“Українська літературна газета”, ч. 3 (383), березень 2026
Все життя старателя спрямоване на одне – заробити грошей, по можливості назбирати не лише на квартиру, машину, меблі, але і забезпечити своє життя після Колими, коли доведеться повертатися на материк, де заробітки набагато менші. Тоді тебе буде гріти ощадна книжка, відсотків з якої вистачить на безбідне життя, хоча насправді заробити і назбирати грошей вдається далеко не всім бажаючим ганятися за довгим карбованцем. Хтось, провівши лише один сезон, вже ніколи не повертається на Колиму, хтось протримається кілька сезонів. У когось не витримує здоров’я і він після кількох сезонів так і залишається ні з чим. Хтось начебто і працює довго, не один сезон, але гроші все одно обходять його стороною і він так і залишається сидіти на мілині, як кажуть, «без притулку на старість».
Якось після сезону, який ще не закінчився, мені вдалося відпроситися у відпустку раніше. Настав час, коли старателів потроху відправляли додому, скорочуючи роботи. Як правило, ми їхали працювати на пів року, а пристойний результат гарантує лише велика кількість відпрацьованих днів – 200 і більше за сезон. Це коли ти починаєш працювати в лютому і їдеш у відпустку в жовтні, але вже влітку ти так втомлюєшся, що радий не звертати уваги на «трудаки», а швидше втекти додому, хоча частенько ми залишалися працювати на зимовий розкрив майбутніх полігонів аж до листопада. Того разу мені пощастило відкрутитися від зимового розкриття і вже на початку вересня, в один з прозорих ранків, я вперше за сезон одягнув цивільний костюм, тобто джинси, сорочку і піджак, збрив бороду, щоб їхати у відпустку.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Разом зі мною їхав Федір, симпатичний чоловік голлівудської зовнішності років п’ятдесяти, який цілий сезон писав і отримував листи від претенденток на його руку і серце, тоді як він розраховував на їхнє житло. Бажаючих у нього було по всьому Союзу, адже те, що він працював старателем, свідчило, що гроші в нього повинні водитися. Жінки це цінували.
Нарешті ми всілися в кузов вантажної машини і вирушили в дорогу додому. Довго їхали мовчки, лежачи на матрацах, які треба було здавати на склад, роздивлялися навколо себе. Далекі сопки були вкриті снігом, а тут, на схилах, горіла справжня золота колимська осінь, коли тайга пломеніла яскраво-червоними і жовтими кольорами.
Федору якось не давалася робота, хоча за майже 15 років колимських поневірянь по артілях він перепробував багато спеціальностей. Тільки в нас він спочатку працював бульдозеристом, але вони з напарником більше ремонтували бульдозера, ніж працювали на полігонах. Ремонтували по кілька змін без сну і відпочинку, але щойно виїжджали з ремонту, як через пару годин змушені були знову ставати в «калашний ряд». Потім Федора перевели в «жлигарі», робітником промприладу на промивку, де теж не ладилося, та і заробіток був меншим, ніж у добрих бульдозеристів. До того ж, його кілька разів за сезон карали «по нуль п’ять», тобто позбавляли за місяць заробітку на пів-трудака. Врешті-решт, йому так і не вдалося заробити пристойну кількість трудоднів, бо його відправили на стан одним з перших, хоча він розраховував пропрацювати ще місяць-півтора. Настрій у нього був поганий, тому ми і їхали мовчки, адже він мріяв заробити за сезон тисяч десять карбованців, але дай Бог, якщо заробив хоча б три тисячі. Нарешті, Федір трохи відійшов від поганих думок і заговорив: «Бог з нею, з роботою. Буде ще. Дасть Бог, на наступний сезон працюватиму в хорошій артілі. Я уже 13 років відпрацював на Колимі, але ще б треба. Знайду після Нового року хорошу артіль, та і дороблю до пенсії».
По кабіні несподівано вдарили гілки і ми інстинктивно пригнулися. Федя поправив рукою свою гарну, трохи сивувату кучеряву шевелюру, за якою дуже слідкував, та і взагалі, він, як жених, був дуже охайним. Наш розпадок залишався далеко внизу, Федір подивився на нього: «Скільки ж років я загубив отут, а що я маю, крім болячок та боргів? Сім’ю загубив, квартиру втратив, здоров’я теж не набув. А колись, я отак, як оце ти, вперше їхав у відпустку. Я тоді почувався людиною – такі гроші заробив! Це тобі не на материці відкладати на ощадкнижку по 20 карбованців із заробітку. Тут, за один сезон, я вважай їхав додому з машиною. Радості було! У Москві купив кілька пляшок коньяку, сів у вагон і їду, як біла людина. Зі мною в купе їхав армійський полковник. Розговорилися, випили одну пляшку, потім ще. Він, як почув, скільки я заробив, аж заздрив. Смішно казати, але мене тоді таки добре втішала його заздрість. А вдома як Федя гуляв!? Які подарунки робив жінці і дітям та і різним іншим баришням. Що не кажи, а приємно, коли мужчина може собі дозволити не рахувати копійок. Ресторани і все таке інше були моїми, а ще ж родичі, куми, гості і Федя завжди приходив не з порожніми руками. Аванс закінчився швидко, давай я позичати до весни, коли пришлють получку, але все одно грошей не рахуєш. Аж раптом настає весна, знову треба збиратися в артіль. Віддаси борги, а то і на дорогу доводилося позичати, і знову на літак. Кілька сезонів з’їздив в артіль, а результат той самий. Все містечко гуло – Федя з Півночі приїхав, була навіть така приказка, а щовесни я знову роздавав борги, позичав нові і – на Колиму. Ти ж чув, як у нас кажуть, що ми на Колиму тікаємо від сімейних і домашніх справ. Може і так, бо потроху звикаєш. Отак я кілька років пропрацював, а далі не витримала дружина. Поки я копитив, як північний олень на Колимі, вона знайшла іншого. Пішли аліменти на дітей, грошей стало ще менше, хоча інколи таки вдавалося добряче заробляти. Одного разу я з осені довго хворів, два роки не їздив додому, а коли зібрався, виявилося, що я заробив більше двадцяти тисяч. Ох, тоді я і погуляв! В Середнекані снідав – відвалив півтисячі. В Магадані обідав – півтисячі. В Москві вечеряв – ще півтисячі, звичайно ж не сам, а з компанією. Аякже, Федя гуляє. Додому накупив риби, ікри, крабів ледь не на тисячу. Купив собі перстень з брильянтиками. Вдома вже сім’ї не було, то я давай їздити по родичах та по молодицях. Подарунки – всім, випивка, цукерки тільки за мій рахунок – Федя з Півночі приїхав! Погуляв кілька місяців, навіть квартири не встиг купити, а весна прийшла, підрахував, знову позичив на дорогу та й поїхав сюди. Потім ми якось «згоріли» два сезони підряд, нічого не заробили, так що і додому не їздив. Тоді сюди потрапив, а тут що начальство дурне, що заробітки погані. Ну, та нічого, ще пару років постараюся та таки треба заробити хоча б на квартиру. А може оженюсь на квартирі, а гроші будуть на життя. Мене кличуть і в Ялту, і в Кіровоград, і в Мінськ. Подумаю, тільки б знову не загуляти у відпустці».
Федір замріявся. Ми вже спустилися з перевалу. Навкруги стояла прозора осінь. Поміж камінням струмка, яким ми їхали, ледь блискала вода – осінь була на диво сухою. Молодий льодок в калюжах дзвінко хрускотів під колесами, блискаючи за машиною сонячними зайчиками. Я подумав, що судячи з Фединої розповіді, між робітниками на Колимі і на материку різниця лише одна. На материку ми живемо від получки до получки, а на Колимі – від відпустки до відпустки. Там теж жируєш після получки, правда всього два-три дні, а тут – два або три місяці. Федя подумав і погодився: «Може й так. А тільки шкода, що я все своє колимське життя витратив на відпустки. Тепер ось і думай про притулок на старість».
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.