“Українська літературна газета”, ч. 3 (383), березень 2026
У 2026 році ми будемо відзначати багато ювілейних і пам’ятних дат. Серед них 150-літні ювілеїв відомих діячів української літератури Іларіона Свєнцицького, Сергія Єфремова, Спиридона Черкасенка, Мирона Кордуби, Ольги Андрієвської. Але цього року минатиме також і чорний «ювілей» Емського указу. І про цю дату слід пам’ятати.
30 травня 1876 року імператор всєя Русі Олександр ІІ у німецькому містечку Емс підписав указ про повну заборону українського письменства. Він забороняв друкувати книги українською мовою, викладати нею у початкових школах, влаштовувати концерти з українськими піснями чи театральними виставами. В 1878 році на Паризькому літературному конгресі Михайло Драгоманов виступив проти шовінізму російського уряду та на захист української мови і культури і різко засудив Емський указ.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Указ доповнював основні положення Валуєвського циркуляру 1863-го. Він мав на меті витіснення української мови з культурної сфери. Указ фактично перекреслював факт існування 25-мільйонного українського народу.
Як в умовах дії цих указів доводилось працювати українським митцям, можна побачити на прикладі опери «Катерина», яка була написана Миколою Аркасом у 1891 році, але впродовж п’яти років рукопис пролежав у цензурних відомствах Москви та Києва. Прем’єра відбулася 12 лютого 1899 р. у Москві. Чому опера була заборонена до виконання на батьківщині композитора в Миколаєві, але дозволена у Москві? Бо то було за межами етнографічних українських земель. Лише у 1897 році опера вийшла у світ на малій батьківщині Аркаса – у Миколаєві за рахунок автора. 14 березня 1900 року земляки Миколи Аркаса та сам автор змогли почути її у приміщенні Миколаївського театру Я. Шеффера. Автор плакав, він пройшов через знущання і приниження від влади тільки тому, що був українцем.
Очевидно ця історія запам’яталася в Миколаєві багатьом українцям, і вони передавали її дітям і внукам. Пам’ятав її і уродженець Миколаїва Юрій Блохин, по материній лінії «козацького роду», а по батьковій – з «роду гречкосіів». Пройшли роки, і став Юрій Гаврилович Бойко-Блохин видатним вченим, шевченкознавцем, театрознавцем, просвітником, громадським, релігійним і політичним діячем. Червоною ниткою через всю його творчість проходить любов до України, а з нею нерозривно зв’язана і ненависть до всіх її поневолювачів.
Хвороба Ю. Бойка потребувала щорічного лікування в Бад Емсі. Мешканці цього міста пишалися не тільки здравницею, але і культурним ореолом. Тут зустрічалися Бісмарк і Вільгельм І, лікувалися М.Гоголь, Ф. Достоєвський, В. Жуковський, В. Верещагін, Ф. Тютчев. А ще постійно відпочивала царська родина. І проф. Ю. Бойко захотів відкрити очі німцям на історичну дійсність, показати цю фальшиву царську Русь, де – «Здесь русский дух, здесь Русью пахнет». Спочатку Ю. Бойко написав колоритну статтю «До століття Емського указу, про Бад Емс і царські пригоди в ньому». Де запропонував «відзначити» століття цього злочину. А потім з німецької сторони професор долучив кількох визначних осіб до започаткованої акції (дозвіл від німецького уряду треба було чекати більше року). 27 червня 1976 року була виготовлена і виставлена мармурова таблиця, відбулося урочисте її відкриття. Ця таблиця гордо проголошувала: «В цьому домі підписав 30 травня 1867 року цар Олександр ІІ наказ про заборону і кару за використання української мови. Доказом життєвої сили своєї культури, встановлює українська спільнота цей пам’ятник. Бад Емс, 1976. Світовий Конгрес Вільних Українців».
В 2007 році цю дошку знищили вандали. У 2009 році 22 червня відбулося урочисте відкриття нової дошки. Від імені Української держави її відкрила посол України в Німеччині Наталія Зарудна. 29.05. 2016 року в Бад Емсі було відзначення 140-тої річниці ганебного закону як протесту проти русифікації України. Варто згадати, що сказав на цьому зібранні знаний славіст та історик Кельнського університету Ґергард Сімон: «Феодальна ідеологія, яка коріниться в XIX столітті, про єдиний великоросійський народ – це передумови та виправдання воєнної інтервенції. Політична свідомість у значних колах Російської Федерації і досі не готова відмовитися від парадигми мислення XIX століття». Як приклад такого мислення: Харківський, Сумський, Острогозький та Стародубський козацькі полки (нині це територія Брянської, Курської, Білгородської, Воронезької та частини Орловської областей) офіційно вважалися територією України і мали своє самоврядування, а неофіційно вони повністю залежали від Росії, адже ними керував російський воєвода, який знаходився у Білгороді.
Путін і його КГБ-шна команда виросли з цією ідеологією і нічого не могло їм завадити розпочати широкомасштабне вторгнення в Україну для знищення усього українського. Вони також хотіли, щоб захоплені території мали офіційний статус українських земель, але у всьому залежними і керованими Москвою.
3 липня 2024 р. у будівлі, де самодєржєц підписав Емський указ, сталася пожежа. За традицією, відновленням меморіальної таблиці клопочеться представник Миколаєва. Це Микола Матіюк – історик, колишній директор Миколаївського ліцею імені Олега Ольжича, на сьогодні активіст української громади в Саарбрюкені.
Було б добре, щоб у цій благородній справі йому допомогли офіційні представництва України. Попередня їх діяльність, на жаль, особливої надії не викликає. В попередні роки, за часи служби спочатку послом, а потім міністром закордонних справ «українського патріота» Клімкіна в посольстві і консулятах української мови не було. Не стало її більше і після напливу біженців (в основному з південних і східних регіонів) з початком російської агресії у лютому 2022 року. А мова ж є основним індикатором національної приналежності. Тому росіяни приписують русскоязичних (категорії «какая разница) до своєї громади і пишуть, що їх в Німеччині 4-5 млн. Врахуйте ще російські гроші, які тут працюють з часів «Газпрому». Багато проблем треба вирішувати владі.
Як ми зможемо переконати німців, що 70-80% українських біженців говорять російською навіть без Емського указу? Чому діти цих біженців записуються в російські школи? А вони відвідують московську церкву? Доходить до парадоксів. Істота з українським паспортом каже лікарю-поляку, який заспокоїв її, що розуміє українську, «а ви па рускі нє разговаріваєтє?» І тут ніякий МінЄд не допоможе.
Зараз слушна нагода для України в сучасних умовах показати всій Європі своє політично-мілітарне значення. І нагадати європейському істеблішменту слова із книги, виданої на початку широкомасштабного вторгнення в Україну ( «Україна і Європа: історичний погляд». – Львів, 2022, є переклад німецькою мовою): «В Європі не буде миру до того часу, поки існує московська могутність, а про її послаблення не можна думати, поки Московщина володітиме Україною та її природними багатствами. Вільна Україна означає бастіон, безпеку середньоєвропейських держав, тому її визволення лежить не стільки в інтересах цих держав, скільки в інтересах цілої Європи». До речі, про істаблішмент. В України дуже слабі позиції у німецьких вузах. Але про це – окрема розмова.
Чому нагадуємо про цей злощасний «ювілей» сьогодні? А задля того, щоб показати спадкоємність шовіністичної політики російського царизму, комуно-совєтської системи та фашистського путінського режиму.
Широкомасштабна війна, яку російська імперія розпочала 24 лютого 2022 року – лише продовження указів, циркулярів і всяких постанов. Ця битва має на меті винищити нас, зламати та перетворити на дітище імперського лейтмотиву. Переплавити нас на слухняних рабів, збудувавши губернію, що «так довго чекала лона мами-імперії». Виховати через пропаганду націю манкуртів.
Автори указу, як зазначено у Вікіпедії, хотіли бути впевнені, що в українців не буде шансів на культурний розвиток.
Національна еліта зіткнулась з необхідністю діяти підпільно, об’єднуючись у таємні об’єднання. З’явилися різні групи, котрі намагалися зберігати культуру та мову, боролися за право бути самим собою! Школи втрачали можливість навчати дітей рідною мовою. Наприклад, учителі, які намагалися навчати українською, могли бути відправленими за грати, або вигнаними з країни. Набирали сили закриття українських театральних постанов, обмеження видавничої діяльності українською мовою. Вводилась цензури для будь-яких текстів на українську тему. Заборонялося навіть співати українських пісень на публіці. Це було нестерпно для умов українського розвитку і завдало значних втрат культурі та літературі України з одного боку, а з другого лише пробуджувало національну свідомість, почуття національної чести та гідности українців.
Придушення української мови викликало контрреакцію. Спроба імперії придушити сприяла формуванню національної ідеї, яка виступила не тільки як реакція, але як опора для майбутніх поколінь.
Багато хто не міг терпіти заборони та цензуру. Люди обрали еміграцію. Це сприяло поширенню української культури поза межами імперії – а це вже удар по планах авторів указу. Вони не могли це контролювати…
Незважаючи на всі заборони, українська мова не зникла. Ідеї та культурні здобутки здалися на тимчасовій забороні, але вони проросли у відродженні на початку ХХ століття. Це була справжня пекельна помилка для противників!
Боротьбу за нашу свободу і незалежність не зупинили й сталінські та брежнєвсько-андроповські утиски, переслідування, заслання. Діячі літератури і мистецтва продовжили справу своїх попередників. І хоча нерідко заплатили своїми життями, зазнали доносів в НКВД-КГБ, нелюдських мук і страждань, але рішуче йшли супроти цих обставин.
Зовсім не випадковою стала трагічна смерть Володимира Івасюка як уособлення духовного багатства української пісні. Коли царські сатрапи забороняли публікацію нот до українських пісень, співати українських пісень на публіці, то сатрапи брежнєвсько-андроповські пішли значно далі: вони, як і сталінські душогуби, фізично знищили Володимира Івасюка.
Дійшло до того, що неофіційно заборонялось навіть згадувати про Валуєвський та Емський циркуляри. Доктор філологічних наук Олексій Вертій згадує, як йому, тоді ще молодому викладачеві Сумського державного педагогічного інституту ім. А.С. Макаренка, ще у 80-і роки минулого століття співробітник КГБ «радив» не згадувати в лекціях та на практичних заняттях про Валуєвський та Емський циркуляри, «ведь это было давно». Так само усіляко різними способами нагадували про неперспективнісь, отже й непотрібність досліджувати кобзарство, народні джерела української літератури, на що він дипломатично відповів: «Так. Я погоджуюсь з вами. Коли ми стоїмо на царських позиціях, то й справді, про це не варто згадувати. Коли ж на радянських, комуністичних – то потрібно!». Також, уникаючи «недремного ока», збирав спогади про кобзарів Єгора Мовчана та Євгена Адамцевича, які згодом видав окремими книжечками (читай їх в Інтернеті). Темою докторської дисертації обрав саме народні джерела національної самобутности української літератури 70-90-х років ХІХ століття, тобто періоду дії Валуєвського та Емського циркулярів, яку, щоправда, через заборони захистив лише в уже Незалежній Україні 2011 року у Львівському національному університеті ім. Івана Франка.
Його земляк – Григорій Нудьга вболівав за духовне осердя нації – мову і пісню. Досліджував проблему літературно-фольклорних взаємин, яку з властивою йому ґрунтовністю і системністю намагався простежити на всьому просторі розвитку українського красного письменства – від давнини до сучасності Але це було неможливо в країні, яка називалася Совєтський Союз. І в цій країні все ще діяв Емський указ і ще понад 200 указів, директив, розпоряджень, спрямованих на приниження, а то й викорінення української мови, культури. І в чому була їх суть?.. Війна. Війна на знищення усього українського.
І хоч закінчилася Друга світова війна, війна проти української мови і її захисників продовжувалася. Саме в цей день у Києві старшого лейтенанта Григорія Нудьгу, який починав цю війну 22 червня 1941 року, воював, виходив з оточень, захищав Харків до останнього патрона, потрапив у полон і звідти звільнився… затримують працівники НКГБ. Привозять у внутрішню тюрму на Володимирській. Про допити там сам Григорій Нудьга написав у спогадах – не для тонкої психіки. Перший допит почали о 21г. 30хв. 10 травня 1945 року. Закінчили о 4г.10 хв. 11/V – 45р. тобто цілу ніч. Наступний допит починають о 6г. 20хв. 11 травня 1945 року. – перерва 2г.10 хв.(!?), час закінчення не поставили. Ордер на арешт був пред’явлений лише 12 травня, його підписав сам Гр. Нудьга. Тобто 2 (два!) дні його незаконно утримували в тюрмі і допитували. Більше того, постанову про пред’явлення звинувачення винесли аж 18 червня 1945 року. Вершиною цього театру абсурду став вирок. Вирок «іменем Союзу Радянських Соціалістичних Республік» виносить військовий трибунал військ НКВС Полтавської області в складі трьох лейтенантів з російськими прізвищами. Ці три лейтенанти установили (хто перевіряв їх компетентність?) що: «Будучи учителем (української мови!), Нудьга искажал украинский язык в националистическом духе. На лекциях студентам клеветал на поэта Шевченко называя его поэтом националистом». І засудили вчителя української мови до позбавлення волі на 10 (десять!!!) років з утриманням в таборах (це була Колима) і на три роки позбавлення прав. Не забули про конфіскацію майна.
Григорій Нудьга пройшов це пекло. Навіть повернувся до наукової роботи, але далі залишався під пресом комуністичної влади.
Анатолій Бурдейний,
голова правління благодійного фонду «Фундація ім. Григорія Нудьги»
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.