Богдан Кушнір – один з небагатьох сучасних українських письменників, який працює в жанрі детективу. Читачеві добре відомі такі його детективи, як «Помста оперативника розвідки», «Невидима павутина», «Блондинка для олігарха»…
Богдан Кушнір закінчив факультет журналістики Львівського університету імені Івана Франка. Працював кореспондентом львівської обласної газети «Вільна Україна», згодом власним кореспондентом всеукраїнської газети «Молодь України» в західних областях. У 1995–1996 роках обіймав посаду власного кореспондента «Молоді України» в Москві. Працював викладачем факультету журналістики Львівського університету, ведучи курси «Журналістське розслідування» й «Громадські зв’язки». Має премії: «Золоте перо» (1992), «Журналіст року в Україні» (1997), імені Володимира Здоровеги (2010). Заслужений журналіст України.
Головний принцип, який письменник Богдан Кушнір виніс із журналістики: він пише про події, учасником чи очевидцем яких йому довелося бути, всі прозаїчні твори Богдана Кушніра написані на грані документалізму.
Створивши новий роман «Сільський рай», ветеран російсько-української війни Богдан Кушнір відійшов від детективів і спробував себе у новому жанрі – «терапевтичному». Тобто своїм твором він «лікує» тих, хто повертається з війни і кому треба підняти дух у складні часи, адже після випробувань на них чекає життя на своїй землі вже у нових умовах. У центрі роману постає доля розвідника Антона Тарана, який повернувся після важкого поранення. Його зцілення пролягає через кохання до Ярини Кочубей, а разом із Антоном у мирне життя повертаються і його бойові побратими…
Пропонуємо до уваги читачів УЛГ інтерв’ю з Богданом Кушніром.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Пане Богдане, як Вас насамперед представити читачам «Літературної України»? Як ветерана російсько-української війни, як журналіста чи як письменника, який успішно працює на ниві такого складного жанру як детектив?
Богдан Кушнір. Роман «Сільський рай». Видавництво «Ярославів Вал», 2026
Б.К. Як садівника, городника і людину, закохану в українське село. До обіду – пишу романи, а коли втомлююся, беруся за лопату, косарку чи сокиру. Праця на землі додає сили і наснаги. Пережите, життєвий досвід – це дуже цікаві спостереження, які лягли в основу моїх детективів. На війні не вигадують сюжетів – вони самі народжуються з життя.
Після того, як громадська організація «Дім Свободи» (США) профінансувала чотири українські кореспондентські пункти в Росії, у 1995–1996 роках Ви обіймали посаду власного кореспондента «Молоді України» в Москві. Результатом роботи стала книга документалістики «Як нам бути з Росією?» – чи не перша за роки незалежності України документальна розповідь про Росію, де на конкретних прикладах було показано механізми й методи впливу на Україну, які старалася застосовувати тодішня кремлівська влада. Назва й суть книжки – це своєрідна репліка на відомий вислів Єльцина «Як нам бути з Україною?» Кілька слів про цю книгу.
Б.К. Москва. 1995 рік. Президент РФ Борис Єльцин зібрав ледь не усіх керівників силових відомств, і з сердитою гримасою на лиці запитав: «Як нам бути з Україною?». Наступного дня приходжу на прес-конференцію в російське МЗС і запитую:
– Як розуміти запитання Бориса Миколайовича? Політика Росії стає більш жорсткою і наступальною?
– Та що ви, навпаки, Україна – наш стратегічний партнер.
Не встиг доїхати до готелю посольства, де проживав, як «Радіо Свобода» передало моє запитання і відповідь МЗС на весь світ. Ось так несподівано народилася ідея документальної книги про Росію, яку видавали двічі протягом 1996-1997 років. На обкладинку виніс основну суть того, що почерпнув у Москві: «Ми змушені допомогти росіянам позбутися пережитків минулого і збудувати демократичну державу. Ми не підтримуватимемо великодержавної імперської політики нашого північного сусіда. Через 50 років росіяни подякують Україні, бо вона обрала свій шлях у лоно цивілізованих європейських держав. А поки що ми приречені на тривале перетягування канату між Москвою та Києвом. Іншого порятунку, як відновити СРСР, за будь-яку ціну втримати Україну під своїм впливом, політична еліта Росії не бачить».
Нагадую, ці слова я написав у 1995-му. Скільки залишилося чекати до 50 років, поки вони наберуться розуму?
Які особисті відкриття Ви зробили для себе, перебуваючи в серці росії? Чи не там виникло бажання написати перший детектив?
Б.К. Якось я запитав Віктора Черномирдіна, тодішнього прем’єра: «Що ми ніяк не можемо домовитися. Чому постійно питання економіки і політики пов’язуєте?».
Він відповів, що ми – українці, народ особливий. Він ще делікатно відповідав на українські запитання, бо дружина мала українське коріння.
Через десять років, коли Черномирдін був послом в Україні, я знову запитав, чому ми ніяк не можемо порозумітися.
«Послухай, я тебе пам’ятаю. Я тоді тобі відповів на запитання», – пригадав Віктор Черномирдін.
Ось така у них дивна любов.
А на шпигунський детектив мене надихнув перший заступник шефа зовнішньої розвідки РФ Григорій Рапота. В одному з інтерв’ю він розповів, як спецслужби створюють «пояс стабільності» навколо Росії. Тобто, підконтрольні країни.
Був 1995-й рік. В Росії криза, безробіття, бракує продуктів. А генерал заявляє, що останню сорочку знімуть і створять цей проклятий «пояс».
Цей генерал підштовхнув написати детектив, як росіяни з допомогою «п’ятої колони» намагалися впливати на ситуацію в Україні. Тільки одна біда, а може щастя: гроші на агентів впливу вони розікрали.
Росіяни весь час говорили, що ніколи не відпустять Україну. Пригадую розмову з Сергієм Бабуріним, заступником голови держдуми.
– Коли Крим будете забирати?
– А навіщо Крим? Ми разом з Криму заберемо Україну.
Які ще можуть бути питання? Їм в мізки заклали одне: без України Росія припинить існування – розпадеться. Ось де корінь зла. Це кочівники, які впродовж століть загарбували чужі землі. Прийшли, нагидили, пограбували і пішли далі. Ми – землероби, всього добиваємося своєю працею. Ось у чому між нами принципова різниця.
2015 року вийшло продовження «Помсти оперативника розвідки» — роман «Невидима павутина».
Б.К. Цей роман у 2015-му видав Михайло Слабошпицький у видавництві «Ярославів Вал». Інтригуюча історія, як російська розвідка на замовлення російських олігархів нейтралізує президента Володимира Путіна. Це був би для росіян найкращий вихід із ситуації. Тоді ще про нейтралізацію диктатора не говорили.
Щоб написати цю книгу, я спеціальні літав у Сочі, побував у Красній Поляні, де, за сюжетом роману, відбуваються події. Я побував у тих місяцях, де любив відпочивати Путін. Пив чай з медом на пасіці, де він часто бував. У Красній Поляні – це за 50 кілометрів від Сочі, гірський кластер, я його «вбив».
На Вашу творчість вже наклала свій відбиток війна. У 2018 році вийшов роман про російсько-українську війну «На лінії зіткнення. Любов і ненависть». Як і в попередніх, пишете про події, учасником чи очевидцем яких довелося бути. Це для Вас, напевно, дуже важливо, – описувати те, що добре знаєте, без вигадок і домислів?
Б.К. Мені важко вигадувати. Занадто довго працював у журналістиці. Звик оперувати реальними фактами і подіями. В основі кожного роману – конкретна історія з життя. Коли служив у Силах спеціальних операцій, доводилося часто бувати у Станиці Луганській, де через Сіверський Донець проходила лінія зіткнення. Мало що довелося домислити. Образ майора військової розвідки Вергуна і його колег у романі «На лінії зіткнення. Любов і ненависть» писав з людей, яких я знав.
Пишучи свої книги, Ви спираєтеся на документи. Власне, вони лежать в основі всіх Ваших книг. Ви працюєте на грані документалізму. Розкрийте трохи секрет Вашої творчої лабораторії.
Б.К. Беру конкретну історію і творчо домислюю. Із знайомих людей створюю образ позитивного героя. Негативного не доводиться придумувати – їх і так у нашому житті не бракує. Хороша поінформованість, життєвий досвід, робота журналістом у росії, служба в Силах спеціальних операцій ЗСУ дуже допомагають.
Хто з письменників-детективістів – ваш кумир і кого наслідуєте?
Б.К. Ґрем Ґрін – «Наша людина в Гавані». Він теж служив у розвідці й з гумором написав про своїх колег. У розвідці, як і всюди, теж халтурять, займаються приписками, створюють фейкових агентів. Дуже весела історія.
Я частково про цю сторону розвідки написав у романах «Класичний шпигун» та «Класичний шпигун. Місія у Варшаві», які побачили світ у видавництві «Фоліо». Майже біографічна історія. Росіяни сприймають українського журналіста в Москві за шпигуна, а Київ – за російського агента.
До речі, серія «Класичний шпигун», започаткована за підтримки Головного управління розвідки Міністерство оборони України та особисто генерал-лейтенанта Кирила Буданова, отримала своє продовження. Це історії людей, що працюють в тіні, аби світ не поринув у темряву. Головний герой Олексій Бойко – один з проекту «Новачок», мета якого – створити новий тип розвідника для сучасної епохи, який став би альтернативою шаблонним моделям. Не бойову машину, не карикатурного Джеймса Бонда, а мислячого аналітика, здатного бачити глибше і шукає нову мову у сучасних конфліктах.
У першому романі «Класичний шпигун» Олексій Бойко вирушає до Москви. Він – не супермен, а класичний аналітик, що опиняється в самому серці чужої столиці.
У другому – «Місія у Варшаві» – Бойко діє вже як дипломат. Але Варшава – не тил, а новий театр війни. Він стає фігурою, яка передбачає наступний хід ще до того, як гравець потягнеться до фігури.
У «Фоліо» вийшла електрона версія продовження – «Місія у Варшаві», і незабаром уже в інших видавництвах побачать світ решта романів із цієї серії: «Газова пастка», «Розумний курорт» і «Фермер».
У «Фоліо», як мені пояснив Олександр Красовицький, проблеми – їм у Харкові розбомбили друкарню. Півтора роки не можуть видати паперову версію роману «Місія у Варшаві». Тому співпрацюватиму з іншими видавництва.
Цього року вийшов Ваш новий роман «Сільський рай», в якому ветеран Богдан Кушнір, автор шести шпигунських детективів, несподівано перейшов до зовсім іншої тематики — українського села. Звідки нові віяння у прозі Кушніра?
Б.К. Цю історію я написав для побратимів, які повертаються з війни. Це оптимістичний портрет України, яка вміє відроджуватися й любити навіть тоді, коли поряд іде війна. Тут є детективна інтрига й легка комедія, романтика і війна, людські пристрасті та навіть трішки сільської магії. Ця історія змусить усміхнутися, похвилюватися і зрештою закохатися в село Панське. Роман вийшов у київському видавництві «Ярославів Вал».
Я тепер щоліта живу у мальовничому селі на Черкащині. Серед добрих і щирих людей. Творча атмосфера аж зашкалює. Герої майбутніх книг ходять по тих же вуликах і усміхаються мені. Як про них не написати?
Михайло Слабошпицький був одним з тих, хто друкував Ваші детективи.
Б.К. Михайло Слабошпицький допоміг мені повірити в себе. Прочитав перший роман «Помста оперативника розвідки» і зателефонував:
– Мені сподобався. Давай зробимо друге видання.
Це був перший видавець, який сам мені зателефонував, і наша співпраця продовжувалася роками.
Ваші плани на майбутнє.
Б.К. Буду доглядати Дем’янів сад, працювати на землі, а у вільні хвилини – писатиму детективні романи. Коли народився внук Дем’ян, я посадив сад – 42 дерева.
Продовжу серію «Класичний шпигун», де головний герой Олексій Бойко – випускник надсекретної програми української розвідки, міняє легенди, професії, здобуває вкрай необхідну інформацію для прийняття стратегічних рішень.
Щойно завершив «Газову пастку». Нам зараз по заріз потрібна позитивна історія, щоб допомогти українцям повірити у власні сили. Після чорних днів обов’язково наступають світлі. І ось одна з таких історій, коли хмари війни розвіялися, а країна почала підніматися з руїн, нове відкриття сколихнуло світові біржі. На величезних глибинах у Карпатах знайдено золотий автохтон – унікальне мегародовище газу. Цей дар природи, що трапляється раз на століття, здатний на десятиліття забезпечити Україну власним газом.
Щоб зірвати енергетичний прорив, Кремль через треті країни і тіньові структури запускає серію підступних диверсій. Випускник надсекретної програми української розвідки Олексій Бойко, який працює під дипломатичним прикриттям, опиняється в епіцентрі цієї невидимої війни. Йому доведеться відректися від власного минулого й зробити крок, що змінить усе.
Напишу продовження і «Сільського раю». Мої герої повернулися з війни. Побачимо, що буде далі.
У своїх романах часто намагаюся передбачити, як далі розвиватимуться події: «Помста оперативника розвідки» (2013) – як росіяни готуються до експансії в Україні під прикриттям сочинської олімпіади; «Невидима павутина» (2015) – як росіяни нейтралізують Путіна; «Блондинка для олігарха» (2021) – як починається повномасштабна війна; новий, щойно написаний роман «Газова пастка» – як у Карпатах знаходять мегародовище газу, і ми стаємо енергетично незалежними.
Записала Світлана Короненко