“Українська літературна газета”, ч. 4 (384), квітень 2026
УРИВОК ІЗ БІОГРАФІЧНОЇ ПОВІСТІ
…Від прабаби Степаниди залишилося у мене всього два дивні спогади. Один – це її довга чорна спідниця, в якій я постійно заплутувалась, поки баба злізе з печі на лежанку, а з лежанки – додолу. І чому б ви думали? Бо страшенно хотілося побачити, що ж там «воно» в неї під тією спідницею? А другий… В обличчя її не пам’ятаю зовсім, зате, як зараз, стоїть мені перед очима картина: дід Федь б’є її. «Як же так? – не раз запитувала в матері. – Син свою матір бив?» Але мати посміхалася і розказувала: не було такого, просто баба була вже страшенно старою і немічною, злазила з лежанки через дідові ноги – та й переломила одну йому. Дід тоді дуже її лаяв. А мене та мою сестру Люду, каже мати, прабаба таки трохи гляділа. До пори до часу. Доки мати не почула, як вона проклинала меншу, бо ж руки її вже не держали «пухтелика». Смішно і безобідно. Бо то ж – не навмисно. Дай, боже, щоб їхнього терпіння, яке вони мали, нам хоч на половину стачило. Ми-таки утлі.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Отепер уже підійшли ми і до роду прабаби Степаниди Захарівни – у дівоцтві – Гуглі. Її коріння вглибилося в сусідній Ташлик, як свідчать метричні записи священників, і сягає до її п’ятого коліна – Івана Гуглі, у якого було чотири сини: Никифір, Мартин, Омелян та Гаврило. Якраз Гаврило, який вродився у 1802 році, став батьком Данилові, а той дав життя моєму прадідові Захаркові. Данило Гаврилович, як видно із записів, разом зі своїми сестрами Тетяною і Ганною рано осиротів через утрату матері.
Народився Захарко у 1858 році серед восьми дітей Данила Гавриловича Гуглі (1832 р. н.) і Параски Григорівни (1834 р. н.), а, саме, серед чотирьох синів (Степана, Софронія, Кіпріяна) і чотирьох дочок (Мотрони, Євдокії, Наталії і Степаниди). У пам’ятку моїх родичів залишилося те, що Захарко Гугля мав ще двох братів по другій батьковій дружині – Лукана і Автонома. Називали їх по-вуличному «Кадрелі». Бувало в день Миколая, на храмове свято в Самгородку, якою б не була снігова завія, Євенки не сумнівалися: «Кадрелі прийдуть все одно». Ото було чуття рідності!
Оскільки ж мої пращури Євенки жили полівуруч Гострої могили (це якраз напроти цегляного заводу) з боку Самгородка біля урочища Дєдове, а Гуглі – по її правуруч у Ташлику (над річкою Гнилий Ташлик на куткові під назвою «Ночви»), то й, думається, цей невеликий відтинок у пару кілометрів не був для тодішньої молоді перешкодою – махнути позалицятися в сусідні села. Там, очевидно, і зуспив свою долю прадід Кирило. А, можливо, та їхня зустріч трапилася празничної години у Куцівській чи то Ташлицькій церкві. Того вже ніхто не скаже.
Мав прапрадід Захарко (його дружину, на жаль, невідомо, як було звати) двох дітей – дочку Степаниду та сина Остапа. Думається, що Захарко назвав свою дочку (а мою прабабу) саме у честь своєї сестри Степаниди.
Про брата Степаниди Захарівни залишилася сумна історія. Зі своєю першою дружиною Остап мав двох синочків. Після її смерті чоловік у Смілі в голодовку 1933-го був змушений їх залишити під інтернатом: уповав на порятунок. Сам поїхав у Грузію на заробітки. А коли ж повернувся – дітей не знайшов: інтернат розформували. Усе своє життя Остап карався тугою за хлопчиками, хоч і мав із другою дружиною Кушковою Оленою Терентіївною ще трьох діток: Миколу, Олексія та Катерину.
Діти Захаркового брата Лукана Гуглі і його дружини Мотрі Іванівни Пономаренко – Микола, Марфа і Санька – жили в Самгородку. Всі, за переказами, порятувалися в голодовку завдяки корові Мусі, яку по черзі сторожували, аби не вкрали бандити чи комуністи. Одного разу останні вивели молочницю з повітки, але з півдороги – з поля – корова вирвалася і прибігла до двору. Господарі змушені були свою годувальницю надалі тримати в сінях.
Розказують, що у Ташлику проживав іще якийсь Яків Гугля зі своєю дружиною Ольгою (нібито був родичем до моїх прапрадідів). Мали вони семеро дітей, серед яких: Варку, Олену, Марію та ще двох синів, котрі дорослими померли в голодовку. За оповідками, Яків був дуже скупий, через що Захарко, Лукан та Автоном із ним не родичалися. Якось уранці, буцім, вийшов він із хати та, окинувши оком своє господарство, сказав жінці: «Ольго, оце все моє, нікому не дам». А ввечері – переставився.
Повимирало багато Гуглів (серед них – і Захарко) в голодоморний 1933-ій і поховані на старому кладовищі, що біля Ташлицького комбікормового заводу. Де саме покояться – один Бог знає, бо ж голодний і холодний народ повирубував хрести і потопив ними печі. Отакого безпам’ятства зажили українці від «жидо-радянської» влади, як казав мій прадід Кирило.
Запам’яталася добре мені баба Сашина, найстарша рідна сестра (1906 р. н.) бабки Ганни – сільська знахарка, рятівниця-шептуха, яка знімала пристріт, виливала переляк і вишіптувала бешиху…
Ото було в дитинстві перелякаюся півня чи собаки – викачає яйцем, виллє на воду в стакан – і от тобі й вся причина моїх підмочених ночей. Дивлюся і дивуюся: той же тобі клятий півень, що стрибнув мені на спину у дворі тітки Степаниди, бо ж у червонястій хусточці була.
Попервах боялася: аякже, баба з ніг до голови тебе ножем хрестить, а, раптом, візьме, чого доброго, та й заріже. Легше було переживати подібне, коли старенька примушувала тричі пролазить через жлукто, або їздити верхи на кочерзі з примовкою:
Коцюбко-голубко, я всцикаюсь.
Прости мене, я покаюсь.
А тоді в глухому кутку міряла мене ниткою з непочатої котушки і закручувала її в ту дірочку, де була помітка росту.
Пізніше я вже сама ходила до неї. Бабині Сашинині молитви елегійно розкрилювали мою душу, лоскотали її, і я, захоплена, спостерігала збоку, коло припічка, оте її таємне дійство.
…На столі поскрипує воскова свічка. Баба, схилена над чиєюсь дитиною, звела заплющені очі в куток і беззубим ротом шульпотить:
Бешихо, бешишниця,
навіяна, наслана,
надумана, нагадана,
іди собі на очерета,
на болота;
тут тобі не стояти,
жовтої кості не ламати
нарожденної (такої-то) не турбувати…
І отак дев’ять разів. Я мало не засинаю на стільці. Та нарешті баба зачитує «Отче наш», далі навхрест орудує ножем, спльовує вбік, наструговує в кухлик потроху свяченої паски, стружок з рогача, натовкує шкалярупи з яйця, пучку борошенця та з печі жару вигортає, приказуючи: «Не раз, не два, не три…» і так до дев’яти. Баба чарує над кухлем, дотуляючись до його країв навхрест бородою, дає випити дитині, а тоді якось дивно здмухує.
Помагала баба і од мертвої кістки; знала, що робити, щоб горобці пшениці не пили. Треба було опівночі жінці голою обійти тричі кругом ниви з такими словами;
Коли встане мертвий з гробу,
буде промовлять,
тоді будуть у мене горобці
пшеницю клювать.
Мертвий з гробу не вставатиме,
горобці пшениці не клюватимуть.
Від цієї промовки мене щоразу морозило, коли надворі бралося сутеніти. А взагалі я з незапам’ятства боялася і боюсь темноти і мерців. Та коли в своєму житті довелось мені не одного рідного спровадити за село, я завжди старалася бути подовше біля них, аби підстерегти котру з відьом, щоб не встигла з ніг мертвого вкрасти шнурка на якісь лихі примітки. Добре, якщо чоловікові, аби не бився, щоб вночі зв’язати руки, а коли комусь на клопіт? Це теж від баби Сашини я взяла втямки.
Не знаю, чи ходила котра з жінок голою опівночі, а от моя мати і досі, як посадить у понеділок гарбузи (саме в цей день народився Ісус), то обов’язково качається по ниві та й про себе приказує по-бабиному: «Гарбузи, гарбузи, Ростіть великі, як…»
Слів із пісні, кажуть, не викинеш, але опускаю те сороміцьке, бо, чого доброго, не зрозумієте. Хоча це не за нас придумано. Та й вросло якось воно у тебе разом з почуваннями наших пращурів.
Помирала баба Сашина важко. Тож і довелося відбивати дошку в стелі, аби через вивід її душі легше було вивільнитися в небо.
Мучилася видно тому, що не встигла передати свого ремесла єдиній дочці Явдосі, з якою вік звікувала. А може, та не захотіла?
Отак потроху втрачаємося, розтрачуємося, губимося. А посеред мене і досі стоїть її «Отче наш, іже єсі на небесі…»…
А тепер мовитиму і про дідика Федя, смерть якого була тою межею, за якою лишилося стояти дитинство, виглядаючи моїх споминів, як добрих гостей. Але все по порядку.
Отож, дідик Федь та дід Зінько були синами мого прадіда Кирила і прабаби Степаниди. Зінько був старшим від Федора на чотири роки. Його я не знаю, але пам’ятаю, що держав бабу Параню Харлампіївну Гончаренкову, яка жила через дорогу навскіс від материної хати у центрі села. Одружилися дуже молодими у 1925 році, коли Зінькові було 18, а Парані – 19. Та не дав Бог їм довгої спільної долі: помер Зінько Кирилович молодим, років у 25: мазали чиюсь хату в селі, робили заміс, «ужарився», скупався у діжці з холодною водою, сильно захворів і помер. Похований поруч свого батька Кирила на старому кладовищі.
Дід Федь народився у 1911 році. Як я вже згадувала, вдався він і співом, і ухваткою до роботи в свого батька. Єдиний син у всьому допомагав батькам і вдома, і коло землі, бо ж мали її кілька десятин: зранку і до ночі в полі (а, казали, куркулі!). Працював усе своє життя у колгоспі ім. Шевченка конюхом, за потребою – дзвонарем (оскільки його батько дзвонив, то й він, звичайно, і собі у тямки щось похватив, але ж те дзвоніння було в рейсу, а не в дзвони, які радвлада скинула із старої ще церкви і вивезла, кажуть, на Москву – на зброю переплавляти).
Не оминула діда Федя і велика вітчизняна війна, і поранення в руку, і полон у Польщі, і втеча. До речі, трапилася добра пані полячка, яка заховала на горище в сіно двох зморених голодом самгородян, а другого дня зібрала сякий-такий харч, дала одному маленьку косу, а другому – сапу (щоби було чим оборонятися) і показала дорогу лощиною додому. Ледве добралися до свого краю, а в Нагаєвому яру між Ташликом і Самгородком довелося набратися страху серед ночі: рятувалися від лисів, яких там розвелося (наче не перед добром) страшенно багато.
А вже за моєї пам’яті будні виклепував Федь Кирилович косою, свята – лямпачкою коло хати: гамселив мух, висвячуючи кожну: «А щоб ти здохла! Утікла, курвище? Ось я тебе, як жабу, розджвакаю!»
І цілиться без угаву. І не набридає йому.
Бабка Ганна – дідова однолітка, народилася в червні. Голодовка 1933 їх звела і подружила. Народили собі трьох дівчат: Марію, Степаниду, Лідію (мою матір) та сина Івана. Були іще немовлята, про яких мовилося вище.
Найстарша Марія вийшла заміж за ташлицького Василя Борща і народила трьох синів: Миколу та двійнят – Івана і Олексу (Льоню). Степанида з Ільком Оношенком привели у світ також трьох дітей: Петра, Любу і Галину. Єдиний син Іван із Лідією Сокуренко народили Галину і Олександра. Саме Сашко продовжив євенківську гілку. А наймолодша Лідія, моя мати, із батьком Михайлом Чуйченком дали життя також трьом дітям: мені, Валентині (кажуть, натоді нібито модним було це ім’я, оскільки в космос полетіла перша жінка Валентина Терешкова), Людмилі і Петрові.
Не так багато вділив Господь Федорові Кириловичу – всього 64. Помер він 5 серпня 1975 року від раку горла. Перед самою кончиною, пам’ятаю, як зараз, йому страшенно хотілося з’їсти смаженого кролика (а їсти ж не міг – горло опухло). А ще ввижалися йому якісь бандити, що стукали у хатні вікна: видно, по нього добивалися. Бабка ж, Ганна Панасівна, прожила довгих та важких 85 літ: померла 22 листопада 1996 року. Останні місяці доглядала її моя мати; доживала вона на лежанці, важко задихаючись та ковтаючи нітрогліцерин. А я, кожного разу від’їжджаючи з гостей у Черкаси, вилазила на високу лежанку і обнімала та цілувала бабку, наче востаннє. Вона ж відмахувалася та слабким вологим голосом дорікала: «Нащо ти мене таку погану цілуєш!?» Я хоч і була дорослою, але боялася її смерті: вона залишалася єдиним осонням мого дитинства, мого духу. Той страх напередодні бабчиного відходу із мене плавився у верлібри:
Листя віск на калюжах – розтоплений смуток.
Ще свічок накача
з нього вітер незграбно.
Під зопрілою стріхою хмар – сонця жмуток,
Мов засохлі безсмертники
з покуття в баби…
Ген кадилом тумани
викурюють літо,
Святять землю дощі щедровито і звабно…
І печуть мені душу ті сушені квіти
І свічки, що у скрині чекають на бабу.
А коли пішла в засвіти, в осінню негоду, тоді й
Докосив листопад
перестояне бабине жито.
Накрутив з дощу перевесел,
нав’язав вісімдесят п’ять снопів
та й повіз за село
до дідової копиці,
що спинилась
вилинялим чеканням дерну
під дичкою…
Велика бабчина копиця,
а сама ж вона –
сухісінький колосочок,
вимолочений вщент
колгоспним ціпом.
їде бабка на чорному
дощатому возі,
а в сухариках рук –
її розіп’ята віра.
А на вустах –
її одвічна покора.
А на чолі –
перепустка до Божого раю.
Чи ж пустять?…
…Дідик був добрим. Лаявся нечасто, хіба що з бабкою Ганною. Та коли ми вже з сестрою перейшли від них додому, на постій, вони щораночку, як двоє голуб’ят, приходили на наш Хрещатик провідати наймолодшу свою дочку, себто мою матір. А ми ж (нас уже було трійко – з братом Петьою), щоб ви тільки бачили: угледівши їх за вікном, одпихали один одного, щоб цілувати:
– Я перша дідика Федика і бабку Ганку поцілую!
– Ні, я! Одійди! – войовниче відштовхує Лізик.
– Я-я пелсий! – десь уже позаду хвостається найменшенький. І скільки пам’ятаю, заходили вони до хати з такими словами:
– Мої ж манісінькі куцюпанчики (чи курдуплики!).
Та вистрибуємо на шию, та вицмокуємо – такі ж вони нам рідні.
Цей добрий спомин завжди в мене викликає щире розчулення і думку: яке ж то щастя треба мати, щоб тебе отак любили онуки?! Ото, може, воно й було в них єдине. Але ж кріпилися! жили!
Дідик був жартівником. Кажуть, жодне весілля без нього не обходилося, жодна оказія – витанцьовує, виспівує, хати на «батьківському» маже, вивід мокрим рядном зав’язує, «борону» молодим без штанів наділяє навкарачки. Словом, як бабка казала, скрізь він – «верх і заткало». Яйце на волосині пік! На отих піснях сороміцьких весільних нас повичукикував. А нам що? Чуємо, що пісня, а не завжди розуміємо, про що.
Ухватить, пам’ятаю, Людку-пухтелика, та й давай приспівувать:
Молотила околот.
Хотів мене приколоть,
а я йому не далася –
на всю клуню простяглася!
або ж:
Апчхи, дубина,
на базарі була:
Бачила Микиту,
а він мене туди-сюди –
порвав мені свиту!
чи:
тринди-тринди триндички,
однакові спіднички,
однакові спіднички,
що в матері, що в дочки!
А як засуне котре пальця в носа, то так в стережись дідової:
Ой хто ж то іде
у синій куфайці.
3 носа кози видира,
облизує пальці!
Та хай ти тямишся! Співало б уже щось людське!
Людське? Зараз уперіщимо! Ге, синок?
Хватає на руки дворічного Петю, садить голим попеням на свою широку долоню, другою охоплює груденята, і:
Ой, чуки, чуки, чуки,
а дівчата суки, суки,
а хлопці собаки,
полізли по раки,
раків наловили,
дівчат наманили,
Ой чук!
Ото таке «людське» в нього було.
І на всі ж тобі дитячі випадки. І для дівчаток, і для хлопчиків. Скільки ж тих забавлянок і знав, і сам придумував. А примовок!
І «баран-баран дуць» і «потягусі-поростусі», і «куй, куй, чобіток», і «зай-зай вилізай», і «Ой Семене, Семене», і «Ой заграйте мені», і «Топиться у городі баня», і «чики-чики на музики», і «налетіли гулі», і «на печі скраєчку дід посіяв гречку», і «гикавко-гикавко» і… і… і… А коли котресь із нас заходилось плачем, то й дід підпрягався:
– Де твій ба-а-атько?
– На Дону-у.
– А твій де?
– Потонув.
– Ну-у, плакать.
Ну-у-у!
А ми – ще гірше. А бабка на витрішки дідові дає:
– Чого ти вшняпився до дітей? Ні – щоб по-людському!
Та й починає забогараджувати нас сама – як не гарячими пиріжками з капустою, то з вишнями, то з гарбузом. Та великими ж такими, що й голів наших не видно з-за них. Словом, з’їж три – і носа втри.
– Гамайте, мої манісінькі, гамайте! – приказує, а сама з дідом туляться десь ізбоку та так умиротворено споглядають те дитяче наминання. А дід – своєї: «А що, губа губу торкне, та й далі попхне?» «І чого, – думала я, – так страшенно радіють батьки і діди з бабами, коли діти добре їдять та повненькі? чи «як качанчик», чи «бутузичок», чи «тремкеньке, як курдупличок», – така в них балачка. Як діти наїжені – то їм наче вся робота пороблена! А візьміть дорослих. Іде селом гарна, до центнеру, жінка, то старі і плямкають: «Красавиця! Пишоха! Кров з молоком!», «байдуже жіночка», а на худу – нещасне й «худе, як глист», «Богом обіжене» чи «нивірне», «миршаве» і т.д. Отож, сільська людина любить, щоб все було гарним, дорідним – і в хаті, і на городі, і на людині…
І сусідам від дідової творчості не раз перепадало. Найцікавіше, що все те із нього лилося природньо і невимушено, тож народом швидко запам’ятовувалося. А до тієї людини, котра потрапляла в гуморне дідове око і слово, прилипало прізвиськом до кінця її земних днів. Ось, приміром, була у сусіда Микити молода жінка Віра; ледаченька придалася, любила десь завіятися в гарячу селянську пору. А гузнуватий, плохий за характером, Микита сидить собі серед двору пеньком і жде її. А дід Федь наспівує йому коло перелазу:
Ой Микито, Микито,
Чи є рілля на жито?
На пшеничку рілля є –
Нехай Вєра гуляє!
Тепер у мене ніяких не лишилося сумнівів: звідки у мені та і в моєї сестри Люди здібність до поетичного слова – від діда Федора Кириловича Євенка.
Так-от, ще трохи про дідика. Сторожував він якось на фермі біля корів. Та й утнув таку штуку. У сусідній корпус прийшов на ніч якийсь там сторож, що вихвалявся повсякчас: «Я ніколи не сплю на сторожуванні». От дідик підстеріг, коли той захропів, узяв зчистка від щойно розтеленої корови та й упхнув тому в підштаники. А тоді вимкнув світло, та й давай стукати шкрябком по чану з водою.
– Бандіти-и! – кинувся той. – Стоять!
Та не тут-то було! Відчув руками щось тепле на животі. Потягнув – кишки!
– Умираю! – репетує. – кишки лізуть!
Дід Федь не втримався, та як зарегоче. Звісно, той упізнав його.
А то ще одну приключку розказували.
Пішла мода носить труси. Пошила бабка Ганна і дідові одні. Убрався. Підштаники зверху, як правило. І – на колгосп. Та зуспило його горе – швидка настя загнала в кукурудзу. Підштаники зняв, за звичкою, а за те «нивимодне», будь воно неладне, забув! Так він їх там і закинув спересердя. А на бабине «де труси» відмахнувся: – Хай вони тобі сказяться!
Отаким був мій дідик. І робив добряче, і співав добряче, і жив межи людей по-людському.
А останні свої роки дзвонив по душі. Дзвонар із дзвонаря. Більше сорока літ минуло, як дідика немає, близько сімдесяти – як прадіда, а ніхто ж краще не дзвонив від них. Як тільки сонце забилиндить із-за Педьків, так і починають самгородяни перепитувать: «По кому ж то вже видзвонює Федь Шпак?».
Скільки тих сполохів пережила на кладовищі старезна груша-дичка із залізничною рейкою, що навічно вросла в її поморщене тіло! Як дідика не стало, взявся дід Вогненко дзвонить, той, що напроти кладовища. Звідти й пішло в людей: «У вишеньки, за Вогненка», а не «за Гадюку», як було раніше. Бо той був поліцаєм і жив одноосібно на краю села, відгороджений від людей кладовищем. Люди схильні більше пам’ятати добре.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.