПУ, перший секретар якого Володимир Щербицький мав славу ретрограда і затятого опонента горбачовській перебудові. Тому Іванові Драчеві довелося докласти чималих зусиль, аби Юрій Мушкетик та його секретарі дали згоду на запрошення литовців. Однак неодмінною умовою проведення такої зустрічі, як зауважило республіканське керівництво СПУ, має бути згода на неї ЦКа, а також обмежити її рівнем лише Київської письменницької організації, якщо вони так на цьому наполягають.
В своєму архіві я надибав чернетку звернення Спілки письменників України до ЦК КПУ з цього приводу за підписом відповідального секретаря СПУ Володимира Канівця і правками, зробленими рукою Івана Драча. Гадаю, читачам «УЛГ» буде цікаво ознайомитися з його змістом, аби мати повніше уявлення про обставини, за яких торувався шлях до становлення всеукраїнського Руху.
Центральному Комітету Компартії України Комісія СПУ по зв’язках з братніми літературами та Комісія СПУ з художнього перекладу планують провести зустріч з литовськими письменниками. З цією метою до Києва запрошено групу літераторів Литви в кількості 5 чоловік. Програмою передбачено:
29.03. 90 р. Приїзд, розміщення в готелі. Екскурсія в Лавру.
30.03.90 р. 10 год. Ознайомлення з роботою видавництва «Дніпро».
16 год. Круглий стіл за участю литовських та українських письменників: «Сьогодення литовської та української літератур і проблеми їх взаємозв’язків».
В розмові візьмуть участь такі українські письменники і критики: Кудієвський К.Г., Білоус Д.Г., Драч І.Ф., Павличко Д.В., Жулинський М.Г., Непокупний А.П., Наливайко С.І., Затуливітер В.І,, Мовчан П.М., Чередниченко Д.С.
Гості з Литви: Пакальшкіс Р.Л., Стрелкунас Й.К., Мікута А.В.,
Вісоцкас В.А., Карчяускас М.А.
Головує І.Драч.
31.03.90р. о 10 год. Екскурсія по місту.
14 год. Ознайомлення з роботою видавництва «Молодь».
18 год. Український республіканський будинок літераторів. Вечір литовської поезії.
Виступають: Драч І., Павличко Д., Мовчан П., Бичко В., Степанюк Б., Затуливітер В., Чередниченко Д., Карчяускас М., Мікута, Стрелкунас Й., Вісоцкас В. Головує Д.Білоус.
- 04. 90. Від’їзд литовської делегації. Відповідальний секретар Правління Спілки письменників України В. Канівець.
Хоча ініціатива київських письменників не вельми припала до вподоби в ЦК Компартії України, враховуючи, що в Литві «Саюдіс» уже не криючись вів справу до проголошення її незалежності, однак відмовити в приїзді все ще «радянських» литовських письменників там не наважилися. До того ж, фінансування заходу планувалося покрити за рахунок спонсорських коштів.
Так чи інакше, але делегація литовських письменників таки прибула в Україну. По суті, це був перший офіційний захід в Україні за участі представників бунтівливої Литви. Крім чотирьох літераторів – Р.Пакальшкіса, Й. Стрелкунаса, А. Мікути І М. Карчяускаса М.А., до складу делегації входив також економіст В.А. Вісоцкас, котрий мав ознайомити українських письменників з реформами, що їх просував «Саюдіс» і прихильниками якого були всі члени делегації. Опікуватися гостями допомагали Дмитро Чередниченко, а також перекладачка з литовської мови Надія Непорожня та мовознавець і культуролог А.П. Непокупний, який підтримував з литовськими колегами тісні наукові зв’язки.
Як «круглий стіл», так і вечір литовської поезії зібрав тоді чисельну письменницьку аудиторію, було багато запитань до гостей, а ще ж були й досить відверті розмови за вечерею. Шкода лише, що ця зустріч так і не була висвітлена в «Літературній Україні» бодай невеличкою інформацією, хоча був присутній як власкор газети, так і фотограф Ігор Яїцький, що увічнив литовських і українських письменників на ґанку Будинку літераторів СПУ після завершення «круглого столу» та люб’язно передав особисто мені світлину. Що, зрештою, досить показово, як для тієї атмосфери відвертого тиску й замовчування з боку влади, що панувала на той час в Україні стосовно створення громадського руху на кшталт «Саюдіса», так і довкола намагань перешкодити цьому процесу.
Справа – наліво, внизу: П.Мовчан, Й.Стрелкунас, В.Затуливітер, Р.Покальнішкас, В.Кордун. Вгорі: М.Жулинський, І.Драч, Ол.Божко, невідомий, М.Кярчаускас, А.Непокупний, Надія Непорожня, В.Висоцкас, Світлана Жолоб, Дм.Чередниченко, А.Мікута, С.Литвин, В.Забаштанський.
Як на мене, найголовніше, що винесли з цієї зустрічі та спілкування з литовцями ті українські учасники, які згодом очолили Рух, це переконання, що іншої нагоди розгорнути процес національного визволення українського народу, хай і під вивіскою «перебудови», не буде. Відтак Спілка письменників України і, зокрема, Київська письменницька організація на чолі з Іваном Драчем стають по суті лідером всеукраїнського суспільного руху, перебравши цю роль від ініціативної групи Інститути літератури.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.