Маю слабість до епіграфів, бо автори переважно добирають їх тематичними дороговказами читачеві, чого слід очікувати від тексту. Тут – якщо шановний читач не розцінить цього цілковитим нахабством – ризикну услід Ліні Костенко написати її ж віршовим розміром власний дворядок: “Якщо комусь байдужа думка Папи, То лікарям нема там що робить”. Підкреслюю, що це не заклик Понтифіка любити чи принаймні поважати, ставати католиком чи заглиблюватися у студіювання християнства, папства чи світових релігій. Варто без упередження прийняти факт що така, протяжністю у століття релігійна місія конвертує цей сан у дуже потужний філяр світової цивілізації, а християнства зокрема.
Як глава держави Ватикан Папа Римський має де більший, де менший, але все ж відчутний вплив на політку у світі. Публічність і цілком очевидна гуманістична скерованість його промов і чинів роблять кожного Главу Ватикану постаттю світового рівня, до слів якої прислухаються всі, а політики на них ще й зважають. А тому хоча держава Ватикан одна з найменших і неозброєна, вона все ж впливає на клімат світу своїми словами та чинами. Ось такий передвступ, шановний читачу.
А тепер власне вступ. Ні, в такі збіги обставин чи то пак випадковості повірити важко. Щоби три вечори́ поспіль і у так званий prime time глядачам демонстрували три давні американські, просто невідривальні від екрана художні фільми з участю дуже упізнаваного й улюбленого, неповторювального у триманні основної лінії сюжету й філігранного у сценічних подробицях, не замішаного у жодних скандалах і навіть не згадуваного у хроніках новин за, до прикладу, перевищення швидкості Тома Ганкса. На Великдень нам запропонували Run, Forrest, Run, на обливаний понеділок глядачів частували The Green Mile, і останній вечір Великоднього циклу глядачі насолоджувалися Cast Away. У світовій павутині і про цю ще навіть не цілковито осіннього віку ікону американського кінематографа, і про три просто блискучі кінострічки́, де він у головних ролях, є досить. Лише докидаю, що ці та подібні винятково популярні фільми на численні прохання глядачів час від часу демонструють, але щоби три вечори поспіль!? І ще у такий дорогий телечас!?
Це не було збігом обставин. Це була, на мою гадку, потрійна турбота принаймні провінційного – а цілком можливо, що й федерального – уряду про своє населення. І ось як його зрозумів твій покірний слуга, шановний читачу. Перше. Розрізняйте наше тривале й дуже стабільне добросусідство зі Сполученими Штатами, з одного боку, від нісенітниць президента США, з другого. Наступне. Всі три згадані шедеври кінематографа продовжуйте, якщо переносно, узагальнювати полем битви Добра і Зла. Бо усі симпатії були і є на боці Тома Ганкса з просто блискуче підібраною компанією у кожному. І врешті третє. Восьмого квітня збігав час ультиматуму Іранові розблокувати Ормузьку протоку. Якщо того не станеться, як у численних прес конференціях повторював за своїм шефом глава Пентагону Піт Геґсет, то древня країна персів повернеться у кам’яний вік.
Як виявилося кількома днями пізніше, це було чергове застрашування Трампа, коли одне з його улюблених слів, deadline, що означає остаточний термін виконання певної важливої умови, уже вкотре пересунули. Про це є більш ніж багато. А буде ще більше, бо маячня президента і все з нею пов’язане набирають обертів. Отже, це було свого роду заспокійливе своїм громадянам. Плюс вдячність їм за те, що рік назад, навесні 2025-го, у численних опитуваннях вони так потужно підтримали суверенність Канади. Нахабна, провокаційна, просто хвора пропозиція Трампа Країні Кленового Листа стати 51-им штатом США зазнала ганебного краху.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
У нього саме було весняне загострення із захопленням Панами, бо там надважливий і надприбутковий Панамський канал, відтак Гренландії[1] та Канади. І навздогін. Пізніше він наказав захопити президента Колумбії, дотепер утримує його і готує сценарій повного заволодіння нафтовим краном цієї країни. Виглядає, не має сценарію, що робити із подружжям Мадуро і вже підозріло довго тримає на паузі захоплення Куби, яка мала впасти ще до Ірану. Головних причин дві: на цьому острові нема нафти, а отже бізнесу не зробиш, це перше. І друге. Його продовжують переконувати, що кубинці все ж не венесуельці і вони чогось подібного не проковтнуть. Ще живі ті, хто партизанив із Фіделем Кастро, слухав його закличні промови і чиї ще міцні руки тримати зброю і тепер просякли тим потом вольниці, якого теплі хвилі Карибів не змивають. Американським різним і достоту вишколеним special forces партизанщина у тропіках Куби легкою прогулянкою не була б. Тут, гадаю, вже кубинець і його права рука Ма́рко Рубіо стримував цього завойовника чи не найбільше.
Мені виглядає, що бомбардування й обстрілювання Ірану, що почалося відразу після завершення зимової олімпіади в Італії, є на середину квітня ц. р. найбільшою помилкою Трампа. Причин, як на мене, дві. Дональду Фредовичу завжди сверблять руки. Він собі їх розв’язав, перейменувавши міністерство оборони США у міністерство війни. Тим самим різні конфлікти він уже, емблематично, вніс у кошторис. І друга. Прем’єр-міністр Ізраїлю крутився коло нього як кіт коло сметани. Частенько дзвонили один одному, як було у новинах. Ось він і доп’яв свого. Історики, політологи, економісти-фінансисти мають це спільне рішення і його нинішній, поки що скромний результат під дуже сильним мікроскопом. І оптика у ньому буде потужнішати.
Світ, а сучасна Україна особливо, знає ціну нащадкам войовничих персів. Але від епохи мечів із дамаської сталі та прудких колісниць минули тисячоліття. Ціна помило́к за ві́йни і навіть конфлікти зросла у стократ. Попри загрозливу кількість збагаченого урану для виготовлення принаймні брудної бомби, дивну всім іншим державам всевладність аятоллів, що диктують президентам, некерованість навіть у гроні суто ісламського багатющого, що спливає нафтою, Середнього Сходу[2], де тамтешні крези стали його бізнес-партнерами, а тепер ще й обстрілів на їхніх територіях американських баз, ізраїльського партнерства, вміло підтримуваного надвпливовим жидівським[3] лоббі не лише у США все ж головним каталізатором цієї авантюри була і є чи не іранська нафта. І не лише.
У безсоромно комерційній голові та нахабних нестримних руках справжнім ельдорадо може стати Ормузька протока. Це ж який гоп-стоп можна зробити! Різним робінгудам і не снилося. Головне її отжать. А Трампові цей меґа-бізнес просто сниться, бо цей красень не має найменших морально-етичних обмежень. Відоме тисячоліттями Pecunia non olet було й залишається його найсильнішим подразником. Якщо Панамський канал дахує вже загрозливо потужний, загадково маломовний і переважно вичікувальний Китай, то тут друг Владімір лише чи то просить, чи то пропонує свої послуги взяти з Ірану збагачений уран на певний час у Росію.
Ніхто у світі не вважав Ірану білим і пухнастим. Про це є багато. На превеликий жаль, цей наскок дуетом дуже зашкодив Україні. Причин, як на мене, три. Головно тим, що нам з відомих причин іде менше американського озброєння. Відтак, у світі суттєво змаліла тема російської війни в Україні. Як читаю, Росію у вигляді спортсменів, музейників, культурологів знову приймають чи не скрізь у світі. І саме тут третє. Від цієї паливно-енергетичної, цілковито рукотворної кризи орієнтована на війну економіка Росії отримала друге дихання. Так званий тіньовий нафтовий флот, чи не половина екіпажу якого є громадянами України, вже супроводжують військові кораблі. Без коментарів. Дональд Фредович і тут ніби ненавмисно постарався.
Найбільше ж він розчаровує, дратує, досмажує до передбунтівної готовності і навіть volens nolens спонукає покидати свою країну частину американців. Це головно завзяті й перспективні люди мистецтва, науки, бізнесу, яким і некомфортно, і лячно залишатися у США. З поясненням не церемоняться: так, їх лякає стиль нинішнього президенства. Демократичність у країні під загрозою, яка все помітнішає. Незвично сувора цьогоріч зима у Міннеаполісі не була перешкодою десяткам тисяч мешканців і гостей міста протестувати проти безчинств федералів, що призвело до смерті двох молодих містян. Чи не найчастіше траплялося бачити плакати з написом “No Kings!” Це слід читати “Геть Трампа!” І мер міста, і губернатор Міннесоти із кількома місцевими непоступливими представниками поліції та суддями стали дуже упізнаваними й шанованими особами країни.
Активні, ретельно організовані антитрампівські протести у США тривають вже чи не рік[4]. Тут варто підкреслити, що з нахабними й майже безкарними у своїх безчинствах представниками Трампа вони не церемонилися, називаючи речі своїми іменами. Не міг знайти відомостей про десятки локальних судових позовів проти безчинств федералів-силовиків на місцях. Трамп змушений був замінити кількох своїх відданих і цілковито безголових федеральних важняків. До слова, перед американськими посольствами й консульствами різних міст світу, і Канади теж, їхні спецслужби фільмують справжнє, а не дипломатичне оцінювання людьми політики їхнього президента. Не є таємницею, що багато американських дипломатів, а серед них кілька послів, і змушені були піти з посад, і зробили це з власної волі. Такі відомості згадувані дуже загально, зважаючи на рівень таких посад.
Незвично світською і цим, вважаю, доречною була цьогорічна Великодня промова Понтифіка із балкона базиліки Святого Петра у Римі[5]. Знаменно, що це було за три доби до т. зв. deadline президента США, коли світ завмер в очікуванні його нищівної рішучості чи порції чергової маячні. Як і слід було сподіватися, ймовірну, а радше знову облудно-бравадну екзекуцію цілої дев’ятдесятимільонної країни відклали на кілька тижнів. Дата може змінитися щомиті; у цьому суть цього горе-політика, бо він найстабільніший у власній нестабільності. Задеклароване Трампом неминуче повернення Ірану у кам’яний вік, вважаю сумішшю його гарячковості, бравади, хворобливого бажанням щодня стрясати повітря карколомними деклараціями, брехливими обіцянками та смертоносними погрозами, демонструвати журналістам свій довжелезний гачкуватий, на чверть аркуша підпис та щось мимрити з дверей літака чи гелікоптера. Що б то не було, погрозу транслювали всі без винятку телеканали новин так часто й серйозно, що вона вже не скидалася на майже щотижневе його знане тут verbal diarrhea.
Твій письмак, шановний читачу, добре пригадує травневе торішнє прибуття Королівської пари у Канаду, коли десь зо два місяці поспіль розперезаний Трамп зневажливо називав губернатором 51-го штату США Джа́стіна Трюдо́, нашого попереднього прем’єр-міністра, і відтак, відразу ж після обрання нинішнього, Ма́рка Ка́рні, – ще й його. Звучало гидко; це був рівень дратівливого хлопчиська на дитячому майданчику. Король дав зрозуміти, що Великобританії, Австралії та Новій Зеландії несмішно від таких жартів Донні. Цим власне він об’єднав майже весь Альянс. І смію написати, що дуже мстивий і злопам’ятний політикокомерсант це відчув і принишк. Образу чи не на всіх зачаїв і тримає.
Лише повний сліпець не бачить, як Трамп руйнує Альянс. Це суміш помсти і за майже одностайність рішень країн-членкинь блоку, і – що вилізло мов шило з мішка – його повне незнання, якщо емблематично, modus operandi організації. Не впевнений, що це три головні кити, на яких вона тримається, але вони важливі: НАТО має суто оборонні засади дій, уникає участі у різних збройних конфліктах поза межами країн-учасниць і вимагає попередньої поінформованості про ймовірні бойові дії. Сер Дон був образився так бурхливо й демонстративно, що держсекретар виступив із заявою про перегляд його країною відносин із Альянсом і навіть доцільності залишатися членкою НАТО. Запахло демаршем із гучно тра́снутими за собою дверима.
Президентський візерунок Трампа суттєво псує його слабкість, якщо винятково м’яко з поваги до мого читача і газети, спотворювати стан речей. Він вже довго дуже зло́стить своїх співвітчизників майже трампоідіомою “One Big Beautiful Bill”, за яким – цілковита порожнеча. Найновіші, які маю, соціологічні опитування засвідчують зростання незадоволення пересічних американців і його методами господарювання, і керуванням країни в цілому. “…najnowsze sondaże opinii publicznej pokazują rosnące niezadowolenie wyborców. Aż 65 proc. Amerykanów nie popiera działań Trumpa w sprawie cen paliw, a 71 proc. uważa, że wzrost kosztów życia ma związek z wojną w Iranie. Dodatkowo dane pokazują spadek poparcia. Według analiz tylko 39 proc. wyborców pozytywnie ocenia działania Trumpa. To oznacza mniejsze szanse dla Republikanów w tzw. stanach wahających się”[6]. Зайве згадувати його цілковито порожні передвиборчі теревені. Особливо дратувальними українцям залишаються Якщо б я був президентом, то війна б навіть не почалася та Якщо я стану президентом, то війна закінчиться наступного дня. Відомостей про це та подібне не бракує[7].
Лише на підставі скупих журналістських коментарів, що було цілком очікувано, зважаючи на статус Альянсу, і відсторонених поглядів із розчарованими мінами і Ма́рка Рютте, і господаря Білого Дому після їхньої зустрічі у Вашинґтоні 9 квітня ц. р. можна було легко здогадатися про результат. Нідерландець скоментував ситуацію, що іранська загроза суттєво зменшилася, але не зникла. А головне, що зроблено не все, щоби до справи долучався Альянс. Дипломатично й елеґантно. Quod erat demonstrandum, як підсумовували древні. За кадром же звучали слова, що Трамп не той партнер, з яким варто мати справу. І він не втомлюється цього доводити.
Того ж дня наш прем’єр-міністр підтвердив неучасть Канади у воєнних діях, якщо такі продовжаться. І висловив вимогу ізраїльтянам припинити нищення Лівану виправдовуванням своїх дій буцім полюванням на тамтешніх бойовиків. Без жодного зацікавлення додаю, що Марк Карні завойовує все більше симпатій канадців. Достатньо сказати, що протягом його першого року прем’єрства п’ять депутатів, четверо яких були консерваторами, стали лібералами. І повертаючись до теми. Навіть якщо Трамп відчув, що перегнув своїми вимаганнями канадцям стати частиною США, то він не покається і не пошкодує. Він керується стратегією та́нка: пе́рти поки не зупинять. Так воно, виглядає, й буде.
Допускаю здивування моїх читачів, але у своїх інтерв’ю і розмовах політики, політологи й журналісти нераз дають змогу глядачам відчувати власне бачення і навіть оцінювання і певних ситуацій, і різних осіб, які мають відношення до тем. Зауважую, що далеко не всі і завжди, якщо образно, опускають беземоційне за́брало шолома на обличчя. Міміка з тілорухами та голос із діапазоном тонів дають зрозуміти їхнє ставлення до обговорюваного. Дипломатія втомлива, бо вона мов строгий костюм із краваткою навіть у спеку. А втім, як сказав один американський відставник-дипломат Politics has so many faces. Докидаю, що людських теж, бо більшість політиків має сім’ї, дітей і внуків і краще ніж інші знають, хто і куди спихає з орбіти Голубу планету. Зважаючи на кількість жертв, масштаби нищень і ймовірні витрати на відбудову авантюри в Ірані, один польський політог, колишній дипломат, ситуацію сера Дона коротко підсумував ось як: “Z twarzą juz z tego nie wyjdzie”.
Як і слід було очікувати, і сильний, і хитрий гравець НАТО, Туреччина, відверто висловилася (бо узагальнила тут не сказати), що країни Альянсу не зобов’язані допомагати Трампові й Нетаньягу добивати Іран. До речі, кадри із наслідками обстрілів території Ізраїлю з Ірану та Лівану у тутешніх новинах інколи демонстрували. Не порівняти зі сплюндруваннями двох мусульманських країн. Звертаю увагу читача на інтерв’ю ізраїльських містян і фермерів журналістам; вони не приховують власного незадоволення діями свого прем’єр-міністра. Узагальнюю їхні думки: Іран це зло, але це мало бути роблено інакше.
Цьогоріч Папа Лев XIV виголосив свою першу Великодню промову. Як і належить, біблійний контекст тісно переплівся зі справами мирськими, що чимраз сумнішають. А тому у своєму вітальному слові він закликав світ до миру у цілому світі. До слова, Святий Отець не вимовив прізвища президентів США чи Росії, бо це, міркую, було б не лише ледь неетичним під час такої всезагальної суто християнської урочистості, але й зайвим, позаяк ці темні особи у глибині сцени були цілковито впізнавальні. Допускаю що саме ця частина мала б опам’ятати цих безумців: “Let those who have weapons lay them down! Let those who have the power to unleash wars choose peace! Not a peace imposed by force, but through dialogue! Not with the desire to dominate others, but to encounter them!”[8] Образив би свого читача власним перекладом цих слів, як і шановану газету. Якщо вже конче треба, то всезнайко-google, що у кишені чи не кожного в Україні сущого, неминуче допоможе. Все ж кінцівка цього світського фрагменту залишилася радше мінорною: “We are growing accustomed to violence… becoming indifferent,” he said, ticking through the toll: deaths, division, and the economic fallout of conflict, підкреслює журналістка.
Цій, вира́зно політичній частині звернення передувала критика Папи воєнної риторики Трампа, яка, за словами Понтифіка, несумісна з релігією. До слова, Трамп важає себе віруючою особою. Пентагон же розцінив таке бачення неприйня́тним. Згідно з авторитетною британською щоденною газетою “The Independent”, тертя на лінії Ватикан – Вашинґтон з’явилися від безпрецедентного чи то запрошення, чи навіть виклику кардинала Крістофа П’єра, спеціального посланця Папи у США, до чи то військового, чи вже воєнного відомства цієї країни на розмову. Цьому передував факт, що намісник Петра відхилив запрошення США взяти участь в урочистостях з нагоди 250-річчя утворення США. І додав, що може не відвідати своєї країни до кінця правління цієї адміністрації[9]. Виглядає, що Трамп просто не уявляє, на що він замахується, піднімаючи градус словесних нападів на Понтифіка. Трампова, слід розуміти, поки що найсвіжіша й найскандальніша розправа над наступником Петра, без перебільшення, пробила дно: Лев має бути вдячним. Його поставили на цю посаду лише тому, що він американець… Якби я не був у Білому домі, Лев не був би у Ватикані. Що далі? Чекати бомбардування Ватикану? Достоту, час виклика́ти санітарів.
До слова, не лише антирелігійно, але й вищою мірою нечемно й неетично звучав березневий заклик очільника П’ятикутника Піта Ґетсета до американців молитися за перемогу США над Іраном в ім’я Ісуса Христа. Зважаючи, що в цій країні дуже багато громадян-іранців і в десятки разів більше мусульман, це могло спричинити непередбачувані наслідки з кровопролиттям. Обійшлося. Можливо, очікувана, якщо математично, похибка була зроблений на факт, що глава Римо-католицької церкви теж американець. Бо світ мало відчуває декларування Трампом себе релігійною особою. Путіна інколи на Різдво принаймні до Гундяєва привозять, а от Трампа у жодному храмі журналістам бачити, гадаю, ще не вдавалося. Письмак не написав, що він там не буває. Бо коли його помістя на Флориді має все, чого душа забагає, то й церковця на кілька осіб десь там у глибині може бути.
Дозволю собі коротке авторське порівняння серед позицій і напрямів цих ґрандів світової політики; і вельми шанованих, і навпаки. Саме порівняння, бо для прикладу візьму непереконливість знаної французької приказки Comparaison n’a pas raison. Ось чому з усією певністю перефразовую її у Мais comparaison a tout son raison! Бо той, хто пустив у світ першу, хибну, певна річ, версію, не взяв до уваги навіть студентського рівня філяра філософії Все пізнаємо в порівнянні. Попередній Римський Понтифік теж торкнувся питання війни і всього, що з нею пов’язане, позаяк в Україні вона триває від середини лютого 2014 року. Чи слова ледь нижче якийсь відверто пророрійський ватиканський сановник йому написав навмисно, чи це була особа, яка цілковито не знала суті справи, але вони мали ефект бомби. Українською не знайшов: “Możliwym powodem napaści Rosji na Ukrainę było szczekanie pod drzwiami Rosji przez NATO” (Papież Franciszek; wp.pl, 04. V. 2022). Стиль тексту посилань не вимагає, та все ж джерело вказую, бо інколи трапляється читати про умовне присудження так званих Шнобелівських премій. То якщо б комітет ще шукав кандидатів…
Потужним каталізатором антитрампізму у США була і є імперія Голлівуд. Вона в усіх відношеннях незалежна від головного кабінету держави, має вплив, гроші і величезну підтримку і американців, і світу. Статус цікавий, бо суттєво інший ніж важелі впливу сірих кардиналів, т. зв. тіньових урядів, казково багатих паливних та інших магнатів. Важелів впливу як таких американська кіноімперія не має, а от вплив – величезний. Цікавим був би цей феномен для дослідження політологам, соціологам, навіть культурологам. Старий письмак, що покладається тут на хлопський розум і залишки здорового глузду, сміє узагальнити, що їхніми козирними картами є можливість бути незалежними від різного рівня урядовців і мати потребу з бажанням називати речі своїми іменами. Зоставляти по собі зусібіч позитивні згадки́.
Кілька тижнів тому, ще у березні, Роберт Де Ніро не залишив на Трампові, алеґорично, мокрого місця. Відповідь до хворобливості злопам’ятного й безжально мстивого сера Дона не забарилася, але, як кепкують поляки To jest twoje, panie, ostatnie podryganie. В останні години перед оголошенням двотижневого перемир’я узагальнив думку не лише своїх цеховиків, але й більшості американців не менш дотепний, елеґантний і авторитетний Джордж Клуні. Густина, фіґурально, його впізнаваності й популярності ледь менша лише тому, що він молодший від Де Ніро. Якщо емблематично, то бідолаха Донні вже реагує на акторів і коміків так, як у радянській армії реагували на горох у солдатських харчевнях: чи то у вигляді супу, чи то основної на обід страви. Стиль і дискурсу, і писемного тексту завжди далекий від парламентського стилю, але сторони – і не лише ілюстративний Клуні – й у гадці не мають пом’якшувати лексичного градусу експресивності. Pour dire court, як кажуть тутешні франкофони, актор звинуватив його у воєнних злочинах[10]. А взагалі так званий сер Дон достоту дратує світ своїми вкидами; інтеліґентним американцям соромно за його вбогу, з до нудоти повторюванням тих самих слів інколи пересипувану лайкою мовою. Він так і залишився гопником а́ la Putin. І це не у сенсі знаного great minds think alike. Це, як казали у моєму селі, яке їхало, такого й здибало. До речі, лише стриманішим у словах, але не задоволенішим із президенства Трампа був Клінт Іствуд, що має 95 і ще на майданчику. Можливо, тому, що на негативні емоції не хоче затрачати сил[11].
Винятково популярний американський комік Джиммі Кіммел висміяв узвичаєну світові порцію чи не щоденної вже Трампової па́токи. Спочатку щось сказати чи написати світові у мережах, потім слухати чи читати виправлення й спростування частини його маячні, врешті замінити задеклароване до невпізнання а чи й вміло прикрасити заперечення. І підкреслив все помітнішу амнезію президента. А заполірував неприховане потішання порівнянням, що Трамп має і колір шкіри, і пам’ять золотої ри́бки[12]. І тут додаю, що весь пакет професійних вимог до політиків, політологів і політичних оглядачів, як себе вести перед камерами, не цілковито стримує їх від інколи іронічного тону і ледь пе́рчених коментарів про суміш пишності, помпи, розкоші з балаґанністю господаря Білого Дому. Твій письмак, шановний читачу, “Корабель дурнів” Себастьяна Бранта перечитував багато разів. Доведеться повертатися…
Було б нечесно не згадати просто геніального коміка Аліка Балдвіна, пародії якого на свого чоловіка дуже любить Меланія Трамп[13] На це та інше, подібне, дуже рекомендую знайти кілька хвилин[14]. Якщо ж хтось воліє подібні за гостротою та правдивістю коментарі мовою Мольєра, то раджу почати з оцінки Трампа дуже ваговитим французьким сенатором[15]. Лише увійдіть, а далі електроніка розширить ваш вибір до безмежності. Заохочую це достоту ювелірним прослів’ям, яке сенатор Кльод Малюре́ використав у своїй промові: “Quand un clown s’installe dans un palais, il ne devient pas roi. C;est le palais qui devient un cirque” (Le Sénateur Claude Malhuret). Сильніше не сказати. Нищі́вніше теж.
Протягом першої декади квітня старому письмакові не траплялося чувати, щоби Дональд Фредович коментував бодай щось про політ змішаного чотириособового екіпажу космічного корабля “Оріон”, більше знаного з новин як місія Artemis II на Місяць. Можливих причин, гадаю, три: а) заколочене іже з ним в Ірані, так захмарило весь паливно-енергетичний і фінансовий бізнес світу, що не дає йому перевести подиху; б) йому про це просто не сказали, щоби він і там щось не вкоїв; в) канадець у складі екіпажу бути не мав! Як, метафорично, ця вродлива але бідна дівчина, Канада, сміла піднести гарбуза такому залицяльникові? То чого б її запрошувати до танцю?
Трамп був і є жорстким і немилосердним комерсантом-визискувачем. Пам’ять тримає його вже віддалене одкровення: I am a tariff man! Це його стиль життя, і у якісь зміни вірити важко. Пригадую з новин його вимагання видобувати просто негайно, під дружніми йому путінськими обстрілами рідкоземельні метали з надр України. Не знаходжу відповідних таким сценам епітетів. Перед Великоднем він погрожував влаштувати Іранові кам’яний вік. Не минуло кількох тижнів, як він пропонував іранцям започаткувати спільний ґешефт і брати всього по долару за кожний барель нафти, яку везуть через Ормузьку протоку. Найвищої проби комерц-цинізм із усвідомленням, що іранці його непробачально-патологічно ненавидять. Це його і modus operandi, і modus vivendi. Маю певність, що за мозок цього унікального екземпляра виду homo sapiens кращі університетські медичні центри світу грошей не шкодуватимуть. Суми будуть, певна річ, не у вимірі Трампа, та все ж рекордні.
Граматично слово висновок так званим множинним іменником зразка окуляри, штани не є. Зауважую, однак, що у наукових і публіцистичних стилях зазвичай напрошується не один умовивід. Виглядає, що цього разу твій писака, шановний читачу, не втисне усіх думок навіть у кілька підсумовувальних речень, а тому дозволить собі узагальнювальну частину тексту зробити довшою.
Прогнози ризиковані скрізь. Все ж насмілюся, починаючи з біляполітики, якщо переносно. З цілковитою відповідальністю за мої слова додаю, що крісло під Дональдом Фредовичем хитається все помітніше. Тележурналісти – з дозволу чи принаймні буцім недобача́ння політиків і розвідувальних органів, певна річ – все сміливішають у своїх словах. Запрошувані на інтерв’ю різних вагових категорій американської політики називають речі своїми іменами. Лунає все: від глибокого розчарування більшістю слів і чи́нів президента до відвертої, гострої, неприховуваної критики. Останнім часом під перехресний вогонь потрапляє його найближче оточення, особливо очільник емблематичного П’ятикутника. Фактично над ним уже відверто кепкують. Нещодавно дісталося на горіхи й прес-секретарці Ке́ролайн Ле́вітт; як стало відомо ледь пізніше, за неточні й неправдиві коментарі. Особливу вагу мають оцінки́ сенаторів і конґресменів оборонного, безпекового та близьких до них комітетів уже обидвох партій. Республіканці стають помітно різними, і Трампових прихильників все меншає. Політикум США, виглядає, таким і роздертим, і відвертим ще не бував. Принаймні за моєї пам’яті на цьому континенті.
До кінця його перебування президентом – я не написав каденції! – портрета цього рідкісного екземпляра у повен ріст намалювати не вдасться, бо з’являються за суттю не нові, але такі промовисті грані його безмежного та винятково шкідливого Ego. Він воліє залишатися без союзників і проливати з цього приводу крокодилячі сльози, ніж без хо́сену. Він вимагач і шантажист, який кожного кине під танк; нічого святого. Про це будуть томи досліджень, це річ лише часу. Тек, допускаю, буде не менше, ніж у вже давно провербіальних папка́х Епштейна.
Розпочату війну з Іраном поставити на паузу було можливо, шляхом перемовин і поступок закінчити обстріли теж, навіть кволо почати відбудову частини знищеного в Ірані та країнах Близького Сходу. У головах же людей ця війна триватиме дуже довго. І головною жертвою, і багаторічною мішенню, головно за кордоном, будуть прості американці. Безпеці Донні з його кількаешелонованою охороною не загрожує нічого, а ось його численним nearest and dearest навіть у своїй країні загроза здоров’ю та життю зростає. Про мільйони простих смертних навіть не згадую.
Висновки про напад Ізраїлю та США на Іран і, відповідно, розв’язану війну з неуявляльними наслідками в усьому світі будуть остаточними…невідомо коли. З фази бомбувань і обстрілів вона перекотиполем втілюватиметься у крихкі перемир’я, відтак сідатиме за різні столи перемовин, переважно з посередниками, вноситиме суттєві зміни підрахунками втрат на відбудову, поповнення знищеного та втраченого, лікування численних травм і ушкоджень. Стрибки та коливання, які триватимуть на різних біржах, ринках, у розрахунках між країнами, що більшим чи меншим чином постраждали від Трампових бзіків, будуть nieobliczalne, як пишуть поляки. Omnia tempus revelat.
Донні воліє жити власними примхами, настроями, симпатіями-антипатіями та – не завжди сумісно з правом – вольницею, яку йому поки що забезпечують його правники. Про якусь моральність тут і мови не може бути. Певен, що світ незабаром знатиме інші цікаві речі, що засвідчуватимуть орбіти його чинів і безчинств. А втім, сві́тові щелепа до підлоги не впаде; всі готові до discovery channels, яким чи не щотижня стає кожен канал новин. Хмари густішають, збирається на зливу з громом і блискавкою.
Нахабний цинік Донні просто не здогадується, що американці, як і всі інші у світі, вірять холодильникам і автозаправним станціям більше ніж його та іже з ним брехливим запевненням. Прогнозувати йому третій термін я би не квапився. Це гіпотетично може трапитися, якщо його не зіб’ють у листопаді, бо цього разу йому таки назбиралося. Винятково нахабно-хитрий лис уникає імпічментів винятково спритно. Отже, політичних прогнозів письмак не робитиме.
А щодо біляполітичних, то насмілююся навіть на запевнення. Дуже суттєво збагачуватимуться не лише політологія та всі ближчі й віддаленіші до неї науки, але й мовознавство, чи не всі принаймні академічні розділи економіки, права, фінансів, ораторське мистецтво. Зайве згадувати про психологію людських стосунків з цілим діапазоном відхилень у неклінічній психології. Моя термінологія може бути не скрізь точна, але цілком зрозуміла, гадаю.
Американське ж навіть конституційне право буде змінюване та доповнюване, Щоби не смішити читачів, уявляю собі головною метою ймовірних метаморфоз запобігання і проникненню, і вторгненню різних пройдисвітів і закінчених популістів, емоційно та психічно неврівноважених осіб, шахраїв і бандитів у політику. Буде за що просити пробачення у десятків звільнених ветеранів, емблематичних, з повною ви́слугою працівників силових відомств, покалічених вже у цій війні. А особи рівня генералів, консулів, послів, колишніх носіїв найвищих державних таємниць зразка Джеймса Ко́мі, відриваючись від мемуарів, смакуватимуть велике моральне очищення, братимуть участь (якщо захочуть, крім своїх правників) у просто розпинальних судових процесах цього політичного Преса й приємними очікуванями присуджуваних їм грошових відшкодувань. Допускаю, що портрет цього Бульдозера Зла буде удокеровуваний цікавими колажами із йому подібними, особливо після прочитання й аналізу всіх папок Епштейна.
Якщо б треба було максимально стиснути повідомлення цього тексту, твій писака, шановний читачу, зробив би це граматично простим лише ледь поширеним реченням: це виглядає вже реальним початком кінця Трампа. Кінець він собі старанно закладав ще першою каденцією, але справедливість мала заслабкі крила злетіти. Та й завжди обережно-дозовано-наляканий Джозеф Байден уже ледве ходив. Тому нахабні політтехнологи Трампа з величезними грошовими вливаннями в кампанію зробили свою справу.
Феноменом залишається зміст цілковито порожніх, популістських, утопічних, нераз відверто брехливих імпровізованих, без жодного папірця промов цього пройдисвіта. Вони проголошувані завжди переконливо і звучать харизматично. Не встиг записати автора цієї фрази, запрошеного недавно у студію CNN: “ What Trump says and how he says it are two different things”. І густина безглуздості його безупинного базікання буде тугішати аж поки оратор не згорить, мов штучний супутник Землі, у розпечених шарах політичної атмосфери.
Ледь відчуваю, що набирає обертів воля людства очищувати велику політику від різного бруду. Притомні угорці і вдома, і за кордоном зітхнули з полегшенням, що канув у Лету ненависний Орбан. Україна та ЄС, певен, теж. Це був вияв чи не здорового глузду з історичною пам’яттю про 1956 рік разом із інстинктом самозбереження. Російські гроші з ордами їхніх політтехнологів, дипломатів, шпигунів й місцевих корисних ідіотів спіймали облизня. Чи чухав потилицю його друг Донні? Сумнівно. Делегував туди віце-президента; цей скрізь латає діри. До речі, читати траплялося на загал негативну оцінку Джея Ді Венса. Він неминуче загра́є власними картами, як тільки дочекається свого часу. І прогнозовано може бути більшим злом ніж нинішній господар Білого Дому. Маячні майже не буде, а ось злих чи́нів побільшає. Це та інше оптимізму не вселяє. Сильні світу сього, виглядає, просто не чули провербіального Homo locum ornat, not homimem locus.
Американську концепцію – і мету, виглядає, – воєн принаймні останнього півстоліття вельми образно та філіґранно втиснув у одне речення Олексій Панич: “Бо про Давидів добре розповідати в моральних притчах, але світ глобальної політики як був, так і залишається світом Голіафів”[16]. Дозволю собі ледь продовжити думку філософа, звужуючи її і до нинішньої ситуації в Україні, і до її очікувань, метафорично, на виході. Вічне як світ Divide et impera залишається незмінним. Ситуація може певною мірою залежати від особистості президента США, важковаговиків партій, навіть симпатій-антипатій впливових конґресменів і сенаторів, але так званий helicopter view залишиться незмінним: Крук крукові ока не видзьобає. Китай, Росія, США – алфавітно – розширюватимуться стисненням слабких і навіть витісненням із політичної мапи світу невоєнних держав. Відоме горбачовське Процесс пошёл тут був би неточним; процес і не зупинявся.
Згідно з Вікіпедією – бо навіть хвилини не затрачу на глибші й достовірніші джерела – англійське слово trump українською має два значення: волоцюга та козир. Першим він ніколи не був, бо народився, як кажуть тут, with a silver spoon in his mouth. Але кілька віддалених синонімів до цієї лексеми, волоцюга, аж просяться у цей контекст. А от супер кози́рне життя він собі робив і робить сам. Яким і де буде його фінішна пряма, покаже час.
P.S. Запевняю мого читача, що старий базґрач не відірваний від реальноcті. Цей текст сміливо-нахабним може тільки видатися. Компонуючи цю скромну короткочасно-узагальнювальну розвідочку, твій покірний слуга, шановний читачу, ще дуже далекий від густини пейоративності, яку йому траплялося читати й слухати різними мовами. І це цілком зрозуміло: Cum bonis bonus eris, cum malis perventeris.
[1] Не минуло й року від різних потуг Трампа під різним соусом прибрати до рук цей найбільший острів. Не вдалося, хоча він навіть віце-президента Джея Ді Венса з буцім переконувальною місією туди засилав. І ось уже в квітні ц. р. він називає острів “погано керованим шматом льоду”. У цьому майже весь Донні. Він скандалів не оминає і не уникає; він їх творить і притягає.
[2] З Далеким Сходом зрозуміло. Моя спроба з’ясувати, де закінчується Близький Схід, а де починається Середній чи навпаки успіхом не увінчалася. Виглядає, що і політики, і історики, і врешті політологи махнули на це рукою.
[3] Переважна більшість європейських мов має впізнавальний звуко-буквенний відповідник слова жид і його похідних. Не вважаю його ні образливим, ні застарілим. Комусь із НКВДистської братії, де представників цієї нації було багато, воно не сподобалося і його наказали уникати. Певен, що це є десь згадувано, але не завдам собі труду шукати джерел.
[4] https://www.msn.com/en-us/politics/government/thousands-of-no-kings-protest-planned-nationwide-saturday-here-s-what-we-know-about-jacksonville-s/ar-AA1Zx4VL
[5] До слова, випущеною недавно маркою із зображенням Папи Римського Лева XIV Укрпошта засвідчила йому вдячність нашої країни за зроблене.
[6] Strach w obozie Donalda Trumpa. Będzie porażka w wyborach? – Jakub Artych, wp.pl 9 kwietnia 2026.
[7] https://www.politifact.com/article/2024/sep/30/donald-trumps-2024-campaign-promises-heres-his-vis/
[8] Katie Francis. Pope Uses Christianity’s Holiest Day to Take Down Trump. – Daily Beast, Sun, April 5, 2026 (Easter Sunday).
[9] https://ca.news.yahoo.com/trump-v-pope-leo-reasons-181914295.html та інші сторінки. Ця тема широко висвітлювана під різними кутами зору і різними мовами. Продовження буде.
[10] Читач не міг не вловити мого сентименту до кінематографа. Додаю, що не лише американського, планка якості у якому дуже висока. Оскароносці, алеґорично, це вже порода; туди не йдуть, туди дослівно продираються, per aspera ad astra. У часи мого сільського, глибокого радянського дитинства я ніколи не пас корів у неділю. Бо у сільському клубі попо́лудні завжди демонстрували якийсь дитячий фільм. І я, як і десятки і моїх ровесників, вже за пів години до початку із затисненим у кулаці великим радянським п’ятаком заздалегідь смакував сцени зі, скажімо, “Королівства кривих дзеркал”. Гай-гай, шість декад щонайменше…
[11] https://www.thelist.com/385712/heres-what-clint-eastwood-really-thinks-about-donald-trump/
[12] З соромом визнаю, що і англомовний, і франкомовний гумор розумію далеко не повністю. Як і т. зв. business English та français des affaires. Якщо факторами першого є масив позамовних чинників, головно елементів історії, культури, побуту, то причинами другого є огром спеціальних, різногалузевих, певна річ, рідковживаних термінів, лексико-граматична суміш канцеляризмів і штампів з чи не навмисно закрученим синтаксисом, спеціальні лекала початку речень, які у сумі спонукають пересічних громадян просити допомоги у клерків різних громадських центрів. І наіть пояснювати собі це прихованим привчанням посполитих звертатися до правників. У цьому до цента прорахованому бізнес-світі ця каста вбогою не буває. Втішає те, що у такій ситуації інколи бувають й англомовні, цілком притомні, освічені люди. Значить, я не найдурніший. З полегшенням витираю піт з чола…
[13] https://film.wp.pl/pokoj-nam-sie-znudzil-drwili-z-niego-przez-caly-program-7259937696074112a
[14] https://www.youtube.com/watch?v=CUbz_jKCbTQ; https://www.youtube.com/watch?v=xIl_eQ51AcU
[15] https://www.youtube.com/watch?v=2X3rbcg3UOw
[16] https://espreso.tv/poglyad-chi-treba-ukraini-poyasnyuvati-amerikantsyam-shcho-ydetsya-ne-pro-kilka-kvadratnikh-kilometriv-teritorii