Валерій Бакай. Щоденник зв’язківця. – К. : Друкарський двір Олега Федорова, 2026. – 360 с.
Сьогодні в Україні вже формується цілий пласт фронтової літератури, і «Щоденник зв’язківця» Валерія Бакая цілком може стати його важливою частиною. Передусім тому, що ця книжка не намагається сподобатися читачеві чи відповідати готовим канонам «воєнної прози». Вона існує як свідчення людини, яка опинилася всередині катастрофи й говорить про неї без дистанції та прикрас. Це про війну без літературного гриму і парадної бронзи, про фронт як щоденну роботу, про покоління, яке вчилося виживати, про людину всередині війни. Що ж до жанру, то він відомий – щоденник мобілізованої реальності.
Мабуть, найважливіше в книжці Бакая – це якраз впорядкування цієї самої реальності, яка не лише для цивільних, але й для військових з початком війни розсипалася на калейдоскоп дрібних, але важливих справ. Від яких, додамо, залежало і залежить життя людей. Як це насправді відбувалося – не в героїчному епосі, а на «живій» війні? «Люди, що оточували мене, ось основний фактор військової «роботи». – зауважує автор. – Роботи по збереженню життя особового складу та максимальному знищенню ворога. Коли мені ставили задачі, я збирав підлеглих і розмовляв з ними. Я ніколи не віддавав накази, апростоказав: «хлопці, мимаємоцезробити… інакше – нам всім – піз…а!».
Тож найцінніше у книжці Бакая – не військові подробиці й навіть не історичний матеріал, якого зараз чимало у згаданому пласті фронтової літератури, а інтонація. Інтонація людини, яка вже втратила ілюзії, але ще не втратила здатності говорити чесно. Загалом «Щоденник зв’язківця» Валерія Бакая належить до того типу воєнної літератури, яка з’являється не «після війни», а просто всередині неї – майже на лінії вогню. Це не роман у класичному сенсі й не мемуари у звичному розумінні. Передусім це документ внутрішнього перетворення людини, яка ще вчора була цивільною, а сьогодні мусить навчитися виживати, керувати іншими й щодня брати відповідальність за чужі життя. Уже сама ця інтонація робить книжку важливою – не лише як свідчення часу, але також як психологічний портрет українського мобілізованого.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Починаючи читати, відірватися вже неможливо. Наприклад, про Бахмут: «До ворожих позицій – 200-250 метрів. Ворога не тільки видно, можна розгледіти навіть те, хто чим займається, куди рухається, з чого стріляє. Проти нас в основному «Вагнер» та чмобіки. Зєків ми не беремо в полон – шкода медикаменти витрачати. Воюють вони, як божевільні. Таке враження, що під наркотою – тому що заходить перша група – вся залишається у полі. Через деякий час – заходить інша, повзе по тілах своїх же бійців, але повзе. Тому що знають: відступати їм не можна, а ми попереду. З 10-ти чоловік – повертається четверо. I, якщо непоранені, їх залучають до наступного штурму. Вони розхідний матеріал, якого у кацапів море…», – ділився побаченим Віталик. Я йому написав, щоб беріг себе, що скоро їх поміняємо».
Насправді автор свідомо обирає грубувату, розмовну, часто майже усну манеру письма. Тут багато військового жаргону, різких інтонацій, побутових деталей. Але саме завдяки цьому текст не виглядає літературною реконструкцією війни – він звучить як жива мова людини, яка ще не встигла «відредагувати» власний досвід. У цьому є і сила, і певна слабкість книжки. Сила – у безпосередності та документальності. Слабкість – у нерівності композиції, бо окремі фрагменти нагадують радше нотатки або усний монолог, ніж завершену літературну форму.
Проте автор не намагається створити героїчний епос. Навпаки – у книжці постійно відчувається втома, нервова напруга, страх помилки, побутовий хаос війни. Саме тому текст працює сильніше, ніж чергова патріотична декларація. Бакай показує армію не як парадну картинку, а як простір постійного навчання, імпровізації й людської взаємозалежності. Його головна тема, нагадаймо – навіть не бойові дії, а люди поруч. Недарма одна з ключових фраз книжки стосується саме побратимів як головного чинника військової «роботи». У цьому сенсі «Щоденник зв’язківця» ближчий до фронтової прози Ремарка, ніж до офіційної військової публіцистики. «Тим часом артилерія визначила цілі. Координати передавалися через планшети, а за допомогою захищеної телефонії та радіостанціям доводилися команди. «Увага – 107-му та 117-му, ціль 1804: БМП та взвод піхоти. Двом батареям по 6-ть снарядів – вогонь!». Ми бачили в режимі реального часу на моніторі, як перемелюються ворожі позиції. Густі фонтани землі здіймалися на кілька десятків метрів, і майже відразу сірі стовпчики диму повільно підіймалися догори. В одному місці густий чорний дим вказував на те, що одну одиницю, заховану в капонір, таки вразив наш «Град». «Бавовна! – крикнув начальник розвідки. «Оце так сніг, а точніше каміння на голову оркам», – радів першому успіху один з офіцерів БРАГу. Розвідка передавала координати наступних цілей: батареї САУ, що ховалася у посадці».
Втім, саме ця незавершеність і хаотичність часто виявляється чеснішою за надто «правильну» літературу про війну. Бакай не прагне створити красиву легенду. Він показує, як українська армія фактично заново вчилася воювати, як країна роками втрачала військовий потенціал, як мобілізовані цивільні змушені були швидко ставати фахівцями. Особливо показовими є вступні сторінки книжки, де автор описує поступову демілітаризацію України після розпаду СРСР. Ці розділи – не історична довідка, а пояснення того, чому війна 2022 року стала для країни водночас шоком і неминучістю. Втім, «Щоденник зв’язківця» уникає спокуси абсолютної чорно-білої схеми. Так, у книжці є чітке усвідомлення ворога й ненависть до російського вторгнення, але при цьому автор постійно повертається до людської вразливості самих українських військових. Війна тут постає не як кіно про «супергероїв», а як простір виснаження, втрат і моральної невизначеності.
«Я закурив біля дому, – завершує автор. – А брат сказав, «ну нарешті ти відкинувся»! Ми посміялися з цього. В армії я прослужив майже два з половиною року. Мені дуже хотілося, щоб всі повернулися додому. Але, нажаль, війна продовжувалася. I кожного дня продовжували гинути люди. Наші люди. За нашу свободу, за майбутнє наших дітей. Ми вірили і продовжували вірити в перемогу. Хоча в цій війні все було доволі відносним. Як і саме слово «перемога». Питання було лише в ціні. Страшній ціні, яку сплатив український народ і продовжував сплачувати кожного дня. I про це завжди треба пам’ятати».