Рецензія на роман-есе Очима Древа: Свідомість корінням у небо Тетяни Грицан Чонка.
Почавши читати роман есе Тетяни Грицан “ОЧИМА ДРЕВА: Свідомість корінням в небо”, я перегортав сторінки, поглядом висмикуючи абзаци. На мить здалося, що зміст книги випереджає час. Зупинився, замислився… Ні, так не годиться. Повернувшись до початку, запитував себе: Цей Світ… чи, може, я не той — не в свій час прийшов, щоб осягнути “неосяжне”?..
Та, вдумливо читаючи, перегорнувши одну сторінку, другу, я відчув, ніби піднявся на сходинку вище. Свідомість ворухнулася — і я зрозумів: ця книга поза часом, поза простором, і час у ній тече інакше. Не варто поспішати. Сказати, що я був вражений, — означає нічого не сказати. Занурюючись у глибини суті, я досягнув вершини, де в краплині змісту відкрилася світобудова вічності. Древо людського єства постало в образі Виш(н)І — дерева, що проростає з неба. Це були космічні тексти — але про земне.
Розумієш: лише піднявшись над собою, можна почути голос свідомості — поклик небесного кореня, тих, хто пішов, залишивши нам у спадок пам’ять між родами, покинувших білий світ кревників, пам’ять світу єдності — Нави, Яви, Прави та Слави.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Авторка, як hierohantes*, відкриває народження й становлення свідомості — первісний подих Всесвіту. Творити в собі Життя — вічність — споживаючи “хліб” зі столу Божого.
Як пише авторка: “Все стає єдиним Життям, єдиним Вмістилищем Всесвіту”. І далі продовжує: “Простори не дадуть нам духу. Ми змушені творити Дух і власне Я”.
Так, важливо мати основу, залишаючись у вимірі свого краю, свого роду — народу. Стелячи путь із минулого в майбутнє, ми усвідомлюємо: Життя перед нами, життя поза нами, життя в нас.
“Туман” — не обман, а тимчасове затьмарення від неможливості одразу осягнути повноту суті. Він упаде кришталевими росами на трави ранкового світанку — до підніжжя нової доби духовного сходження, до вершини внутрішнього Світла, гори Кайлас*.
Пізнаючи, ти відкриваєш у собі те, про що й не здогадувався: гнучкість, витримку на вітрах долі. Випробовуєш себе — і перемагаєш, осмислюючи свою будучність. І сльоза радості не омине тебе в досягненні…
Людина щоранку пробуджується, мов народжується заново, тримаючись тіней забутих снів, нічних мовчань і денних стрічань. Щоб бути почутим, творяться Слова Суті, щоб віддавати, здобрювати ґрунти буття. Авторка наголошує, звертається до читача: “Ми маємо досягнути такої любові, аби наш розум сприйняв нас як особистість, як єдине ціле з Всесвітом”. — ТИ — краплина Любові на долоні Всевишнього.
Усвідом: коли Світильник гасне, приземленість перетворюється на пил, темрява загусає, розповзається, стає ніщо. Сутність написаного в тому, що Душа — це світло, цвітіння Виш(н)І, яке перемагає тінь зовні. Світло — це сходи, небесна Дорога, що має крила. Лише дух воїна — ангела Світла — може перемогти духів темряви. Вір — і це додасть тобі сил.
Перегорнувши останню сторінку, я відчув, ніби зробив останній ковток еліксиру безсмертя, який предки шукали століттями. Вони громадили ідеї, думки… І я згадав слова Жан Жака Руссо: “Тисячі шляхів ведуть до помилки, і лише один — до істини”.
І ось, на мій погляд, цей шлях знайдено в наш час — письменницею Тетяною Грицан Чонка. Відчуваю: істина торкнулася мене.
Мої слова — лише піщинки великого змісту роману “ОЧИМА ДРЕВА…”, у пізнанні проникнення в макрокосм Божественної суті.
У після слові пані Тетяна говорить: “Ця книга не завершена. Бо завершенням є ти. Той, хто дочитав — не просто читач, а співтворець. Бо кожне слово, кожна тінь, кожен проблиск світла — пройшли крізь тебе, оселилися в тобі, стали тобою”.
Я без перебільшення скажу: так, справді, слова говорили мовою, яку я відкривав у собі. Я ставив собі запитання, а відповіді… самі слова відповідали. Світло підіймалося з глибин внутрішнього Я. На моєму круговиді засяяло окремішнє сонце нового світу власної світобудови, де тіні не переслідують, бо тінь — від тебе, коли ти в світлі. У мовчанні ти не самотній — ти з собою, у просторі вільних думок. І бачиш дорогу по сходинках днів у Світлі — до саду Едему. Світло скрізь: у тобі й поза тобою. Воно всеоб’ємне.
Читачу, ти станеш іншим, увібравши зміст цієї — не боюся сказати — унікальної книги.
\Кайлас — гора чистоти та абсолютного духу. \“hierohantes” (ієрофант) — той, хто підносить свідомість до вищого розуміння.