“Українська літературна газета”, ч. 3 (383), березень 2026
Хтось мене називає письменником, хтось – ні, однак я пишу. Пишу переважно на теми спецслужб. Радянських спецслужб, спецслужб тоталітарної держави, які в своїх оповідках намагаюсь порівнювати зі спецслужбами демократії.
Коли пишу, завжди всередині мене ніби хтось стримує – це оприлюднювати не можна, це розголошення таємниці, це аж занадто, це аморально, а це ницо.
Виявляється, говорити про таке незручно, а планувати, фінансувати, організовувати і проводити спецоперації, засновані на розбої і підлості – цілком пристойно.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Мало того. Ті, хто таким займається, як виявилось – шановані члени суспільства, поважні люди, герої невидимого фронту.
В 2014-му вийшла друком моя книга «Будні районного ґебіста». Один екземпляр я подарував колишньому депутату Верховної Ради СРСР, члену Міжрегіональної депутатської групи в тому скликанні, соратнику Андрія Сахарова, Галини Старовойтової і інших «радянських ідеалістів», моєму доброму знайомому і сусіду, головному штурману Бориспільського авіазагону Бондаренку Борису Вікторовичу.
За деякий час ми зустрілись і я надіявся почути від нього якусь, ясно що позитивну, оцінку свого твору. Який же був мій подив, коли він накинувся на мене з обуренням і майже лайкою:
– Як? Чому? Що не так? – реагував я.
– Кому тепер потрібна твоя писанина? О, якби ж ти це видав тоді, у 1989-му, або хоча б у 1990-му… Тоді б твоя книга була б аргументом, зброєю, яку ми, тодішні депутати, могли б використати… А так… Цікаво, пізнавально і більше нічого.
Від подій, які хочу описати, зараз минуло більше 40 років.
Свідки? – Які свідки…
Документи? – Ви що, серйозно?…
Нічим не доведу і нічим не підтверджу.
Хочете – вірте, хочете – ні.
Але це було.
Отже…
В ніч на 1 вересня 1983-го над Сахаліном авіацією радянського ППО був збитий пасажирський корейський «Боїнг», а вранці того дня я і ще з сотня таких же, десь тридцятилітніх агентів КҐБ, переведених в статус співробітників, випускників цивільних вишів неюридичного профілю з досвідом строкової служби в Радянській армії, наперед ретельно перевірених відповідними комісіями на предмет готовності до стресової агентурної роботи, вперше переступили поріг Вищої школи КҐБ СССР в Ташкенті, яка знаходилась тоді на вулиці Богдана Хмельницького.
Як давно те було.
Сьогодні та вулиця носить назву Захіреддіна Бабура, нащадка Тамерлана, засновника імперії Великих Моголів, а тоді про таке перейменування і подумати було страшно – це ж махрова антисовєтчина!
Наш заклад був дещо особливим. Курсантів, що вступають у виш після школи чи після армії, у нас не було, такі вчились тільки в Москві. В Ташкенті ж були слухачі на курсі підготовки оперативників та на курсі підготовки начальницького складу оперативних підрозділів.
В стінах і під прикриттям нашої вишки одночасно ховалась 62-га школа ПГУ КҐБ СССР, тобто спецшкола закордонної політичної розвідки (не плутати з розвідкою військовою, тобто з ГРУ ГШ – головним розвідуправлінням генштабу армії), слухачі якої «гризли» не тільки екзотичні східні мови дарі, пушту і фарсі (тоді якраз ескалювалась війна в Афганістані), але й вчили Коран, східні традиції, культуру, тренувались вправно зв’язувати чалму і навіть вмінню їсти плов трьома пальцями.
Ще був курс слухачів, про яких ми чули, але ніколи не бачили. Наші викладачі читали їм лекції з-за екрану – їх видно, а слухачів – ні. То були кандидати на нелегальну розвідку в закордонні.
Хоча, ні.
Одного я все-таки бачив. То був секретчик, який тюками тягав спецлітературу для своєї групи з нашої (шкільної) спецбібліотеки (бібліотеки таємних і цілком таємних підручників, методичок, документів та допоміжної літератури).
Локацій розташування нелегалів не знали навіть викладачі, яких возили туди в закритих машинах і, як вони казали, майже з зав’язаними очима.
Окрім їх і нас, у коридорах закладу можна було також зустріти нестрижених дядьків від 30 до 60 у грубому солдатському однострої та кирзових чоботях з погонами від лейтенанта до майора – цивільні запасники на перепідготовці, а також спортивного виду молодняк 20 – 25 років у елегантно підігнаній офіцерській формі з погонами сержантів і прапорщиків, більшість з яких були відверто красиві дівчата – це топтуни, спеціально відібрані розвідники з управління зовнішнього спостереження (7 управління КҐБ СССР), зібрані зі всього Союзу.
У регламентованому тоді Статуті збройних сил СРСР для жінок-військовослужбовиців була передбачена, вибачте, тупа форменна сукня, проте дівчата з «сімки» її підганяли і носили з особливим шиком, змушуючи чоловіче населення нашої вишки або ж бурхливо на них реагувати, або ж демонстративно ігнорувати. Середини не було.
Взагалі-то, школа топтунів, тобто центр підготовки бійців-розвідників спостереження (сленгове «наружка»), була в Алма-Ати, де цей молодняк відточував стрільбу з обох рук по-македонськи, всі відомі види єдиноборств, влучне метання ножів і інших гострих предметів, керування всіма видами транспорту, та так щоб на одному колесі, і ми дивувались, а чому ж тоді їх зібрали саме в Ташкенті?
Зараз про таке можна і треба говорити, але тоді…
Головним предметом у нашій Вищій школі були зовсім не основи розвідки чи контррозвідки і не методика роботи з агентурою чи її вербовки. Головним предметом була МЛТ – марксистсько-ленінська теорія. Під цією назвою ховалась методика постійної підтримки і вираження вірності комуністичній ідеології, а по-простому відданість керівництву з готовністю виконати будь-який наказ, скоїти будь-який злочин в ім’я великої радянської ідеї. І якщо раптом «кадри» (так у нас сором’язливо називали управління з власної безпеки) запідозрять когось в нелояльності ідеї (читай дідам з Політбюро) – виліт за борт в кращому випадку без вихідної помочі гарантовано. В гіршому – читайте першу сторінку невмирущого «Акваріуму» Віктора Резуна-Суворова.
Я не вірю, що зрадників радянської системи дійсно спалювали так, як пише Резун, але цю «байку» обов’язково на вушко розповідали кожному спецслужбовцю в різних варіантах. І розказував це обов’язково твій найкращий друг, або особа, авторитет якого для слухача був незаперечним. Це зараз я не вірю, а тоді – …
Викладав МЛТ (у версії долучення слухачів до головної комуністичної таємниці) полковник Чертков Артур Вікторович (прізвище справжнє). Окрім викладання, він тоді пописував у московську газету «Правда», а років за десять потому, одразу ж після розвалу совка, я випадково дізнався, що пописувати він продовжував, але вже в американське видання «US news and world report», а викладав уже в престижному Колумбійському університеті.
Якщо живий (бо зараз повинен бути дуже вже поважного віку), я б дуже хотів, щоб він якось відреагував на написане, бо практично про більшість з нижче приведеного я дізнався або ж з його лекцій, або ж з його приватних (в курилці) оповідок, а оповідач він був знатний і нам, слухачам, здається, головне подавав саме поза лекціями.
Довіру слухачів до себе він завоював з першої ж лекції, запропонувавши нам дослідити і обговорити на семінарах версії збиття корейського «Боїнга», більшість з яких були не просто для того часу сміливими, але й відверто крамольними. А інколи піднімав такі теми, що нам самим ставало незручно, ми починали переглядатись, а по спині починали пробігати мурашки. Проте його лекції чи запропоновані ним теми дискусії завжди майстерно завершував (хоча й не дуже переконливо) ідеями торжества ленінізму.
Особливо запам’яталась тема: «Якою є найбільша таємниця КҐБ?». Відповідь була суха і прозаїчна, проте вона гарантовано виправдовувала всі можливі ниці проступки і злочини, що скоювались заради великої ідеї: «Не проґавити підготовку США до нанесення ядерного удару по СРСР!» Звідси логічно випливало основне завдання для радянської розвідки: протидія американському імперіалізму у всіх точках світу і у всіх галузях діяльності, не зважаючи на закони, зобов’язання, мораль, збитки і втрати.
Десь у 1986-му чи у 1987-му роках мені довелося брати участь у військових навчаннях – імітації чекістсько-військової операції «Набат». Це операція з протидії захопленню терористами повітряного судна. Ми, обласні оперативники, грали роль пасажирів авіалайнера, який захоплювали нападники. Навчання проводились в київському аеропорту «Жуляни» і все було наяву, за виключенням крові і пожеж. Сирени, оглушливі вибухи, спецназ і переляканий персонал «мордою в підлогу» були справжніми. Ще з тиждень по тому дуже боліла рука, писати не міг і ложку тримав лівою – спецназ же не знав, хто саме з нас терористи, а тому ламав усіх підряд, в тому числі і «пасажирів»…
Як водиться, після навчань відбувся «розбір польотів», який провели тут же, ясно що за зачиненими дверима, в актовій залі управління авіапідприємства, в якому окрім нас, тобто учасників дійства і нашого начальства, брали участь декілька (четверо чи п’ятеро) осіб у цивільному, яким перекладали арабською. Їх нам з посмішкою представили як колег з Єгипту, і ми всі мовчки дружно з цим погодились, хоча всі прекрасно знали, що це кіно було для представників Організації визволення Палестини (зараз це називається ХАМАС). А ще знали ми, що ці молодики приїхали до нас з Криму, з Перевального, де діяв центр підготовки бійців «за народну волю» з країн Азії, Африки і Латинської Америки.
Я сидів практично поруч з перекладачем, і арабський переклад трішки заважав слухати доповідачів. Хоча арабської і не вивчав, проте фраза «аль сахаровскі джундій» («сахаровскі солдат») повторювалась досить часто – я ж то знав, що це означає сторону, що нападала і походила вона від прізвища автора ідеї. А ідея належала генералу Олександру Сахаровському, який більше двадцяти років керував Першим головним управлінням КГБ СССР – радянською закордонною розвідкою.
В російській версії статті в вікіпедії, присвяченій цій особі, чомусь відсутні його крилаті фрази, що вивчаються у всіх притомних курсах підготовки офіцерів спецслужб: «В сучасному світі, коли ядерна зброя зробила використання військової сили застарілим методом, тероризм повинен стати нашою основною зброєю», або ж: «Захоплення літаків – мій особистий винахід».
Я патріот української мови і завжди був проти чужомовних запозичень в неї, коли є наш автентичний відповідник. Тероризм – якесь ніби нейтральне для нас слово. Український варіант точніший, зрозуміліший і смачніший – розбій, злочинна дія без правил і обмежень.
Повернемось до мого навчання в спецшколі.
В часи, коли я вчився, серед офіцерів-оперативників спецслужби були відсутні жінки. В системі вони були присутні в якості адміністративного персоналу, хай навіть і на офіцерських посадах. Їх широко залучали в допоміжну службу зовнішнього спостереження, але вони не були помічені серед слухачів хай такого специфічного, але все-таки академічного навчального закладу, як Вища школа КГБ СССР. Аж раптом одночасно така кількість і всі без винятку молоді підібрані красуні! Викладачі, предмети, методики – ті ж, що і у всіх нас…
Що ж змінилось?
Війна в Афганістані? Зміна політичної обстановки?
А трапилось ось що.
У 1977-му році стало відомо, що тридцятирічна спадкоємиця найбільшої в Європі грецької судноплавної компанії Христина Онассіс неочікувано закохалась як кішка у 39-річного сіренького чиновника радянського «Внєшторга» Сергія Каузова. Для того, щоб цим скористатись, КГБ терміново завербувало його в якості агента, організувало розлучення з дружиною (з нею лишилась дочка і син, що потребував лікування і догляду) і вже у 1978-му на Кіпрі було успішно зареєстровано шлюб закоханих. Метою було прибрати до рук її бізнес, але…
Вже через півтора року мільйонерка розчарувалась у своєму обранцеві, шлюб було розторгнуто, мрії радянських богів про контроль над європейською морською логістикою не здійснились. І, незважаючи на зайнятість «богів» вторгненням в Афганістан, вони, за ініціативою секретаря ЦК Юрія Андропова, поставили радянським спецслужбам завдання (десь у 1981-1982 рр.) з організації відповідної служби, що контролювала б цей напрямок.
Тема «медових пасток», тобто використання у оперативній роботі з захисту радянської ідеї як сексуальних нахилів, так і сексуальних збочень, розроблялась нами в курсі МЛТ під керівництвом полковника Черткова. За приклад ми брали відому тоді розробку нашими колегами з внутрішніх справ контрабандистів і фарцовщиків у радянських морських, переважно чорноморських, портах. І поки ми сором’язливо пропонували свої варіанти використання цієї теми в оперативній роботі, наш викладач «випадково» пропонував, як стало відомо потім, готові рецепти, затверджені вищим керівництвом КГБ і вже спущені виконавцям в наказах.
Чому керівництво вибрало саме такий напрямок? А тому, що завербований агент – це людина випадкова. Агент обмежений в ініціативі, агент не володіє всією доступною інформацією про об’єкт, він не несе відповідальності, керованість його обмежена, а головне – його не можна дублювати і не можна замінити. Він не є кадровим співробітником, якого ретельно відібрали, навчили, тренували, наділили відповідними повноваженнями, страховками, відповідальністю і який особисто відповідає за прийняті рішення, звітується за них перед керівництвом.
Коли політичне керівництво усвідомило необхідність створення напряму, що використовуватиме сексуальні нахили і збочення, постало питання про кадри. Космонавтів шукали винятково серед льотчиків-винищувачів, а професійних сутенерів вирішили шукати в середовищі молодих бійців-розвідників служби зовнішнього спостереження віком до 25 років. Вони вже знають, що таке спецслужба, державна таємниця, ризик розшифровки, мають уявлення про агентурну роботу, професійно володіють зброєю, бойовими мистецтвами… Залишилось відібрати тих, хто здатен навчатись, влити в них іноземні мови, основи розвіддіяльності, методики і практики агентурної роботи, психології, трішки криміналістики та правознавства – і на виході матимемо високопрофесійних офіцерів, частина з яких стане хазяями омріяних «медових пасток». Кандидати повинні мати привабливий сексуально-спортивний вигляд і, в тому числі дівчата (особливо дівчата), бути «без особливих комплексів».
Чому їх зібрали в Ташкенті і чи були вони іще десь, окрім Ташкенту – мені невідомо.
Якось, ще до війни (до сучасної Вітчизняної війни за нашу незалежність), повернувшись з чергового закордонного відрядження, мій син з захопленням ділився враженнями про приватне знайомство з американцем китайського походження, що отримав вищу освіту в одному з російських вишів. Я тут же застеріг його на предмет довіри цьому американцю як можливому російському агенту і пояснив, що ще з радянських часів всі (наголошую, всі без винятку) вищі навчальні заклади були предметом особливої зацікавленості радянських (російських) органів держбезпеки. А якщо ці виші мають у себе ще й закордонних студентів, та ще й таких, що в перспективі будуть робить кар’єри в американських чи європейських демократіях, то такий виш матиме не тільки одного, а цілий спеціалізований оперативний підрозділ КҐБ-ФСБ.
– Гарантовано, – навчав я сина, – твій китайський американець протягом терміну навчання планово вивчався ФСБ на предмет вербовки і використання в майбутньому. Особисто я не вірю, що його хтось забув, пропустив, не догледів. І якщо прямий вербовочний підхід з боку росіян до нього під час навчання він заперечить – це, на мій погляд, означатиме протилежне. Ти принагідно спитай…
Чому я приводжу приклад з сином? Тому що йдеться про вивчення радянськими тоталітарними (російськими) спецслужбами іноземних студентів. Вибачте, але ці «пастки» готувалися не для них.
Дорогі «медові пастки» (а це все коштом КҐБ-ФСБ, тобто коштом бюджету) готувались для майбутніх бізнесменів, політиків, публічних осіб, лідерів громадської думки… Когось вербували, а когось просто тримали на гачку десятиліттями, про всяк випадок.
Якби Христину Онассіс з її бізнесом свого часу прибрали до «наших совєтських рук» – то совєти отримали б зовсім інші можливості, та й затрати на створення цілого напряму оперативної роботи в КҐБ з лихвою окупились.
На моє упереджене переконання, справа Епштейна, яка зараз розкручується в США, починалась більше сорока літ тому в Ташкентській вищій школі КГБ СССР.
Глибоко шанований мною генерал Григорій Омельченко (депутат, патріот, трибун, аналітик, прекрасний слідчий, але нікудишній агентурист) стверджує, що нинішній Президент США – агент московського ФСБ.
Версія цікава, але я маю іншу думку.
Пам’ятаєте перший в Радянському Союзі конкурс краси? 1988 рік – «Московская красавица» Маша Калініна (який дивний збіг! З ташкентського роя вже вилетіли перші оси).
Невже ви думаєте, що випускники Ташкентської ВШ КҐБ СССР, яких свого часу набрали з «сімки», дивились її по телевізору? А якщо додати до цього, що одним з організаторів і спонсорів цього шоу був енергійний симпатичний сорокарічний американець на ім’я Дональд Трамп…
На мою думку, цей персонаж за своїм психотипом, а також за своїми особистими і діловими якостями самозакоханого нарциса, неосвіченого невігласа, не здатного ясно публічно виразити свою думку чи зосередитись на усвідомленні прочитаного, що викладене більше ніж на одній сторінці, не міг бути агентом (особисто я не дав би санкцію на його вербовку). Але проходити повз цей, безперечно, унікальний екземпляр, КҐБ не мало права.
Якщо пташка схожа на качку, літає як качка, плаває як качка і їсть як качка – то це і є качка.
Якщо Дональд Трамп має давню історію московського агента, бізнес якого тричі рятувався за російські гроші; просувався в американську еліту як московський агент; відмив Путіна в Анкориджі як московський агент; вірить Путіну, як московський агент; діє в інтересах Путіна, як московський агент… – то він і є московський агент.
А те, що він клієнт «медової пастки» – докази в студію!
м. Бориспіль, лютий, 2026 р.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.