В час, коли знавісніло дмуть вітри невблаганної історії…

“Українська літературна газета”, ч. 3 (383), березень 2026

Ця книжка писалася в 2016 – 2020 роках, ще до Великої війни з нашим споконвічним ворогом. Контури війни тоді ще тільки починали окреслюватися в контексті так званого АТО, хоча далеко не всі з-поміж нас усвідомлювали її масштаб.

Мушу зізнатися, що первісний авторський задум був дещо іншим, значно ширшим і об’ємнішим. Проте, на жаль, війна внесла до нього свої корективи: діоптрії були порушені війною й істотно зміщені, а відтак кілька років були втрачені в пошуках потрібної тональності тексту. Переконавшись зрештою, що таки неможливо двічі ввійти в одну й ту саму річку,  2025 року я повернувся до задуманого, дещо, зовсім мало, додавши до раніше написаного тексту, і певною мірою «осучаснивши» його.

…Книжка досить важка для сприйняття. Вона – про відносно недавній драматичний час (кінець 80-х – початок 90-х років минулого століття), коли рушилась стара трухлява імперія, а на її уламках утворювалася незалежна українська держава. Держава, т.зв. владна еліта якої з числа холуїв скаженої москви, за підтримки значної кількості нашого зачумленого населення, заходилася тупо косплеїти зруйноване, намагаючись зберегти шматок імперії як постколоніальний заповідник і як територію для особистого грабунку і спекуляцій.

Саме в тому часі якраз і засівалися чорні зерна нинішньої великої біди; в тому часі ми бездумно й безтямно сіяли отруйну руту… руту; а тепер, нерозумні діти, тяжко пожинаємо посіяне, страшно й криваво вихаркуючи солоні й гіркі плоди рук наших…

Мабуть, хтось скаже, що в книжці забагато чорних барв. Скаже: навіщо так жорстоко говорити про нас самих?.. Мовляв, нам треба світло надії, бо довкола кров і тьма.

Але ж наша дійсність, на жаль, незрівнянно страшніша, ніж ми можемо написати…

Чи могла новітня історія України піти іншим шляхом? Коли ми звернули з дороги, що заповідалася нам широкою і просторою, на глухі манівці? Чому ми обрали саме цей шлях? Деякі з тодішніх поводирів, яких люто ковбасило на різні вектори, і які задком і передком, замітаючи шароварами чи задираючи косоворотки, навприсядки танцювали перед престолом кривавого сатани, ще й досі ходять поміж нас; окремі з них числяться мало не національними героями і надимають щоки перед телекамерами. Інші як щурі ховаються від людського ока. А ще хтось із вчорашніх пихатих бонз розміняв землю, на якій колись родився, на чужину, і вже ніколи сюди не повернеться. Бо вони наплювали в батьківські криниці, а материзна зради нікому не прощає.

Проте цих поводирів обирали ми. І значить, ми теж на своєму горбі тяжко несемо відповідальність за сподіяне і за велику трагедію, яку нині переживаємо і яку залишаємо дітям і онукам нашим.

Таки мусимо про це казати – бо, переживши інфернальний жах сьогодення, можливо, усвідомимо, що в будь-яких наслідків є свої причини. Може, бодай такою страшною ціною нарешті прийде наше одужання і прозріння?..

Бо ж сказано: пізнайте правду, і правда вас вільними зробить…

Михайло Сидоржевський

УРИВОК З РОМАНУ «ЗЕМЛЯ ГНІВУ»

…це було, здається, тоді, коли ламався час як шмат черствого хліба і перед нами пролягали, ледве видимі нашим очам, десятки звивистих і покритих сірим пилом історії доріг, і ми не знали, на яку з них ти нас виштовхнеш і спрямуєш, о Господи; тоді були приглушені розмови про таїну несподіваної смерті того, хто донедавна не залишав жодного сумніву в своєму божественному наближенні до недосяжних олімпійських богів; був традиційний чорний катафалк на вщерть залюдненій головній вулиці і ледь прихований хижий неспокій в потуплених донизу очах кількох упізнаваних з офіціозних газетних портретів простоволосих сановитих вельмож, котрі понуро й водночас якось аж манірно-винувато, театрально, ніби на сцені чи під пюпітрами, ступали за катафалком з труною, обшитою розкішним атласом і дорогим оксамитом і оздобленою якимись невибагливими і фантастичними паперовими квітами отруйних червоних барв у стилі пізнього петриківського розпису; крізь натовп було видно, що сановники, ховаючи обличчя за піднятими куцими комірами своїх пальт, сутулячись, прошкували на півкроку позаду і пообіч згорбленої й закутаної в чорне вдови з мармуровим блідим обличчям і захованими від світу очима; її під руку підтримувала заплакана дочка, поруч ступав насуплений син, а вона, здавалося, не помічала їх, і йшла відсторонено, самотня, непевно й ніби приречено ступала, нахилившись вперед і ледь не падаючи під колеса катафалка; коли процесія, рухаючись урядовим узвозом, за чиєюсь командою ритуально, на кілька секунд, зупинилася навпроти сірого похмурого будинку з гігантськими, увінчаними корінфськими капітелями колонами пообіч, вдова озирнулася довкола й назад, певно, когось шукаючи поглядом у натовпі; на якусь миттєвість ті, хто стовпилися ближче, побачили її туго обтягнуті блідою шкірою широкі скули, обвислі змарнілі щоки й висушені, глибоко посаджені чорні очі колишньої першої красуні, що світилися дивним притлумленим блиском; кого вона шукала? кого сподівалася побачити в юрмищі? кого потребувала її зболена душа? проте це тривало якусь секунду, після чого вдова знову покірно опустила голову донизу, згорбившись і осунувшись; так, опустивши плечі перед новим і невідомим, безповоротно відходить у минуле стара епоха; здається, якраз тоді з-поміж сизувато-брудних хмар на тлі вимученого неба вкрадьки прозирнуло скупе блідаво-жовтувате сонце – щоб тут же, похапцем, сховатися в зимові каламутні хмари; а ще, розказують, тоді були сотні голубів, одночасно й несподівано для натовпу відпущених крізь ріденький колючий сніжок у промерзле лютневе небо невеличким гуртом сірих і невиразних, з доволі незграбними нікельованими клітками в руках і зодягнених у довгі траурні хламиди осіб, котрі з’явилися нізвідки, наче виросли з-під землі, аби потім так само несподівано й прудко щезнути, розчинитися в натовпі; голуби тим часом, на диво дружно спурхнувши на кілька метрів угору, залопотіли крильми аж надто шумно й неспокійно, але одразу збились у рухливу зграю над головами людей і далі чомусь не летіли – на тлі сірого низького неба ніби відбувалося несправжнє, фальшиве, не передбачене сценарієм невидимого режисера позапротокольне дійство, і замість того щоб, як це, певно, готувалося, красиво й урочисто злетіти над занімілим натовпом, над вкляклими змертвілими деревами, над настороженими багатоповерхівками з німими заскленими вікнами, і над глухою тривожною тишею принишклого засніженого міста, безпорадні птахи недоречно й хаотично зависли в повітрі сизо-сірою рухливою й невиразною масою – так ніби хтось їх прив’язав до невидимих очам ниток, тримаючи кінці ниток в руках і не відпускаючи далі в небеса, на волю; казали, що небіжчик за життя, незважаючи на височенний сан, любив поратися з голубами, чи принаймні хотів, щоб так про нього казали, – така собі невинна примха партійного бонзи, що, певно, мала б наближати його до простонароддя, а ще рудиментарно засвідчувати його пролетарське походження; зрештою, homo sum, humani nihil a me alienum puto; як і кожна людина, як і кожен із нас, він, певно, мав право на свою персональну слабість, на колекціонування невинних хобі, і високий статус чи захмарна харизма жодним чином не впливають на цей вибір, а лиш, можливо, дозволяють реалізувати латентні наміри чи потаємні мрії: хтось колекціонує породистих рисаків чи вишиває хрестиком, а хтось скуповує цінні картини, грає на гітарі чи розводить на пасіці бджіл або ж знімає стрес у інший, більш традиційний і звичний спосіб – таким чином ми намагаємося бодай іноді, ненадовго, втекти від буття, можливо, обдурити самих себе – але чи далеко втікаємо, і чи ілюзія втечі полегшує нам життя наступного проклятого ранку, коли втеча закінчується жорстокою необхідністю повернення знову ж таки до себе?.. адже насправді від себе не втечеш, не заховаєшся ні в найглибшій норі, ані серед гамірливого міста чи на безлюдному острові серед океану; неможливо втекти, пірнувши в оманливий світ задзеркалля свідомості… чи він справді намагався втекти від себе? і як йому велося в личині титулованого й обкладеного численними привілеями раба? чи намагався бодай у думках своїх бути сміливим, а чи отруйна примара влади вщент вигризає в людині серце і душу, стерилізує її розум, перетворюючи на бездушну й нечулу колоду?.. а ще казали, що він нібито непогано знався на футболі, часто після роботи його привозили на стадіон, на матчі улюбленої команди, яка тоді справді переважно вигравала, особливо тут, на цьому намоленому стадіоні; зрештою, вони не мали права програвати, надто головному, червоно-білому супернику, котрий приїздив у метрополію безперечно для перемоги і майже щоразу повертався поганьблений і нещадно освистаний тутешніми вболівальниками; кажуть, що він вимагав від футболістів лише неодмінної перемоги над червоно-білими і невимовно радів, коли це вдавалося; можливо, замкнений у нещадні лещата покори і змушений сприйняти солодку облуду влади як неминуче благо, як обов’язкові почесті й нагороди, він лише на футболі насмілювався демонструвати такий собі публічний і дозований непослух нещадним і свавільним патриціям з біло­кам’яної – непослух колись, у іншому житті, можливо, бодай відносно вільного громадянина, змушеного стати у своїй провінції найпершим і найтитулованішим васалом – покірним рабом останньої імперії?.. того холодного лютневого ранку цей титулований провінційний намісник таки спромігся – вперше і востаннє в своєму житті – на демонстративний непослух, на відчайдушний виклик, на безнадійно запізнілий роковий жест, який мав би, вочевидь, ціною життя врятувати його від ганебної, принизливої помсти галасливого натовпу, від публічної розправи крикливої й продажної черні, цієї безликої, безіменної маси довічних трудящих, донедавна покірних і лякливих статистів, що метушилися десь далеко внизу, біля підніжжя п’єдесталу його слави і його влади, старанно, з неймовірними зусиллями будованого ним десятиліттями (чи тямлять вони, чи знають, що в його житті був час, коли всього-навсього крок відділяв його від найвищої, найомріянішої вершини служіння, вершини, над якою – лише небо, але жорстока гра невблаганної долі за одну ніч змінила все, з нещадною жорстокістю кинувши його донизу, у теперішнє багно), і котрі тепер, впродовж кількох останніх місяців, так невпізнанно змінились, несподівано перетворилися з тяглових статистів, тих, хто слухняно служив під його могутньою рукою, в агресивних, озлоблених крикунів, і якось непомітно опинилися тут, вже зовсім поруч, за спиною й довкола, зусібіч; він не зогледівся, коли це сталося; він не розумів, що коїться там, за вікнами його помешкання; ще вчора він, небожитель, був великим і недосяжним для них, мізерних, одного лишень погляду його насуплених очей, лиш грізного поруху лівої бровою було достатньо, щоб вершити чужі долі і творити порядок; а ось тепер цей бунтівливий натовп, ці ще вчора вірні швайки, що з’явилися нізвідки, на донедавна тихих і смирних вулицях і площах, і ця присмеркова глуха осінь, що здушила горло й гострими лещатами зсудомила зболене серце і придавила його обважнілою, набряклою сирими листопадовими вечорами безпросвітною попоною, і ось ця осоружна зима забуття, ця проклята зима самотньої ганьби, невблаганно змінили все, не залишивши жодних ілюзій, жодних надій, і покинувши його напризволяще, наодинці з собою в порожньому змертвілому і гнітючому помешканні на п’ять кімнат з високими – донедавна найвищими в провінції – стелями і засніженими вікнами, з понурим і ущербним мовчанням змертвілого, непотрібного телефона на столі в його домашньому кабінеті; віднедавна він почав боятися настання ночі – бо знав, що знову, як і вчора, і позавчора, довга безсонна ніч душитиме його нестерпним тягарем безкінечного розпачу, і що за ніччю прийде підсліпуватий пронизливий ранок, коли за холодними вікнами почне сіріти, однак це не принесе полегші, а навпаки, змусить його заціпеніло терпіти найгостріший біль – біль безнадії і тягар втраченого, змарнованого в безкінечній гонитві за примарами життя – адже хто здатен утриматися на тремтячих ногах в час тяжких випробувань, в час, коли знавісніло дмуть вітри невблаганної історії, надимаючи прапори над розгойданими майданами і змушуючи знову, як вже не раз на цій землі, шаленіти закипаючу кров у досі анемічних і кволих жилах; здається, впродовж останніх півроку він жодного разу не виходив за поріг будинку, в якому жив, принаймні, ніхто не бачив його на вулиці, чи в урядовому кварталі, чи деінде в місті або поза ним; казали, що він не відповідав на телефонні дзвінки від свого наступника – сірого й невиразного чиновника, дрібного, не рівня йому, чоловічка, котрий випадково, за збігом обставин, волею примхливої долі в час перемін опинився в кріслі, яке було для нього завеликим і мульким; чому так сталося? чому замість слави і почестей на схилі віку йому доводиться терпіти наругу забуття і безчестя? коли і де він схибив, за одну ніч перетворившись із сановного властителя колонії на безправного, нікому не потрібного і покинутого всіма напризволяще пенсіонера?.. зрештою, наступник за якийсь час перестав його турбувати, і тоді враз, ніби за командою, телефон у його кабінеті раптово занімів, і настала тиша – порожня, зловісна й мертвотна, яку іноді порушували невидимі ковалики, що сиділи в його скронях і своїми молоточками дрібненько але ретельно й настирливо вистукували якісь мелодії – чи то військові марші його дивізії часів війни, яку він закінчив у чині капітана, чи траурно-урочі баси імперського гімну; а може, то були ніжні переспіви давно забутої оксамитової флейти, яка звучала в іншому його житті, зовсім не схожому на теперішнє; цю моторошну тишу не могли заглушити сторонні звуки, що долітали з-за його вікон – то іноді дитячий плач раптово пронизував густо насичений простір, то здалеку було чутно голосне вищання автомобільних гальм; а ще холодними вечорами вітер доносив з вулиці крики юрби і скандування «слава!» і «ганьба!», і тоді в клекоті злютованого натовпу йому вчувалося і його прізвище; можливо, йому здавалося, що вони прийдуть до нього, щоб силоміць, попід руки, вивести на майдан, прив’язати до ганебного стовпа і привселюдно, на очах у всього світу, плювати йому в обличчя і обзивати осоружним рабом і нікчемою, нахабно демонструючи зневагу й ненависть? можливо, він уявляв, як вони наближаються з обох боків вулиці до його будинку, і як гамірлива, злютована ненавистю і гуртовим бажанням помсти юрба, ці тисячі й тисячі безіменних, безликих учорашніх трудящих вибивають вуличні двері його будинку і з голосним ґвалтом і гелготанням, навипередки і штовхаючись, біжать широкими сходами до його квартири, як намагаються виламати двері в його помешкання, і смертельний жах накривав його страшною чорною попоною?.. можливо, але якогось понурого вечора він зловив себе на думці, що йому вже байдуже, хто там і про кого кричить, бо він уже знав, що зробить… а ще попутний вітер подеколи доносив утробні звуки церковних передзвонів, котрі скликали віруючих на богослужіння; про що сповіщали дзвони і яку вістку несли вони тим, хто має вуха і чиї серця відкриті небесам навіть у грізний час випробувань? може, щось, давно забуте й втрачене, стрепенулося на денці його душі того останнього дня, коли крізь вікна за багато днів прозирнуло маленьке сонце і зимове небо стрімко й урочисто проясніло, так ніби вбралося в празникові шати, і він відкрив шухляду свого письмового стола й рукою намацав холодну сталь рукоятки… чи так було насправді? ми тоді домислювали плітки, але нам здавалося, що несподіваний відхід у кращі й благословенні світи донедавна головного провінційного вельможі не став якоюсь особливою подією в цьому кутку імперії, густо нашпигованому велетенськими індустріальними монстрами й хижо націленими на захід сонця підземними ядерними комплексами; незважаючи на скупі офіційні повідомлення урядової преси про важку хворобу, котра зненацька, за одну добу звалила з ніг визначного, кришталево чистого і відданого діяча партії і народу, повсюдно поширювалися різноманітні чутки про насильницьку смерть цього титулованого пенсіонера, котрий впродовж останніх півроку, добровільно прийнявши смиренну аскезу, ховався від неспокійного світу в своєму помешканні – чи то каявся за численні гріхи минулого, а чи просто покірно й безвільно доживав химерного віка, не маючи ні можливості, ні сил, ні бажання опиратися неухильному, нестримному сповзанню похилою площиною донизу, в невідворотне; пліткували про нібито його самогубство а чи то й убивство у теплому ліжку; мовляв, слухняні лікарі тієї сліпої лютневої ночі за чиїмось таємним розпорядженням хутко спровадили безсилого пацієнта в іншу реальність, холоднокровно напоївши його отруйними пігулками, або ж безжально закололи заштриками немічне старіюче тіло; чи пручався він, відчуваючи безповоротну розв’язку, в міцних лещатах вгодованих, зі сталевим блиском в очах санітарів, чимось схожих на суворих агентів поліції думок, а чи покірно змирився з неминучим і безжальним фатумом – про це навряд чи хтось нині розкаже; новітня історія цієї стражденної країни не знає, здається, жодного випадку розкриття убивства державних персон чи помітних осіб з числа опозиції; всі обставини швидко покриває морок, і з кожним наступним днем цей морок густішає; зрештою, версія про насильницьку смерть колишнього вельможі навряд чи є правдоподібною; певно що більш ймовірним таки є його самогубство, про що тоді говорили пошепки і у високих, освячених портретами бородатих основоположників, кабінетах, і за їхніми стінами, в довжелезних чергах за дефіцитною ковбасою і на тісних прокурених кухнях; втім, понурих завсідників сакральних кабінетів навряд чи особливо цікавили обставини смерті того, хто вже навіки ставав історією; кожного, безперечно, більше турбувала власна шкура в каламутному мареві невиразного, гнітючого майбутнього, котре насувалося стрімко й катастрофічно, ламаючи долі і змушуючи з тривогою виглядати, сторожко прислухаючись до голосних звуків, у наглухо зачинені вікна, за якими щодалі голосніше, моторошно вирувала вулиця, здиблюючи зворохоблений натовп до непокори й бунту… з чого це починалося? хто й коли заніс цю отруйну небезпечну бацилу поміж донедавна покірних як телята, звиклих мовчки перебиватися з хліба на воду підданих неосяжної імперії?.. чому вчасно не було застосовано належних – найжорстокіших – запобіжних заходів до поодиноких порушників спокою? адже попервах з ними можна було впоратися бавлячись, без зайвого шуму розстрілявши для остраху десяток – другий найкрикливіших і замурувавши решту баламутів у віддалених сибірських острогах без жодної надії колись побачити білий світ; власне, цей дієвий рецепт для покори діяв на безкрайніх просторах імперії практично майже бездоганно завжди, а надто за недавніх часів, вправно вдосконалений хворобливо безжальним, з постійними фобіями замахів і змов, що невідступно переслідували його впродовж останніх десятиліть життя, рябим параноїком йоською гуталіном, змушуючи дрібно тремтіти в імперії всіх без винятку – від титулованого канцлера до останнього зашморганого колгоспного раба; ціле десятиліття відносного громадянського спокою, коли нарешті з непокірними інакомислячими було, здається, покінчено назавжди, а вцілілі лісові повстанці з числа радикальних бунтарів безнадійно догнивали в тюрмах і на засланні, несподівано принесло в настрої підданих імперії вкрай небезпечну отруту, яка, ніби підступний і невидимий ззовні шашіль, здатна не гірше зброї підточувати і згризати підвалини гігантської державної будівлі, перетворюючи в порохняву її міцні, споруджені, здавалося б, навіки, стовпи – отруту лібералізму, котрий, і про це відомо з численних прикладів історії, в наслідку неодмінно породжує смуту й криваві революції, стинаючи голови найжорстокіших монархів і пожираючи найміцніші імперії; хто спричинив появу червоточини ліберального вірусу там, де вільна думка нещадно випалювалася вогнем і залізом, і чому в міцного як мур режиму не вистачило сил побороти небезпечні прояви хвороби – про це нині, за кілька десятиліть історичних метаморфоз і суспільних катаклізмів, можна думати що завгодно, однак безперечним є те, що з-поміж осіб небезпечного способу думок найбільше було саме смирних на вигляд учителів, слухняних, здавалося б, і правильних істориків, художників-анархістів, в’їдливих і гострих на язик журналістів і письменників, і саме їх необхідно було в першу чергу, не зволікаючи, садити й негайно розстрілювати, безжально розстрілювати, морити в тюрмах і вирізати язики, спаливши при цьому всі шкідливі книжки і влаштувавши тотальний контроль настроїв і думок… між тим, небезпечна бацила ліберальної смути, ця одвічна причина неспокою самовпевнених і вразливих диктаторів і миршавих як канцелярські щурі чиновників, була, і це з’ясувалося дуже швидко, лише призвідцею майбутніх глобальних метаморфоз і драматичних потрясінь, котрі невдовзі несподівано здибили принишклу в свинцево-гострих і, здавалося б, навічно заціпенілих, хижих пазурах задубілу гігантську імперію з її окраїнними крихкими як велетенський пиріг латифундіями…

Книжка «Земля гніву» щойно надрукована у видавництві «Ліра-К».

Її можна придбати в автора.

Контакти: 098 749 04 02;

oksent@ukr.net

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua

Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.