«Рось і досі в жилах моїх тече…»

Про поетичну збірку Дмитра Чередниченка «Доторки»
А далі… Дивовижне занурення у світ, наповнений поезією, досвідом, мудрістю. Мудрістю мандрівника, що прямує непростими життєвими стежками.Беру до рук книжку Дмитра Чередниченка «Доторки». Милуюся обкладинкою. Естетична (автор Оляна Рута). Хочеться дивитися й дивитися. Десь поза берези.  Вікно наповнене дощем, мовби акваріум, у якому формуються рибки різноманітних думок і почуттів. Сепійні барви, берізки крізь скло… Все ніби застигло, але присутня у всьому цьому поетичному монументі  якась несподівана, ледь уловима, ніби ультразвук, динаміка, яка торкається душі, і якось так невимушено дотикається, ніби гілка від вітру, коли йдеш парком…
Ці вірші хочеться читати повільно, вслухаючись у аритмію свого ж таки серця, а ще – дивитися вдаль, намагатися помітити, і, зрештою таки ПОМІТИТИ те, повз що зовсім недавно приходив мимо і не бачив.
Бо автор цих рядків уміє Помічати. Й про дуже тонкі речі йдеться у його поезії. Варто лишень прочитати й побачити, як «На білій акації білий котик сидить, із білого полумиска білий світанок п’є…», як «небо купається в мисочці незабудки», як «Береза розтрусила монети по осінній стежці… », як «зачаїлася під горою клавіатура хвиль»,  прислухатись до короткотривалого, але й космічно-метеорного водночас, падіння яблук: «Яблука спіють і – сяють. А котре раніше поспіє, то й швидше впаде і покотиться стежкою, яку набачило з висоти», душею почути як «Співуча ластівка народилася із теплого яєчка. Ще жодна пташка не народилась із камінчика».
Отож, поезія Дмитра Чередниченка змушує… ні, не змушує, а наводить на думку зазирнути собі в душу й поставити запитання: чи задумувався ти про своє буття? Чи вмієш ти побачити світ справжнім, і чи світ, який ти бачив до цього часу, справді такий? Чи маєш час заглибитись у думки про Істину? Якщо ні, то чому? Чи зможеш відрізнити дріб’язкове від високого, фальшиве від справжнього, поверхове від глибокого? Чи маєш ти, зрештою, запитання до іншого себе? І чи даси відповідь на ці запитання, а якщо ні, то чому?
Філософська поезія немов дорожній вказівник спрямовує на шлях до пізнання: туди таки потрібно йти.  Дорога, може й, довга, але вона Є… тож не потрібно нехтувати такою можливістю.
 
***
Скільки ти бачив
зайців,
перепілок
і сов!
Тільки в кінці дороги,
може, узнаєш,
із ким ти ішов.
 
***
Люблю стежки.
Там ходять люди.
Ще живі.
 
***
На гору несли
кожен свого
хреста…
Спіткнувся один,
а другий
хреста його
мерщій підхопив
і далі вже
два поніс.
Друг.
 
Зрештою, такі твори спонукають до ремінісценції, самопізнання, самовдосконалення, адже чи не є це, разом із пошуком Істини, головною метою людини в цьому світі? І тоді споживацьке відходить на другий план, на першому ж залишиться розуміння й усвідомлення себе філософською одиницею Всесвіту, усвідомлення неможливості відділити себе від цього дивовижного непізнаного світу дріб’язковими матеріальними потребами.  Адже Всесвіт сформував певні правила совісті, до яких треба дослухатися, за якими варто жити….
 
***
Мій вітряк –
не флюгер.
Він завжди
повернутий
лицем до
одного вітру –
совісті.
 
***
любить мандрівця
дорога
то й простелила
йому
подорожників
хоч би куди
мандрівець зайшов
а назад його вернуть
сліди підошов
 
***
Хоч би як хотів
ти повернути
свої думи самоті,
а тебе змагає
вічне:
молоді ідуть на Крути,
на бенкет ідуть
круті.
 
***
Колись
у маленьких
хатках
жили
великі люди.
Тепер
у величезних
будинках
живуть
пігмеї.
 
***
Хто народився у вітер,
думає, що всі віки
на землі вітер.
Хто народився на болоті,
думає, що вся земна куля –
суцільне болото.
Хто народився на вершині тополі,
звик усе в житті
міряти вершинами.
 
А знов і знов – зворушливі рядки! Скільки в них споглядальності, любові до природи й замилування нею:
 
***
Я крадькома фотографував
матір із сином,
що годує синичку.
А до мене
прибігла білочка
та й стала
на задні лапки,
передні угору звела:
– Ану зніми.
Я сфотографував білочку,
а вона ще чогось чекає.
Я найшов у кишені горішок
і дав їй.
Білочка узяла горішок
і ще чогось чекає.
Я погладив її по голівці,
вона пухнастим хвостом
провела по моїй руці
і пострибала в сніг.
 
Слова. Здавалось би, це нематеріальні речі… але вони викликають відчуття. Навіть тактильні… Ніби торкаєшся трави, ловиш долонею жебоніння струмка, занурюєшся у потоки вітру. Все це ДОТОРКИ. Все це – у книжці «Доторки».
Поезія Дмитра Чередниченка сучасна й актуальна. Вона не кричить, вона промовляє. Вона вміє звертатися до душі читача підтекстами, а може констатувати факт, може аргументувати,  ставити запитання, давати на них відповіді і водночас закликати подумати, зазирнути за лаштунки уяви й совісті…У його поезії відображаються синестетично-інтуїтивні ознаки: органічно консонують смислові значення із тонкогранним живописом та музикою.  Здавалось, ці рядки написав вітер на пелюстці квітки, чи прошелестіли їх ромашки із грициками на вухо старій яблуні, чи, може, яскрава траєкторія польоту нічного метеора написала на ультрамариновому небі ці природні живі метафори…
Неможливо не навести зразки пейзажної лірики «Доторків»:
 
***
Коли ніч
розплющить
очі –
настане
ранок.
 
***
Позвисали сопілочки
з солом’яної стріхи.
Вигляне сонечко,
пригріє –
і вони заграють.
 
***
Прийшов дощ,
щедрий,
грайливий,
порозкладав
на дорозі
люстерка
та й далі
пішов.
 
Тож Дмитро Чередниченко оком художника бачить тонкі штрихи світу природи, вміє побачити у краплинці роси сонце. А художні авторські фото, які не раз випадало бачити, дивують яскравою композицією, поєднанням барв, метафоричністю, дотепними натяками на образ, чутливістю до поетичного начала природи. Бо цей світ так сформувався, щоб людина змогла побачити в ньому поезію, щоб могла інтуїтивно й інтелектуально взаємодіяти з природою.
У поетичній добірці «Доторки» окрім поезії автора є ще й переклади із литовської мови. Тут представлені такі відомі імена литовських поетів, як: Марцеліюс Мартінайтіс, Міколас Карчяускас, Альгімантас Балтакіс, Юозас Някрошюс, Біруте Йонушкайте, Антанас А. Йонінас, Робертас Кятуракіс, Юстінас Марцінкявічюс. Їхні поетичні твори є чудовим продовженням і завершенням книжки. Вони наповнені філософським змістом і їхнє смислове навантаження занурює читача у вищі духовні сфери….
Насамкінець не можу не подати ось ці рядки, що глибоко западають в душу. Певна, що вони будуть передпочатком наступної поетичної збірки автора:
 
***
Рось
і досі
в жилах
моїх
тече.
Поки й
ітиму –
вона
тектиме.
«Українська літературна газета»
№17 (257) 30 серпня 2019