Володимир Олійник. «…І відкривати завтра день»

“Українська літературна газета”, ч. 3 (383), березень 2026

* * *

Біжить назустріч і гукає: «Ма-мо-о!»

Маленький хлопчик в льолі до колін…

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

І лиш – відлуння… Марно, марно, марно…

І далина відлунює, як дзвін…

 

І сиве небо плаче, плаче, плаче,

І пахнуть гірко й терпко полини…

Ти – переміг!

Господь тебе пробачить.

Ти повернувсь

з пекельної війни…

 

* * *

Прийдеш, а фіртки не відкрити

і тьма єгипетська впадЕ…

Ти залишивсь.

Тобі ще жити

і відкривати завтра день.

 

І відкривати щось для когось,

для себе. Часом навмання…

То ти зернЯ, то спілий колос,

то обмолочена стерня…

 

Прийдеш, а замість фіртки – камінь…

І білий без, як насланнЯ…

Цей білий без, як вічна пам’ять,

яка й у сні наздоганя…

 

* * *

ПрощЕння і прощАння –

Яке близьке звучання.

Співзвуччя символічне

Із думкою про вічне.

 

З людиною прощаємось,

Під «Реквієму» звуки…

І всі гріхи прощаємо

І плачемо з розпуки,

 

Що більше вже ніколи

Живої не побачимо…

Прощаючись – прощаємо,

У мить цю все пробачимо.

 

Для того, щоб душі її,

Летілось в Небо легше,

Тому й важливі дуже

Молитви за умЕрших.

 

Молитвою душі ми

Енергій додаємо…

ПрощАння і прощЕння –

Буття одвічна тема…

 

* * *

Прийти на суд

і плюнути у рило

курвезі,

що гребла, гребла, гребла…

Не українка це.

Гидка горила,

це клон. Паразитарний,

жлобський клан.

 

Тут все на фронт.

Тут відриваєш гривню

від їжі, від одежі, від тепла…

Вона ж, прикрившись депутатством, гнида,

в свою нору смердючу все тягла.

 

До нитки обдирала інвалідів,

від ухилянтів, жабиська, гребла!

Та щоб таких

не позосталось й сліду,

щоби запавсь

злодійський, хамський клан.

 

Забрати все! На ЗСУ забрати!

Переселенцям дати всі хати.

А жабу цю безвилазно –

за грати!

Щоб іншим розхотілося гребти!

* * *

У фюрера і в нації –

деменція…

Зацькована мовчить інтелігенція…

Обригану «вєлікую культуру»

облизують пуйлівські трубадури.

 

Чи ж нація воно і чи народ?

Зомбований

рускоязичний зброд!

Йому усмак диктаторський хомут…

Ментальності

смердюча каламуть.

 

Злоякісна пухлина на планеті,

де бродять у тайзі

мордерські єті…

О, Господи, дай сили

і снаги, –

ізкорчувать гидоту

до ноги!

 

* * *

Хитренькі і підленькі

протримаються довше –

У них на кожен дощ –

свої галоші.

 

Вони все зважать і не скажуть зайве,

А там, де можна, наберуться драйву.

 

Душевні порухи? Дозовані лише.

На вчинки –

накладаються кліше.

 

Як на трибунах –

то ще ті оратори,

В ділах наживи – строгі конспіратори.

 

Їм палець в рот ні-ні, не поклади –

У закутку безлюднім б’ють під дих.

 

Впадеш – по тобі вгору він піде.

А прапор де? А прапор він подер.

 

* * *

«Спалю «Кобзар»!» –

кричить Михайль.

З майбутнього

відлуння:»Хайль!..»

 

Футурографоманський сказ!

А ти-но спробуй,

Семенко Михайле,

Свій написати «Сон»

і свій «Кавказ»!

 

І дурень накарлючить

«дзеньки-бреньки» –

псевдофутуристичні витребеньки.

 

Поганий клоун і тиран сім’ї –

дістали нас ті збочення твої!

 

Новітній Бонапарт і геростратик –

Ти сам себе спромігся покарати.

 

Кобзар знічев’я шле велику дулю,

А браття пролетарські – в скроню кулю,

 

За те, що вірнопіддано служив –

Отак, Михайле, повертає «жисть»,

 

Отак, шкандальний клоуне П’єрО –

Шевченком заспіває нам Дніпро,

 

Як птах ширя неспалений «Кобзар» –

Хіба спалити можна Божий Дар?!

 

Хіба спалити можна вільний дух?!

Тебе нема. А Бог свічу задув.

 

Тарас сміється з вічності…

Агій!

Всі геростратики – на перегній!

 

* * *

цивілізація мурах

твій чобіт

викликає жах

чи є

молитва і спасіння

чиє молив ти

воскресіння

 

в росі

шукав ти діамант

шукай туман

туман оман

шукаєш суть

мурахи йдуть

за горизонт

за горизонт

 

хіба нема

за ним гризот

мурашник дім

мурашник дзот

цивілізація скорбот

 

* * *

Століттями «сусід» учив «любові»–

Облесністю, облудами, мечем

І пожарищами, і брехнями,

й обманом,

А згодом рівноправністю й «злиттям»…

Щоб «злитися» навіки воєдино:

Одною мовою, пошлюбленням, законом,

Умами і руками, інтелектом

І відданістю «доброму царю»…

Сусіду добре: на печі лежати,

Є балалайка, самогон-шмурдяк,

Є нужник, в який можна провалитись

На п’яну морду.

Жисть? Та б’є ключем!..

 

Та най би вже той «нужник» завалився,

І той «сусід» крізь землю провалився –

Життя від нього не було й нема:

Згинь, сатано!

Згинь підла Колима!

 

* * *

Вересневий спогад вирина з туману.

Вересневий дзвоник

кличе з далини…

Що ж Ви, берегине?..

Рано, дуже рано…

Мов не повернулися

з війни…

 

Зошити в лінійку

відлетіли в вирій,

всі турботи Ваші

за межу пішли…

Тільки сонце Ваше,

як незгасна віра –

спадщина нетлінна,

оберіг від лих.

 

Рано, берегине…

Праця невсипуща,

що зрідні служінню,

по життю вела…

А воно – миттєве

і скороминуще…

Човен затонулий…

Тільки тінь весла…

 

Береги небесні,

берегине мудра,

листям крутить вітер –

плесо багрянить…

Берегом дівча йде

у легкій зажурі,

а згори Любові

сяйво струменить…

 

* * *

Будь проклята зброя!

Будь прокляте зло!

Будь прокляте те,

НенавИсне пуйло,

Та воша, та гнида,

Та бункерна тля –

Коли вже під ним

Западеться земля?!

 

І вже, як на нього

Покара впадЕ, –

Тоді Україні

Розвиднеться день.

 

* * *

сумно бродити мені

над Темзою

без тебе

без тебе

наче Шекспір

я торкаюсь рукою

всесвіту неба

 

тут ще Іов

заблукалий блукалець

слід

полишив свій

неперевершений

мудрий лукавий

яко з Біблії змій

 

о проминання доля

печальна

часе безжальний

доки манИть нас

доріженька дальня

пишем скрижАлі

 

сумно без тебе

хмара он біла

тУга мов чайка

що над ТемзОю

он пролетіла

слідом за часом

 

* * *

Пора тривкого пригасання,

осінньої пори мотив.

Незле сізіфове змагання

із часом, що перебродив.

 

І ти цей брід перебрідаєш,

а дощ навскіс тобі, навскіс…

Якого ще земного раю

в озерах цих очей і кіс?

Якого ще тривкого часу,

яких ще золотих вощин?

Ти виринаєш з пекла, з чаду,

ти – на долонях цих долин…

 

І цей останній сніп проміння,

і дощ сліпий, як наслання…

Ти визбирав своє каміння?

Ти обігрів це котеня?

 

* * *

Геленко

напиши портрет

Ігоря Калинця

усіма фарбами

що в тебе є

сіро-чорним випиши

таборове тло

жаб’ячим вертухаїв

зеленим

зеленим

зеленим

кущики

безіменної зелені

вирощені в закутку зони

і розтоптані

злими катюгами

всіма фантастичними

кольорами

змалюй українські квіти

які їм з Іриною

примандровували

в їх короткі

заячі сни

там співатимуть мальви

ох як тужно співатимуть мальви

а ми думали що вони

безголосі

як ми помилялись

Геленко

ти не допишеш картину

виставиш на балкон

а в надрання

поет із картини

стане білим аж срібним птахом

так стужілим за Небом

як дитина за Татом

що затримався на війні

птах стріпнеться

і полетить

бо птахам і поетам

Вирій

співатимуть мальви

 

ПАТРІОТИ–ВЕТЕРАНИ

Патріоти–ветерани,

ви останні могікани.

Після вас

потоп настане

І під воду все піде…

 

На своїх

похилих спинах,

Ви тримали Україну,

Хто ж тепер

підставить нені,

Своє серце і плече?

 

Патріоти–ветерани,

ви останні могікани,

Зажурилась Україна,

що ж то буде

після вас…

Ветерани–могікани,

після вас потоп настане,

І навряд чи Ной

знайдеться,

Із ковчегом, а чи без…

 

Зберете

останній мітинг,

у своє останнє літо,

Залунає

«Ще не вмерла,

ще не вмерла і не вмре»…

 

Патріоти–ветерани,

ви останні могікани,

заспіваєте по нотах:

«До – ре – мі – соль –

ля – мі – ре»…

 

* * *

Що я знаю про жінку

з осіннім іменням

Марія

що я знаю про тишу

яку вона

змалювати намріяла

тишу старенької церкви

на пагорбі

крізь срібне подзвіння

тишу смеркального часу

натягнутого тятивою

невблаганного лука

що я знаю

про її пісню

обірвану на середині

полотна її

спів душі

чистої і скорботної

діточої і пташиної

що я знаю про жінку

з смеркальним іменням

яка ніколи й нікому

не продавала

своїх картин

їх зберіг чоловік

зі змученим серцем

чоловік

з надламаною любов’ю

у сузір’ї Сльози

він приніс нам музику тиші

спів душі Господньої пташки

срібний дзвін забутих колядок

біля полотняної її церкви

він приніс нам її імення

написане

відлітаючим в безвість

ключем журавлів

на небесному полотні

з пам’яті і любові

 

* * *

Пам’яті Кузьми Матвіюка

 

Прощайте, батьку-отамане!

Вас Вічний Вирій підхопив…

Спинилось серце полум’яне,

Душа летить над злотом нив.

 

Над Україною, прощально…

О, як Її любили Ви!

Так, по-синівськи, сповідально…

Козацькі мають корогви…

 

Заповідали Ви звитягу!

Державу рідну зберегти.

І честь, і вірність, і відвагу,

Під гаслом:»Хто, якщо не ти?!»

 

Прощайте, батьку-отамане…

Боролись доостанку Ви.

Вкраїнські воїни-титани

Підхоплять Ваші корогви!

 

Дніпрові клекотять пороги,

Вулканиться народний гнів!

Ваш заповіт – до Перемоги!

За щастя дочок і синів!

 

* * *

На лінії життя. На лінії вогню!

Вони стоять за нас!

За землю і рідню.

За цей Південний Буг,

за цю вербу, калину…

На лінії вогню –

За рідну Україну!